Діти, онуки – продовження життя,
До них накращі почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все, що мріють,
Хай здійсниться,
А з мріями надія сниться,
Завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм добра бажають! 2009

Своїм думкам не дам я ради,
Вони плетуться в голові,
І не потрібні їм поради,
Не сплять вони навіть у сні,
Я маю кожну пам'ятати,
Для того щоби запитати,
На що потрібні ви мені,
Мій розум може не бажати,
Проте вони усі мої… 2009

Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Шаленіти од пристрасті знову -
Під чудні солов`їні пісні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
Коли всі нас полишать напасті.
Ця зима – лиш прелюдія щастя –
Вже готує розмаєві дні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні
Після довгої, мила, розлуки,
Завмирать од солодкої муки…
Вийми душу, о люба мені!
Ми зустрінемося навесні!

20.12.752 р. (Від Трипілля) (20.02.2019)

Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

А вже весна долоні прикладає
до голого бентежного гілля.
– Не вір теплу! Нема його, немає, –
холодний вітер із-за небокраю,
а з ним глибинна і дивинна жля.
А вже весна сонцями дні полоще,
хоч лютий, лютий у календарі.
Душа й собі – розвоями на площі,
душа й собі вивільнюється з мощей
і лине вільноптахою д’горі,
бо то весна.
Можливо, і зрадлива.
Нехай.
Нехай співають горобці.
Веселощів їх – повна жменя, злива.
Ріка їх, многожильна й говірлива,
напише тихий усміх на лиці.

Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.

І навіть лютий майже не лютує,
зими уже не видно із вікна,
мороз на шибі іній не малює
і гніватися на погоду всує,
адже вона усюди чарівна,
коли приходить щастя і весна.

А на зорі, коли ще місяць вповні,
за обрії спадає пелена,
ясніє на лісистій оболоні,
і сонцю підставляємо долоні,
і явиться ось-ось вона одна,
коли любов чекає і весна.

14/02/19

I'm not trying to pretend
But it's simply who I am
Girl with pain instead of smile
Let me dance here for a while
And I'm not trying to be good
It's just my natural mood
I see your face and start to cry
Loneliness is a friend of mine

2018

Дещо сказати тобі я мушу
Про дівчину, що тебе цілувала.
Якби вона вміла, то вилила б душу
Про кохання, яке ще не знала.

Якби вміла вона малювати,
То дала б на картині вам крила,
Щоби в небі разом блукати,
Коли по землі ходити не сила.

Якби вона здатна була творити,
То створила б іншу планету,
Щоб вам двом лише там говорити
І дивитись на зірки, комети.

Якби вміла вона співати,
То у пісню вкладала б моменти,
Щоби потім було, що згадати,
Відтворити всі спільні фрагменти.

Але правду сказати мушу,
Про дівчину, що тебе цілувала.
Всі слова, в які вклала душу
Вона лиш для тебе їх написала!
2019

Ця згадка своє виборює
У парі з печаллю тихою.
О, вулиць моїх історіє,
Я ними живу і дихаю...

Подвір'я кубічне, флігелі,
Тераса. І клумба клаптиком.
На лавці - пліток любителі.
Щоденний жіночий практикум.

Покинув колись, а згадую
Усе до дрібниць, до всячини.
Від'їзд я вважаю зрадою.
Та стіни, мабуть, пробачили.

Вина ж не була великою,
Явилася неминучою...
При згадках, буває, скрикую.
Я ними себе й вимучую.

Та кожна із них  присвячена
Минулому. Двір чи вулиця -
Далека духовна спадщина.
Не мною вона забудеться...   

***
Глинобитне усе… І Едем, і дорога до пекла,
І вино, що у істині й славі шукає себе.
І та кров, що на тілі, на рані спеклась і затерпла,
І чужі голоси,
І святий у човні,
Що до берега вічно гребе.

Глинобитні підлога і стеля у райській оселі,
Що на човен той схожа,
А часом – таки на труну…
Керамічно заклякли у просторі числа і весла,
І сліди по воді, по яких я нікуди не йду.

І не йду, й не вертаюсь,
А стою…
Чи гарцюю на місці?
І на місяці бачу ті плями, що сонцем були.
Я молюся без слів,
Я вимолюю моці у віці,
Що, дасть Бог, то на голову впевнено й м’яко впаде.

Ні, не каменем. Ні! Глинобитними фразами неба,
Що, як tabula rasa, ще не читані досі ніким.
Вигне шию світанок, мов іконою писаний лебідь,
Й попливе без човна
До людей, що сумують за ним.

27.01.19 © Василь Кузан

Сніг іде, запрошує на лижі
і веде дорога у ліси,
де із віт звисають дивовижі
білої зимової краси.

Ти і я. Лещата – цілиною,
обіруч – тонелі та мости...
Ой, не уженусь за молодою.
Сили є. Далеко до мети.

Ех, якби мої минулі роки,
то які би милі намотав,
щоб не обійшла мене під боком,
не пірнула нявкою у став.

Видно і мені як Лукашеві
вити вовком у пустелю дня.
Віддаю лижню. Хай королеві
йдеться ще сьогодні навмання.

Хай у неї доля не пропаща,
поки я не стулюю очей.
Колія вирулює у хащі,
де чекає щастя Берендей.

Де лежать оголені і босі,
наче на потіху у юрби,
сосни без кори, дуби у мосі,
кинуті людьми на поруби.

Та Борей усе це поховає
в заметілі білої краси.
Поки обганяємо ліси,
віхола сліди позамітає...
Разом добігаємо до краю.
Дай любові, Господи-єси!

01/19