Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади за́вжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,
встановить мир, і відійде війна!

Чи то у княжий час, за ге́тьманства чи панства,
чи то в роки імперій, орд чи рад –
з народу за́вжди справжній лицар піднімався,
щоб повернути незалежний лад.

Нерідко гинули в борні святі герої,
та нашу пам’ять не розбити вщент!
І на фундаменті історії старої
постав наш Український Президент!
_______________________________

Приспів:

Президент України –
наша гідність і слава!
Перше слово країни
і обличчя держави.

Хай лунатиме за́вжди
вільний голос людини!
Є апостолом правди –
Президент України!
_______________________________

Не раз останньою надію обирали,
коли планета гинула в диму.
Все ж, незалежність ми без воєн відстояли,
свободу всю довіривши йому.

Нас до майбутніх ер ведуть далекі гони
по українських вистиглих житах.
Йому вручив Господь ключі для охорони –
тризубий герб і синьо-жовтий стяг!

Бо доля нації робити і творити
історію сьогодні й повсякчас,
а Президент хай вознесе молитви
за нашу Україну і за нас!

_______________________________

Приспів.

12 вересня 1999 р., Богдани́

Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

- Привіт!
- Привіт...

...Живи спокійно.
Я вже далеко.

20.08.2019

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки
І поламаю критики меча.

За слово правди не дають медалі,
А от за "Гав!" - опинишся в суді.
Наквецяю...рожевих пасторалей
Про хтиві поцілунки пишних дів.

Про зойки страсті солодкоголосі,
Сплетіння рук, периноньки м"які.
Із двох стволів - поезії та прози,
Влупив, аж у Пегаса дрижаки.

На ці "труди" наснажує Ерато.
А потім, як минеться творчий сказ -
Хвалю, як дід мій - раб - священну владу....
Ну, як віршець? Не потривожить вас?

18.08.2019р.

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!