на небі хмарна
округла в’язь
байдуже зайве

дівча відчекавши
знади продасть
на порносайти

всі носферати
ночей не сплять
спраглі без ради

& танцює нетлею
до свічад
розкіш & радість

сяйною сутінню
примха нудьга
мліє вмирає

фльор доглядає
вінтажний відьмак
трохи не фраєр


2016
 

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,
Чи ворогів морити без війни.

Усі пісні сумні та у мінорі,
Рука шукає зашморга сама.
Чи в нього траур, чи велике горе,
А мій міхур вологу не трима.

На сон грядущий пив відвар від маку,
Але сусід узяв акорд важкий -
І знову прокидаюся від ляку,
Волосся дибки, тілом дрижаки.

Його за п'янку виперли з роботи,
Крізь стіни відчуваю перегар.
А він же профі - партитури, ноти,
Хоч і загробний геть репертуар.

У хаті вже немає валідолу,
Розумна кицька шаснула в підвал.
Хоча би грав веселу баркаролу,
Та чую Баха,. Реквієм. Фінал.

Потилицю розглядує рогачик,
При світлі зір навалюю рови.
Хороша яма. Вже глибока, наче.
З держак лопати вище голови.

А вилізти ніяк не маю змоги,
Маестро грає Моцарта, Бізе.
Кричу, зову його на допомогу -
Нехай хутчій драбину принесе.

20.09.2017р.

 
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти
ще хто б застрíлився просто у скроню

емоції заносить трохи вліво
із кимсь перетираючи за жисть
знадвору геть минає рід людський

в усій невиразимій наготі
момент ясний закресленого літа
& на метеликах пили світів



 

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись до снаги
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

***
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу
Трясовини. Коли вже потекло

Холодне лезо із гравіюванням
По серцю, по аорті, по зорі.
Приходять троє, з ними туга рання,
Пророки. Чи убивці? Чи царі?

І розливають пляшку по підлозі,
І закривають браму до ягнят.
І вчать тебе, бо ти самий не в змозі
Прийняти те, що ти не у ковчегу,
Що не вступив іще до нього в чергу,
Що сам собі син Божий і Пилат.

19.09.17 © Василь Кузан

 
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне

увесь капець заскоченості всі
чума війна тюремні макарони
прохизувалися & деякі митці
а хтось пропав з радарів може й гоне

збирає інший друзки й дріб’язки
не вірить але хоче як не знаю
на самоті глобал ~ чогось нема ні з ким
не так давно було гуднайт бейб

& наслухати сексапільні голоси
стиль цифровий ~
сінема ґран бетговен
звичайність надреально хай простить
& блоґосфера що жада знов крові

протанцювати скрізь у пошуках азів
закрити гілку не набрати номер
& заварити не поцукрувавши згідно зі

напій котрий
захтів лишатись невідомим

 

Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.
Був тюхтій. Тепер - пророк.

Бог з'явився після п'янки,
Дав гучного копняка,
На життя накинув лямки,
Посадив на повідка.

Все пізнав на власній шкурі -
Біль, розлуку, самоту.
Грав на кобзі та бандурі,
Йшов у спеку і сльоту.

Нині шлунок геть порожній,
Сакви ж - сповнені книжок.
По стезі мандрую Божій
У багні та між зірок.

Ночував у підворітнях,
Пси не раз латали зад,
Били палицями гридні:
Що ж, життя - не шоколад.

Гарно вчора напророчив -
Досі хрестяться попи.
Потім гнали в яму вовчу
Аж метлялися чуби.

Дременув і небожитель
(волочились ми удвох).
Із людських тікаєм жител,
Загортаємось у мох.

Бог і я - обидва лисі,
Не впізнала нас людва.
Розмовляємо у лісі,
Чує нас лише сова.

В основному віри схожі,
Як боби і як горох.
Де гендлюють - там і гроші,
Де молитва - там і Бог.

Чи тому з'явилась кірха,
Синагога, жирний храм,
Аби красти гроші тихо -
Що про це відомо вам?

Нас - живих -женуть на небо,
Світло темряві - не друг:
Зріти Господа не треба,
Вилітає Слово з вух.

Загалом для допомоги
Вистачає і жони.
Припече - звертайсь до Бога:
Ми ж Його доньки й сини.

Тягнуть ряси гроші, соки,
Пики, наче кавуни.
Ось тому й нема пророків,
А монахів - табуни.

Гнали, гнали у три шиї,
Зачиняли олтарі.
Я ж безплатно Слово сіяв,
Ті, що в храмах - за рублі.

Не гожусь у чемпіони
Як тікаю од "святих".
Потрясу свого "патрона" -
Хай шукає молодих.

19.09.2017р.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Хоч обпився, та помолився
у вечірньому небі зорям,
а молитву почув Всевишній:
і на ранок мене прислав.
Я до тебе рвонула риссю,
заманила в степи просторі.

Ти, коханий, чого принишкнув?
Маєш волю. І маєш love.

19.09.2017

Чи відгадаю цю шараду,
Чи стачить досвіду і знань:
Навіщо брат у брата краде,
Вогку в кишеню суне длань?

За працю тицьне щось у лапу
Аби тягнув і далі віз.
Підштовхує барилом шкапу,
Всміхається, неначе лис.

Розсовує добро в шпарини,
Матраци, банки, баняки.
Своїй рідні згинає спини,
На скарб начіплює замки.

Одна сім'я - одні проблеми,
Біда, прибуток, недорід.
Та ця не діє теорема
Коли звірячий апетит.

В палаці щезнув підмурівок,
А магістраль - у горбаках.
Бабло відкладено в загривок
Та у товстого п'ятака.

Обдерта геть країна рідна,
Рахує злодій бариші.
Ця ненажерливість огидна -
Хвороба розуму й душі.

За приклад всім - народу слуги.
Терпіти годі цю орду!
Пора покликати катюгу,
А я сокиру віднайду.

18.09.2017 р.

Я - зрадник. Не банальний Дон Жуан.
Копаю яму власному народу.
Моя святиня - це кремлівський хан,
Його ярмо несу на шиї гордо.

Повзуть у тьмі гадюки та вужі,
Над головою почорніли хмари...
Я рідну мову вирвав із душі
Й до москаля пішов у яничари.

Тепер отчизна - Яуза, Москва,
Орда шанує мій собачий гавкіт.
Любов до неньки - мертва, нежива,
Розбилася давно уже на скалки.

Обмажу все доокола багном,
В Дніпро брудні вмочатиму онучі.
Я тут чужий. Мені вже все одно,
Усю країну скинув би із кручі.

Усім у кого прізвища на "ко"
Накинути потрібно хомутища.
Для мене ця держава - не закон,
Пиляю її трухле деревище.

Зіпхнули Україну із Дінця,
І Крим уже у москалевих лапах.
Чекай, столице, скорого кінця -
Важкого не уникнути арапа.

Таких як я - нечулих - легіон,
Майструємо для патріотів кліті.
Хохлам вмикаю радіо "Шансон",
Іду ловити їх у наші сіті.

18.09.2017р.

 
тепер пора координатів зір
розбрату в марсіанському бомонді
за суперменом аве суперзвір
його колíсниці на горизонті

ми прогуляли всякий час і він гудів
а декому здається мало й досі
ґвалтує душу золотава жриця осінь
& на її арені всяк рудий

труди свої труди який вже є піїт
все похибка в масштабі безвідноснім
ліс пасторальний типу живопліт
вбере твій голос & системний досвід
 

* * *

Вдихнути, нарешті, свободи. Осінньої, жовтої.
Сприйняти за щастя
дрібного дощу неминучість.
Хоч літо яскравим було, брунеллесково-джоттовим,
та надто спекотним... Ото я у мандрах намучивсь!
Хоч літо веселим було – бракувало багряного.
І, нині худі, видавались дерева огрядними.

Вдихнути, нарешті, свободи. В перерві між таймами.
Яке мені діло: „Шахтар” переможе – чи „Наполі”?!
(Авжеж, це було б непогано – здолати Італію,
та краще таки не ціною серцевого нападу.)
Хоч літо веселим було – та весілля відкладено.
Подробиці й коментарі замінити рекламою.

Вдихнути, нарешті, свободи. У п’ятницю ввечері.
Звичайно, відносної – втім, отакої жаданої!
Не заздрити людям, обтяженим власною величчю;
не йти крадькома, роздивляючись ніжки, за дамою...
За давньою звичкою, впасти в підкленове золото –
і довго дивитись на небо, оздоблене зорями...

... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

Недомовлене, недосказане –
ми, немов би, сонця над оазами.
Над квітучими – світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже – не розкрутиться,
що судилося – те і збудеться!

Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная – світ незайманий,
(доки світу край – не займай мене) ...

Ми іще чужі – ми не знаємось,
на земній межі повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..

І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...

На межу твою, на пожовклу –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Перевтома блукань безнадійних.
Безголоса печаль самоти.
Пізня осінь розкрила обійми:
«Ось і ти…»

2017

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Голосував народ за жабу,
Тепер на повну одгріба:
Скрутила дулю мокра лапа,
Спіймала облизня губа.

Потвору витягли з болота,
Обтерли бюлетенем слиз.
Тому і стало пусто в роті,
І день, і ніч рубають ліс.

Зате цукерок аж до біса,
Із шоколаду булава.
Воює з москалем отчизна,
Ридають матір і вдова.

На фронті - соколи, лебідки.
У жабуринні -мертва тиш.
Жабище, як у горлі кістка
Або важкий у серці ніж.

З багна вилазять жирні пики,
До наших душ тримають курс.
Віддай свій голос за каліку
Який із пекла повернувсь.

12.09.2017р.

На тому світі значно легше -
Сиди й варись у казані.
А тут повсюди сіті, верші
Людва розставили мені.

Думки, обплутані обманом,
Женуть у шию з раю геть.
І вже летять із пекла сани
В які мене посадить смерть.

Нестерпно жити. Хочу шику.
Гризусь за тельбухи, бабло.
Бо чорна заздрість кривить пику,
Встромляє глибоко жало.

Висотують бажання сили,
У нутрощах палає хіть.
Мо, краще зразу до могили?
Обрізати життєву нить?

Для мене світ - помийна яма,
Усе що хочу - не моє.
Чуже добро дітей Адама
Покою зовсім не дає.

Безсмертний дух загнав за грати,
В гріху лягаю і встаю.
Чекайте, браття бісенята,
Нещасну душеньку мою.

17.09.2017р.

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Горі Маківці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...

Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...

Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Утримати когось простіше,
cебе тримаючи в руках.
Та чи ж тримання душу втішить?

Воно неначе і мудріше
приспати пристрасті вулкан –
і ти вже нібито й не грішник...

В любові так багато рішень,
та хто із вибуху зіткав
колиску щастя – бавить ніжність.

блукаю по твоїх стежках

16.09.2017

Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє,
До гілля серця обдерши:
Ти — птахом, я — обрисом лані.

Люби мене хижо й ревно
І ще легковажно і ніжно,
Бо завтра уже напевно
Всеосінь замріяння вижне.

І вижне, і перемеле
На часоньку жорнах безжальних,
І витече вся Вселенна
Крізь наші цілунки і рани.

У незвіді синю вену,
У шпари потайного світу
Люби мене світлу і темну—
Басорку вітрами умиту.

Впаду в полюбовній утомі
На груди землі прегарячі —
У твій нескінченний спомин
у сотні народжень і страчень.

Зголосять у небо верші,
Розбуджені лисками рані...
Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє.

У талантів нова висота –
Друга… третя… і далі за списком.

…Мона Ліза скривила вуста.
Осміхається кіт (не)Чеширський.
Слів натовчених осад і флюс.
Диво-барв сурогати і спреї…

Еліксир від Аліси. Конфуз:
У кролячій норі – галерея.

14.09.2017

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)