Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
          Я сижу у окна. За окном осина.
       Я любил немногих. Однако - сильно.

Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, если есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнёт на эстонском шпиле.
       Я сижу у окна. Я помыл посуду.
       Я был счастлив здесь, и уже не буду.

Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишина глагола.
Что не знал Эвклид, что сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
       Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
       Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
       Я сижу у окна, обхватив колени,
       в обществе собственной грузной тени.

Моя песня была лишина мотива,
но зато её хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладёт на плечи.
       Я сижу в темноте; как скорый,
       море гремит за волнистой шторой.

Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли, и дням грядущим
я дарю их, как опыт борьбы с удушьем.
       Я сижу в темноте. И она не хуже
       в комнате, чем темнота снаружи.

1971

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм.

Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...
Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.
І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.

Як я люблю людей... А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша. Та — безсмертна, безконечна,
Що поза нею все маліє, що є Верх.

О, друже мій, повірте,— все, що є на світі,
Найбільш тривале і велике, все створили
Мужчина й жінка тільки в пристрасті найвищій.

Все збудували тільки Двоє. То є знак,
Що один одного доповнюють взаємно,
Мов Промінь творять з Блиску і Тепла,
Один лиш Промінь радісного Сонця.

Люблю я всіх людей,— крізь них не раз Господь
Показує свою найвищу ласку
І зрозуміння світу робить нам ясніш.

Люблю дивитися, як бавляться вони
З тілесностею, пожаданням крови,
Так діти бавились би з зміями в садку.

Однак серед людей я маю ще рідню:
В минулому й сучасному пізнаю
Відразу їх,— є в них свята скаженість,

Скаженість буйности, що сірість ненавидить,
Що все життя заповнює шуканням,
І плеск весла здобивців,— то їм хід мінут.

Та маю я й братів, і тих люблю найбільш.
В шуканню за життям, дійшовши до границь,
Вони закон пізнали Божий і людей.

Їх пристрасті є замкнені й великі;
Вони ідуть і діють, бачучи зорю,
Що є до білости розпаленим наказом.

Коли на себе збоку глянуть можеш
І знаєш добре, як собою кинуть,
Як трапити і — взяти (без уваги
На похвалу, чи кпини),— ти є муж.
І то час мужности, то не — юнацтво,
Не видиво, не танці і не примха.
Нова доба тепер є, тільки дійсність.
Як ти готовий був,— діяй тепер!

Чому стремиш творити й добувати?
Нужденне є людини здобування;
Нужденні — похвала і самохвальство,
Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.
Нужденна спрага сповнитись у цілі,
Велика ціль — річ більша від людини.

Усе відкинуть. Слухати лиш волі,
Що смерти тінь щодня в зусилля кличе,
Що гне у смерть, мов щоглу корабля.
Наповнені, напружені вітрила
Ось-ось зігнуть до спінености моря.

Ти, серце, змучене коханням і журбою,
Терпкими спогадами, буднями, що злі,
В твоєму погляді ясніє тінь спокою
Вогнем оновленої, княжої землі;
Твоє бліде лице, прозоре й усміхнене,
З очима темними, що — ласка, біль і гнів,
Мов віддихи полей, мов тихий клич для мене,
Мов переплески хвиль із теплих берегів.
З дзвінкої глибини розлученості й туги
До тебе думи шлю, для тебе — порив мій,
Німотний літ орлів в блискучі виднокруги,
Німотний літ орлів у лагоді нічній.

Од одного незчисленного
До другого царства незміренного
Міст дугою зіп’явся;
На одному кінці лев уклався,

На другому діти з смолоскипами,
І течуть ріки ріками
Через міст.
Ех, виорю небо орлами,
Засію поля самоцвітами,
Половлю всіх райських пташок,
А ступлю крок —
Потемніє небо із орлами,
Потемніє поле з самоцвітами,
Стихне пісня моя,
Стихну я.
Згасну.

Будь славен, Боже України,
Скрізь, де людей звучить язик,
Давай оновлення з руїни,
Животвори наш людський вік.
Нам твій наказ у серцях мати,
З ним жити, йти і здобувати.
Нехай Тобі пребудуть милі
Діла, що дух наш сотворив,—
Поля, простори, гори й хвилі
Наповни міццю славних днів.
Тобі в серцях вівтар ми ставим —
Твій владний знак до слави славим.

В степу, де миються ховрашки,
На небесах, де спокій ліг,
Куди зирну, там легкі пташки
Грайливих усміхів твоїх,
Бо нині в зелені гайовій
Серед дубів, що — нарівні,
Я з дивним птахом на розмові
Пізнав закони чарівні,
Що ти є скрізь, що дише злотом
Твого імення вся земля,
І смужок рожі попід плотом,
І марш оружний короля.
Що світ — жіночість незрівняна
У вірності, що світлом є,—
І в серце глянув він моє,
І очі мав, як ти, кохана.

Був день, як плач, а потім — горд і гнівен:
У колісниць відьом запряженії пси,
В огнях шаліючи, гарчали на ліси,
На степ, на зляканість...
                   І — німо.
                   Післязливен
Зіп’явся міст. Вечірняя зоря
Із сутіней глядить на гри семибарвисті,
На хмари у шаленій, душній ристі,
На учту янголів, що тепло догоря
У глибині високій, променистій.

Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, - розгорненная праця
І - Божий зір над тим.
                   І раптом - буря,
Що кине хвилі в берег той, що треба.
Не знаєм більш нічого. Чуєш?
                   Жди і молись.

Незаймані думки, тепло незнайомих
розбавлених слів,
Перехрещені руки на грудях і скроні
з начинкою снів,
Фарс заможних, спустошені очі
голодних істот…
Творять миті історію,
Я в них – новий Геродот.

поїзд метро
зупиняє твій простір
у часі,
так, як би врешті-решт
зупинилась кров
у твоїх капілярах,
Так, як в дитинстві
кохався
по першім разі,
Коли був ще зрячим
проте завжди
ходив в окулярах.

Тепер тебе залишають
здорові люди.
Від тебе летять кальмари
і каракатиці.
Немає нічого щоб ти
залишив без облуди,
Куди б не приклав свої
окривавлені ратиці.

А завтра в тобі замінять
чергову дискету,
Заповнять твій мозок
незнаною речовиною.
На дії твої ще з дитинства
накладено вето,
Як на Іран, що завжди
готовий до бою.

Твої дивовижні потуги
схилитись у ноги
Мають одвічне право
на ліпшу реінкарнацію.
Спочатку аптечка, а потім
швидка допомога,
А потім ТВОЯ
ІНТЕНСИВНА
РЕАНІМАЦІЯ!!!

РУчку в долоні стискаю напрочуд міцно,
ДУмка у голову лізе напрочуд швидко.
Зграя серпневих котів недолуга й грізна
Так, що тепер споглядати їх очі гидко.

ГІлля дерев роздирає небесні скроні,
РУки твої полягали мені на плечі.
Зараз твій вихід, тому не забудь в вагоні
Зграю котів та свої особисті речі.

Ми поламали гілки і тепер лиш танці
Можуть хоч якось загладить нашу провину.
Знову вечірній посуд, ранкові таці.
Ні моя подружко, ти у цьому не винна.

Завтра я думаю знову заграє вітер,
Знову світитиме сонце у моїх штанах.
Знову від радості будуть сміятись діти
Й краплі душі у спермі на твоїх губах.

Світ навпіл поділений штрих пунктиром.
Й мені все одно в кого які зуби.
Хтось живиться м"ясом, травою чи сиром,
А в когось вже зранку згоріли труби.

І навіть ніхто не подумав змити
Ту нафту, що лилася, як олія.
Сьогодні той хтось, як завжди убитий.
І ймення його надпросте - Месія.

Сьогодні остання вечірка в морзі,
Бо всі мої друзі ідуть на дрова.
А якже іще на такому морозі,
А як же мій друже? Знову і знову

Лягатимуть люди у теплі печі,
Літатимуть взимку забуті птахи.
І знову загубляться любі речі:
Годинники, ложки та інші лахи.

А ще застрибає в дротах напруга,
Не я це придумав, а так по природі.
Якщо не завершаться твої туги
Пологами, то не тужся - годі.

Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелою стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві - такі неживі.

Звідки взялись ми. в якій оселі осіли -
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.

Спи, дитинко,
З неба зірка
Синім світлом тобі сяє.
У барвінку
Бджілка, синку,
Колискову вже співає:
- Спи, мій синку,
У барвінку
Зорі сині заблукали,
Поміж листячком на гілці
Квіточками наче стали.
У квітучій цій колисці
Синьоокі сни витають,
У свої чудні намиста
Зірочки вони вплітають.
А вплітаючи, синенькі
Пісню дивну ще співають
Про дрімоту, рідну неньку,
Та світи звідкіль злітають...
Спи, дитинко,
З неба зірка
Синім світлом тобі сяє.
У барвінку
Бджілка, синку,
Колискову вже співає.

ніколи в житті
не бажала б я бути
даючкою, сучкою,
лизати всім дупи

іти в супермаркет
купувати гандони
вірити в щастя,
любов, забобони

ніколи в житті
не хотіла б сидіти,
геморой лікувати,
на роботі смердіти

надривати горлянку
підлеглим кричати:
„не підійшли ви мені,
вам не має зарплати!!!”

приходити ввечері
додому до себе,
давати тобі
те, що треба й не треба

робити гімнастику,
бо ти любиш худеньких,
носити підбори,
бо не терпиш низеньких

і тобі, і іншим,
і всім сраки лизати,
а потай у себе
всі сльози ковтати

не спати ночами,
щоб сесію здати,
а потім у ректора
оцінку купляти

не житиму так,
як білі ворони,
що мрії не мають,
а тільки корони

і для потреби
я більше не питиму,
і все для вас
я більш не робитиму

і не старатимусь
всім бути достойною
буду я курвою,
лярвою, хвойдою!!!

ця філософія життя
ти такий, та я не та
ті бажання, мрії ті
всі вони тупі й пусті

ні філософії
ні змісту
все ніби
зліплене із тіста

все під стандарт
все однакове
а де ж любов??
де та love кольорове

і мовби близько
і мовби поруч
ти ліворуч?
чи праворуч?
а я поруч…

на горизонт дивлюся
та все марно
хоча навколо
й досить гарно…

та все чогось
ще не вистачає
того,
чого і так немає…

шкода, що
«Поттера» я дочитала
бо так хоч щось
на думці мала..

Я – нiхто.
Я вiдкрите вiкно.
I крiзь мене вривається вiтер.
I живу я настiльки давно,
Що забув про призначення лiтер.
I на цiй невагомiй землi,
Де радiють i тiшаться люди,
Я забуду про все взагалi,
Й в першу чергу – про себе забуду.

Бо нiколи не стану нiким,
I про мене нiхто не згадає.
Й по небесному руслу рiки
До зiрок потечу, як вода, я.
I долинуть мої почуття
Вiд людей i землi – аж до Бога,
Де моє безiменне життя
Увiллється в довічну дорогу.
Й та дорога мене поведе,
Повз заможнi небеснi оселi,
До країни призначення, де
Мої родичi мертвi – веселi.

Там зустрiнуть з дороги мене
Рушниками i вклоняться долу,
I запевнять, що скрута мине,
I посадять пiд руки до столу.
Й сядуть справа, на довгі віки,
Щоб віднині зi мною радiти,
Не зустрiнутi мною жiнки
I мої ненародженi дiти.
Навiть друзi забудуть земне
Й стануть в ряд за моєю спиною,
Щоб за те, що прощали мене,
Не зустрiтись очима зi мною.
А мої вороги золотi
Сядуть злiва i будуть мовчати,
Бо iз слiв їм згадаються тi,
Iз яких неможливо почати.

Й стане тихо, неначе ввi снi,
Й зорепад перетвориться в зливу,
Коли янголи з дому менi
Принесуть фiолетовi сливи.
I вiд цього розчулений, я
Заспiваю, як пташка весною,
Й буде свiтлою пiсня моя,
I до слiз невимовно сумною.
Навіть родичі мертві мої
Підспівають мені не одразу,
Бо згадають далекі краї
Й перехрестяться, кожен по разу.
І поллється римований сум,
Наче море – від краю до краю,
Де, вславляючи Божу красу,
Кожен янгол мені підіграє.
І засмучена пісня ота,
Наче пташка, додому полине,
Де лишилось чекати Христа
Моє щастя сливово-полинне....
2004

уламки чаю розчиняла
у білих ароматах мандрагори
писала тушшю звукотрави
на полотні в’юнких квітодерев
вмирала чайкою і мною
у флоксах нескінченної ікони

3
А як закінчилось терпке вино печалі –
я, всім відомий, намагався жити далі.
Але не зміг. Не зміг!.. загнувся від моралі.

4
О Ти, що торгувалася Дарами,
грайливо вклавши зброю у долоню, -
Ти, знала - світ поціливши словами,
не схиблю й кулею у сиву скроню

2005

Сьогодні я хороша!
Сьогодні я не зла!
Сьогодні ньювельможа наспівав мені слова,
що я достойна мерсу,
котеджу, і така
стояти не повинна у сімейного станка!
І я кивала головою,
рокерпомилка без вад,
затим довершила собою
свій суперагрегат!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене!

О, хлопчику не сердься,
що вірна не тобі,
але мій шлях сьогодні завертає, далебі,
у сторону не ту,
куди поїхав ти!
Тепер життя-буття моє нікому не трясти!
Ніхто нікому не повинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі”-Марлі має мене!


А далі будь-що буде,
на те і мій талант,
нехай у злості лусне свистунок-міліціянт
я не згублю нагоду,
я досягну мети
тієї саме - зроду про яку не знаєш ти!
Ніхто нікому неповинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене…


2005

Засядь за телефон!
ввійди скоріш туди,
де мегатонни слів
та іншої бурди,
і з кабелів-дротів
тече густа слина
розбурханих уяв
і посилання "на..."

І будь-який набір
натисни навмання,
бо послідовність це
надумана дурня,
по тому боці цифр
твій зниклий Копірайт,
і головне напір!
і буде все "ол-райт"!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
і їм нема числа!
у цій країні кожен в'язень
дурного ремесла.
Повстання буде безперечно,
як марксисти вчили нас,
але тоді, коли доречно,
тож і ти, хоч раз,

візьми свій телефон
і подзвони туди,
де кажуть тільки -"так!",
"о-кей", "так точно", "сі",
нікого не проси,
а покладись на тон -
і вартові пости
пройдеш у мікрофон!

Тоді усе "ніштяк" -
без браги й наркоти
дотягнешся зірок
ось тільки подзвони.
Життя засяє знову,
як ти того хотів,
од запальних промов
сестричок і братів!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
не стачить ремесла!
у цій країні кожен в'язень,
та ти не з їх числа!


2003

Кораблі її очей пливуть до міста-вулиці Франца Шуберта

туди де Романтичні риби проростають листочками сонця

і молоком айви наливаються танцівниці весняних ритмів

серед тюльпанів, Милосерднозаквітчених мімоз

і мідій незакінченого Озера №8

вона з чотирма ґудзиками кровохаркаючого неба

даруватиме поезію Майстра невідомим форелям_і_флейтам

а завтра її проголосять божевільною_і_фривольною мов Метелик

який ніколи не залітав до 20доларової банк-

ноти



о4_2004

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

1966

Танець жаги витинала троїста всоте,
в духмяні ложа манила лукава гречка.
Медом кохання гусли очі, як соти,
і пазух шукали парубки негречно.

Екстазу люльку розкурював бог кохання,
обпікав цнотливим хтивістю білі крильця.
У ту ніч ласки спраглі жінки прохали,
паленіли дівчатам від сорому лиця.

У гармонію згоди зливався тіл тьохкіт,
лопотіли спідниці по перелазах.
Заздрісний місяць зеленим дьогтем
всі ворота у ту ніч обмазав.

1966

Дві казки про тебе недавно я вигадав:
казку про ніч і казку про перстень.
Купальської ночі за жеврієм вигону
спорснули з рук мені непещені перса.

А друга казка хіба найсумніша,
голосить в мені як перезва осені:
ти стала до шлюбу негадано з іншим,
а перстень мій кинула в море із поспіху.

А третю казку для тебе зоставлю,
одвічну казку про поетову пісню:
як сонце, засліпило мене до нестями
лляного волосся духмяне повісмо.

Раптом та ніч, уповання довгого трунок,
задихаюсь і рвусь, як натягнений смик
В павутинні панчіх ноги твої, як струни,
в білім футлярі скрипка, яка не спить.

Спраглі ми вперше музики одкровення,
лише зачувши їдкий солов'я камертон.
Шаленіє тройзілля, труйзілля по наших венах,
а в чорнозіллі цноти червцю вибухає бутон.

Озиваєшся, скрипко, тіла свого повноліттям,
у пісні пристрасті шал і чистості жаль.
Раптом ця ніч, це одкровення червоне,
коли приходить кохання великий скрипаль.

Якщо це було, то були твої руки,
очі були, груди були, були, було...
Була буколіка, буйволиці й буйволи,
і червоне будило, що будило, було.

Якщо це було, то було все облуда,
блудницею тоді ти, пречиста, була,
тоді ти пречитстою, блуднице, стала,
бо ти стала - і не стало тебе.

Якщо це було, то в мені щось зістало:
та непевність, та буйність, той щем.
І бубон будила, що будить і в будень,
біль за буйволами, біль за реальністю речей.

Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно
дзвонять

щоденно
ходжу
з козубом
на прощу

у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую

та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти

панно
з очима
більшими
за айстри

вміння пасти левів
досягається наївністю

вона звичайно не ти
вона має тіло і тінь

вона не виходила
поза обрій
як і поза себе

занадто тутейша

але не знайти
певнішу криївку
над її тіло

склалася
першого дня
сама по собі

не треба було
аркану для порівнянь
повернувся Богом даний
Сенс

Свята Тотожність Слова
Буття

ось
руки вуста голос
сміх сльози одяг
м'ясо зелень обрус
виделка келих вино

дорога ріка гора
далеч для зору і для мандрів
не колове тупцювання
вперед до знемоги

хатина втома вимикач
постіль місячне сяйво
шкробання миші

яка насолода
чути сказати торкнутися
взяти не схотіти
розслабитися
прокинутися на волі
зі сном про осягнене

і довго бачити перед собою
Музу Радості
Первозданну

Коли відкриюся тобі,
Цього направду я не знаю.
Боюсь зізнатися собі,
Тебе навіки покидаю.

Боюсь тобі сказати вслід,
Що я насправді не кохала.
В моєму серці синій лід,
Усе тепло зима забрала.

знову був вітер

тарабанив віконницями
шибками видзеленькував
як зубами

вишарпував клоччя
з-поміж зрубів
висмоктував як упир
дух із хати

а з нас - затишок

знову був вітер

віднаходив усі щілини
для піску
що скрипить на зубах
і в суглобах

знову був вітер
зносив літери з книжок
хвилі з транзистора
(гей гей вітре з України)

видушував сльози
мутні
як і сонце

із тісних удільних князівств
бляшанок
знаходить землю обітовану
на грядках

щоденно
видудливши пів-Унди
і ціле сонце
спинається на ноги
і на тички

ще тиждень-два
і для Мурка
усурійські джунглі

і ми відкриваємо
замість квітів квасець
замість салату айстри

це навіть забавно для тої
яка вперше
коронована
на володарку городу

у соняшниках
фотографуємося

але чужина
вперто
виписує над нами
лінію сопок
на овиді

і фасолю
неквапну панію з України
зненацька заскочили
приморозки
вмерла до останнього стручка

проте
цибуля-семилітка
ще довго опісля нас
прошиватиме землю
і лободу

во славу нашу

чорна холодна ізба
ковтає поліно за поліном

аби зігріти у нутрі
двох пришляків
з кайданного шляху

знадвору
стелажі дров

зі середини
стоси книжок

над нами сибірська ікона
під вишивкою
по очі зодягнена
у жовту бляху

навпроти
цілий кіш мамаїв
(ленініградське видання)
відважних
із розхристаними грудьми

а над комином
теліпається
сивий бунчук диму

очистивши золото
зі спокійною душею
гладить коріння
сопок
інколи затаєну
золоту блискітку
викине із жовтої жмені
у пісок

а то й віддасть
у жертву
змізерніле срібло риби

щупла
легко проходить
між лещатами дамб
навздогін волі

заінеїні коні і корови
шукаючи заниклу
свою щоденну
бурятську Йордань
в ополонках

а згодом
розкута
пригадує давню сваволю

сп'янілим
злим язиком
злизує плекані луги

біжить за Ундою
та де йому до змагу
хати і сіножаті
за плечима

мусить загосподарити
корінь
по берегах урочищах
горбах

на туземних покладках
слов'янська квочка

що таке Кицекен
або Зудир
вгадай
хто з варнаків
а хто з повстанців
Королівства Польского

з бурятськими очима
із диканським соняхом

давно відмерзло старе
коріння
під немилостиво сліпучим сонцем

навіть кладовище
з короткою пам'яттю
як виїденим яйцем
на могилах
новий
морозо-посухостійкий
цупкий гібрид-гуран
через дефіс

Ундіно-Посельє

Менi було уже чимало,
Коли розхристане життя
Мене ломало – не зломало,
I не вiднесло в небуття.
Та не завело у недолю,
Де сивий гнiт додолу гне,
I не розкидало по полю
Кiстками бiлими мене…

I вперте серце буде битись
В тоненьких грудях назавжди,
Бо нi повiситись, нi спитись
Я вже не зможу вiд бiди.
I вiршам вже замало цього –
На небо променем зiйти,
Менi в собi замало Бога –
Я хочу в вас Його знайти…

Я буду жити тут, де квiти
Ростуть у свiт з дитячих рук,
I де не знають Божi дiти
А нi опiк, а нi порук.
I де менi, як тiй дитинi,
Щасливим бути ради вас,
Коли в кожнiсiнькiй людинi
Себе побачу я не раз…
2001

Коли б менi священнi крила,
Я б полетiв на край землi,
Де надi мною плаче мила,
А я – обмитий – на столi.
I я б схилився над собою,
Собi на грудях руки склав,
Й закрив, як рiдному, з любов’ю,
Зеленi очi, повнi скла...

А мила б тiшила сльозами
Тендiтну свiчку в головах,
I називала нiжним самим,
I билась пташкою в словах.
А я б здiйняв над нею крила,
I стало тихо, як ввi снi,
I нас би нiжнiстю накрили
Нiким не спiванi пiснi…

Коли б менi високий голос,
Я б над собою заспiвав
Про вперте серце, що боролось
За обездоленi слова.
I з неба б янголи злетiли,
I стали з правої руки,
I на моє бурштинне тiло
Поклали жалiбнi квiтки.
А в ноги – вишиту сорочку
Iз неземного полотна.
А потiм сiли б у куточку,
Налили й випили до дна...

А я б рядком поклав їх спати,
Своїми крилами накрив,
Й на нас небеснi Батько й Мати
Не надивилися б згори.
А iз живих – нiхто б не бачив,
Нiхто пiсень моїх не чув.
Й менi б зробилось легко, наче –
Над Україною лечу.

Там Божi птахи в Божий вирiй
Несуть на крилах Божi днi…
I я б летiв з собою в мирi
I ледь шептав: – Коли б менi…

Минуло все.
Я сам собі смішний.
Поезія ляклива і убога.
Не принесе
Сподівана дорога
Нічого ліпшого цієї метушні.

Незадоволеність від розміру вірша.
Утома.
Чвари.
Все таке знайоме.
Не вабить більше світло свого дому,
Лиш поверховість бачиться чужа.

Навіщо так, коли інакші є
Шляхи позбавлення себе від думки –
Наприклад, чарка або навіть „рюмка”;
Це все вже мав я за життя своє.

Набридло перетворення себе
Для вибирання ролі тої чи другої.
Не хочу брати участи у бої.
Також не тішить небо голубе.

Усе було.
Вже сто разів було.
Що буде – наперед відомо.
Та все одно у світле й незнайоме
Беру останнє сховане тепло...

Книжки тоненькі на столі лежать;
По черзі кожну з них беру до рук...
Крізь шибу сумно дивляться й мовчать:
Малкович, Москалець і Римарук.

Як гарно нам життя вдається
Як гарно пити не п’яніти
Десь певна книга видається
А нам лишається радіти
Що все в житті даремні справи
Що все насправді маячня
Кругом бандити і шалави
А ми живемо навмання
Є в світі безліч ерудитів
Є ціле сонмище митців
Але чи всі уміють пити
Коли лиш вітер в гаманці
Ми це інакший світ насправді
Ми це прогірклий плин життя
Нам місце не в Верховній Раді
У нас інакше майбуття

Ти зрозумів
Без Неї зле
Та маєш ти гітарні струни
До спраглих вуст вода тече
Летять у безвість тихі думи
І вже чекання
Не чека
Байдужість нині торжествує
Без Неї
Вранішня зоря
Не вабить більше не лікує
В утомі пишеш
Все мовчиш
Перлинну воду споглядаєш
Мелодії гітари ждеш
Чимраз то гірше граєш
Ти зрозумів
Тепер нема
Чого боятись в цьому світі
І тужить
Стомлена струна
Не знаєш де себе подіти
Та все трапляється
Тоді
Коли до всього ти байдужий
Дивись щасливі голуби
Летять над Києвом мій друже
Плекай надію
Не сумуй
Це так я сам себе втішаю
Але коли
Вночі засну
Її печальну знов згадаю

Тьмяно проступить в небі тугім
Кров королів крізь обрій.
Бачите замок? Чуєте грім?
Плескайте, люди добрі…
Там на полотнах тисячі літ
Дихають очі сірі…
Блимають нетлі. Скапує лід.
Буде і вам по вірі…
Стихне у вухах дзенькіт рапір,
Рипне петля на брамі.
— Дайте цигарку, пане Шекспір.
— Вибачте, ми у храмі…
А ті смереки так бояться смерті.
Такі туманні, звихрені такі.,.
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим та далеким,
Хребтом вогненним здиблюється гладь.
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять

Сонце стекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
— Що тобі, хлопче, треба?
Може, подати ще?
Ставить кущам підніжки,
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх…