я прийшов не тому, щоб чогось не здійснити
я прийшов, щоб здійснити себе і своє
я прийшов вболівать, я прийшов розділити
я прийшов натворить, і примусить радіти
я прийшов розподати усе що ще є
я прийшов повернути усе що дає
(28.08-5.09. 2005)

молюсь паперу та перу
які не витримав беру
щоб наче з серця надірву
та й всю можливу говірлу
пером в папері відтворю
бо кров кипить
і сам горю...
молюсь паперу та перу
19/11.04.

Я буду борсатись до поки стане сили
Я не втону допоки думка є
Нехай і світ буває вже не милим
Нехай здається він уже не білим
Нехай останню краплю крові пўє
Нехай згорить усе...
Але в вцілілім
Таки й моя частинка суті є
А з них і іншим Доля долю в’є!
18/04.04 /с.н./

Чи влада то, чи то безвладдя
Чи доля то, чи то гріхи,
Чи віковічне то безнаддя
Чи людяне то безпораддя,
Невміння "пертись у верхи"
Зробило помислів знаряддям
Та гучномовцем матюхів ?...

Чи то не зміг колись навчитись,
Чи то навчили та забув,
Чи не давали "просвітитись"
Як не давали і молитись?
Щоб Щось душею не почув,
Не зрозумів, не зміг зцілитись...
Щоб вічним "матюханцем" був.
/від 8/09.04/

Все, що я встигну,
Це мабуть рядків всього декілька
За ніч, за день,
За рік накрапать, а за тим
Їх загубить
Розуміючи, що то не петелька
З спиці злетівша
А це щось, як Джиновий дим.
Був він чи ні,
І чи буде коли? Я не буду вже.
Мабуть мені
Це “до лампи” вже стане тоді
Джин той, як дим…
Лише все-таки, все-таки груди жме:
Щоб хоч рядок залишивсь
На землі
по-мені
(24/07/03)

… а лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя
моя душа
блукаюча по долі
себе шукаюча
рятуючись від болі
горлаюча у замкнутому колі
з якого їй
не вибратись ніколи
і лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя

Лежить акація
Листва іще зелена
Гнеле коріння крону не втрима
Отак і нація
А з нею і країна
При голові,
Але уже й нема
Бо забува
Під гомін сьогодення
Подбать про те
Що всяк і все трима
(4/07/03)

Зізріла думка вимага паперу
Як те зернятко грунту на весні
Він необхідний був колись Вольтеру,
Шевченку, Сковорді,.. тепер мені

Звичайно я не те, що Людства Боги
Але ж мабуть то й думка не моя
Як не моя, що піді мной дорога
Але й вона від мене вимага

І я пишу, коли іду шляхами
А час як потяг в світ мене несе
Пишу коли не йду... Пишу руками,
І начебто своє... Але “есе”...

Паперу думка зріла вимагає
І кожен аркуш умовля: Засій!
Неначе б то й не хочу, та лягає
Рядками наслідок переживань, подій

І хтось, як кажуть, мабуть надихає
І хтось, упевен, душу зворуша,
Надоїда, доумкує, штовхає,
Товкмаче носом і наполягає,
Щоб написав рядок, а то й вірша
Рука нотує чим живе душа
Та чи ж моя? того ніхто не знає...
Зізріла думка грунту вимагає
22/07/05.

Дивлюсь в вологі та сумні
Зіниці ночі.
Вона шепоче щось мені,
Сказати хоче.

Твій слід на мокрому вікні,
Похмурі очі,
Вони шепочуть щось мені,
Сказати хочуть.

Але чомусь далеко ти,
Лиш темні ночі
Вони шепочуть знов мені,
Сказати хочуть.

Лишилось літо у душі,
Надворі – осінь.
І теплі спогади в мені,
Надворі – сльози

Стікають краплями дощу
В холодну осінь.
Прощення нам я не знайду
В зіницях ночі.

Життя злетіло виром вгору,
Крильми любові підірвало.
Приспало логіку і сором,
І шифер з розуму зірвало!

Лети, Ікар душі моєї,
Об сонце крила не спали,
Бо твої мрії не здійснені,
Твоя реальність – чисті сни.

А що земля? – зійшла з орбіти,
Пішла між зорі мандрувать.
Своїм шаленим, диким мріям
Вона на розтин віддалась.

Так поруч зорі блідо світять –
Німі, холодні і сліпі.
Моє тепло – я їм не рівня,
Горить бо серце у душі.

Не можна потонуть в безодні,
За щастя вище не втечеш,
Або розіб’юсь я об зорі,
Або впаду за край небес.

5.12.2005

Я блідий місяць в теплий день,
Я чорний сніг на пелюстках троянди,
Я тиша в голосі пісень,
На теренах брехні я правда

В волокнах снігу я роса,
Весною йду багряним листям.
Коли ти мій, я не твоя,
і не бреши мені навмисне.

Я дикий звір серед людей,
Я тепла кров в холоднім тілі,
Я серце, видране з грудей,
Що б’ється в місячному світлі.

Повія у стінах церков,
Я муза у донецьких шахтах
Дощем зіниць я виллюсь знов,
Я ангел в небі, біс на хмарах.

Я дірка в сукні. Навесні
Жоржина я у темнім лісі.
Не та, не там і не тоді....
Та й ви хіба на свому місці?

Ти келих терпкого вина
Розлив на постіль. Наче кров
Розлита тут наша любов,
А ми пішли, лишив слова.

Твій смак розпалених очей
І тінь лишились на вікні
І що було, то наче в сні,
У сні не сповнених ночей.

У чашці кава чорним колом
На тілі білого стола,
Так і чорніють в нас слова,
Гірчать, як та без цукру кава.

Ти третій день уже мовчиш,
Я третій день ходжу до річки,
З волосся вітер плете стрічки,
Приходжу пізно – ти вже спиш.

Знов терпне кров вина старого,
Несміло місяць загляда,
Немов питає, коли я
Тобі пробачу, дорогому.

так, я бунтар, козак я, гайдамака,
якому спокою, у спокої, нема,
якому чорт не брат.
а вурдалака
тремтить завбачливо,
і побрататись рад.
Та як зирну увужиться, як гад

Бо я, грабіжник, лицар без докори,
Я Довбуш, Карамель,
Я весь Махновий,
Забрав - віддав ...
Дорога ця слизька,
Зате на все вдивляюся зблизька
І, не згори,
на горе,
а з низька.

у кімнаті з телефоном
вже з пілюлею в руці
мабуть, із тихеньким стоном
тіло впало.
На стільці,
Як в житті, вже сил не стало
Утриматись. І тому,
Що нікому не бажалось
Бути втриманцем йому.

То, що там я ! Я тільки в вуха.
Господь у душі спромога…
То хто ж мене, грішка, послуха,
Коли від Бога ремега,
А вимага, та й вимага…
То, що там я, коли й волаю,
Шийні й сердешні рву зв'язки,
Коли на совість не зважають
І тут же, раю, вимагають.
І дбають лише про пузки

То що там я, коли Шевченко
На кручах велетнем повстав
Через віка реве ревучи
Та генієм своїм могучим
Не догукається, о Ненько!..
А я й підпаском ще не став.

* * *
коли відчаєм, болем над міру,
я стаю перевтомленим вкрай,
коли думами, так спаленілий,
що мій мозок свинцем закипа,
коли вже ні молитви, ні лікар,
ні чумак-чародій, ні відьмак
неспроможні на щось, аж ніяк,
і нікому на цілому світі
не потрібний, як полю будяк,
я берусь за перо і рятую
свою душу і серце своє,
сповідаючись, наче звітую,
викладаючись, словоскирдую,
надоумкуючись, донорую,
зцілебніших нема "муміє" .

Лужайка, поле, лес иль горы,
А может волн морских поток…
Но нет! Вокруг меня лишь ссоры,
Забот мирских круговорот.

Вокруг меня мир полон красок!
А может все же не права…?
Вокруг меня полно лишь масок,
А истину не виду я.

Пустыни, войны, кровь рекою…
Чего добились мы теперь?
И это звали мы мечтою?
Весь мир покрыла смерти тень!

Войной на войны отвечая,
Решаете ли верно вы?
Но я лишь воздух содрогаю
Словами этими, увы!!!

В глазах твоих лишь НЕБО и ЛУНА,
А СОЛНЦЕ ты в них только отражаешь.
А в сердце у тебя она одна-
Та кукла сердце, что твое терзает!
Лицо твое покрылось мраком,
В глазах твоих лишь пустота,
А пламя, что горело в них когда-то
Давно угасло навсегда.
И ты угаснешь, словно пламя,
И куклой станешь как она,
И в сердце будет только камень,
В глазах останется ЛУНА!

Я изменилась… жизнь теряя
Я проклинаю в тот же миг
Все то, что в жизни оставляю
И что так любит тот старик.

Старик что знает цену жизни
Что жить не может без утех
Без роскоши любви и лести
И на лице его лишь смех…

Я ошибалась…Жизнь чужую
Решила вдруг я изменить
Он полюбил не ту-другую
Меня не могут полюбить

Я изменилась.…Верю слабо
И на устах моих обман
Я пеленой покрыла небо
А на лице моем - туман.

Я говорю но слов не слышу
Не слышу смысла в тех словах
А голос мой становится все тише
И за спиной моей лишь страх.

Я изменилась…тонны краски
И не понятно, чей наряд
Лицо меняю словно маски
Люблю я всех мужчин подряд.

Я крашу губы ярко-красным
А ногти покрывает черный лак
Но поцелуй не будет страстным
И душу наполняет мрак

Я улыбаюсь…смех и сладость
Царит лишь счастье на лице
Но я живу давно не в радость
И пеленой не скрыть рубца.

Любовь теряю быть любимой
Не свойственно, таким как я
Хоть маска кажется красивой
Под ней же прячется змея.

В руках моих бутон завявшей розы
В глазах моих туман и страх
Не от личить уж стих от прозы
Лицо мое покроет мрак

Опали листья снег и вьюга
Бездушный холод и мороз
И я несу на день рождения друга
В своих руках букет завявших роз.

Закрою я лицо вуалью
Ты не увидеш моих слез
Лиш каплей горечи и печалью
Розбавлю я бокал нелепых грез.

Тот см рад от роз вмиг рознесеться
Наполнит комноту бездушной пустотой
И друг мой криво улыбнется
И в благодарность мне махнет рукой.

Две капли крови ярко-красной
Упали тихо в белый снег
Два лепестка от розы страстной
Пленяет сердце тяжкий грех

Два лепестка тех губ прелестных
Коснулись вдруг холодных рук
И сладость фраз уж больно лестных
Он был со мною очень груб.

В который раз я ошибалась
В который раз не знала слов
В который раз я притворялась
И исчезала в мире снов.

Цветы я брошу на морозе
Не заслужил он этих мук
Стихи путь уступают прозе
Он все же был мне просто друг.

Живем мы как в аду,
Не знаем мы отрады.
Мы – боги над мирком,
В котором нет пощады.
Мы легкою рукой
Костры разводим смело
И пепел оставляем
Где раньше солнце грело.
Над нами небеса
Покрылись мраком мутным.
И город стал пустым,
Бывавший раньше людным.
И вот в который раз
Взлетает в небо смело
Нет! Не орел прекрасный,
А коршун озверелый.
Кружат над нами стаи
Железных птиц так смело
И затмевают солнце…
И всюду потемнело…
Не возникают даже мысли
О жизни светлой и чудной
Где смех раздался бы, как искры
И нет жестокости такой!

И снова полночь. Снов нелепый цикл.
И вновь в истерике безжизненно погаснет свет,
И чая горький привкус – здравый смысл,
Искусанные губы в кровь и полуночный бред.

Измученное тело тяжко стонет,
Покой уж разум ищет вновь
И боль насильно веки склонит,
Уста я искусаю в кровь.

И снова пепел, терпкий привкус чая,
И горький, гнусный сигаретный дым,
И снова жизнь безмолвно проклиная,
Я разбиваю сердце вновь безмолвием своим.

Во тьме окурка огонек безбрежный
зажжется и погаснет в тот же миг.
И из груди моей отчаянный и нежный
Пронзительно раздастся тихий крик.

Во тьме, сжигая душу над конфоркой
Мучением я наслаждаюсь до утра
И шею сжав петлей из дыма тонкой
Я приговор черкну движением пера.

И снова тьма, безмолвие и холод,
И тело просит хоть немножечко тепла,
А душу жжет и разрывает гнусный голод
И в сердце в глубь въедается стрела.

Укроюсь пледом, плечи оголяя,
И крик души потушит горький чай
И ядовитую стрелу из сердца вынимая,
Я пеплом нарисую светлый рай.

Истерику угомонить пытаюсь,
Припадки, гнев и бесконечный плач,
И страх, и боль прогнать стараюсь,
Но тишина – судьбы палач.

Безжизненное тело…разум умирает
И сердце замедляет бубна стук
И вот уж кровь вновь в жилах остывает
Дыханье не издаст посмертный звук.

Тонны помады, тушь и горстка пепла,
Восторги - крики – вопли – тишина….
Удушье, кашель, дым безликий – сигаретный….
И вновь глоток пьянящего вина.

Легко я рану позабыла,
Легко убила боль свою,
Легко укрывшись жгучим пламям
Я встретила судьбу свою.

И сердце уж не будет биться громко,
В душе лишь грязь и пустота.
И чувства не нахлынут криком громким.
В душе погибла вновь мечта…

Дивний образ майнув пред очима,
Чи то сонце,чи тінь то була....
Так миттєво вона промайнула,
Зазирнула на мить і втекла.
Може промінь яскравий грайливо
Зазирнув лиш на мить у вікно.
А можливо то осінь мінлива
Сумом серце моє залило.
Рідні браття-кохання і смуток.
І так важко їх вмить розпізнать.
Як хотілось зламати ці пута
І нарешті щасливою стать.
Я б хотіла тебе не стрічати,
Геть прогнати із серця навік,
І ніколи кохання не знати
Як та квітка,що мліла торік.
А можливо кохаєш навіки
І зімкнути не можеш очей,
Все шукаєш від смутку ти ліки
І від довгих безсонних ночей?
Чи зустріну тебе,чи забуду,
Чи побачу знов промінь в вікні...
Може знов сумувати я буду
І стрічати тебе лиш в вісні?...
А ,можливо, усе ж не кохання
Зазирнуло до мене в вікно?
Може ти-лиш нестримне бажання
І любові між нас не було?...
Так!... я хочу тебе цілувати!
Хочу пестити тільки тебе,
Хочу ніжно тебе обійняти,
Хочу знати ,що любиш мене.

Шу - так говорить ніч.
Клич
Вітру повільний свист.

Знак
Подиху на щоці -
Спалах.
Ці
роси хрещених снів
Місяць тобі розповів.

- Пси голосних днів!
Людский (чи Божий) гнів!
А чи мине, мине?

- Може за сто сторічч...
Шу - заховайся в ніч.

Тобі не збагнути себе, ані змісту свободи.
Ніколи не буде життя, як хотілось раніше.
Ранкові таємні сліди - як малина у роті.
Тобі не збагнути себе, і не змусити вірша.

Хто серце м'яке загубив, той не вимовив слова.
Бували ще вільними дні, і бували невільні.
Розірваність змісту і слів - то моя насолода.
Абстракція - молодість мрій - то крихка примітивність.

Себе цінувати, себе - вимагає природа,
Вовки називали мене - незбагненне бажання.
Цю дівчину, що уночі має тіло і вроду.
Тобі не збагнути себе, не збагнути кохання.

***

І гордість мені неказала на долю страждання.

Узимку в вічному Трипіллі,
узявши в руки мокрий сніг,
риплять дерева посивілі
на скронях схилів мовчазних.

В вітрах високих, стрімко-білих
зійшлися радості, жалі.
Немов сльоза в древесних жилах
волога неба і землі.

У відгомінні потепління
з смиренним неквапом ченця
тривожить дерева коріння
прадавню глину і серця.

так ось
коли вода пішла дощами
і вкрила землю тричі
як хрестом
усе що існувало стало спомином
хрестили немовля
тримаючи в долонях зерна
майбутніх вір у бога
з’єднавшись долею
зі шляхом

метелик
тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тінь
тіньовий
бік цієї справи більш придатний
для поглядів її
на день
вікно не брама
проте крізь нього хтось іде
лишивши тут свою квітучу шану
прихильників свого буття
краси із рухами
та їх плодів
анубіс і некрофілія
чи знайде тут ще хтось
кохання

принадність жінки
спокійність її вигляду
та сміху
у тінь
скоріш у тінь
не ян
не ін
не зле не добре
не стигле не зелене
не те що буде на картинах
а те що лишить Борхес
коли ти знайдеш видання
яке друкують знову
із написом
“це вам мої нащадки”

ніч,
м’яка на дотик
наче хутро кішки
ковтаю шмат за шматом твоє тіло
милуюсь
привидом своїх бажань
існую
чи майже зник

пробач
я зовсім неуважний
до примх
які такі рідні
і не приручені собою
які голодним псом
стрибають слід за м’ясом
щоб проковтнути
і забути
забутися
своїм сподіваним малюнком
пейзажем
натюрмортом
рисами облич
що мають на меті
впізнатися
дізнатися про сенс
свого буття
про секс, судоми й
судний день
пробач? – гаразд іди
і не стрибай за сонце

бачиш це я
це моє буття
це всі мої кулі
стукають у новий рік нескінченним джинглбелсом Баха
це зовсім не я
це зовсім не квіти
які дарували Ліліт на Різдво
на вулицях пахне
парфумами літа
хоча Грен’лью Єж
тримає себе.

свічки романтичні із кулями Баха
ось це моє щастя
ось це саме я

фортеці кришталю
ховаю подалі
весна зовсім поряд
лікує себе

можливо ти знаєш
усіх тих коханок
минулого сонця
минулого дня

Або-або,
Що гірше за негоду
Червневі приморозки чи весна у січні
На тротуарах білий панцир льоду
Але ні літо, ні зима не вічні.

Алло-алло
Чекаю і боюся
Не знаю ким блокована ця пам’ять
І хвилювання в серпні
гірше землетрусів.
Слова – уламки криги –
вухо ранять.

Але-але
Ніколи не здавався
Коли здавалось лід – волога магма
І сподіватися на зустріч справа марна
Я пам’ятав завжди , яка ти гарна
Ніколи не забуду місто „Че”
За комір пташка ллє вино
Тоді в житті лишається одне
Або – але, або – алло.

Е.А.По

Кривавим оком телевізор
Повідомляє нас про жертви
А я дивлюся як провізор
В газету пише „Світоч Смерти”.

А я дивлюся, як жорстоко
Стискає падло кульку ручки
Маніяк сидить у колі свічки
І видно до письма беручкий
Лиш раз чи два у п’ятирічку
Безумця блимне біле око.

Щодо письма і я упертий
Крилата тінь, скресають вікна
Торочить телевізор: будуть жертви
Стікає по губам солоний ліквор...
Наступним вечором отримав „Світоч Смерти”
І язиком намацав гостре ікло.

(...В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти
О. Мандельштам)

Я психо-пато-логі-зую
Тебе, себе, дірки і грані,
Фаллічні символи і знаки
Позатутешніх зазіхань.
Психоаналітичний скальпель
Лишає на полотнах рани.
Кігтьми вчепившися у рами,
Стирчу розпластано-глуха.

Я недовнутрішня, я вільно
Ексгібіціоную душу
На райдужках, відбитках пальців,
Слідах ступнів і нігтів на
Твоїй понадосяжній плоті,
На вмістові таємних мушель,
Де хтось із когось народився,
І де у комусь хтось сконав.

Я перемелююсь на жорнах
Зізнань, зітхань, змістовних реплік.
Я перетворююсь на попіл,
На борошно, на хліб і тлін.
Я завтра вирушу на небо,
Я вірю, там мене потерплять,
І янголів ошатні руки
Уже торкаються колін.

Я протипоставляюсь, навіть
Я протипокладаюсь – навхрест
Доісторично, органічно,
Апокрифічно – їм усім,
Котрих не впізнаю в обличчя.
А може, це звичайна заздрість?
А може, це звичайна вічність –
І ми у неї на осі?



А може, все збулося – тільки
Залишилися ми – скінченні.
Чотири сходинки до неба,
Чотири сходинки – і там...
І там побачимо. А поки –
Ми злічені і незліченні,
Ми знищені і незнищенні,
Ми – сліпота і глупота.

Але ж нам весело, ми недо-
Осмислені, недотворенні,
Недоокрилені і надто
Божествені в своїх серцях.
Склади свої хрести і мушлі,
Зімкни свої вуста блаженні –
Я психо-пато-логі-зую:
Не відкривай мені лиця!

18:55
закінч.31.10.05

Небо птахи грудьми розрізують,
Світять душі дороговказами.
Очі стрічних – як телевізори:
Зараз там і мене показують.

Стигнуть води, беруться кригою,
Люди ходять до лісу вішаться.
Я до завтра, мабуть, оклигаю,
Я до завтра іще надишуся.

Розсипається вечір ватяний,
Білий сніг начорне залатано.
І антени висять розп’яттями,
А кого розіп’ято – не знати нам.

Всі дерева руками вимахують,
Не бояться упасти, вбитися.
І молитви горло розчахують,
І доволі страшно молитися.

11:50
10.02.05

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба,
о де повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору отчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.
Своїм теплом холодним обійма
Пожовклі квіти на морозних нивах.
Чорніли мертвим каменем дуби,
Заснувши від одвічного чекання.
І хмари, не минаючи журби,
Застигли у страшному хвилюванні.
Померла вся природа лиш за ніч.
Лише сніжинка падає тремтяча...
Та світ – не світ без дивних протиріч.
На противагу смерті – сміх дитячий.
На противагу болю – сміх дзвінкий,
Що розчиняє небеса поснулі.
На противагу горю – рік новий,
Що змушує забути про минуле.
На перевагу снігу – серця жар,
Який спроможний кригу розтопити.
На перевагу віхолі – стожар,
Який повинен долю освітити.
Різдвяна зірка сяє не дарма –
Її мороз затьмарити не в силах...
...Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.

Прокралась в сон, шепоче в унісон
З моїм передосіннім хвилюванням,
Стоїть в очах, спаливши гнів і страх,
Переродилась з ніжного смеркання.

Колише мить і тишу боронить,
Щоб виплеснуть на зоряні обличчя.
І як же жаль, що темная печаль
Безслідно щезне в силі віковіччя.

Бо вдалині, як в сивій давнині,
Світанок, насуваючись, сміється.
Мечем надій, забутих свілих мрій
Розсік нічне пташине ніжне серце.

Померла ніч. Між тисячі облич
Лежить у світанковій домовині.
І сонця блиск, мов вічний обеліск
Її охоронятиме віднині.

Вона заганяє мене
У віхолу стрімких помилок,
І не сила їй опиратися.
Вона, неначе тендітна інфузорія
Війками непомітно підкрадається
До ураженого кислотою серця.
Вона прорізує ясновидющі щілини
На місці темних очей,
Безсердечно обтинаючи
Невагому млість та вибуховий екстаз.
Витанцьовуючи на гейзері самосвідомості,
Вона залишається непомітною та невловимою.
Золотокрила сарна вертикальних скель серця –
Моя гордість.

Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.

В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...

Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?

Найбільше – варвари розореного поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!

Світило сонце, землю гріло,
Благословило небо новий день.
І я цей світ в останній раз любила,
Прощалась з ним, коли ішла на смерть.

Життя моє, не сповнене печалі,
Коли її із кимось розділить.
Гіркими заливать сльозами,
Й горілкою гіркою затопить...

А далі... далі тане в димі,
У сірих хмарах цигарок,
І у дурмані терпкім, сивім
До прірви роблю новий крок.

Я закрутилась в цьому вирі,
Серед загублених назад доріг.
Лиш руки зколоті, синцями вкриті
Й нестерпний біль, розлитий скрізь.

Ось так під чорним вбитим небом,
Було кохання, світло й дим...
Хіба кохання? – секс шалений,
До ранку забуваючи із ким.

А сонце грітиме, як гріло,
Та не мене благословить земля...
Життя прости, що я тебе згубила,
Життя єдине – іншого нема.

Останній день добра і зла
Остання ніч болю й тепла
Остання ніч, останній день
А далі, далі буде те,

Чого не знали досі ми,
Куди боялися ввійти,
Прийшов цей день, прийшов цей час,
Та біль в мені навіки згас

Злетів на землю Херувим,
Та мені іти за ним,
Він сильно крилами махав,
Усе кружляв, мене лишав.

Все чорним світлом затягло,
І змило все, і світ злило.
Життя згоріло у вогні,
Та чом же досі ми живі?

Добро – не зло, а зло – добро,
Життя – тринадцяте число,
Прийшов кінець, а ми живі,
На зло і богу й сатані...

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, засмучені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
своя у всіх ціна, купівлі дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Не згідна?! О, ти вельми своєрідна.

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
де сильний вітер: дужий і холодний,
невпинний вітер. Спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ці верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
одна самотність - нетілесне сутнє.
А може істина, що сон вчорашній,
таки незвична? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
а дивно, що залиши́лися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм - єднати-поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків наших все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне не лише тілесне.

ІХ
Немов кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і кращих вражень…
То що таке життя, о мила діво? -
Гляди крізь дзеркало, і свідчи диво.


2003

Пам'ять - соняшник Ван Гога
Я собі відріжу вухо
Я без вуха красивіший
Пам'ятник любові - вірші
Уявляти постать Бога
В мене не хватає духу.
Я себе малюю краще
Небезпечний і без вуха.
Пам'ятник лихої долі
Крізь зелений колір шкіри
Шлях торує жовтий колір,
Золота щетина Бога.
Вухо - перший камінь віри.
Соняшник - стіна Ван Гога.

Рожевощока Тома
Кінчай свій апокаліпсис,
Нехай огорне втома
Твої луги і праліси.
Бо я стомився хащею
Блукати наче вітер,
Роззявленою пащею
Ловити кармеліток.
Нехай огорне Тома
Тебе солодка втома.
Хай сором встромить вила
В твоє прекрасне тіло.

Залишив Рим на вакаціях
Думав спокій знайду вдома,
Думав спокій знайду в праці,
Знайшов холод і нелюдську втому.

Замість праці - розчарування
Замість дому - порожні стіни.
Зруйноване серце - замість кохання
Содом і Гоморру замість Риму.

день хворий
прагненням свободи
все ж вільний вибирати
цю каламутну воду з гір
чи втечу в себе
або що завгодно
лиш проступають
крізь нашарування слів
як промовистий жест
заховані спогади
про день стирання
своїх слідів
і свого письма
в чужому зошиті
на ім`я життя

Сын! Если я не мертв, то потому
что, связок не щадя и перепонок,
во мне кричит всё детское: ребенок
один страшится уходить во тьму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что молодости пламенной - я молод -
с ее живыми органами холод
столь дальних палестин не по уму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что взрослый не зовет себе подмогу.
Я слишком горд, чтобы за то, что Богу
предписывалось, браться самому.

Сын! Если я не мертв, то потому
что близость смерти ложью не унижу:
я слишком стар. Но и вблизи не вижу
там избавленья сердцу моему.

Сын! Если я не мертв, то потому
что знаю, что в Аду тебя не встречу.
Апостол же, чьей воле не перечу,
в Рай не позволит занести чуму.

Сын! Я бессмертен. Не как оптимист.
Бессмертен, как животное. Что строже.
Все волки для охотника - похожи.
А смерть - ничтожный физиономист.

Грех спрашивать с разрушенных орбит!
Но лучше мне кривиться в укоризне,
чем быть тобой неузнанным при жизни.
Услышь меня, отец твой не убит.
1967