ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Мирослава Шевченко
2018.01.21 20:17
Немає крил летіти в небеса,
Землі тяжіння янголів тримає…
Десь там вгорі незвідана краса,
Дорога до загубленого раю.

Немає крил летіти до зірок,
Що сховані за хмарами важкими,
Немає сил до них робити крок,

Марта Январская
2018.01.21 19:31
А в глазницу реки западает осколок месяца.
Он идет по воде – и вода оттого тревожится.
Я легка и мягка, из меня словно тесто месится.
И вонзаются в плоть то ли розы, а то ли ножницы.

Говорю ему так: «Можешь гнуть меня, можешь печь меня».
Распивает

Марґо Ґейко
2018.01.21 18:26
Потребуєш мене мов прозору богиню.
Сальвадор не Далі, коли поруч не Гала.
Хто не хоче в оселю душі берегиню,
Щоб лише надихала, ніц не вимагала?!

Я потрібна тобі в повноті віддзеркалень.
Ти приходиш дивитися, як я сприймаю.
Що ти є без моїх заохоч

Олександр Сушко
2018.01.21 17:46
Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,

Галина Гулієва
2018.01.21 17:13
Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Броди

Володимир Бойко
2018.01.21 16:20
Не віднайди мої сліди.
Вони вже часом напівстерті.
У вакханальній круговерті
Вже недалеко до біди.
Нас шлях завів у нікуди.

Не увійди в мої сліди,
Не потопчи моїх ілюзій,

Ігор Шоха
2018.01.21 14:17
Сіяє як нова монета
вісімнадцятилітній вік.
І гавкає на всю планету
хазяйновитий чоловік.

Багато їжі обіцяє:
червону юшку до води,
березової каші має

Галина Гулієва
2018.01.21 14:09
Відчуваєш: цей біль росте в тобі разом з вірою.
І нічого не вдієш : хоч ріж себе, хоч - вішай.
Та слова, що з душі, як одіж із тіла, зірвано,
дозрівають гіркими ягодами у віршах.

Відчуваєш цей біль так тонко, немов незаймана
відчуває присутність пе

Олександр Жилко
2018.01.21 12:12
З часом світліє та мить, коли
як у воду в старість влетиш.
Впадеш з каменем прив'язаним
до душі, наповненим усім тим
що ти пройшов і що пережив.
Хоча й спробував всякого ремесла,
розписав світ з голови до ніг —
ніг Господа і голови доньки.

Ірина Вовк
2018.01.21 09:57
січня на Йордан у Надвірній в Івано-Франківщині народився цікавий для Львівської громади чоловік - колекціонер старожитностей українського етносу Іван Михайлович Гречко. На другий рік (у 2019) йому виповниться 90!
Моє знайомство з Іваном Гречком та його

Іван Потьомкін
2018.01.21 09:40
Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого прок

Микола Соболь
2018.01.21 07:34
Наворожи мені зима –
Казкові дні, сніги останні,
Уста любимої, кохані
Очі. Зійде – тьма…
І що? Боятися навіси?
Літа уже не для гульвіси,
А входу-виходу нема.
Люблю. І моє серце – Данко

Микола Соболь
2018.01.21 07:33
Свобода пахне кров’ю (не покорою!)
Зросте людина інша в незалежності.
Не вічне проголошене «Авророю», –
У пострілу завжди дві протилежності.
Вандали, бузувіри неотесані –
Недопалки ікон, церков пожарища…
Іудами у сан – Святий піднесені
Не мученики

Домінік Арфіст
2018.01.20 22:28
заварити терпкого чаю…
чорнішого за всі ночі
і розпити себе… розлити
на тарелю місяця вповні…
а тобі було добре Овном
краще ніж мені Козерогом?
ми були відпущені Богом
як земля горіла під нами

Лесь Українець
2018.01.20 18:50
Рожева заграва
Мріє над селом,
Куштуємо страви
В хаті за столом.

На печі грайливий
Котик бавиться,
Коло печі вила,

Олександр Сушко
2018.01.20 17:16
Виноградник скніє без лози,
Вилито в багно солодкі вина.
Бачиш зморшки? Це убитий син.
Сивина - похована дружина.

А синочок мирний. Не солдат.
Просто українець. Без погонів.
У стодолу залетів снаряд -

Марта Январская
2018.01.20 16:11
Зима на юге вроде не зима –
Инверсия про осень мимоходом,
Так мягко стелит, чтобы жестче спать
И даром не растрачивать свободу.

Пути Господни неисповедимы –
Их жёстко стелят, мягче чтоб идти –
Ведут к тому, что зримо и незримо,

Сергій Гупало
2018.01.20 13:14
Сню і мрію, бо збулось…
Іншого не хочеться.
Не русалка йде у Рось –
Жіночка-пророчиця.

Хай без мене поживе
Наодинці з дійсністю,
І жадане БМВ

Сергій Гупало
2018.01.20 13:05
Ти у росах розгледів містичність –
Не сховаєш нестримну сльозу.
І привнесену долю трагічну
Передбачиш, як птах, у грозу.

В нагороду тобі – просвітління:
Визріває потужний секрет,
Що вчорашні налякані тіні

Олександр Сушко
2018.01.20 12:25
Давно молитись не ходив у храм.
Бурчали небеса "Грішити досить."
Наснилася бабуся. Та що пра...
Сиділа одесную од Христоса.

Апостоли жували коровай,
Ховали дулі моцні у свитини.
А муж шептав: - Маріє, утікай!

Серго Сокольник
2018.01.20 12:24
новаторська сюжетна еротика. авторські знахідки***

Ах, оголені плечі
У червонім сукнІ !..
Сукню цю ти, доречі,
Показала мені,
Як ото ми кохались...
Не у ній...) Наголо...)))

Василь Світлий
2018.01.20 11:27
На світанні ранок в поступу тілеснім
Босими ногами по росі небесній.
Крадькома, тихенько... зачепивсь за сонях,
Вітерець грайливо випурхнув спросоння.
Горобцем зухвалим фиркнув понад тином
І ґаздою вправним у город полинув.
Зашуміло

Марія Дем'янюк
2018.01.19 23:40
Виткане небо. Білі хмаринки.
З них вилітають тендітні сніжинки.
Мить, і сніжинка у мене в долоні.
Та не годиться їй бути в полоні:
Вільний політ - то сніжинкова доля.
Крапельку срібла дарує за волю.

Вітер повіяв... Летить сніговиця...

Оксана Мазур
2018.01.19 23:28
Чого тобі, хлопче, аж райдужна сіль у зіниці
Захлюпалась рибкою, легко пірнувши у блюз.
Донині лиш вітер торкався моєї спідниці –
Палючий і вірний. А ти… а тебе я боюсь…

Занадто блавату засіяла мама ув очі,
Задовгі співанки гойдали колиску малу:
О

Ігор Шоха
2018.01.19 22:48
Він капітан і порт його – Марсель.
У нього є ознаки забіяки.
Він пале трубку, п’є пекучий ель
І має пасію у Нагасакі.

У неї, як проказа на руках,
Її тату, її недолі знаки,
І вечорами джигу в кабаках

Володимир Бойко
2018.01.19 22:32
В кінці шляху оглянься, подорожній,
Задумайся, до чого ти дійшов,
Що твій багаж до прикрості порожній,
І весь твій слід – лише від підошов.

Який ти шлях в житті собі намріяв,
І як свій шанс безславно змарнував,
Що доброго на ниві ти посіяв?

Галина Гулієва
2018.01.19 21:32
Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і п

Ігор Шоха
2018.01.19 20:29
Не визначає час, кого пора забути,
а зобов'язує, яким ти маєш бути –
або його відповідаєш духу,
або про тебе ні байок, ні слуху.

***
Немає друга, що дає у лоб,
аби умів я праведником жити.

Іван Потьомкін
2018.01.19 19:22
Думал, что он обрадуется, услышав: – Гия, я написал рассказ о Тбилисо. А он, посмотрев на меня своими большущими, цвета морской воды глазищами, спросил так жалостно-жалостно: – Почему не Кутаиси? – Потому что я там никогда не был. – Ай как жаль, как

Домінік Арфіст
2018.01.19 17:28
все на продаж… на знос і на злом…
на зло як банальності біс – біном…
а я сьогодні зранку ділюсь теплом
і не чекаю… чеканю кроки…
янголи наспівують караоке
білосніжні і синьоокі
безстатеві і одинокі…
грають у жмурки… і жмуряться близоруко…

Ірина Вовк
2018.01.19 17:24
Ота вода… о, та чудна вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…

Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,

Олександр Сушко
2018.01.19 15:23
Опанував таки абетку,
Але страждаю від гюрзи.
Братві зарюмсую жилєтки,
Кричу:- Сатирик, не гризи!

Пишу про небеса високі,
Чудовні очі, світлий лик.
А гад вовтузиться під боком,

Сонце Місяць
2018.01.19 13:34
На вечірнім гайвеї пустельні вітри
Спожити colitas рази два або три
Навпростець через відстань замерехтіли вогні
Важніли скроні, притупився зір
І десь пристав би на ніч
Вона вийшла у двері
Урочий линув дзвін
Онде, я сказав собі

Олександра Камінчанська
2018.01.19 13:13
Охрещайся, Ісусе, Велика Господня Дитино!
А Йордан, мовби небо і небо, неначе Йордан.
Судний день ще далеко і люди такі безневинні,
Ще святіша святого пречиста йорданська вода…
Ще не хочемо знати, а що буде далі з Тобою,
Нині рада Марія, бо Син її ту

Василь Світлий
2018.01.19 12:59
О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Журавлине крило,
Джерело, що хлюпоче.
Неосяжна блакить,
Неозорість космічна,
Що приходить на мить,
А здається…на вічність.

Сергій Гупало
2018.01.19 12:00
З’явлюся. Як ослаблий день осінній
Осклілими листочками торкнеться
Тебе, і стане обрій дуже синій,
І будеш ти солодка, а не з перцем.

Одначе ми в оточенні, бо холод,
Зусібіч – алогічні завмирання…
Позаду слів нечуваних півколо.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Галина Гулієва
2018.01.15

Катерина Костюк
2018.01.13

Юля Костюк
2018.01.11

Любов Лисенко
2018.01.08

Дружня рука
2018.01.03

Біла Марія Біла Марія
2018.01.02

Олександр Дволикий
2017.12.23






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Шон Маклех - [ 2018.01.08 17:55 ]
    Довершено: Місто Чуми
    Місто
    Де кожен доктор на лелеку схожий –
    Дзьобатий.
    Кожен лікар вбраний у чорне
    Димить сіркою, носить намисто
    Гірке часникове – бо лікар.
    Кожен лікар – лелека.
    Кожен знахар – чаклун.
    Кожен доктор – Фауст –
    Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
    Місто, де кожен витягує жереб.
    Жереб – жереп – жер би, та вона
    Чума – нас жере,
    Може я теж щось витягну:
    Щось мені випало:
    Чи то маска чумного доктора,
    Чи то маска Чорного Пса –
    Того, що приходив до Фауста,
    Що видивлявся Nova Stella
    У небі чорному – зірку Lucifer,
    Що віщувала чуму –
    Яка прийшла таки в Місто,
    Що стало Містом Чуми,
    Містом людей-лелек
    Чорногузів,
    Чорновбраних людей-птахів:
    Мелянхляйнів Гіпербореї.
    Три монети для доктора –
    Фаусте, Вам три монети –
    Злоті – три ноти –
    Заграйте на них музику – на сопілці…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (11)


  2. Шон Маклех - [ 2018.01.08 16:30 ]
    Довершено: Місто Темряви
    Щоночі
    Я будую Місто з кавалків темряви
    Початкової – як три горішки у жмені
    Старого картяра Бога -
    Гравця в божевільну рулетку.
    Три горішки з чорним нутром
    Три горішки для попелюшки,
    Що бавиться з попелом у темряві
    (Хтось погасив світло –
    Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
    Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
    Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
    Щоночі
    Я складаю підмурок своєї в’язниці
    З цеглин споконвічної темряви,
    Хтось ходить – дзвенить ключами,
    Поза дверима Всесвіту:
    Я знаю – там нічого крім темряви,
    Але запитую себе – хто там?
    Навіщо він там ходить
    І запирає двері моєї камери
    Тюрми, яку я сам собі вимурував –
    Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

    А десь човен пливе у тьмі –
    Човен жебрачки Венеції,
    А десь мурують готичну вежу –
    У тьмі.
    У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
    Назавжди готичної.

    Місто темряви.
    Немає з нього виходу, бо немає входу –
    Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
    Дайте мені цеглину – навпомацки –
    Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
    Я десь згубив свій кутомір і фартух –
    Там, на вулицях міста темряви…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  3. Шон Маклех - [ 2017.12.31 16:28 ]
    Вітер помер
    У цьому селищі вітер помер,
    Його поховали під дольменом старим,
    Таким давнім, що навіть Смерть
    Не знає коли його громаджено,
    Коли ці брили тисли на плечі
    Бородатих пастухів-козопасів,
    Що відчинили двері туди – в потойбічне,
    У темне й незнане, тому одвічне.

    Цей вітер міг би вказати
    Шлях безтурботним ластівкам,
    Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
    Чи то подорожнім
    Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
    Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
    Іншим, що кидають сей острів зелений
    І летять навмання: дикі гуси.

    Вітер помер
    Його поховали строчма-стоячи
    Як ховали поганців – королів Ірландії,
    На менгірі лускатому
    Вибили-вишкрябали знаками огаму
    Його імення нікому незнане:
    Імення вітру-волоцюги
    Злого й недоброго опівнічного.

    У цьому селищі,
    Що стоїть над могилою вітру
    Лишилися одні копачі картоплі
    З очима кольору черствого хліба,
    З руками пошерхлими наче земля привидів,
    Земля торфу й вересу,
    Земля незачесана, патлата й нечемна,
    Земля, яку втомилися люди топтати,
    Селище, де помер вітер…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  4. Артур Сіренко - [ 2017.12.26 00:55 ]
    Там, за териконами
    Там, за териконами – джаз,
    Постмодернова музика,
    Саксофон сірого дня –
    Такого ж сірого, як і мої берци,
    Від пилу і бруду нескінченних днів
    (Довершеність).

    Там, за териконами – блюз,
    Блюз без сезону: не осінній,
    Не літній, не весняний,
    І не зимовий навіть:
    Блюз нескінченних доріг,
    Яких не пройти, не здолати,
    І навіть не проповзти,
    І не плазувати – про:
    Блюз.

    Так, за териконами – пустка:
    Порожнеча, якої немає,
    Ніщо, якого не було, не є,
    І не буде – Небуття.
    Там. Де музику грає
    Джазмен бородатий
    Білий, як сніг на чорному.
    Там – пустка.

    Там, за териконами –
    Спогади. Про неіснуюче.
    Там, де матерія
    Міряє часопростір –
    Карма. Там, за териконами –
    Сансара.
    Босоногий Сітхартха
    Кидає мені в долоні
    Вервечку хвилин позичених.
    Тільки я не ловлю – бо затиснув
    Пальцями металеву іграшку.
    Холодну. Сансара.

    Там, за териконами –
    Заперечення
    Всіх істин моїх кольорових.
    Барабан виграє
    Все туж мелодію
    Барабан джазмена Бога
    (Він вміє тримати ритм).
    Там, за териконами – Смерть.
    Там просто батьківщина моя розстріляна,
    Там.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  5. Артур Сіренко - [ 2017.12.19 01:35 ]
    Плаття Евтерпи
    Чомусь погляд сумний
    У цього трамваю з номером
    Десять.
    Я плутаю місто
    Зі старою книгою:
    Намагаюсь місто читати,
    Намагаюсь блукати книгою,
    Намагаюсь бути текстом,
    Намагаюсь визирати у вікно метафор.
    Прикро: міста на рівнинах мурують.
    Прикро: книги пишуть знічев’я,
    Чорнилом.
    Прикро.
    Евтерпа ходить у чорній сукні,
    Плащ свій (теж кольорів невеселих)
    Подарувала опудалу.
    Епоха сумних комедій,
    Епоха трагедій кумедних,
    Затискаю в руках клубок
    Ниток:
    Той самий, що колись дарувала
    Аріадна Теcею,
    Від лабіринту лишилась
    Купа каміння,
    Навіть меч той зітлів –
    Той, яким Мінотавра дірявили,
    Перетворився на купорос,
    А клубок
    Ниток
    Все такий. І нитки тонкі.
    І не рвуться. І тягнуться.
    У нескінченність сріблясту.
    Ти мала б людей веселити,
    Ти –
    Дівчина, вбрана нині у чорне.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2017.12.15 14:19 ]
    Блукання сумної Ерато
    Час – кульгавий жебрак
    З торбою – Всесвітом,
    З торбою – Простором,
    З торбою, де ховаємось ми
    Разом з тією Порожнечею –
    Нескінченністю.
    Всі сидимо біля вікна
    За склом якого одна чорнота
    І жодної голки світла
    Для ока сліпого, для шкіри
    чутливої
    (Люди-безхатьки бачать шкірою)
    Крила комах
    Ти збираєш, Ерато,
    Замість квітів прозорих
    У букети синього Неба
    (Нам літати, їй плакати,
    Нам падати, їй плакати,
    Нам помирати, їй плакати
    Завжди).
    Люди шукають знаки,
    Що писані давнім шрифтом
    На крилах птахів,
    На панцирах черепах
    (Повільних панцерників)
    А горах Еллади
    У кам’яній хатці
    Досі живуть люди
    Які вірять,
    Які просто впевнені,
    Що Гомер був зрячим.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Артур Сіренко - [ 2017.12.11 21:33 ]
    Збирач горіхів
    Я збираю горіхи,
    Які падають з дерева,
    Що намальоване на стіні
    Мого кострубатого сну.
    Я кладу до кожної жмені
    Дітей горбатого катеринщика –
    Таких сумних, як грудневий світанок –
    Три горіхи з шкаралупою
    Кольору зимового неба –
    Сього бородатого старця –
    Чорнокнижника Собачої Зірки.
    Я кладу у теплі долоні
    Замурзаної попелюшки,
    Що міняла свої плаття подерті
    На сліди сонячних зайчиків –
    Три горіхи з тьмяною шкаралупою
    Кольору травневого нечуйвітра
    (Грай, вітре, грай
    Пісню босоногих бузьків:
    Чорногузів міста крейди
    І поцяткованих писарів).
    Я збираю горіхи
    Тверді, як віра алхіміка
    У збіговисько готичних літер
    Книги, яку продали в Венеції
    За шматки металу блискучого.
    Я збираю горіхи,
    Що падають з намальованого дерева
    І дарую їх дітям,
    Які ніколи не народяться,
    Які бавляться потойбічними іграшками,
    Незримими ведмедиками
    Снів моїх волохатих.
    А ці горіхи все падають
    На бруківку покручених вулиць
    Міста, де ніхто не живе,
    Навіть той катеринщик,
    Що співає псалми апостола горобців,
    Навіть він
    У цьому місті чужий –
    Перехожий.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  8. Анна Віталія Палій - [ 2017.11.26 17:57 ]
    Парадокси любови. Час
    1. Радість – у дні моїм.
    Темрява згущується до світання.
    Приймаю твою темряву, о часе!
    Заради світла.

    2. Не йтиму проти часу,
    шукаючи щасливих доріг у минулому.
    Не обганятиму часу,
    щоби не втратити можливостей нинішнього.
    Іду із часом ні, не за руку, –
    дотиком серця і розуму.
    Іду з ним через біль
    болем.

    3. Не поєднані руками, –
    поєднані поглядом.
    Не поєднані поглядом, –
    поєднані простором.
    Не поєднані простором, –
    поєднані часом.
    Не поєднані часом, –
    поєднані Богом
    у любов.

    4. Не розділить уже
    ні час, ні простір,
    бо у дусі ми
    поєдналися
    чистотою.

    5. Пелюстками долонь
    тримаю твоє нестаріюче лице.
    Зістарилось?
    Керуючий часом
    обирає відповідність.

    6. Твій час – потребою радості
    моєї.
    Мій час – потребою відречення
    твого.
    Яка ж невідповідна відповідність.

    7. У долонях мого серця – ти,
    у долонях твого серця – я.
    І так до безконечності.
    На завершенні безконечності –
    Бог.
    До Нього мільярд часів – мить.

    8. Щаслива вічність –
    то висока Любов,
    яку винесли із Землі.
    15. 05. 2016 р.




    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.48)
    Коментарі: (3)


  9. Шон Маклех - [ 2017.11.26 13:28 ]
    Довершено: Місто Юрби
    Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
    Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
    Де замість бруківки сліди важких чобіт,
    Де замість вікон мільйони відкритих очей,
    Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
    І замість дротів емоції – ненависті і жадання
    Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
    У цьому місті люблять театр-видовище,
    Для цього посеред юрмища теслі майструють
    Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
    Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
    Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
    Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
    Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
    Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
    Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
    Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
    Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
    Що погризений тарганами – тими,
    Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
    Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
    Бо юрбі треба свята – щоденно –
    Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
    Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
    В ім’я юрби.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  10. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:32 ]
    у вікні місяця кругле обличчя
    у вікні місяця кругле обличчя
    безсоромне й бліде
    від його холодного погляду
    закривається хворий у ліжку

    за роялем патлатий Том Йорк
    густий дим його голосу
    поволі заповнює простір
    ось так помирає квітень


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  11. Артур Сіренко - [ 2017.11.16 02:52 ]
    Срібна монета осені
    Місячна ніч –
    Монетою срібною жебраку під ноги.
    Осені біла сторінка:
    На якій не написано
    Жодного знаку
    І жодної літери.
    Тільки тема – для медитацій.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Місячна ніч осіння:
    Гільйотини лезом –
    Срібним і потойбічним
    Вироком.
    Наче весни вже більше не буде.
    Ніби то ми стали туманом:
    Поети занепаду.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Уривок холодної осені:
    Сріблом карбованим
    Королівства давно забутого.
    Важкість металу:
    Корони й підкови,
    Шаблі і молоту.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Місячна ніч осіння:
    Срібною кулею
    Для юнака-самогубця,
    Для вурдалаки сирості –
    В жменю. Набої.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Брюмера холодного світло
    Осінь республіки,
    Вітри Бонапарта,
    Туман алегорій.
    Скриню відкрию осені –
    Скриню скарбів:
    Срібляники темних ночей
    Збирає глитай фрімер –
    Володар кахляних п’єців...

    ...А падолист пахне димом і тліном.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  12. Артур Сіренко - [ 2017.10.10 02:10 ]
    Тінь синьої кішки
    Сторінками книги століття-калічки,
    Сторінками цього збірника фейлетонів,
    Цього альманаху сумних анекдотів
    Блукає синя кішка,
    Що лишає сліди-плями
    На початку кожного розділу,
    На початку кожного зачину-реквієму
    По нашому буттю справжньому.
    Синя кішка розкаже сумну історію
    Людства неотесаного дерев’яного
    (А десь вогнище,
    А десь Час-палій
    Пожежу роздмухує,
    А ми все будуємо
    Хатки свої паперові,
    Кораблики свої шкаралупові,
    А ми все поливаємо
    Корені людей-дерев
    Давно посохлих).
    Синя кішка сновида
    Розкаже історію
    Мишей-людисьок
    Про звитяги їх сірі,
    Про битви їх хвостаті,
    Про королів їхніх волохатих
    Зубатих та сиролюбних,
    Про філософів шарудіння,
    Про ораторів писклявих,
    Про патріархів темної нірки,
    Про інквізиторів комірчини.
    А Місяць-дивак
    Все слухає, все зазирає-кліпає
    У ці хащі кипарисові,
    Де плете свою розповідь
    Синя кішка,
    Яка на осінньому вітрі
    Збирає каміння...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  13. Артур Сіренко - [ 2017.10.01 00:00 ]
    Попіл спогадів
    Моє рідне селище
    Засипає попелом спогадів.
    Стежка, що веде в минуле
    Чебрецем пахне – рожевим як сон.
    Збираю той попіл жменями,
    Забирає той попіл вітер –
    Вітер епохи,
    Несе той попіл по світу вітер –
    Вітер тьми.
    Моє рідне селище фарбоване в чорне
    (Там – в минулому),
    Моє селище шукачів каменю
    Чорного, але вогненного.
    Моє селище дігерів-копачів,
    Шукачів давно зниклого,
    Давно схованого – там, в глибинах,
    У безоднях темних,
    Серед тверді непрозорої
    Там.
    Розгрібаю той попіл спогадів,
    А він все падає, падає, падає –
    Наче сніг.
    Що шукаю я там – за Горою Лисою,
    За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
    Серед дубів давно зрубаних,
    Серед хат давно спалених,
    Серед колій, що ведуть у ніщо?
    Себе.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  14. Артур Сіренко - [ 2017.09.27 21:53 ]
    Осінній шлях
    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Може колись ось так і помру,
    Споглядаючи жовте листя
    І слухаючи спів осіннього вітру,
    Коли шлях осені
    Дійде до хиткого мосту –
    Дерев’яного мосту
    Над потоком Часу
    Між двома існуваннями.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Вона блукає між людей і собак,
    Між машин і трамваїв,
    Мимо будинків,
    Двері яких завжди зачинені,
    Навіть для осені,
    Навіть для осіннього вітру,
    Навіть для сліпих подорожніх,
    Навіть для кота, що бавиться
    З Часом, як з мишею.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    І хай над рівниною
    Летять зітхання глухі
    Осіннього вітру,
    Я знаю: мій шлях
    Тут – стежею асфальтною,
    Що в’ється гадюкою
    Містом байдужих людей,
    Біля дерев, що гублять
    На твердь землі
    Блискучі брунатні горіхи:
    Стук, стук, стук.
    Бруківка австрійська,
    Важке помпезне бароко
    Рудих кам’яниць
    І книжка зім’ята
    (Наче листок осені)
    Поета давно померлого
    З островів, де звикли люди
    Співати про смерть.
    Вітер сарматів, трава Кімерії.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.
    А осінь...
    Так само як кожна війна
    У нашій Загірній Країні
    Сумна чи весела – хто зна,
    І пісня сумна як весела війна
    А осінь...
    Як міст над рікою,
    Як шлях над водою,
    Як смерть над журбою,
    Як ми над війною –
    Сумна.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Артур Сіренко - [ 2017.09.24 02:38 ]
    Поле вестготів
    Я блукаю
    Серед подертого шовку Неба,
    Серед ластовиння
    Кирпатого бешкетника Сонця.
    А моїх волів черлених жене Час-сколот:
    Туди – за обрій чеснот,
    Туди – в жовту, як сніп, Іспанію,
    У Толедо на торжище,
    На забій – на арену,
    Матадору фантасмагорій.
    А ми мандруємо шляхом зоряним
    До моря гнилого соленосного-соледарного:
    Біло, біло, біло – у мішок по жмені їдкій,
    А може ми теж матадори –
    Тільки в минулому,
    У сонячному, неприкаяннаму,
    У шкіряному годиннику вестготів.
    А я все блукаю
    За сонцем услід
    Шукаючи Андалусію-тугу
    Навпіл – шмат війни горожанської,
    Шмат кориди, шмат тачанки
    І вогонь скоростріла –
    Просто осінь – про літо жарке спогади:
    Кожний листок золотий –
    Шматок літа іспанського
    Не в той край занесений,
    Не тим гідальго, але на арену
    Де глядачі сліпі жадають видовища.
    На арену, де Гемінгвей бородатий
    Розкаже тобі кавалок казки
    Про полювання
    Чи то на слонів, чи то на левів зубатих
    Чи то на заброд –
    На волохатих варварів.
    А я все бреду
    Полем жовтим вестготським
    Гішпанським та іберійським
    Сарматом-номадом
    Малюючи автопортрет
    Дивака-гідальго.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  16. Шон Маклех - [ 2017.09.14 01:20 ]
    Мовчазна подружка
    Я живу в кам’яному домі –
    Старому, як напівзабуті спогади
    Про вік кам’яний – важкий,
    Вогню жадаючий,
    Я живу в кам’яному домі –
    Темному, як часи короля Едварда,*
    Холодному, як ольстерський жовтень,
    Високому, як дерев’яна шибениця
    На пагорбі в Тіпперері**
    У часи короля Георга.***
    Я живу в кам’яному домі,
    Що під дощем-дощиськом
    Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
    Банькуватими більмами
    У простір туманний
    Вже не одне століття-жахіття.
    Живу я у цьому домі-кляшторі
    Зі своєю подружкою –
    Коханкою мовчазною
    На ймення Самотність.
    З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
    Мені весело:
    Привела гостей-друзів
    До обителі моєї сутінкової:
    Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
    Музику невгамовного.
    Вікно прочинивши
    Привела Вітер – філософа мудрого,
    Знавця таємничого, цирульника яблунь.
    Привела Осінь – красуню небачену,
    Що забарвлює кольорами
    Дні нашої сірості епохи занепаду.
    Отож з цими друзями-музиками
    Співаю про тишу,
    Веду розмови веселі
    Мовчанням.

    Примітки:
    * Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
    ** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
    *** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  17. Шон Маклех - [ 2017.08.30 21:14 ]
    Літо довершилось
    Літа краплі останні
    Додав до віскі терпкого
    Старості моєї нескінченної
    Дивак-менестрель вересень.
    Тепер тільки осінь
    У моїй Ірландії моретравній
    Мореплавній і морепрозорій
    Чи то назавжди,
    Чи то просто сторінками книги –
    Повісті про журбу й одкровення
    Шелестить невдаха-вітер.
    Літо довершилось,
    Як довершуються династії
    Вождів непокірних кланів,
    Як довершується сама історія
    Землі Еогайна-мрійника,*
    Лишається тільки спокій,
    Тільки сумна пісня вітру,
    Тільки погляд на кам’яні брили,
    Що чомусь поставали колом
    Навколо могили-пагорба,
    Навколо Сіду темного**,
    Навколо світу нашого реального
    (Світу-вигадки).
    А ви собі човни будуєте з листя торішнього
    Горобинового і кленового,
    А ви собі на банджо без струн
    Все ту ж мелодію
    Пісні хворої дівчини –
    Пісні про смерть.
    А ви собі все грона і все виноградові
    Вичавлюєте (сусло між пальцями),
    А ви собі про сонечко,
    А воно холоне....


    Примітки:
    * - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
    ** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...




    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  18. Артур Сіренко - [ 2017.08.30 19:28 ]
    Годинники зупинились
    Всі годинники зупинились:
    Ніхто вже час не міряє –
    Ні вздовж, ні в поперек.
    Часоміри затихли,
    Наче ковтнули рибину –
    Ту, холодну, що тхне аміаком,
    Ту, банькувату, в очі якої
    Зазирав Торквемада,
    Лускою якої
    Засипало срібним попелом
    Не одні Помпеї розпусні.
    Годинникарі
    З останнім живим дзигарем
    Пішли у вигнання
    Шляхом битим-розбитим,
    Білим шутером всипаним.
    А може то сам Час
    На людей прогнівався?
    Чи може бог коліщаток,
    Демон зілля-дурману,
    Що планетами-кульками бавиться
    Поселив нас серед болота «сьогодні»
    І застеріг думати
    Про прийдешнє
    Навіть йому неясне....


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Артур Сіренко - [ 2017.08.24 01:21 ]
    Дзеркало на продаж
    Цей світ – це крамниця дзеркал.
    Кожне око вола від роботи втомленого,
    Кожне крило метелика з тінями літа,
    Кожен пазур крука, що ситий падлом –
    То свічадо, в яке зазирає
    Сліпа дівчина Сонце.
    Приходять в цю крамницю-шибеницю
    (Для шибеників марнословів)
    З монетами-каменями
    (Навчилися жебраки-королі
    Карбувати монети з каменів)
    Люди з зеленими віями-повіями:
    Міняють камені на свої відображення:
    Кричать їм крамарі босоногі:
    Купіть замість відображення дзеркало,
    А вони пальцями
    По струнах цих гострих поглядів
    Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
    Може хоч десь ще є музика –
    Не нашими кристалами солена,
    Не нашим залізом кривавлена:
    Бо навіщо ж
    Бо чого ж
    Бо ніколи ж –
    Нам помирати час, а ви в дзеркало
    Зазирати вчились і марно,
    Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
    Світло своє чорними літерами:
    Наче цей світ закіптюженими,
    Непрозорими
    Як зворотній бік дзеркала.
    Куди зазирати не вільно.
    Нікому. Навіть вам...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Артур Сіренко - [ 2017.08.12 01:01 ]
    Повернення
    Він повернувся –
    Тінню старого ясена,
    Криком сови серед ночі тужливих снів,
    Шурхотом миші
    На горищі порожньої хати минулого,
    Жеботінням струмка
    Серед лісу торішніх снів.
    Він повернувся –
    Вологим туманом дощавої осені світу,
    Світлом місяця холодної ночі буття,
    Квіткою звіробою,
    Холодом джерела,
    Стукотом крапель дощу
    (Того, що падав сьогодні
    На мій тимчасовий прихисток).
    Він повернувся –
    Круговертю сонця над отарою хмар,
    Останнім променем вечора,
    Першим променем ранку.
    Він повернувся –
    Жаром вогню,
    Тишею вересневого лісу:
    Мокрого і сумного, як наше минуле
    (Вересовий трунок),
    М’якістю моху, твердістю каменя,
    Блиском металу і легкістю дерева,
    Світлом і темрявою
    (Заплющую очі).
    Він повернувся.
    Він поруч.
    Незримий для всіх.
    Але не для мене...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  21. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  22. Артур Сіренко - [ 2017.07.28 02:23 ]
    Передчуття свiтанку
    Синім конем скаче провісник світанку,
    Сіріус – неба блідий поет складає касиди
    Про незримих прочан у плямистих сутанах.
    А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
    На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
    Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
    Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
    Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
    Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
    Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
    Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
    Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
    І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
    Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
    Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
    Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
    Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
    Може люди в брудних халатах не знали,
    Що світанок приходить за сірістю Неба,
    Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
    Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
    Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
    Серед соломи вчорашнього дня – байка.
    Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
    На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
    Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
    Серед сірості передчуття
    Світанку.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  23. Артур Сіренко - [ 2017.07.28 01:37 ]
    Ноктюрн нірвани
    Дзеркало
    В яке зазирнула ніч
    Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
    Тільки темрява
    Крізь яку проростає трава
    Так само нечутно, так само незримо
    Як кванти моїх меланхолій –
    Джазових ретроілюзій.
    Федеріко зіграв на гітарі
    Ноктюрн Порожнечі
    Перш ніж піти – по-іспанськи.
    Країна загірна моїх мрій кольорових
    Стала садом ноктюрну
    В якому прозорі яблука
    Дозволяють побачити тьму –
    Ту, що там, у нірвані –
    Царстві вічного спокою.
    Та, за межами скла,
    Там, де око втомилось бути вітрилом
    Джаз Порожнечі грає дивак
    МузИка-безхатько Час.
    Я ледве торкаюсь леза ножа
    (А він теж металеве дзеркало)
    І думаю необачно:
    Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
    Якщо кожен почує
    Ноктюрн нірвани?
    Погризене яблуко
    Планети Земля,
    Пісня першого землероба,
    Що помер на світанку...
    А пам’ятає тьму,
    Яка панувала у просторі,
    Де зірки всі без винятку
    Згасли на мить...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  24. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  25. Артур Сіренко - [ 2017.07.12 19:34 ]
    Краплі дощу на хижу відлюдника
    Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
    Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
    А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
    Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
    А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
    Струнами гітари іспанської,
    босоногими танцюристами
    Острова карибських елегій:
    струни
    дощу.
    А ви думали, що то слова чужої пісні
    Лісового заброди-привида чи то волохатого.
    Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
    Пошию з них собі одяг
    Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
    Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
    Банькуватих гумолапів склолобих.
    Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
    Стін лускатих смолою плямованих.
    Втеча. Куди і навіщо? Куди....
    Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
    Фламенко липневої зливи,
    Нагадає тобі про Іспанію,
    З якої тікай – не тікай,
    Танцюй – не танцюй,
    Стріляй – не стріляй,
    Літо. І жмуток трави.
    І Сонця колесо – туди закотися,
    Куди коні блукають щовечора –
    Коні зоряні.
    І Сонця колесо – таки крутися,
    Нагадає тобі про вічність
    І про скрипку без струн
    Нічного метелика нічийого
    Й сірого – наче ти – відлюднику...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  26. Шон Маклех - [ 2017.07.02 03:56 ]
    Нічого крім темряви
    А за вікном – нічого крім темряви
    (Друже, ти гортаєш книгу,
    А там: на чорних сторінках
    Чорні літери Ночі),
    Ти дивишся в Небо –
    На полотно оксамиту
    (З якого кат шив собі балахон) –
    Там нічого крім темряви –
    Чи то зорі згасли,
    Чи то очі посліпли:
    Тьма Ніщо нескінченного,
    Там – за дверима світу,
    Тут – за межею повітря,
    Нічого, нічого, нічого
    Крім Темряви.
    Шиють із неї шати,
    Стелють тканиною Тьми
    Постіль. Для сну.
    Навіть яблукам Небуття
    Нікуди падати:
    Ні верху, ні низу –
    Нічого крім темряви.
    ....................................
    А може хтось
    Почувши крик птаха чубатого
    Птаха хвостатого
    Замовить собі в шинкарки
    Темряву на сніданок.
    Може.
    А може хтось
    Зробить з тої тьми струни
    І заграє нам пісню Вічності.
    таки в тому шинку –
    Життя п’яного.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (5)


  27. Артур Сіренко - [ 2017.06.12 16:27 ]
    Камінь білий
    Я слухав шепіт каменю,
    Що загубив кудлатий бог
    Під час блукань пустелею
    Своїх снів неотесаних,
    З кишені своєї дірявої.
    І камінь мені стогнав-шепотів
    Слова свої холодні одвічні
    Про те, що Час це тягар,
    Що це не ріка прозора
    З вирами та перекатами,
    Водоспадами та ямами,
    Це тягар, що тисне на плечі,
    Розчавлює – навіть душі камінні,
    Навіть те – незворушне –
    Стирає на порох.
    Час – це не туман, що все засмоктує,
    Що киселем вишневим душу заповнює,
    Що ховає все молоці зоряному,
    А це тягар – важчий самої важкості,
    Який нести – не переносити всім –
    Навіть їм – каменям – на спині своїй
    Пошматованій
    Батогами дощів, ланцюгами снігів,
    І кожен шрам – пам’ять –
    Монетка тьмяна, що кидають нам –
    Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
    У світі камінному,
    Де жодної речі
    Не зроблено з дерева.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  28. Артур Сіренко - [ 2017.06.02 23:16 ]
    Жадання забуття
    Забуття совою сивою
    Торкається кучерів –
    Моїх та коханої:
    Тої, далекої, тої, загубленої.
    Забуття мені приніс вітер –
    Цей, не сьогоднішній,
    Цей, холодний,
    Прозорий, незримий – цей.
    Забуття крилате літає нечутно
    Серед ночі світу сього,
    Серед мертвих – на тінь мою схожих,
    Літає. Пугачем мишолапним,
    Банькуватим птахом сутінок
    Серед руїн минулого,
    Серед рукописів на війні писаних,
    Серед слів давно сказаних і забутих,
    Тоді
    Коли світ ще був молодим,
    А друзі живі, міста незруйновані
    І душі вогнем не опалені – тоді,
    Забуття мені приніс вітер:
    Ось тоді, мандрівниче,
    Сову-супутницю: Атену сколотську
    Дай мені лишень нагороду:
    Підступного чи то требу,
    Плату чи то подарунок:
    Радощі твої забуті,
    Кохання твоє давно мертве,
    Свободу твою ілюзорну:
    На шляху твоєму то зайве:
    На шляху твоєму лише полин
    І махновські тачанки,
    Для чого тобі ото… Для чого…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  29. Артур Сіренко - [ 2017.04.20 17:58 ]
    Дiзнатись все
    Серед глупої ночі епохи занепаду
    Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
    Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
    (Їй зашили рота шовковими нитками,
    Тканими в Китаї роверів),
    До мене в хату-фортецю сарматську
    Залетів бородатий ангел
    У чорній хламиді замість білої,
    На порохотязі замість крил,
    У боліварі замість вітру кучерів,
    З рукописом замість саксофона
    (У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
    Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
    Чи то помилково, чи то випадково,
    Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
    Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
    І то не богемний містик, а поет мрій,
    І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
    Він не знав, йо Війон давно помер
    (А може й ні – може він досі блукає
    У пошуках себе і пише послання братам,
    Що лишаться жити опісля нас),
    А може просто – такі у нього жарти,
    Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
    І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
    А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
    Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
    А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
    Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
    Кидатися головою в воду брудну і холодну,
    Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
    Яко Маркес – блукалець спеки,
    Але в мене не було часу пояснювати,
    Що в мене немає ста років самотності,
    Є тільки хвилина в якій я живу,
    Є тільки темрява, в якій я мислю,
    Є тільки я, що є насправді ілюзією,
    І що я не полковник, а лише капітан,
    І то поранений колись в голову,
    Хоча мені теж ніхто не пише,
    Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
    Насправді це Едо, а я самурай,
    Що вихоплює з простору шматочки весни
    І складає з них фрази – перед останнім зітханням.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  30. Шон Маклех - [ 2017.03.28 21:55 ]
    Довершено: Місто Вогнів
    Місто, де продають черевики
    З вогнетривкими підошвами,
    Місто, де я граю на вулиці блюз
    На старому банджо без струн.
    Місто, що здалеку виглядає,
    Наче місто вогнів –
    Наче марево Магеллана
    На краю Ойкумени,
    Місто, де все зроблено з вогнів –
    Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
    І навіть душі людей-перехожих
    (Все проходить, навіть люди –
    І ті – перехожі, перехожі вогню,
    Огнепоклонники потойбічного Агні –
    Перехожі. Горожани-городники,
    Що городять дитинець на попелищах).
    Місто Вогнів. Місто Вогню.
    Де люди живуть-палають,
    Де серця смолоскипи,
    Де сонце – вогняна куля,
    А Місяць – згарище попелу,
    Де відчиняють двері
    Тільки до вічного світла,
    Де свічки замість монеток,
    Де кава ранкова – і то вогняна,
    Де огненні ангели віщують пророцтва.
    Місто Вогнів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  31. Шон Маклех - [ 2017.03.11 00:23 ]
    Довершено: Місто Нескінченності
    Місто нескінченного часу:
    Такого липкого й текучого:
    Наче вишневе варення:
    Я не знав,
    Що час такого самого кольору:
    Вишень: тих, що хрущі
    Над – ще квітучими,
    Але вже вагітними соком:
    У кулястих краплях-сховищах,
    Густим, як кров.
    Місто нескінченного простору:
    Блукай – не блукай лабіринтами –
    Марно: нема тобі сенсу і виходу
    З того часопростору:
    Місто: не вічне, але нескінченності.
    Збирай свої медитації,
    Свої одкровення,
    Як збирають монетки
    Сліпі музиканти,
    Що грають на вулицях блюз –
    Такий нескінченний,
    Як місто,
    В якому вулиці колами –
    Без кінця і початку,
    Де в кожній вітрині скрипки,
    Де торгують одними струнами,
    Де музика кружляє серпантинами:
    До Неба.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  32. Артур Сіренко - [ 2017.03.10 15:20 ]
    Dominus fata
    Мою долю майструє володар
    Черлених кленів і холодного вітру,
    Молока туману і прозорої води неба
    Володар
    Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
    Липи м’якої, як глина – вирізує
    Днів моїх майбутніх божницю,
    Ночей моїх одкровення мальоване.
    Володар
    Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
    Жорстоких, наче моє сьогодні,
    Повелитель долин поцяткованих золотом
    Та гір мокрих і важких каменів
    (Бердо. І тижні краплинами ртуті
    Для капелюха крислатого.)
    Дні – крапками недописаних рондо,
    Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
    Король нумізматів-крижнів
    (Їм летіти, а мені бути – доля)
    (І той повелитель ночі,
    Отой лендлорд Місяця
    Dominus порожнечі
    Нині майстер – і то не кухля
    З якого ми пили мед юності,
    А долі – таки ренесансної –
    Схизмата-єретика
    У сірому плащі буднів.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  33. Артур Сіренко - [ 2017.02.25 01:55 ]
    Сховок
    Що там, у лабіринтах моєї душі,
    У її найтемніших закутках,
    У глибинах найглибших
    Моря моєї свідомості?
    Там тиша.
    Яка там почвара
    Ховається, нуртується, вирує
    У темряви пущі
    Душі моєї неприкаяної
    Прочанина до Землі Невідомої
    Terra incognita холодної?
    Там ненависть:
    Кубло своє звила
    Стиха
    Наче стихія
    Мовчання.
    Що там – у пустелі моєї свідомості:
    Сахарі без жодного дерева
    Без жодного сховку-склепу,
    Без жодної билинки-зернодариці,
    Без жодної яшірки-усмішки,
    Прудкої наче сміх Сервантеса?
    Там самотність.
    Що там,
    У пралісі дрімучому моїх спогадів –
    Давньому, наче смерть сама,
    Замшілому, наче день негоди
    Гіпербореї посліплої-зоряної?
    Там привиди –
    Блукальці епохи невизначеної
    Чужої і навіки темної.
    Там.
    Що там – між рядками моїми
    Недоречними,
    Між словами віршів моїх
    Так невчасно сказаними?
    Там прірва –
    Куди мені падати-помирати,
    Летіти-тікати
    Чи то просто бути-не-бути
    Там.
    Не тут.
    У сховку моєму. Неіснуючому.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  34. Шон Маклех - [ 2017.02.16 20:12 ]
    Довершено: Місто Сумних Трамваїв
    У цьому місті живуть сумні трамваї,
    Що вештаються вулицями без пасажирів,
    Дзеленчать, горобців мавпуючи
    (І то нездало),
    Замість капелюхів одягають дощ,
    Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
    Замість черевиків мастять колеса шміром,
    Замість газет читають назви зупинок,
    Замість котів бавлять дитячі ровери,
    Ховаються в безліхтарну темряву,
    У сутінки провулків брукованих,
    Коли їм стає сумно,
    І риплять ресорами – коли весело.
    Як прикро, що в місті цьому
    Будинки – лише бутафорія,
    Церкви – лише доми пустки,
    Пошта – давно зачинена,
    Бо писати листи нікому –
    Бо не можна в листах-папірусах
    Сповідатися про сумні колії,
    Якими доля по колу водить
    Залізних громадян-мешканців
    З одним електричним оком (для ночі),
    Про журбу ліхтарів-мовчальників –
    Вартових нічного відчаю.
    Отак вони і катаються –
    Громадяни міста несправжнього,
    Городяни міста без імені,
    Жителі міста залізного,
    Холодного, камінного й електричного
    З музиками-дзвониками.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  35. Шон Маклех - [ 2017.02.12 16:40 ]
    Золотар-безхатько
    Сонце монахом-схимником
    Тиняється над іржавими дахами
    (Кольору Марса – тільки темніші)
    Міста пророків Судного Дня.
    Хмари сірістю мурів середньовіччя
    Шиють рясу чи то хітон
    Цьому писарю чи то центуріону
    Наших дощавих літописів
    Червня.
    А я теж золотар:
    а ви як думали?
    Час іржавий
    позолотою крию-вкриваю
    Дахи жерстяні
    кам’яниць-склепів
    На вулиці без сезону,
    Де немає жодного дерева,
    Де навіть жебрак-клошар
    Замість солідів Веспасіана
    Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
    Золоті промені Сонця:
    Бо той монах теж золотар –
    Томазо. Отой – Кампанелла.
    Він золотив ренесанс хворий
    Фальшивими монетами Міста Сонця,
    Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
    А ми іржу фарбуємо:
    Словами захмарними.
    Іржу сього світу залізного
    Доби старих цвяхів і нових ножів
    Цієї епохи занепаду,
    Цієї Країни Мертвих
    (Барди ж бо)
    (Трубадури, начебто)
    (Співаки пісень темряви)
    (А ви думали – мовчання)
    Тільки не кажіть, що то надаремно.
    Все.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  36. Шон Маклех - [ 2017.01.28 15:04 ]
    Перехожий
    Перехожі – всі ми перехожі
    На вулицях міста життя.
    Небо згасло – ліхтар цього завулку,
    Цієї брудної корчми-планети.
    Перехожі. Сумні перехожі.
    Все так само несуть свою плоть,
    Свої язичеські імена та прізвища –
    Трохи іспанські, трохи дрімучі
    (Лісів неіснуючих)
    (Ну, зовсім трохи)
    Несіть свої торби
    Мимо крамниць – обабіч
    Товарок з очима журби:
    Вони продають компаси
    Капітанам сумних анемон.
    Перехожі
    Заходять один за одним у дзеркало,
    Забуваючи зачиняти двері –
    З собою, з гуркотом,
    А хтось із них боявся смерті,
    А хтось здогадувався, що це вигадка,
    А хтось грів душу меланхолійними спогадами
    (Життя – це балада про мертве місто).
    Мій морок – для серця,
    Щоб легше йому стукалося-грюкалося
    (Тук-тук).
    Ти йдеш собі – інколи поруч.
    Я казав кожному, що це місто –
    Місто осені, але мені не вірили
    Перехожі,
    Вдягнені в макінтоші чорні,
    Такі ж жебраки як і я.
    І тільки темне обличчя Мадонни
    Над дверима будинку
    В якому ніхто не живе...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  37. Шон Маклех - [ 2017.01.26 00:33 ]
    Літопис синього неба
    Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

    А я вписую літери хмар
    У літопис синього неба,
    Пишу про лордів гонору,
    Про графів торфовища гиблого
    (Гибій, писарю, гибій!),
    Про горобців замку зруйнованого
    (Цвірінькайте, вам то що...)
    А я пишу пером крука –
    Того самого, що Каханна Фіах,
    Занурюючи в чорнильницю
    Ірландського моря:
    Тому й слова мої прозорі,
    По синьому писані,
    Ніхто їх не прочитає
    Крім птахів легких як вітер,
    І то лише лебедів – тих самих –
    Золотим ланцюжком поневолених,
    Яких шукав Мак Лір, але марно,
    Бо все в наших літописах
    Намарне,
    Навіть якщо вони писані
    Не на синьому небі,
    А на шкірі корові білої.
    А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
    У прозорість гіркосолону –
    До лускатих срібляників –
    Холоднокровних мовчальників,
    А день, як завше, гасне –
    Кельтські бо сутінки,
    А бруківка з наших надгробків мощена,
    А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
    Старця сивобородого
    (Йому в торбу, а Землі в скриню),
    Добре хоч вона не прозора,
    Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
    Чи то танцювалося...


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (3)


  38. Артур Сіренко - [ 2017.01.20 22:24 ]
    Скрипка дощавої ночі
    Я звик грати на залізних скрипках
    Музику білої панни з очима блискучими,
    Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
    А тут дощ – чи то другом сумним,
    Чи то прочанином, чи то просто морем –
    Морем Дощу.
    А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
    Від своєї музики тікаючи.
    А в цього гостя-базіки струни:
    Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
    Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
    Яку ніхто крім тебе не чує,
    Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
    Яка тільки посмішка
    На вустах мідного Будди.

    А ми живемо в новелах Борхеса
    Серед пампасів Аргентини сріблястої
    (Кому ще срібляників не дісталося?
    Дзень-дзелень кожному – в калитку,
    До скрині-сховища: як не дідівської,
    То все одно залізом оперезаної й череватої).
    А в западині ночі дощ –
    Недостатньо теплий для Півдня,
    Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
    Недостатньо холодний для Порожнечі,
    Недостатньо тихий для Споглядання.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. Артур Сіренко - [ 2016.12.26 19:01 ]
    Володар осені
    А моїм життям бавиться
    Володар осені:
    Жовтоокий руками холодними:
    Грається повелитель вихорів:
    Бо життя моє – йому іграшка:
    Похвилинена, кленолистяна.
    І кому який сенс шукається,
    А мені вітер над стріхою,
    Де старих гнізд горобиних
    Купа спогадів,
    А на дворі життя калюж брудних:
    Кожна як не свічадо то дзеркало,
    А мені сонця півжмені і то далекого
    Нетутешнього і байдужого,
    А мені товаришем забуте опудало:
    Співбесідником і порадником,
    Що тобі дні мої, повелителю осені,
    Оберемком листя – і то в вихорі,
    Кудись несеш, бо навіщо:
    Забагато осінніх філософів
    На землі сарматського холоду:
    Кому весна, кому теплий прихисток,
    А мені сад осінній з квітами падолистовими:
    Останніми, може айстрами,
    Що вітер осінній напоїти збиралися
    Своїми пахощами йому непотрібними.
    Чому ж блукаєш садом моїм, володарю,
    Садом оцим вічної осені.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  40. Шон Маклех - [ 2016.12.22 23:40 ]
    Між світами
    Написано в ніч на Самайн.

    Тігану О’Фарреллу – щиро

    Босими ногами по колючій стерні
    Поля – колись охайного й ячмінного,
    Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
    Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
    Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
    А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
    Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
    Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
    Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
    Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
    Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
    Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
    Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
    Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
    Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
    Поле як море, поле ночі Самайну. Бубен серцем
    Шаленим калатає. Бубен звучить і кличе до танцю:
    Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
    По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
    Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
    Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
    Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
    У ніч
    жертвоприношень.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  41. Шон Маклех - [ 2016.12.19 19:39 ]
    Слухаю тишу
    Лишається
    Слухати тишу
    Коли все проминуло,
    Коли тільки земля
    Шепоче тобі
    Твоє забуте ім’я.
    Ми так любили
    За цю землю вмирати,
    Ми так любили
    Оці високі шибениці,
    Оці грубі зашморги,
    Що так пасували нам
    Замість краваток,
    Ми танцювали
    На цій землі
    Свої божевільні танці,
    Витанцьовуючи ритм
    Чогось потойбічного:
    Може самої смерті.
    А чужинці тим часом
    Нам майстрували шибениці
    З наших таки ясенів,
    І от все примарне:
    Літописи і тіні повстанців
    Давно полеглих,
    Існуючих тільки в пам’яті,
    Забуті звуки й пісні
    Нашої таки мови – гельської,
    Як примарно все
    Серед трилисників конюшинових:
    Навіть наша земля
    Стала примарою…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  42. Шон Маклех - [ 2016.12.07 12:34 ]
    Коли приходить Щось
    Осінь слідами крука-нездари
    На мокрій землі сподівань
    Шкандибала за хвіртку холодних днів,
    Блукала-блудила жінкою божевільною
    У сукні подертій для вітру-коханця
    (Бо така вона – осінь
    Без імені, без бажань-гирьок:
    А на терезах все, навіть спогади),
    Але йшло Щось, гупало-тупало
    У темряві кроками важкості**,
    Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
    На листя опале жовте
    (Жовтіє все),
    І мало не все стало тліном –
    Навіть хвилини-монетки торжища:
    Полічені, позбирані, погублені, позначені:
    Мало не все
    Обернулось у тлін:
    Сірий, як сама буденність.
    Трохи тліну – на горище,
    Трохи длані – в пивниці,
    Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
    Трохи ночі – в торбу безхатькам,
    Трохи заліза – в кишені потопельникам,
    Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
    Трохи щастя – самогубцям,
    Трохи чорнила – мені***.
    Щось: розмовляю з ним і тішуся:
    Не до мене воно прийшло, а до осені,
    Все стане тліном, але не сьогодні****,
    Я старий, а світ ще старіший,
    А хтось зістарівся ще в утробі матері,
    А хтось живе на Місяці –
    В кратерах його колодязях.
    Тільки не Щось – не воно…

    Примітки:
    * - Переклад Мойсея Фішбейна
    ** - Ноги його нагадують плоско ступи слона.
    *** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
    **** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  43. Шон Маклех - [ 2016.11.10 22:47 ]
    Ірландський час
    Ірландський час шарудить
    Шкутильганням старого колієра,
    Що пом’ятий картуз натягує
    На самі вуха втомлені від свистків,
    І слухає як гомонять потяги
    Мостами залізними,
    Що висять коромислами
    Над гленами та затоками,
    Озерами та потоками
    Форелі плямистої.
    Ірландський час шарудить сторінками
    Книг пожовклих погризених мишами
    (А я думав переступити межу –
    А там темрява,
    А там тиша,
    А там мовчання
    Одвічне).
    Ірландський час шарудить листям
    Старих крислатих ясенів,
    Що падолистові й голі:
    Шати зірвано,
    Розірвано і розкидано:
    Тільки шурхіт
    Бруківками бездвірниковими –
    Вулицями старих міст,
    Які й самі забули
    (Чи то себе заколисали),
    Коли там поселилися
    Перші їх волоцюги-мешканці
    (Тут і там. І ніде.)
    Ірландський час костуром стукає,
    Коли годинники всі поламані,
    Коли маятники всі гирями
    Виснуть у прірву Ніщо
    (Історія
    Наша чи то чужинська,
    Чи то камінна,
    Чи то вересова),
    А я питаю де і навіщо,
    А я читаю псалми серед мурів
    Церкви давно зруйнованої:
    Читаю співаючи:
    Ірландський час.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  44. Артур Сіренко - [ 2016.11.09 21:10 ]
    Тога під назвою холод
    Одягаються в холод
    Жовтодзьобі філософи,
    Перехожі неіснуючих вулиць,
    Меценати в потріпаних тогах
    Століття-потворки.
    Данте –
    Цей італієць-рибалка
    Співак Флоренції-астролябії,
    Друг всіх шевців та молочників
    І виноробів босоногих доріг –
    Він знав, що там холодно,
    Але не очікував,
    Що холод це одяг,
    В який нині ми всі одягаємось,
    Не для того, щоб тіло сховати,
    А для того, щоб бути помітними
    Для інквізиторів не того ренесансу,
    Для шукачів єресі – не цієї,
    Не альбігойської,
    І навіть не падолистової,
    Бо цей падолист теж сенатор і римлянин,
    Теж одягається в тогу холоду,
    Загортається в холод, як в ковдру
    Загортається старий паралітик-день
    (Бо світло)
    (Бо тільки сіре і чорне –
    Два кольори пізньої осені –
    Тлін),
    Межи час, межи епоха, межи –
    Люди вдягнені в холод
    Збирають опале листя
    Жменями
    Для старої бабусі Клото
    Та її кози білої.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2016.10.25 02:44 ]
    Шкаралупа місячної ночі
    Мисливцям на вурдалаків присвячую. Щиро.

    У шкаралупі місячної ночі,
    Коли мріяти годі, а вино темряви
    Розлито по келихах – по краплі кожному,
    Хто тільки в пам’яті, а ще там – в минулому,
    А журба моя уламками сну
    Покришеного на кавалки келиха
    (Кожен смарагдом зірки,
    Що світить зеленим оком
    На небі чорному)
    Кожної ночі жовтий скелет
    Ховають по шафах підручників,
    Лишились мені шматочки радості
    До ранку слухати мишей шарудіння
    Разом з котом кудлатим – йому розвага,
    А мої розради на тортури схожі:
    Бо кожен сон тарантулом
    Тягне з нори Торквемади цитати.
    А ти хотів, щоб тобі снилась копальня
    Не для тебе рита, не тобі ліхтарем в сутінках,
    Не тобі далека, не тобі закіптюжена.
    Вбиваю осиновий кілок упирю в груди –
    Щоб не встав не тинявся
    По степах моїх синіх.
    А хочеться заснути
    Сном осіннього винограду
    Або сном старого рибалки
    Що ловив диво-рибу
    У глибинах ріки
    В якій втопилося серце –
    Колись, не сьогодні.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  46. Вікторія Торон - [ 2016.10.20 01:19 ]
    Він ще соромиться
    Він ще соромиться, але вже починає любити котів
    і крадькома пестить їх, коли ніхто не бачить.
    Він вітає пса — недбало — коли той витанцьовує коло дверей,
    але потім гладить його ногою у шкарпетці,
    коли нікого навколо немає.
    Це тому, що посаджене ним дерево,
    хоч як він за ним доглядав, не прийнялося.
    Це тому, що син пішов із дому
    і не відповідає ні на дзвінки, ні на запити.
    Це тому, що нічого не вдієш,
    коли найбільшого, на що ти здатний,
    виявляється замало,
    і ти мусиш із цим жити.
    І тільки пес вдячно вимахує хвостом,
    коли проводиш по його спині великим пальцем ноги,
    коти заскакують тобі на коліна і вмощуються,
    і ти боїшся поворухнутись,
    навіть коли хочеться встати.

    2016




    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (4)


  47. Шон Маклех - [ 2016.10.18 23:04 ]
    Живе срібло зірок
    Розбитим термометром зір
    Я міряю температуру
    Цього хворого Всесвіту.
    Боюсь подивитись навіть
    На цифри готичні приладу:
    Раптом переконаюсь,
    Що температура сього Всесвіту
    Як у мерця.
    Хоча десь,
    Хоча десь за хмарами туманностей
    Сказав мені вголос:
    «Докторе!
    Не поспішайте діагноз ставити.
    Всесвіт живий.
    Він навіть не хворий.
    Ви лише зазирнули в шпаринку,
    Лише побачили обрізані нігті,
    А думаєте, що обстежили пацієнта.
    Лишіть собі свої цидулки,
    Свої прагматичні клізми.
    І не треба мене називати «Старим»*
    За давнім ірландським звичаєм.
    Ви любите розглядати
    Одну з моїх іграшок:
    Гарну Ви придумали назву:
    Всесвіт.
    Є в цьому слові щось біле,
    Щось від друїдів:
    Цих диваків у ліс закоханих ,
    Цих збирачів каменів,
    Які інколи розмовляють,
    А інколи вершать – долю,
    Цих ловеласів потойбічного,
    Цих біло-вбрано-здивованих.
    Отож не журіться, докторе,
    Напишіть краще в оцій
    Історії хвороби:
    Все тимчасове…»

    Примітка:

    У нас в Ірландії його ім’я теж не прийнято вимовляти намарно. Називають його легким натяком, наприклад Старий. Він не ображається…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  48. Артур Сіренко - [ 2016.10.03 21:33 ]
    Зорі згасають
    Зорі гаснуть
    Лишається попіл –
    Сірий гіркий попіл.
    Тому і небо над країною хмар
    Попелясте – бо світить
    Попіл – гарячий ще,
    Грань замість зір – тих попелищ –
    Саме тих – металевих,
    Які запалюють не смолоскипи
    І навіть не блискавки-треби,
    Не учні-нездари
    Прометея мрійника.
    Запалюють металеві почвари
    Диких брунатних варварів.
    Зорі гаснуть.
    Може тому, що несила
    Дивитися з чорноти отої
    На дідизну-попелище.
    Може.
    А може тому, що світло
    Таке недоречне
    У мороці надто густому,
    Надто тягучому
    Смолянисто-липкому
    І важкому, як цегла
    Для підмурків каплиці
    Ренесансу отруєного.
    Зорі гаснуть.
    Не соліть їх попелом
    Черствий хліб щоденності.
    А може ми просто не бачимо
    Того дивака старого
    У плащі дірявому,
    Що гасить, як свічки,
    Наче китайські ліхтарики,
    Останні свічада Неба
    Епохи занепаду.
    В може не гаснуть?
    А може це просто світає
    Над попелищем Борджіа,
    Може з того попелу
    Колись виростуть квіти,
    Які побачити
    Вже буде нікому.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  49. Шон Маклех - [ 2016.09.15 00:48 ]
    Стiни i плющ
    На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:

    Творцю хвалу співає плющ
    Крізь морок вікон-зіниць
    Крізь тьму, де світло вітає ніч
    І перед мороком падає ниць,
    Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
    Позаду безодня років.
    Що наша плоть? Нетривке миготіння
    Витвір нескАзанних слів.
    Там, за межею, там, за стіною
    Буття, що як гніт догоря
    Нам сниться минуле, нам сниться життя
    Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
    Прийдешнього і того – за межею. І тло
    Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
    Проминуло. Сто поколінь
    Бачили тут одне:
    Трава, вода і плющ на стінах,
    І наше життя скляне:
    Скалками гострими і кришталевими
    Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
    Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
    А там за стіною, там за межею
    Там, де ми всі малі.
    Істина ходить, істина бродить
    Там – в чорноті землі.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  50. Шон Маклех - [ 2016.09.12 18:54 ]
    Стукiт годинника
    Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.

    Ми всі живемо в середині годинника,
    Між його коліщатками та пружинами,
    Слухаємо оце вічне «тік-так» маятника
    І сперечаємось: хто цей годинник заводить,
    Хочемо зазирнути на циферблат
    І дізнатися – котра година,
    Одне в одного про це перепитуючи.
    А коліщатка крутяться –
    Без упину й спочинку,
    А камінчики виблискують –
    Нас до себе ваблячи,
    А ми все між гвинтиків бігаємо,
    Сенсу цього годинника шукаючи –
    Хто його змайстрував і навіщо,
    І для чого
    Отой час невпинний він міряє...
    Світ коліщаток: чи то лабіринт,
    Чи то марення Акутагави понуре,
    Чи то просто час – чорніє прірвою.
    Зав’яжіть очі чорною шматою
    І слухайте: це наше «сьогодні»...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5