Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!

Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!

2 жовтня 1993 р., Київ (початок),
30 вересня 2008 р., Богдани́

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

29 червня 1996 р., Богдани́

Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,
Безіменну скрізь іменем звеш.

Не наближуйся надто, звіре,
Бо розтанути здатна душа.
Застороги печатки зІтреш,
Непомітно зникає межа...

Я твоя, як сто літ до цього!
Чи змінилося щось? Нічого...

06.12.2019

Як міллю виїдений шовк,
Побита інеєм отава -
Газонна, хакі, золотава.
Місцями люд її потовк.
Отак.

Містки - оби́два-обидва́,
Скульптурні групи, арка, плити...
Стара споруда і нова -
Уміли якісно робити
Майстри.

До площі сходами іду.
Ранковий час. Пора затишшя.
Залізну райдугу-біду
Являє арочне узвишшя.
Як серп.

Майдан, підземний перехід,
Снують столичні городяни.
Підземні протяги услід.
А я - на пошуки Уляни,
Наверх.

Дерев голи́зна-голизна́,
Міський удушливий серпанок,
В якому тоне Прорізна.
Байдужі погляди панянок -
Нехай.

Для всіх чужий. Це так. Ну що ж,
Не центровий і не з вельмож.
Не озирнуся і не гляну.
А як тоді знайти Уляну?
Ніяк...

Не розумію. Що це? Фа́тум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,

десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

24 липня 2007 р., Богдани́

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маєта тілесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

28 серпня 1995 р., Київ

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер -- то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море -- то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
"Зачекай... не спіши...уповільни, будь ласка, цю мить...
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче..."

А сама ти шепочеш: "Ну де ж ти?.. пливи ж... я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями...
стань моїм... відтепер -- ні порогів, ні гребель між нами...
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка..."

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

6 листопада 1993 р., Київ

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

14 листопада 2005 р., Київ

Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
Ти – та.
Тому є свідками літа.
Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
Ти – та,
чия корона золота.

Та ти
в дорогоцінній іпостасі
та – ти,
яка жадала простоти,
та – ти,
яка любові не зреклася,
та – ти,
до кого в змозі довго йти.

16 грудня 1994 р., Київ

По́ро моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

23 жовтня 1988 р.,
Київ

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без тебе, без тебе
повзтиме печально на людях, по людях…

23 лютого 2010 р., Київ

Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіто́к,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я груде́й твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.

Ніч пасусь на тобі
і п’янію з вина,
еліксиром покори
я змазую гострі підкови.
Раз прийшов на цей бік,
де своя сторона, –
то вжени мене скоро
у стійло сухе і зимове.

Місяць в осінь уживсь.
Ніби митрополит
у святому поса́ді
приймає вітання монахів,
так і я в тебе вливсь
після літа – в політ!
і в небесній засаді
ловлю поцілункових пта́хів.

Ось я анґелом став
понад лугом твоїм,
сном утішений злегка –
численний давальник династій.
Ось усе, що я дав,
повертається в дім,
на якому лелека
тримає у вузликах щастя.

Твоє тіло – як вік.
Твоє тіло – момент.
Океан у долонях,
де стало солодким солоне.
Був собі чоловік –
став душі дириґент,
опонент у безоднях,
кохання, яке не холоне.

30 листопада 1995 р., Київ

Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
Ми обручені, чи що?

Яким треба бути майстром,
аби вирубати з мертвого дерева
собі запоруку!
Якою треба бути необрученою,
аби піти у заручини
до такого майстра?

Я ці стовбури лікував оліфою,
привертав святі духи,
відганяв лихо
і тихо, неголосно виколихував.
Поклади мене коло себе.

Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
Хрип-хрип: так помирає дерево
і душа його відлітає.
Той майстер,
хто встигає
взяти її у обійми.
Обійми́ мене своїми руками
сильно.
Оберни моє останнє тепло
у талісман.

Рано-вранці на Андріївському узвозі
стоїть майстер дерев’яних каблучок
і кільцює цілеспрямованих.

Виявляється:
"Під корою глибоко є серцевина,
найбільш ранима і своєрідна
частина…"
Так це на пальці каблучка
від самого серця дерева!
Це подарунок,
на дотик якого
холодна рука оживає…

23, 28 вересня 1993 р., Київ

Моро́зяних начерків дублі
Лягають на вікна скляні.
І форми жіночі округлі
Ввижаються знову мені.

Як тільки замріяно гляну,
Зміняється видих на вдих.
Я наче побачив Уляну -
Не інших жінок молодих.

О візіє, образно зрима
У рамі морозного скла,
Світліша крила́ херувима,
Моєю і ти не була.

Нездійсненого не вернути.
Упорався, може би, з ним.
У стані сердечної смути
І вірш написався сумним.

І текстом годиться для пісні
Про вбивчу посутність розлук.
І про покаяння запізні -
Я все ж не якийсь тетерук.

Не збився на tempo rubato -
Тримаються купи слова,
Підігнані не кострубато,
А краще. Плюс пісня нова.

В Уляни усмі́шка Джоконди.
Чи смуток. І вже не до снів.
Брюнетки, шатенки та блонди,
Послухайте камерний спів
Про те, що існує дилема:
Втопитися/жити собі.
Та тільки це тема окрема.
Я поки що скнію в журбі...

Волосся моє стало жовтим,
як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
а з іншого – природно,
як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,
а на поверхні усмішка,
як осінь.
Бо недовга.
Буду дивно одягатися-перевдягатися,
як осінь.
Понесло́ся.
І до прикладу дійшлося.
Я схотів пофарбуватись,
щоб у тебе попитатись:
"Як осінь?"

22 вересня 1993 р., Київ

басисто реветься найгрубша струна,
а стеля по плечах вдаряє.
підлога - моя передсмертна труна,
Геката на прогріх турає.

кислотні дощі не такі нищівні
і повінь не стільки вбиває,
як умисли мої оті продувні,
що я по струні ударяю

Прозерпіна чом мене там очіка?
яку я провину вчинила?
із мене сто літ як піяння стіка,
невже через це в домовину?

вона не спитає, співаю чому,
од чого се душу вриває.
від любощів, панно, піду у труну -
мене ся любов убиває.

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На́ ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.
Знов – чому? Я вам не розкажу.
Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
Щось сказав, а більш не розкажу…

Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.
Знов, як завжди, лишаться слова…

10 липня 2008 р., Київ

Палають пристрастю вуста,
Спадають почуття, як злива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Сердечна щедрість, доброта,
Розмова тепла, жартівлива…
Це – ти, любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Ти - наче зіронька ота
Із піднебесся мерехтлива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Усього ніжністю вгорта
Очей осонцених предиво
Твоїх - любове золота,
Моє кохання чарівливе.

І сум на радість оберта
Усе єство твоє звабливе,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе!

Богине ти моя свята,
Моя ти доленько щаслива!
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе!

14-15 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив за́вжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискави́чний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрім,
ішов і танцював.

Полотна ті ввібрали рух
людськи́х правічних снів
і Господа природній гнів,
і ранку юний дух.

І ходиш ти, немов маля,
сирий твій погляд ще.
Зміст кольорів, мов сніг з дощем,
з тобою розмовля…

Ти розумієш тільки вдих,
а видиху нема,
лиш на яке́ньку мить пройма…
тебе жура чи сміх…

Але коли ти пензля взяв
і чисте полотно –
те грізне блискавичне дно
з’єднало сон і яв.

Ти не в художники прийшов,
а в ґалерею ту́,
де в ґеніальну простоту
ввійшла свята любов.

18 лютого 2001 р., Київ

На твоєму березі вже осінь...
Надзвичайна -
ніжно-золота.
Іі сонце у моім волоссі -
як цілунок перший на устах.

На моєму березі -
тумани,
світ просяклий холодом зіниць...
Тільки вітер -
втомлений прочанин,
знає цІну наших таємниць...

Скільки злив
між цими берегами:
тЕчіі стрімкі,
немов життя...

В осені твоій
вщухає гамір
і звучить моє серцебиття...

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: "Не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах риплять хребти хвіртки
Рипкий той голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилилися в поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хлесткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ