Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити, десь у центрі раю...
Та дихаю лиш димом сигарети,
ціджу вино губами вже чужими,
а хтось за мене шкрябає сонети,
їх помах крил впізнав - це херувими.
І зараз в небо хочуть забирати,
та що мені робити там самому, -
у центрі раю теж існують грати,
несіть мене пошвидше до Содому!
І там в купелі горя і розпусти
я крила на копита проміняю.
Господь мене пробачить і відпустить,
та більше не повернуся до раю.
Із серця вкрав тебе диявол підло,
так не віддасть, бо обрана у світі!
І не продасть за золото та срібло,
навік закриє у залізній кліті.
І лише через ліфт гріхопадіння
туди проникну, втовплюся десь скраю...
Там бути передбачено Творінням, -
з тобою в пеклі, ніж без тебе в раю ..



17.06.25

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.

Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Як доля б'є прямісінько під дих.

Роздвоєння не тільки у людини -
Так Всесвіт розколовся, мов яйце.
І в поєдинку люті половини
Пекельним вітром дихають в лице.

8 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

Огудою тієї правди
наніс удар - нещадний весь.
І вицвіле потому завтра
заскавучало, наче, пес,

мої зализуючи рани.
І линув біль із попід вій.
У скронях пульсувало рвано.
Так руйнувався всесвіт мій.

Самотності обійми дужі
отруювали кожну мить.
Глибока туга лізла в душу -
я не могла її спинить.

Співала радості загубу.
Та все ж бо вистачило сил,
сказати: "Щезни! Згинь, нелюба!"

У ніч ту вітер голосив.


30.05-09.06.2025 року.

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Хоч би скільки тікав я від тебе,
Марна спроба від тебе втекти.
Я мов бранець у пазурах неба,
І дорогу назад не знайти.

Я тікаю, тікаю, тікаю,
Повертаючись знову туди,
Звідки я відійшов у безкрає
Мандрування без сенсу й мети.

Я тікаю і знову на місці
Опиняюся, грузну, стою.
У розтерзанім середмісті
Я шукаю краси течію.

27 листопада 2022

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Колись дорослими ми станем
І з тугою поглянемо навспак,
Усміхнемося з сумом всім поразкам,
Що у минулому залишили свій смак.

Чи довго ще залишилось чекати?
Чи, може, час невпинно мчить щораз,
І все, що зараз боляче сприймати,
Здаватиметься дрібкою для нас?

Чи зможемо ми втримати надію,
Що світ колись нас прийме і збагне?
Чи серце наше знову стане вільним,
І віра в кращі миті оживе?

З роками біль і сльози затихають,
Немов той дощ, що раптом щез у млі.
Та спогади, як зорі – не згасають,
Їх світло гріє душу у пітьмі.

Нудьга зими. Похмурі сірі дні,
пустеля передгір'їв неприхильних...
В багрянім смушку пагорби сумні,
за ними, відчуваю, море й хвилі,

Імла й дощі там. Хай не бачу їх,
та вгадую за свіжістю, що лине;
за хмарою, що вздовж хребтів отих
пливе і тане, димлячись невпинно.

Дивлюсь навколо. Дав спочить коню.
Прадавній чоловік в мені невтішний.
Як прагне серце даху та вогню,
коли надвечір в горах незатишно.

Але чому ж так вабить те, що там?
О, море дочасове і безкрає!
Ти, все таки, рідніше й ближче нам
всіх радощів життя, де все минає!

Квітень 2018 року.

Люди мовчать і днями, й роками,
Мов мертві крокують холодними днями.
На них подивившись холоне все тіло,
Байдужість наповнила все їхнє діло.
В очах їхніх темрява, ворожість і втрати,
Ти хочеш їм душу теплом огортати.
Ти хочеш пробитись крізь мур їхніх стін,
Шукати той вогник далеких глибин.
Бо знаєш – десь глибше за муром пітьми,
Надія ще дихає, хоч схована в сні.