...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........

1.
У колі інтелектуалів
Шампанське мозок бадьорить,
Як гарно жить без ідеалів,
На мертві теми говорить.

Ми всі в захопленні від Сартра,
Ми всі без тями від Мане -
Не все одно, що буде завтра?
Не все одно, що головне?

Життя - це симпатична драма,
Легкий мінор, легкий мажор,
Приємно поряд пахне дама
Парфумом Крістіан Діор.

Я жестом скромно-суперстарним
Підношу іскряний фужер
За кристалічно елітарних
Аборигенів вищих сфер!

2.
Блискучий бал, чарівні очі -
Я пам"ятаю все, як сон:
І елегантний плескіт ночі,
Й шалений виліт на балкон.

Легкий, етерний поцілунок
В зефірнії, пахкі вуста
І як солодкий подарунок -
Цнотливий дотик до бюста.

Уся любов аристократа -
Один метеликів політ:
Короткий шал, безжурна втрата,
І вже новий нас вабить цвіт -


Лише достиг амурний плід,
Я знов несу його на свято!

3.
Трапляється в аристократа
Такий момент, коли він спить,
Коли життя - суцільна втрата
Бажання жить.

Коли не радує шампанське
І не бентежить дамський сміх,
Коли він може не по-панськи
Послать усіх.

1996

Коли добродій хоче срати,
Він танцювать не годен вальс.
О моя люба, погуляти
Волів би хвильку я без вас!

Та скоро я вернусь, натхненний,
Нової сповнений снаги,
Й ми знов у вальцері шаленім
підем ногою до ноги!

Й кружлятиме нас до нестями
Вогненна танцю благодать,
Аж поки знов (даруйте, дами!)
Добродій не захоче срать.

1990

Й найостанніша шльондра мріє
Про вірну і ніжну любов,
Навколо моєї шиї
Аркан затягається знов.

Я знову чиясь надія,
Я знов чийсь останній шанс,
Я знову комусь щось винен,
Тим більше, що вже взяв аванс.

Мені демонструють очі,
Всі сповнені розпачу й сліз,
І крутять мені щоночі
Дешевий душевний стриптиз.

Сестричко! Даремна робота!
Ти слізоньки витри, прошу!
Знайди собі десь ідіота
І вішай йому цю лапшу.

В найкращих традиціях драми
Прокрутиш комедію знов,
Й, дасть Бог, золотими зубами
Тобі ще всміхнеться любов!

1993

Щойно ми народились,
Нам вручили по ложці
І сказали: в майбутнім
Вас чека бочка з медом.
Треба йти прямо-прямо
Треба йти й не звертати,
Й ви побачите бочку
Й буде в бочці тій мед.

Й от, здається, збулося -
Ми по вуха в тій бочці,
І було б все, як треба,
Тільки в бочці - не мед.

1991

Там далеко десь є планета,
Де пасеться фіалкорова,
Їсть траву голубу й співає
Перламутрово-загадково.

Це планета моєї втечі,
Там я буду самим собою -
Шестиногий, блакитноплечий,
З оком лагідним над губою.

Там до мене зберуться друзі -
Троглодити, анацефали -
Псевдофльорки розкриють вульви,
Щоб скоріше ми їх запізнали.

Але ми на них - нуль уваги,
Полягаємо під верблоїд
І хильнемо шмальної смаги -
Смаги з кореня Рубероїд.

Й заспіва нам фіалкорова
Пісню-джусі, любиму змалку,
Й масіпусінький у травинці
Мент сюрчатиме у сюрчалку.

А під ранок вже захмелілі,
Перламутрово-загадкові
Ми на віки поснем на хвилі
Рубероїдної любови.

1995

МАРТ

Верещить на голій гілці кіт
І в мені прозоро ворухнулось
Те, що вже давним-давно звернулось
Й загубилось за туманом літ...

1984

* * *
Немає більшої удачі,
Коли без комплексу й напруг
Поряд з тобою різво скаче
Красивий сексуальний друг!

1988

Пацюки на дереві виїли ворон,
Я іду збентежений після похорон.
А на перехресті міліціонер
Наче і не бачить, що я ще не вмер.
Ех, життя-хріновина, штука не з простих -
Довелось сьогодні закопать живих,
І ніхто не плакав, і з землі не ліз,
Видно, все на світі має вищий смисл.
Все уже розставлено по своїх місцях,
Й кожному розп"ятому вбито кожен цвях,
Все на світі правильно! Правильний цей світ!
Як умру у чистім полі, всім пошлю привіт!

1988

Турбуленція в небесах
Виклика пертурбацію долі -
На рівнім місці з"їжджає шлях,
Завивається в карамболі:

"Знай, псяюхо, твоє діло швах -
Ти не газда своїх дестинацій,
Ти гомунукль, мураха з мурах,
Марйонета у грі констеляцій!"

Смик не смик - порятунку нема!
Предиковано всі твої рухи,
Астроімпульс - й на лантух лайна
Перем"ято зухвалого зуха!

Крах, коляпс і тотальний дебакль,
Непоборна перфідія долі -
Будь ти хоч автентичний Геракль,
Тебе скрутить в липкі карамболі!

1992

Нечуйно виповнилась ніч,
Бурштини зір вплела у крила
Тривожно в серці гикнув сич,
Та вирватись уже несила.

О ніч-чаклунко! Вчадів я,
П"ючи із чари чари-трути -
У щебетанні солов"я
Лихії віщування чути...

Байрак, діброва й переліг -
Все мовить темними словами,
В СВІЧАДІ ПЛЕСА ЗЛОТОРІГ
ПОВІСИВСЬ ДОГОРИ НОГАМИ!

І заслабка моя рука
Писать урочого сонета -
Ся ніч очима павука
Всю душу виссала з поета...

1984

Сиджу в кав"ярні, цмулю каву,
Ніщо не провіща револьту,
Проваджу бесіду цікаву
Про Маркеса і Верхню Вольту.

Та в голові вже зріє дата
І раптом настає пора,
І клишоногі віршенята
Чкуряють з-під мого пера.

Чкуряйте з Богом, любі діти,
Мої маленькі пердуни,
Я ж буду плакать і радіти
Й в кав"ярні протирать щтани.

1986

Я прийду десь у втомі з роботи
Ти наллєш мені, люба, какао,
А собі - філіжанку скорботи:
"Як там справи в братів із Макао?!"

Хоч ти жовта, як стигла цитрина,
А я білий, як біб із квасолі,
Нам однакове ймення - людина,
В нас однакові долі та болі!

Тож нехай там загрози і грози,
І нехай ще сутужно в Макао,
Поєднали і радість, і сльози
І цитрину, і біб, і какао!

Муедзин на мінареті
Знов кричить "Аллах акбар!"
Не піду я в синагогу -
буду Леніна читать!

* * *
МОРБІДНА ВІЗІЯ

Лободубі дуболоби
Дуболобі лободуби...

* * *
Співа соловейко,
Бо хоче самку,
Тільце гаряче,
Серденько б"ється! -
Мудрий, прекрасний
Закон природи:
Хто не співає,
Той не .......

1989

1
Молодой чеовек из Рязани
В ресторане накушался дряни
Хоть ему не впервой,
Не донёс он домой
То, что давеча съел в ресторане.

2
Молодой параноик с Суматры
Посещал без разбора театры.
Есть в театре буфет,
Или там его нет -
Всё равно театралу с Суматры.

3
У купца из предместий Пекина
Подрастало в усадьбе три сына:
Цзаофань - старший сын,
Средний был хунвейбин,
Ну а Ванька - лентяй и дубина.

4
Молодой человек из Полтавы
Добавлял себе в каву отравы.
Раз-другой отравился,
А потом пристрастился,
И теперь пьёт отраву без кавы.

5
Молодой человек из кордовы
Алименты платил для коровы.
Жизнь порою сложна,
Разве в этом вина
Молодого отца из Кордовы?

6
Молодой лоботряс из Джакарты
Проиграл всё имущество в карты.
Если в бубне дыра,
Заказать мизера
Мог лишь этот кретин из Джакарты.

7
Молодой человек из Сибири
Где бы ни был, таскал с собой гири.
"На фига тебе это?" -
Нет у парня ответа,
У него есть с собой только гири.

Я був в Ленінграді,
Я пив там вино
Вино в Ленінграді
Це справжнє гівно!

Я був за кордоном,
Я пив там коньяк -
Коньяк за кордоном -
Сциклистий шмурдяк!

Ніде так не п"ється
Як в тихим дворі
У Києві ріднім
О пізній порі.

1987

Миднайт. Лише байдужий мун
Замок, Ай, самотні кроки.
Лунко б'є холодні клоки
Старовинний пендулум.

Сто століть і сірий стоун...
Хто там ?!. Незнайомий гест?!
Ноубоді...Тисне чест,
Колд віків проходить в боун...

Знаю, скрізь тут ходить дес,
Всі, хто був, пішли вже з нею,
По таємнім, темнім вею
Всі минули й зникли десь.

Ай'м елоун... Й тільки в найті
Я скликаю їх усіх,
Знову чути м'юзик, сміх,
Мову благородних кнайтів!

В їхнім колі я сміюсь,
Тайми згадую лицарства,
Глорію колишню царства
Й лиш під морнінг схаменусь...

Замовкають звуки струн,
Проскакав зелений дофін,
Час, коли я ляжу в кофін,
Знає тільки пендулум.

1984
[пендулум - годинник з маятником]

Видно, я ріс в недобрі часи,
Я не можу сприймати поезію
Коли в присмерках бродять менти
Заважають приймать анестезію

ОБІРВАНИЙ ЖІНОЧИЙ СОНЕТ
ПРО КОХАННЯ

Ти увійшов у мене наче спис
Й обвис...

1991

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.

Вони хтиво зляглися. Вона завагітніла вмить.
Він долоню поклав на живіт - вона розродилась.
Дитинча підросло, прожило, і умерло, й смердить,
Ще раніше і їх запроторила в себе могила.

Так закінчився рід, розгубивши усі імена,
не подбавши про святці, реліквії та документи.
Ким він був? Термопільцем, тернопільцем? Хто його зна.
А вона? Циганчам, потерчам чи купчихою з Гента?

Та легендами світ не дійма це сімейство благе,
Що на ньому й зростає споруда, сотворена Богом.
Вони мовчки зляглись, народили, померли, і - ген -
Дитинча постаріле повзе в козачки до святого.

13
Осінній виноград. І кіт,
Мов келих білого вина...
Дощу надірвана струна,
Дощу мелодії гіркі.

Старий листок, старий горіх.
Згорає птах на двох вітрах.
І тихо надійшла пора
На тиху смерть, на тихий гріх...

Кущі чіпляються за день, -
Від сірих нігтів сиза тінь.
Осінній виноград. І кінь,
Мов білий кіт з вином іде.

2
Павуки, як пройдена сторожа,
На зубах поскрипує багнет.
Боже мій, нехай не переможу
Запах відморожених ранет!..

Стільки бився, устократно б'юся,
Хай умру - тореадор зими, -
Господи, посапуєш у вуса,
Боже, нас до себе не прийми!

Хай заплачем на хрестах багнетів,
Хай цілуєм ноги павуків, -
Боже, ми - два зірваних ранети -
Дякую. Ти добре попоїв...

1
Вечірній дощ застиг, неначе меблі,
Крісла туману боязко ідуть,
І їхня вічна полохлива путь
Минає наші погляди затерплі.

Ми звикли так. Твоя волога сукня
Сто літ як захлинулася слізьми,
І в інтер'єрі мокрих фарб не ми,
Лиш погляди, покинуті в майбутнім.

Ми зникли так... Не знайдені картини,
Забуті п'єси, втрачені томи.
Старий туман зустрінемо не ми,
Для нас лише вечірній дощ застигнув.

Коли холодні янголи зими
Піднімуть в небо довгі срібні труби,
Й поллється сум-мелодія, а ми
Уявим, як примерзли їхні губи;
Коли Земля зупиниться в пітьмі –
Ділити всім живим грудневі зорі,
Й поділить, і залишиться в умі
Той залишок, в якому ми – прозорі;
Коли Господь прихилиться чолом,
Щоб подивитись людові у очі,
І вклякнуть люди: „Господи... Шолом!”
Й Господь перехреститися захоче;
Тоді і я, і друг мій – ще не мрець,
За стільки слів не схибивши ні разу,
Через ліси і гори – навпростець,
Дійдемо у пітьмі до Фішбейнstrasse,
Й три пари рук розкинемо в хресті,
Як і тоді, коли була причина,
Бо на коли – ми маємо – тоді,
А на причину – рима – Батьківщина,
Тоді Господь від праведних щедрот
Запалить день на самім сході суші
І усміхнеться з зоряних широт,
Й земля здригнеться
й далі колом
рушить...

Тканина пересичена вином.
воно із неї крапає, мов кров,
і ти у платті - ніби жертва свіжа.

Але весела жертва і хмільна,
що всім дає гарячого вина, -
і я ревную до усього світу.

Моя ти королево потайна,
таємна, темна посередо дня,
а серед ночі - світла, як молитва.

Наближення повільне, мовби сон.
Я пійманий твоїм ясним вином.
Та впитися
        мені шкодує
                  доля.

Любаска повна і важка -
Люблю таких! Тілиста - щедра.
Лиш голос їй подам - готова
Лягти у слухавку і ждать...

Конячко радісна! Як ми
З тобою вволю нагасались.
О, буде що
нам
спогадати
На вбогім
смертному одрі!

Мов пес побитий, я приповз
До тебе. Мовчки, прохолодно
Ти відчинила. Порятуй!

Казав я: бий мене, топчи!
Возненавидь! Або розсердься.
Мовчала ти. Але уперто
Я каявся...

... І ляпаси твої, і стогін,
І зуби гострі, молоді,
І крик розпачливий, і ласе,
Немилосердне катування -

Ця відомста мені дала,
Упорснула шалену силу -
Кусай, кусай у серце голе:
Я сам благаю, аж кричу!

Їй хочеться! Але боїться:
Я чую нюхом. Невротична
Ся кітка, ніжна, боязка.

Прикриє очі - та повіки
Тремтять, гарячі... Я веду
По линві натяків і ласки.

Її напруження мені
Передається... Що зі мною? -
Я наче підліток... Ураз

У ній спалахує вино,
Хоробре, владне і зухвале -
Я, нею пійманий, горю.

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану
шал підігрівав.

Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч..

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

Оселя духу - десь там, поза нами.
І на землі він смутен, скутий. Ніч
Його виводить в обшири безмежні.

У хорі ангелів його світився голос
І vox celestis ще звучав за ним,
Коли удосвіта він повернувся долу.

Здригнулось тіло. Хто? Ніхто мовчить.
Та на єдину мить

тобі відкрились
Такі простори і така любов -

Аж хочеться від радості ридати,
І обійняти світ і приєднатись
До вічності.

1.
Не квапитись, - нехай обволікає повільна золота клейковина:
у спогадів - окреме існування.
Сховатися - читати щит Ахілла, чи в алкоголь
упасти, чи в альков?
- забутися: уже немає Сили вдавати далеч. Потягу, снаги

Розмножуватися? - смішні потуги і залицяння цяцьок і утроб.
Згоріло все дотла. До перед-мови.
У серці яйця відчаю і згуб: мерзенний гріх, убозтво остаточне

2.
Приклич собі рухомий краєвид -
у поїзді, наприклад, у польоті,
Вві сні чи наяву: і сам себе
Од смерті одволаєш, одвоюєш.
Але туди, де креслення крила (переріз поперечний, довжина,
структура пір'я...) ангела
Самого, - туди не рвися: у робітні Бога тобі не місце...

3.
Спокійна шкіра тепла і зручна. Стирається і серце, і лице, -
але хіба тобі
Кували тіло?
Коли трава постелиться - невже
Забув її колінце золоте, яке само просилося до губ
і сходило м'яким солодким соком?

Звикай до смерті, як звикає жінка
До крові: не лякайся і не бійсь. Але кругом насипано піску:
у ліжку, під повіки, на волосся..
Твоя тілесна думка - затісна, але потроху учиться душа
тонесеньке вимолювати слово...

1. Allegro
Жебраки у церкві, калатала
Прокажених, огняні стовпи
Проповідей

і важкі дими
Від аутодафе - привселюдні
Спалення і показові страти.

Та чому ж не меншає гріха?
Карлики і плекане лицарство,
Виродки, Потвори химородні,
Всіх ковтнуть

пекельні казани.

Самобичування і стигмати,
Осявання, видива, екстаз:
Вірили - і булькала смола,
І сірчаний дим услід стелився
За сухими темними ченцями...

Спекатися пекла у душі,
Клекоту гарячої гордині
І думок тілесних - сотні років
Нас учили - та невчуто глас
І криваві води підійшли
Аж по груди.


2. Adagio

Нагими -
У просторі страждань і мук,

у нескінченному потоці
Блювотини, облуд кривавих,
Як на показ, гарячих місив, -

пливемо.

3. Fuga
Вогні біжучі, сморід попелища
Апокаліпсис вибухів і бур -
Усе минулося, усе забулось?

Із мезозою вийдемо? Із моря?
Усе спочатку - з глини, із ребра
З білкової розлитої клітини?

Я хочу володіти всім - і мною
Владає все на світі, і нема
Ніде умиротворення і раю.

Пожадливість і захланність - жеброта
Просіяна залишиться. Але
Кому у серці вічність просіяє?

Хто знав, що пристановище - у слові,
Хто визволив од смерті вічний дух -
Утік тривоги рваної і страху.

1. Ouverture. A tempo ordinario

Пасуться золоті єдинороги з грузькими динозаврами. Вовки
Цілуються з овечками і ланню.
Де визрівають пахощі і звуки, зав'язуються вітер і дощі, -
Блаженний спокій, ясність, міра, лад
і вічний час у вічних виногронах.

Живий, одухотворений гербарій - від моху до жагучих орхідей;
Тут ще немає попелу і тліну,
а золото жовтіє тихо, скромно
Поміж грудками ситої землі.
На всьому, всюди знати Божу руку,
шорстку і щедру.

Аж ось і ми - невинні і пречисті,
Із душами дитячими: на них
Іще ніхто не написав нічого: tabula rasa.
Ангели врочисті виспівують хорали в унісон.
Чого ми хочем - і самі не знаєм,
бо що таке бажання: сила? час?

Але нам треба сторожа у сни,
бо відчиняє наші сновидіння
хтосья невідомий,
Довгий і слизький.
Він тягне нас по лабіринту мозку, у закапелках
Схованок і тайн показуючи те, чого не знали
І знати не хотіли. Після сну
У нас уже не ті, не чисті очі...

2
Господи, прости
Небес над нами не згортай.
Немилосердною красою
Нас вилікуй. Різцем важким
Пройди по серцю. Борозенки
Сочитимуться. Оберни
Наш куций розум і сваволю
На послушенство.
Благодать, дитяча лагідна душа
Повернеться у груди.

Охлялий спалений папірчик
Зів’яв. І ніжні письмена,
Які писав усе життя, —
Уже ніхто не прочитає.

О зимна старосте! Поміж
Лопаток
ти морозним лезом
Лоскочеш: хочеш нагадать
Те молодече гарцювання
І кров гарячого коня?

Нічого більш не хочу я —
Це найстрашніше.
Та хіба що —
У ложе, де самотність плаче,
Де віє вітер і пісок
Насіюється... проступає... —
Її, сяйливо-молоду,
Пахучу
власним
чистим
тілом, —
Її до мене поклади.
Я тільки грітимусь о шкіру,
О пульсування
ніжних вен —
А більш нічого...
І засну —
Мов немовля...

Ти нестерпна у вроді своїй,
Хоч я знаю: для себе самої
Ти цвітеш.
І один лише раз
Ти дала мені розкіш
владання.

Вполювати, украсти навіки!
Прикувати ланцем...
Але ні!
Одягнути на стегна тремтячі
Я жадав би
цнотливості пояс.

Він зі срібла кується? Зі сталі
Виливається? І — чи на ньому
Викарбовують гострі погрози
Чи оздоблюють?
Де там замок?

У музеї Британськім, у Луврі,
Я шукав за зразком... Та не бачив.
І тепер, засинаючи, креслю —
Аж в очу мені темно стає...

Якби не дбав про власне сім’я —
Од мене в тяж
зайшла б не ти
Одна...
Я списків не складаю,
Але подумати... Усі,
Якби зібралися, — добірне
І вишукане товариство!

У кожної — свій потаємний
Мід пелюсток дозрілий мед,
У кожної лежить насподі
Волога матова перлина,
Яку, пірнувши, дістаю...

Але від кожної — дитя?
Садок дитячий і життя
Засмикане? Побійтесь Бога!
Хіба що у страшному сні
Таке привидиться...

Коли у танці грудь її танцює —
Губами хочу персо уловить,
І прямо тут уп’ястися, на людях,
І випити її усю до дна.

Але ж одразу тягнеться рука
Униз, де вільгістю
вже зайнялося лоно.
Отут, при всіх, затиснути в куток!
Однак нічого темними не бачу.

Ти, спалахнувши, вирвалась, побігла —
А я мов грім.
Який у тому гріх,
Що я тебе хотів?І не збагнути
Цих довгоногих
вітряних істот.

Жадаєш, а від іншого — таку,
Неначе ниті бабиного літа,
Шовкову ніжність...
Я себе не знаю.
Скільком би я належати хотіла?
Або — нікому? Чи на полюсах,
Чи — посередині моя справдешня правда,
Захована, закопана під землю?

Вона мовчить, її ніхто не знає,
Немов скелети кельтські, і повік
Той чоловік, який
з тобою поряд,
Ніколи не довідається тайни…

Але ж ти грішниця! Хіба що — на папері...
Однак — це гріх: у помислах, у снах...
Я просинаюсь і крадьки реставрую
Твій погляд на оголеному серці.

А справді, що було б, якби здійснились
Історії?
...Мов жаб‘яча ікра,
До берега прибита, що чекає,
Коли із неї пуголовки вродять...

Ти молода, як ніж, який зробили вчора.
Сяйлива і гнучка — з колодочки до вуст.
Але найперш — сама
собі ти небезпечна.
Краса — це ніжний ніж, який шукає крові,
Хоч ріже тільки хліб, і тільки воду п‘є, —
Але хто знає, що
у нього є на мислі?

Хтось — хоче напоказ, а хтось — притрусить сіном
Чи попелом — аби спокусою не буть
І не нарватися на невблаганний гріх.

О лестощі вузькі і погляди олійні,
Що тягнуться, мов сіть, як мимовільна хіть.
Ти молода — яке сумне випробування...

Ти втікаєш од цієї сухореброї безпритульної осени,
Сльотавої і сльозливої,
Яка тичеться у твоє обличчя
Холодним носом.
Швидше, швидше додому —
Змерзлими негнучими пальцями дістати ключа,
Втрапити у шпарку, —
Омріяне домашнє тепло
Чекає в червоному пледі.

Змерзлими пальцями дістаєш ключа,
Ледве втрапляєш у шпарку,
Відчиняєш омріяні двері —
З порога в обличчя — безпритульний вітер,
По кісточки — вода із мертвим холодним листям,
Сиротливі голі дерева
І холод — до кісток.

Рідка ця річка. А колись були
Такі щільні шовкові її води —
Обтягували тіло аж по брови
І ти була блакитна, як стріла.

І гріховодна, й богобоязлива —
Русалка, що на березі
луску
Дзеркальну розстібає, тіло сушить —
Дерев’яніють очі у човна.

Ти вся була — куди ти попливла,
Чи розчинилась, як життя минає?
І докору, приниження і жертви
Ти не зазнала, бо тебе старою
Не бачили.
Куди ти попливла?

Виярки, вибалки, хащі і пущі.
Гроші і вірші, між ними — душа.
Де ти ходила, дитино моя,
Що реп’яхи, як гріхи, почіплялись?

Виярки, вибалки, русла колишні.
Руки потріскані, наче земля.
Ти не зуміла прожити безгрішною.
Бити у груди — ще не каяття...

Виярки, вибалки — тільки не прірвою,
Що розверзається і поглина...
Хащами-нетрями, пущами-дебрями
Тисячоліттями рветься душа.

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:
                                                   пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де -- вершина змови.
Тебе чекає мрець -- очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б’ється у вікно,
як перший промінь в’ється по гардині