листя шурхотить
стежечка біжить
мить
осені мазок
прядиво думок
крок
перейти в світи
дзеркалом води
йти
вільні мов дими
з передснів у сни
ми
зранечку туман
над ланами пан
ран
у душі не знать
трави шепотять
тать?
ще нема зими
лопотять крильми
чи птахи чи ми
ми

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на жовтні,
весь листопа́д – у безодні!
Ні. Не в творчім процесі я.
Це просто депресія.

Через постійне напруження –
штучне нервове збудження,
майже до божевілля.
Як результат – безсилля!
Я дою цю священну корову –
і веду небесну розмову.
Бо на Покрову
усе повторилося знову.
Я ж не якесь недбайло –
і загнав її в стійло на Михайла!

Бачиш, як гарно?
Що гарно – те марно!
Самого себе репресія –
ця проґресивна депресія!
На вікна дивні й давні
я причиняю ставні
і накладаю руки
на всі свої розлуки!
А сам виходжу на вулицю:
а нехай щось відбудеться…

4 листопада 2005 р., Богдани

– О ні! Не кажи, що до радості й літа –
Цей шлях, як по лезу ножа.
Вершина – за хмарами… Вже скам’яніти б,
Щоб так не боліла душа.

…Та мовби не чує: завзятий, упертий.
(Знайоме - його ім’я).
Напевно, набридла йому аж до смерті
Безкрила й знесилена – я.

«Ти ж бачила небо! Ти ж вірила вчора!» –
Від розпачу й поту осліп
І знову штовхає мене угору
Мій втомлений ангел Сізіф.

20.10.2019

Мавка моя лі,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лі,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси покинула?..
Хрест у степу закопиленім.
Кажеш, твоя… Журба?..

20–22 березня 1989 р., Київ

 
& хмари забуті так навздогін
анексовані круком зрідка
відлабує партію скрипка
вічно блукав один


у яві позмінній чому б його ні
маринарка небесна свитка
ті й самі ліхтарі вже швидко
& вікон засліплі огні



✴


гопи тусують гопи
знаючи про фотошоп
про елізійні синкопи
& непонять про шо

неподалік вони же
спиртом з’їджені вшрот
& про тих
хто не вижив
важко мовчить народ





 

Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних картах тутешніх. Жоден
З випадкових зайд, що отут лишились,
Не чекав, що ось потече у жилах
Мов Гольфстрім тепленька і небурхлива
Тиха кров - і от ми уже щасливо
Живемо, без панік і без істерик
І не прагнем в жодну із двох Америк.

І усе в нас є, і усього досить,
І Тарас нам батько, а дядько - Йосип,
Тільки часом хочеться відшукати
У кутку охайливої кімнати
Хоч бодай одного, нехай слабкого,
Вбитого колись, і тому живого
Бога. Але - гей, де той вуйко Йосип
Що сидів, похмурий, помивши посуд?
Розливай горілку зі смаком оцту,
Роздавай прогнози, немов пророцтва:
Завтра буде дощ і мінлива хмарність,
Істини сумнівні, надії марні,
Гороскопи схиблять, при тому сильно,
Терези обдурять (тож будьмо пильні),
Близнюки у дзеркалі не пізнають
Ні самих себе, ані інших знаків
Зодіаку - де ви, тельці і леви,
Козероги, єдинороги - де ви?
Де ви, дивовижні самотні діви,
З тих, що надихають стрільців на дії,
На усе безглузде й усе прекрасне,
Як от віршуваня. І врешті, власне,
Де той вуйко Йосип, що пише вірші?
Він також на острові, але іншім,
Де усе, що є чого-небудь варте -
Балаган з комедією дель арте.
Карнавал на острові Сан Мікеле
Недоречний, але підняти келих
Можна і на цвинтарі. Над каналом
Ні дощем не віє, ні карнавалом,
А у нас дощів вимагає звичай -
Цій землі якось без дощів не личить,
І земля мовчить, ми також із нею
Мовчимо - бо сказане є брехнею.
На дорогах мокро, напрочуд сухо
У очах, і витік Святого Духа -
Від Отця, але також і від Сина.
Небосхил сіріє, і Темза плине
Як завжди сповільнено, і тумани
Клубочать. Пардон за анжамбемани.

Вона піде...вона завжди іде...
Вона не обертається ніколи
На ті дороги, де погибнув день,
Де окіл поторочений і доли.

Вона піде зникати в чорний гай-
Гордіша сонця і висока духом.
Не окликає в мить оцю нехай
Ніхто її, ані найменшим звуком.

Вона сама звучить у змаху крил,
На лезі пер між листяних вібрацій...
їй ще дійти до краю - треба ж сил,
А йти супроти шквалу - йти у мряці

І ще нести тендітну сухозолоть -
Калинове ядро гримкого світу,
Що зняв із себе пережиту плоть
І виголив осердя несповите.

Вилежуються вигуслі дими
Котами розлінющими на гіллі.
Мов рана у полотнищах кормиг
Вугліє вишня зморена на схилі...

Збирай- но досвід у тугі коші
І дослухайся пісні золотої...
Душею мови - мовою Душі
Скипить осіннє сяйво за горою.

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч, –
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста.

21 червня 1988 р., Київ

драбиною – в синє небо
торкнутись його із даху
печалей мабуть не треба
літак заповзявся птахом

муркоче листок пожовклий
на вухо коту осівши
в глибини вернувшись мовкне
не яблуня – слово в вірші

не слово а просто мислі
що сміли летіти шпарко
нам осінь порив зачислить?
листок провальсує в шпарку

 
знай що пазл
склався наразі
хіба так як
він сам захтів

хто ми є
у якій ще фазі
при активах
в кредит по тім

ніч не спить її
окликають тіні
музикальні автівки
загулявші мистці

й мисткині



 

 
та в курсі ви любите більше тексту
& щоб політична справа
інакший прогрес рівноцінний регресу
чи бавить а чи не бавить

звичайно ви маєте більше сенсів
святкові біблійні тарелі
& слово є срібло або vice versa
сентиментальні морелі

я може уїдливий надто пробачте
бувати собою недосить
на варті всяко примхлива обачність
& демони їсти просять

о будьмо запекліше сестри й браття
пильніше щодо контенту
будемо інтонаційно відрадні
при темі чи навіть дилемах

& нас дочекається порозуміння
на тлі розбазарених гасел
хай хтось загубився у модернізмі
а хтось промисловий класик




 

Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по крапці
весь світ проковтнула.

Оркестр задрижав,
тільки арфа ранкова мовчала,
снували смички,
мов у темному вулику бджоли,
гудів контрабас,
ніби джміль переорює поле,
а сакси, як оси, –
й в усіх інструментів по жалу.

Страшна увертюра,
де ноти струминками меду
в пітьмі обсотали
невдалу поверхню планети.
У хорі бриніли
таємні вселенські куплети,
і в кожній строфі
протилежно мінялося кредо.

Виходив балет,
але гнів стосувався арфістки,
яка серед бурі
у ложі своїм спочивала,
возлігши душею крізь струни
на теплі овали
й щипаючи се́рденьком сни,
мов духмяні любистки.

Пустою літаврою
місяць упав на дорогу.
Нічні чумаки
набрели на карбованець срібний,
сховали на возі у сіль
та й поплентались дрібно
у край,
де любистки духмяні їм вистудять ноги…

Арфістку щасливу
флейтисти сумні розбудили –
в оркестрі розвіялись сутінки
й море гриміло.
Вона здивувалася
й струни вхопила невміло,
й усі інструменти
в орнаменті дня заходи́ли.

Постали в її переливах
високі сюїти,
казки пропливали
на сцені зеленого замку.
У світлій постлюдії моря
спливали уламки
і брались докупи
в нови́й корабель нерозбитий.

Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
Усе поверталось
від арфи
повз арфу
до арфи.

22 лютого 1996 р., Київ