Він був алжирцем. Медиком. Звали його Сафір.
Вона - німкеня Акі, колюча і сувора, мов Спарта
Його очиська виблискували, ніби французький ампір
Вона ж як зефірка, wow! Блиску такого варта.

Ці двоє не були знайомі, не разом ходили до школи
Жили у різних районах. Він — на Дарниці, вона — у центрі Подолу
Та одного разу він побачив її у фармації
У довжезній колійці. Вона стояла за валідолом.
Текла осінь. Плив листопад сірими вулицями столиці
Акі сумно чекала своєї черги у самім хвості
Сафір зазвичай не запам‘ятовував лиця —
Всі білі однакові у своїй білосніжній чужості.

Та її очі так гостро шпилили й ніби стискали кістки
Скелету медичному, що рекламував якусь лабуду в цій аптеці
Що Сафір не витримав — на мить доторкнувся її руки
І відскочив, уражений струмом у саме своє серце
Сафіру схотілося сонця, текіли й кохання з цією
Привабливою скляною дівчиною з поглядом Діви
І щоб легалізували нарешті канабіс —
Хоча би медичний. І ще — повезти її на Мальдіви

Акі думала: «Чорт! Він дивиться на мене так,
Ніби хоче душу викрасти. Диявол, шайзі.
Акі, вирішуй вже швидше — телефонуєш в поліцію
Чи хильнеш трохи шнапсу і віддаєшся тому заразі...»

Ці двоє закінчили вечір вечерею у «Монтебло»:
Вона запивала свій валідол вишуканим Бароло
Він прикидав рахунок, роздумував що було б
Якби не аптека й не погляд її суворий.

А потім до полудня кохалися спрагло так
Що вітер здіймався, стогнав й піднімав фіранки
Вони побралися в РАГСі, тому, що на Печерських горбах
У травні, коли зацвіли київські рожеві каштани.

Він повіз її на Мальдіви - текілла санрайз текла тілами, ніби на біс
Акі поступово втрачала зефірність, всотуючи сонце й Сафіра
Мрії збуваються. О! Якби ще легалізували канабіс. —
Хоча б медичний... — Мріяв наш медик й душа його тремтіла.

В листопаді у них народились кучеряві кияни — смагляві близнята
Акі й Сафір назвали малих традиційно — Марічкою та Хуаном
На честь Діви Марії, її мами, його тата й — скільки ж можна
чекати ще — легальної в Україні марихуани.

Ці четверо, як і зазвичай, вечеряли у «Монтебло»:
Вона запивала свій валідол вишуканим Бароло
Він прикидав рахунок, роздумував що було б
Якби її серце в той вечір не закололо

Якби не його нестримний потяг до фармацій
Де пахне, як виявилось, коханням, дівками

А Київ стояв собі травневий, сльотний, живий
Вдихав легальний канабіс, дивився як квітнуть каштани

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох….

Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…

Проси мене в сій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох….

Ховала ніч закохані дощі
удалині, ген-ген поза лісами.
Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
порозумілися – й співали все те ж са́ме .

Ця вірна пара і єди́н поет
спинили час розмовою про Всесвіт –
бо в кожного душа відчула злет
крізь дотики в мрійливому блаженстві.

Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
Нехай далеко з кимось буде бій,
але між нами – тут злиття духовне!

Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!

субота, 18 серпня 2007 р., Богдани́

У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться ві́рші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на ти,
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –
постійний гріх чи нинішнє прозріння?

Тебе я не прокличу більше так,
як рік тому чи триста літ потому,
коли комусь сподобається смак
початків найнаївнішого тому.

Хай помилково розреґулював
я наші болі на дві різні долі,
хай я не все по правді змалював,
а й винуватив сам себе в крамолі…

Бо як образа піде в небуття,
я попрошу когось на тебе схожу –
хай розкладе рядки мого життя
і зносить потайки в твою прихожу.

1 січня 1998 р., Київ

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,
не в фотографії, що жовкне на підлозі…

В незмозі!..

2 квітня 1992 р., Київ

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал.

19 червня 1993 р., Київ

Сни мину –
й повернуся до нього.
Промайну
до чола осяйного.
І до вуст
світанковим цілунком
підіймусь
спасом над порятунком.
Горнеш ти
мою душу під себе,
мов світи,
що загарбати треба.
Зупини
темні очі і руки.
І збагни,
звідки наші розлуки…

7 грудня 2010 р., Київ

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блажені.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері.

23 жовтня 1995 р., Київ

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з цього світла і мною ж умилась.
Воцарилась, як рання зоря,
од печери не чорно, не зря,
не мале́нько, а так достеменно –
сонно ні́чно і свято денно!

29 березня 2004 р., Київ

Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.

Чому ж я, леле-бабусю,
смерті твоєї боюся?
Я з пелени твоєї
ноги спустив на землю,
я із руки твоєї
спрагу мою гамував.
Не перекриє й гребля
поту моїх предків –
кожен твій день казав.
Мову моїх предків
Бог мені не подав…
переказала бабуся,
переспівала бабуся.
І от я тепер став.
І от я тепер став?

Леле, прошу, не треба
очима мріяти небо.
Ти зашепчи мені ляк.
Дай з пелени – роси.
Дай з пелени – сльози.

Бо як тоді, як?
Бо як же тоді, як?

11 січня 1992 р., Київ

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ