ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Білінська
2019.09.24 09:36
На лінії зіткнення наших світів -
електромагнітні бурі.
Напруга висока,
як ти і хотів -
падіння фортечних мурів…

Ні грому,
ні спротиву -

Любов Бенедишин
2019.09.24 09:35
Зграй керунок пере-
літний…
Хто «приріс» до мене –
рідний.

Хто в неволі – відпу-
скаю.
Як любити сліпо –

Мирон Шагало
2019.09.24 08:41
Ех, і вкотре вже —
до зими розкошує
осінь айстрами!

Тільки знов чому
нелегку журбу несе
журавлине «кру»?

Олександр Сушко
2019.09.24 06:30
Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
Ані бе, ані ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обв

Микола Соболь
2019.09.24 05:40
Усміхнений промінчик зранку
Промовив лагідно: «Привіт,
Виходь на кави філіжанку,
Присядьмо поміж мокрих віт.
Опівночі гроза гуляла,
Сердитий вітер, а іще
Пливла по небу хмарка в’яло
І поливала все дощем…»

Петро Скоропис
2019.09.24 03:23
Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, Аріадну – мліти в млі
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді подбав за нашу зустріч,
коли ми, в центрі повершивши діл,

Ірина Білінська
2019.09.23 15:50
Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.

Олександр Сушко
2019.09.23 15:08
Без дум серйозних, може б і прожив
Своє життя, щасливо й безтурботно.
Але чи личить бути ідіотом,
Коли країна власна на межі?

В раю цвітуть хурма, айва, гранат,
А тут - у пеклі - трупи, гільзи, рани...
Мені не бути ліриком нірванним -

Домінік Арфіст
2019.09.23 14:21
я з морем у самотньому човні
зітхає море одиноким звіром
ми знову один одному повіримо
і знов слова залишаться – мені…
голодні сенси питимуть мене
як молоко імперської вовчиці
їх лапи вигинатимуть ключиці
любов дитяча будь-кого розпне…

Юлія Ляхович
2019.09.23 12:05
Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа щ

Лілія Ніколаєнко
2019.09.23 11:57
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,

Іван Потьомкін
2019.09.23 11:49
Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, важлива й першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться змагатися поміж собою й з вітром:
розпростерши кр

Ігор Деркач
2019.09.23 11:44
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,

Любов Бенедишин
2019.09.23 09:48
Ти створений з неба
І трохи… з вершини.
Зі спокою лева,
З амбіцій орлиних.

З ходінь по карнизу,
З мети марафонця.
З невловності бризу

Олена Малєєва
2019.09.22 22:34
На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.

Сергій Губерначук
2019.09.22 17:04
Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,

Іван Потьомкін
2019.09.22 13:41
Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвич

Микола Соболь
2019.09.22 12:52
Чи завтра зійде сонце?
Зійде!
Але для кого?
На сході – вирва,
Дороги на захід немає.
Життя хіба з мусу?
Швидше з полину гіркого.
День за днем

Ольга Паучек
2019.09.22 11:59
Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Ярослав Чорногуз
2019.09.22 11:47
Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі

Ніна Виноградська
2019.09.22 11:38
Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод

Олександр Сушко
2019.09.22 11:02
Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -

Тетяна Левицька
2019.09.22 10:46
В межені* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне приви

Володимир Бойко
2019.09.22 09:49
«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Ігор Деркач
2019.09.22 07:18
Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,

Ігор Федів
2019.09.21 17:31
Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритм набиває,
І жура огортає мене.
Листя ховає траву у саду,
Узори багряної смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю до ніг діаманти.

Микола Соболь
2019.09.21 15:41
Червоний хрест на лінії вогню –
Чиясь остання на життя надія.
Та це війна. Пропалить ПТУР* броню…
Де русаки конвенція* не діє!

Машина дуже швидко догорить.
Метал не має почуття і болю.
Що вбивця відчуває у ту мить,

Ніна Виноградська
2019.09.21 15:32
Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в

Матвій Смірнов
2019.09.21 15:28
Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Моя шкіра товста, мов к

Сергій Губерначук
2019.09.21 14:23
Розчавлено лежала долі тінь
тебе святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: "Амінь!"
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Ігор Деркач
2019.09.21 11:56
Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.

Любов Бенедишин
2019.09.21 11:07
Пробач мені, Боже!
Ця чаша – остання.
І не допоможе
мрій «кровопускання».

Хильнула зневіри,
мов дозу отрути.
Страждання – під шкіру –

Ніна Виноградська
2019.09.21 11:00
Старий Єлєць у день осінній
Убрався в молоді сніги.
І я чекаю на спасіння –
Дитяти крику. О, Боги!

У снах моїх, у породіллі,
Чия свідомість гнана в біль,
Де я неначе у похміллі

Олександр Сушко
2019.09.21 07:34
Я не суддя і не коп,
Вирок - поблажливий докір.
Жлоб - він і в Африці жлоб,
Знайде причину відмовки.

Перша - катма грошенят,
Пенсія теж малувата.
Ти ж бо, поете,- талант!

Віктор Кучерук
2019.09.21 06:25
Пітьму жовтаву і німотну тишу,
І супокій удаваний зірниць
Лиш той талановитіше опише,
Хто світ прекрасний бачить до дрібниць.
Він може буть жадливим самоуком,
Нечутним і невидним поблизу,
Та знати міру кольорам і звукам,
І відчувати запахам межу.

Ніна Виноградська
2019.09.20 18:41
Поглянь, уже ранкові роси,
Сльозою впали на лице.
Стерня колюча, де покоси
Колись були хлібами. Це

Не повернути. Спілий вітер
Поніс твій голос вдалину,
Де яблуня вагітні віти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04

Микола Кора
2019.09.01

Сергій Негода
2019.08.11

Дмитро Заєць
2019.08.06

Світлана Короненко
2019.08.06






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2019.09.20 12:22 ]
    Стежка-ніж
    Стежка, на якій кроків не чути
    А лише шепіт
    Слова неясні, незрозумілі,
    Звуки стишені
    І знову – мовчання.
    Стежка, яка не веде нікуди,
    Навіть у хащі,
    Навіть у нетрі,
    Навіть у сирість вертеби,
    Навіть туди.
    Стежка, якою мусить блукати
    Кожен прочанин чи подорожній,
    Кожен їжак з думками-колючками,
    Кожен вухань з хвостом-епіграфом
    Чи то епітафією для всіх несміливих,
    З тонким скляним серцем для вина черленого:
    З серцем-мішенню,
    Кожен гризун з зубами репліками,
    Кожен мисливець з ножем правди,
    Кожен, хто заблукав
    З торбою повною часу,
    Повною днів, років, століть
    Епох і тисячоліть,
    Кожен сумний босоногий
    Мусить ходити колами,
    Вертатися до сухого дерева –
    Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
    На стежку, що веде у Ніщо.
    Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
    Навіть блекота отруйна,
    Навіть нетреба колюча,
    Навіть звіробій-кат,
    Навіть лунарія забуття
    Не проросте з отого от шляху битого,
    Розбитого й проклятого.
    Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
    Цей підсліпкуватий забудько,
    Цей заброда ґотичної тьми.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2019.09.09 22:36 ]
    Мох
    У башту моєї пам’яті
    На самий горішній поверх:
    Отой, що під самим Небом,
    Отой, з великими вікнами,
    Які ледве зранку прочиниш –
    Крізь отвір повзуть хмари
    Бавовною білого сну
    У цю кам’яну башту,
    В кімнату з холодними стінами
    Заходить старий мох
    Гостем чужим і непрошеним,
    Кульгавим онуком гуна,
    Босоногим вершником
    Кам’яних комоней зречення.
    Руїни замшілі
    Замку моєї свідомості
    Темніють у сутінках
    Старої бабусі Європи
    Очима почвар готичних,
    Блимають на рівнині
    Отій, що внизу під Місяцем,
    Отій, з ялівцем колючим,
    Який гірчить не сьогодні
    Плодами своїми смолистими.
    І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
    Зелений свідок таємного
    Дарує мені тишу,
    Заперечує книгу «завтра».



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  3. Артур Сіренко - [ 2019.08.27 17:56 ]
    Порожнє Небо
    Відлітають ластівки –
    Чорно-білі знаки апокрифів,
    У синьому Небі стає порожньо
    У цьому високому Небі Конфуція –
    Жебрака нещасного царства У.
    Стає в блакиті так пусто й незатишно,
    Наче на другий день творіння,
    Коли Бог бадьорий
    Створив Ніщо.

    Покидають нас ластівки
    І хто зна чи повернуться,
    Лишаються круки –
    Свідки вічного тліну
    На кронах дерев скорботи,
    На землі, що не зорана
    Плугом святого оновлення
    (Нехай і осіннього) –
    Залізним зубом змін.

    Полишають нас ластівки
    Одних в країні зажуреній,
    Сиротами під деревами смутку.
    Лишаються з нами
    Окрім граків-філософів:
    Дітей старого Сократа
    Горобці буденної сірості
    Веселитись своїм цвірінь,
    Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
    Коли в цій елегії поля –
    Спаленої ниви майбутнього –
    Холодної і сухої: соломою спогадів
    Застелено долівку дому,
    Нашого – де ми чужі,
    Хати, де нас нема,
    Бо ми журавлі
    Країни, де немає озер.

    Відлітають ластівки –
    Чорні крапки
    Книги Високого Неба,
    Маленькі постскриптуми
    До згорнутих рукописів Шляху,
    Що так просякли олією часу –
    Важкого, як тосканське олово.

    Відлітають ластівки,
    А в мене в долоні
    Рожевий журавель з торбою:
    Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
    Що лишив нам Євангеліє,
    Що досі за сьома печатками.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  4. Артур Сіренко - [ 2019.08.09 02:17 ]
    Тільки мовчання
    Не кажіть мені нічого про крейцери,
    Які ховають у своїх волохатих сумках
    Кенгуру – громадяни держави незайманості,
    Мовчіть про сліди на воді,
    Які лишає своїми лапами
    Вухатий звір Сіріус.

    Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
    Білої країни вічної тиші –
    Їм затісні їхні мідні корони:
    Не для таких черепів мовчання ковані.
    Хто вчив їх тримати молоти
    У кузні одвічного Агні-хотара –
    Посланця до ласих богів-дармоїдів?

    Не кажіть мені про око
    Лисого розбійника Неба:
    Надто хиже воно й невблаганне,
    Надто сині його зіниці,
    Надто рідко воно дощем плакало
    Над землею, що давно висохла
    Від сподівань гарячих і марних.

    Не кажіть мені про Золотий Вік –
    Я досі з чорнозему викопую
    Його уламки блискучі
    І несу їх на торжище –
    До лісу жадібних липких пальців.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  5. Артур Сіренко - [ 2019.06.11 22:49 ]
    Розчинення
    Він називав її Лу
    І просив не шкодувати про забуття,
    А для мене ці звуки
    Ця сукупність літер
    Зовсім не імено кралі
    Яскравого плаття
    І паризької зачіски,
    Це назва царства вузькооких людей,
    Де жив бородатий філософ.
    А ще чомусь згадуються птахи
    З рожевим пір’ям
    І журавлі,
    Які сідають на руки
    На долоні – як спогади
    На дроти пам’яті.
    Дивак Гійом –
    Він так само глухнув від канонади,
    Так само мислив квітами мигдалю,
    Коли навколо був тільки бруд бліндажів
    І в’язке болото шанців,
    І бачив якусь красу
    В чорних миттєвих квітах вибухів,
    Так само думав, що не повернеться:
    Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
    А я співаю про міст над Бистрицею,
    Теж не знаю, чому я ще є,
    Теж не знаю, чому так все минає,
    Але спогади… Спогади…
    Невже вони розчиняться
    В порожнечі Ніщо?


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2019.06.08 01:07 ]
    Спогади зникли
    Благодатний дощ змив спогади,
    Як змиває зграя метеоритів
    Темряву ями Неба –
    Такого ж бездонного,
    Як майбутнє,
    Як сам Час – незачесаний старець,
    Першонароджений біловбраний.
    Благодатний дощ змив спогади –
    Пам’ять перетворилася
    На чисту сторінку,
    Де жодного слова
    Не написано про перші юнацькі захоплення.
    Дощ, який все змиває,
    Все оновлює, все робить чистим,
    Як листок Китайського майстра,
    Який тільки мислить,
    Які ієрогліфи написати,
    Який навіть не почав розтирати туш,
    Який не має картини навіть в уяві.
    Після дощу – особливо цього – літнього
    Все так прозоро
    Наче в краплі води.
    Ось так і живу – без спогадів
    Про сумне минуле своє…
    Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Шон Маклех - [ 2019.05.11 18:37 ]
    Довершено: Місто Попелу
    Місто,
    Яке засипало попелом
    Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
    Попелом
    Спалених душ єретиків
    Чорної віри старих дерев
    Білого запашного цвіту,
    Твердих блискучих горіхів:
    Старі дерева теж моляться:
    Богам потойбічної темряви:
    Вони просто не знають,
    Що смерть – це вогонь,
    Це сліпуче світло,
    А не густа пітьма.

    А Місто все засипає попелом,
    А диваки-люди:
    Шанувальники кави,
    Поціновувачі містерій.
    Громадяни Міста Попелу
    Все думають, що то не попіл,
    А пелюстки дерева Фудзіяма,
    Що то не дим, а квіткове марево.
    Попелясті міщани
    Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
    Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
    Готують свої марципани
    На сковорідках кіптяви.

    Піддані свого короля попелястого
    Думають, що вони діти темряви,
    Сини і дочки синьої ночі,
    А вони лише кваки
    Ставка з камінними берегами,
    Де замість води попіл –
    Все той же сірий попіл
    Душ, що палали на площах
    Автодафе мовчання.

    Я посадив своє серце
    Замість куща трояндового
    Серед площі Великої Пустки
    Міста Сірого Попелу.
    Може щось виросте.
    Може.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  8. Шон Маклех - [ 2019.04.23 22:43 ]
    Димар
    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що збудований з каменю
    Жовтого, як патлате сонце,
    Білого, як вицвіле небо,
    Сірого, як падолистові будні,
    Темного, як глибини моєї свідомості.

    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що нагадує башту-замок
    Якогось гонорового лорда,
    Що володів болотами:
    Від одного пагорба до іншого.

    Замуровую вікна:
    Не хочу їх перетворювати
    На бійниці для іржавих гармат
    Та кашляючих замасляних крісів.
    Замуровую вікна:
    Всі крім одного:
    Хочу в темряві
    Запалити свічку пам’яті.
    Лишу одне віконечко –
    Нехай у цю шпарку
    Зазирає щоночі Місяць –
    Цей солдат на сторожі,
    Повстанець останній
    Чорного поля Неба.

    Замуровую вікна
    Чи то в домі,
    Чи то в димарі,
    Чи то в колодязі:
    Не хочу щоб козопаси бачили,
    Що я з війни повернувся…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (10)


  9. Артур Сіренко - [ 2019.04.09 20:59 ]
    Втеча
    Тікаю від власної тіні –
    Від себе – такого самого «Я»,
    Тільки темного, тільки плоского
    Безтілесного.
    Тікаю туди, де Сонце,
    Де бджоли влаштовують оргії
    Над квітучими абрикосами
    Розчиняючись в синяві –
    Синій безодні Істини.

    Серед білого марева,
    Серед вишневого аромату
    Підставляю долоні чекаючи
    Дощу весняного першого.
    Його краплі важким намистом –
    Розірваним, наче днів сув’язь
    Падають, падають, падають.
    На оце біле марево,
    На оце рожеве марення,
    Де бджоли влаштовують оргію –
    Нектару та аромату.

    І були б серед тої казковості
    Кумедні вухаті ослики –
    Була б це тоді Іспанія:
    П’янка Андалусія,
    А не країна вершників –
    Сарматів з руками пошерхлими
    І з черепами спотвореними
    Сарматів-номадів
    Та їх кам’яних ідолів.

    Але вишням байдуже:
    Все вітер наповнюють
    Вином свого аромату…




    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  10. Шон Маклех - [ 2019.03.26 19:09 ]
    Гість одкровення
    Хочеться взути теплі й важкі
    Черевики безбатченка Сонця –
    Такі собі світлоступи та теплокроки,
    Коли чисто ірландська мокрінь
    Вдирається в душу злодієм:
    Так, наче граф кирпатий Стронбоу
    Знову шматує пагорби Ерінн,
    Як шматують кавалки торфу,
    Перш ніж кинути їх на поталу
    Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
    Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
    Цей філософ зажури, цей гностик
    Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
    Заходить гостем у мою кам’яну хату –
    Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
    Окрім бородатого привида –
    Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
    Добре, хоч отакого гостя-нездару
    Маю щоднини, маю щоночі,
    Маю щовечора, маю щоранку:
    Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
    Так, начебто, ми не на Острові
    Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
    У Небуття, в Сід невблаганний),
    А серед жовтих сторінок книг,
    Які написали дерева і кинули в порожнечу
    Холоду.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  11. Шон Маклех - [ 2019.03.07 21:44 ]
    Торфовище
    І я люблю це торфовище:
    Так м’яко тут ступати
    І минуле сумне згадувати,
    Ховати в його утробі
    Важкі й холодні заліза шматки.
    А потім щось вишукувати,
    А потім землю як пиріг різати –
    На паливо.
    Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
    Стільки його рискалями різали,
    Заступами тлумили, лопатами шматували,
    Наче не торфярі ми, а копачі могил,
    А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
    Все з нутра джмелів та щурів плодить,
    Чого тільки ми не викопували:
    І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
    А все намарно – не для нашої пам’яті,
    Не для наших хворих спогадів,
    Не для наших черевиків цвяхи
    З тих кавалків мечів минулого.
    А люблю це торфовище:
    Все одно.
    І овець волохатих дзвоники,
    І конюшини весняні трилисники,
    І вересу п’янкий сон,
    І вітру прощання сумне…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  12. Шон Маклех - [ 2019.02.18 00:17 ]
    Довершено: Місто Ліхтарів
    Місто, яке живе поночі.
    Місто, яке блимає очима ліхтарними
    У пітьму вічного вчора.
    Тут живуть одні ліхтарники:
    За покликанням.
    Тут складають пісні променями
    Жовтого нічного світла,
    Тут несуть світу щовечора,
    Ховаючи її язик гарячий
    Між долонями досвіду
    Живу пташку свічку –
    Вогник Істини,
    Затуляючи її помаранчеве серце
    Від вітриська байдужої осені.
    Ці ліхтарники
    Та їх замріяні дочки
    Ніколи не споглядають Місяця –
    Оцього нічного злодія,
    Оцього пастуха котів чорних,
    Бо ховаються від світил пітьми
    Під ковдру мереживну ліхтарну,
    Запалюючи
    Цілу ніч запалюючи
    Нові і нові ліхтарики,
    Наче не люди вони,
    А світлячки вусаті.
    Запалюють
    І лишають
    На поталу росі.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  13. Шон Маклех - [ 2019.02.10 23:46 ]
    Перехожий
    Я би відчинив сіру вулицю,
    Як відчиняють ковані двері
    Господині притрушені борошном –
    Білим, наче друїд на Белтайн:
    Відчинив би для перехожих
    Не зайд, не пророків і не жебраків,
    А саме для перехожих у капелюхах,
    Перехожих - бідних як я.
    Я перетворив би бруківку в дзеркало,
    Щоб у ньому сама журба себе бачила,
    Щоб сумні перехожі зрозуміли,
    Що кожен із них не самотній,
    А шкутильгає Містом Невчасним
    На пару з журбою – незримою мишою,
    Наче наше життя сірою.
    Я писав би на хмарах слова Істини,
    Щоб перехожі (сумні особливо)
    Інколи споглядали Небо
    І ворушили устами мовчки
    Слова оті подумки читаючи.
    Я би виглядав щоранку кріз шибу
    Шукаючи поглядом перехожого –
    Сумного, як стара казка про шибеника
    (Про три шиби й одну шибеницю),
    Аби якось його розрадити,
    Чи то намовити сірий плащ
    Снів зими сльотавої
    Не вдягати,
    Під чорний капелюх
    Ночей наших енотерових, горобиних
    Не ховатися.
    Я би розрадив його сонячними зайчиками
    До пори в скриню мою схованими,
    Якби в місті цьому
    Не було так порожньо….
    І жодного перехожого…
    Жодного…


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  14. Артур Сіренко - [ 2019.02.04 14:29 ]
    Журба невідома
    Мені сумно так
    Йти дорогою жовтою
    Услід старому прочанину,
    Шукаючи серед пухнастого пилу
    Сліди його посоху ясеневого,
    Йти біля колючого поля:
    Такого ж безплідного,
    Як чорний метелик пустелі спогадів,
    І ти не дізнаєшся
    До чиїх голосів прислухатись
    Мушу, дійшовши до муру
    Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
    Що височить серед степу
    Збудований – ким – невідомо,
    На який не сідають ніколи
    Птахи туману,
    Що чистять пір’я свої
    Вечорами дощавих трагедій.
    Сандалі Едіпа
    Хтось забув у таверні
    І босим пішов –
    Туди, де серце міряють дюймами,
    А люди мовчать,
    Чекають дзвону пророцтво
    У хижках своїх зміїних.
    А Небо
    Все так само шукає
    Серед порожніх полів
    Давно позабуте селище,
    Де ніхто не живе:
    Навіть миша ртуті хвилин.
    Ніколи
    Не буду вкривати
    Чорнильною ковдрою ночі
    Останній ліхтар селища,
    Де колись шанували пророка.
    Танцюй, хвостатий художник забутого,
    Танцюй…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Шон Маклех - [ 2019.01.10 04:32 ]
    Довершено: місто Леонардо
    Незримі коти
    Ловлять незримих мишей.
    Корабель з вітрилами,
    Що зіткані з променів
    Пливе
    До міста, яке збудував Леонардо*
    Сьогодні –
    Четвертого дня чуми**
    Року Божого 1519-го.
    А незримі коти
    Все ловлять незримих мишей,
    Які були б сірими,
    Якби існували насправді,
    А не в світі вигадок.
    Але на то нема ради:
    Незримі коти на службі,
    Інакші б ті кляті миші
    З’їли б рукопис –
    Манускрипт таємний
    На якому прозорими чорнилами
    (Точніше прозолами***)
    Давно доведена квадратура кола
    Тим диваком бородатим:
    Поетом струнких геометрій****,
    Тонких ліній трикутників,
    Гнучких парабол
    Експонент нескінченних.

    Примітки:
    * - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
    ** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
    *** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
    **** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  16. Шон Маклех - [ 2019.01.03 06:33 ]
    Я, блукалець
    Черленою рискою Захід
    Малює художник Сонце,
    А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
    Зазирає блукалець – волоцюга доріг
    Світу нашого металевого:
    Від срібла ріки ночей
    До брязкоту сталі – крок,
    Гасне світу свічадо
    І сутінкові звірі
    Йдуть стежиною Часу:
    Олень колючого сну,
    Заєць всього нетутешнього,
    Кабан всього потойбічного,
    Тур всього незворушного:
    Під дубом прокляття семи лісів
    Там.
    Повідай блукальцю,
    Чому я приречений хриплим гавканням
    Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
    І чому я став псом мисливським
    Свого повелителя-домінуса,
    Наче я в Римі, а не на острові –
    Торфяній Гібернії –
    Цього світу кельтів-варварів,
    Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
    Скажи мені, блукальцю,
    Друїде семи лісів темних,
    Семи дерев старих безплідних,
    Скажи.
    Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
    Де і коли, і чи доречно.
    Може ти, а може й ніхто….


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  17. Артур Сіренко - [ 2018.12.19 18:04 ]
    Колись
    Небо
    В якому підвішено зорі:
    Не тільки Сіріус –
    Собачу зірку відчаю,
    Інші – яскраві,
    Інші – кулясті,
    Існувало тільки над шибеницями –
    Тільки над цими крислатими
    Кипарисами сухого дерева.
    Ми згадували про існування Неба
    Тільки тоді – дня вітряного,
    Ми – повстанці:
    Люди сутінок,
    Що здіймаючи очі д’горі
    Бачили тільки зелену стелю:
    Стелю покрови лісу.
    А там – під шибеницями
    Ми сміялися кату в обличчя,
    Вітер нас кликав з собою –
    В Небо: таке синє й високе,
    Таке недоречне й прозоре
    Як паротяг, як потяг,
    Що димить хмарами,
    Поспішаючи в кострубате майбутнє,
    Що свистить, наче хоче сказати,
    Що все тимчасове:
    Все.
    Навіть оцей політ
    В повітрі,
    У висоту нескінченності


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  18. Шон Маклех - [ 2018.11.18 03:08 ]
    Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
    Сивобородий з сумними очима:
    Синіми, наче шмати неба*,
    У білих шатах,
    Що не брудняться землею чорною**.
    На цій круглій клумбі,
    Що оточена мурами***
    Цвітуть тільки сірі троянди
    Камінні.
    І люди-тюльпани:
    Ніжні й тендітні,
    Наче вусики білих тарганів,
    Нагадують птахам-рокам
    Бруньки та пуп’янки
    Життя-плісняви.
    Квіти стинає Безмовна
    Незримими ножицями
    Жозефа доктора****,
    Парадигмою вічності.
    Кому подарує
    Оці букети-прогалини,
    Пісні жовтої глини?
    Навіщо ця жінка мовчання
    Блискучими лезами ранку,
    Чорними бритвами ночі,
    Іржавим ножем вечора,
    Мідним серпом дня
    Стинає, стинає, стинає
    Квіти
    Камінні й живі.
    Стинає,
    Обертає квітник в пустку.

    Примітка:
    * - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
    ** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
    *** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
    **** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  19. Артур Сіренко - [ 2018.10.27 00:11 ]
    Доволі
    Доволі листя,
    Забагато насипала ти, Осене.
    Повний міх,
    Ще й дороги всі засипано,
    Всі шляхи, всі стежки,
    Всі подвір’я,
    Всі левади і всі могили –
    Все засипано….
    І то жовтим, багряним –
    Кольорами минулого,
    Кольорами сторінок
    Книг зотлілих:
    В яких було все написано,
    Але не знайшлось нікого,
    Хто б міг зрозуміти
    Хоч літеру.
    Доволі вже листя:
    Щоб нас поховати,
    Щоб все заховати,
    Щоб все заперечити –
    Все – навіть Час…

    Доволі вже листя:
    Кожен листок - це сторінка
    Книги старого алхіміка –
    Містика і чорнокнижника.
    Забагато істин:
    Навіть для мене –
    Прочанина…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Артур Сіренко - [ 2018.10.26 18:49 ]
    Брама
    Ми думала, що це місто
    І жили в ньому, кохана.
    А виявилось, що це лише брама
    Між двома пустелями,
    Між двома небуттями,
    Між двома купами піску вічності
    (Бархани вітру і жодної квітки).

    Ми думали, що це селище,
    Де живуть люди веселі,
    А це пустка,
    Де око не знає спочинку,
    Де жодного дерева,
    Де жодної краплі зелені –
    Тільки пустище випалене
    Злим пастухом Сонце
    (люди-вівці).

    Ми думали, що це ліс:
    Прихисток для німф та сатирів:
    Зелений ліс відлюдників,
    А виявилось, що це джунглі
    Зі своїми страшними законами,
    З квітами-людожерами,
    З галявинами-порталами
    У ніщо.

    Ми думали, що це Небо –
    Закон буття вічного,
    А це порожнеча:
    Ніщо нескінченне,
    В якому не летимо – падаємо
    У Всесвіт-прірву,
    У забуття вічне,
    У чорноту, з якої не повертаються,
    В якій зникають-розчинюються.

    Ми думали, що це колиска:
    Першопочаток сущого,
    Паросток Невідомого,
    Проростання Таємного,
    А це домовина
    З дерева сколочена:
    Зі старого каліки-ясена
    З листками-перами:
    Не зміг злетіти, став деревом:
    Йому скрипіти,
    А нам домовини витесувати –
    Якщо не собі,
    То старому годиннику,
    Що втомився час міряти:
    Море – воно не міряне, не осмислене:
    Всі пливли-починали,
    Ніхто не доплив
    Того берега.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  21. Шон Маклех - [ 2018.10.20 02:50 ]
    Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
    Ми – лилики тьми:
    Нескінченно темного Всесвіту:
    Слід порожнечі
    На візерунках осені:
    Там пройшли ми –
    Кажани –
    Діти блідого Місяця:
    Жовтуватого, наче сама Осінь:
    Пані з оксамитовим одягом
    (Роздягнись, Осене!)
    Нам літати
    У часи густих сутінок
    Нам розгортати
    Шкірясті крила-вітрила,
    Нам, дітям пітьми – лиликам –
    Побратимам Сіріуса –
    Синьої зірки минулого,
    Живим вітрильникам ріки Ерідан
    У сутінках знання потаємного
    На межі між «сьогодні» і «завтра»,
    В годину старого ліхтарника,
    Що запалював світильники ночі
    І забув, наразі, згасити:
    Лишаємо слід порожнечі
    Ми – лилики –
    Шкірясті
    лицарі
    Темних Віків.


    Примітки:
    А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
    Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  22. Шон Маклех - [ 2018.10.16 00:07 ]
    Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
    Я вирізую собі дерев’яних друзів,
    Що нагадують шахові фігури,
    Фарбую їх лаком,
    Домальовую очі
    І ставлю на шахову дошку:
    Нехай крокують до моря:
    Чорно-білого, як усе суще,
    Легкого, наче сухий ясен,
    Прозорого, як малюнок
    Старого китайського художника Бо
    Того самого, що Лі.
    Я майструю собі друзів
    Друзів мовчання,
    Друзів глибочезної тиші,
    Якої не буває навіть в сухому колодязі,
    Що виритий двома пустельниками
    Закутими тягарем обітниці.
    Я ставлю цих дерев’яних друзів
    На шахову дошку дня і ночі,
    біля дерев’яних коней, королів і солдат,
    Я лишаюся серед тиші
    Глухих і важких каменів,
    Серед долини, де замовк навіть вітер,
    Серед хижі, де давно не палили вогонь,
    Де навіть книги німують.
    Я обираю мовчання…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  23. Шон Маклех - [ 2018.10.10 00:37 ]
    Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
    Що гуснуть немов кисіль
    Зі стиглими ягодами журби.

    Домівка
    В якій зітхання
    Висить у повітрі зламаним годинником,
    Що показує тільки Темні Віки
    Завжди,
    А стіни фарбовані оксамитово.

    Домівка,
    Де шафи втомились ховати
    Фоліанти та манускрипти,
    Писані всі до одного
    Мовами саксів та норманів,
    Піктів і бритів
    І в кожному томі
    На пожовклих сторінках
    Писано про темне і потойбічне.

    Домівка,
    Де незриме око
    Пильнує за часом,
    А двері зачинені,
    І чути шепіт
    Постійно.
    Щовечора.

    Домівка,
    Де за вікнами чорно –
    Дивись – не дивись,
    Страждай – не страждай,
    Живи – не живи,
    Чи тільки грай – живого.

    Домівка,
    Де господар незримий
    Ходить як тінь за тобою,
    Схиляється над тобою сонним
    І блукає твоїми снами,
    Ховаючи рану мовчання.
    Одвіку.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  24. Артур Сіренко - [ 2018.10.06 01:31 ]
    Фотони майбутнього
    Зоряний шепіт
    Чути в шелесті книг сторінок,
    Зоряний шепіт
    Осіннього жовтого листя.
    Там – в передсерді
    ховається,
    Він допоможе
    Перетворити серце моє на скла
    уламки.
    Зоряний шепіт
    Вказує стежку
    На якій оце плетиво дхарм,
    Яке необачно назвали «Я»
    Перетвориться в світло –
    У жменю фотонів-метеликів,
    Невгамовних нейтрино,
    Що розчиняться
    в темних водах ріки
    Порожнеча.
    Зоряний шепіт
    Повідав мені про Ніщо
    Про Небуття,
    Про зерна округлі маку,
    Що насипав хтось у клепсидру,
    Які струменять водою хвилин.
    Зоряний шепіт…
    Осінь тікає білкою
    В темний ліс алегорій.
    Петрарка –
    Він теж замість музики чув
    (Замість кіфари)
    Зоряний шепіт…



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  25. Артур Сіренко - [ 2018.10.06 00:25 ]
    Вино дощу
    Вино дощів
    Наповнює наші чаші
    Кольорів осені,
    Де кожна краплинка
    Ягодою винограду
    Падає на жовте листя ясена
    І на блискучі горіхи
    Гірких, наче життя, каштанів,
    Але таких же прекрасних і сонячних,
    Як воно –
    Оце буття під зорями,
    Що теж зливами –
    Зорепадами
    У ті ж келихи глиняні
    Трипільскі – з малюнком Галактики.
    Нас п’янить це вино
    Сильніше, ніж віскі
    Скелястих берегів Карбері,
    Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
    Вологої сельви кайманів.
    Ми п’ємо вино дощу,
    Як після конкісти
    П’яніли повітрям Кордови
    Старі кабальєро.
    Небо.
    Воно теж сельва,
    Теж загірна країна конкісти,
    Де стріли і кулі
    З камінням утворюють хаос.
    Ми вічно в дорозі з тобою
    У тій – нескінченній.
    І келихи в торбах
    Чекають на зливу
    Нестерпну.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  26. Артур Сіренко - [ 2018.09.05 22:39 ]
    Куди тепер
    Літо триває.
    Хоча в душі – осінь,
    Хоча календарики
    З котиками і зайчиками
    Такими ж сентиментальними
    Як хризантеми Японії
    Показують вересень:
    Місяць шотландський,
    Місяць пиктів та вітру,
    Місяць зрілого винограду,
    Місяць передчуття:
    І куди тепер?
    На яку війну сідлати коника,
    На якого вампіра
    Гострити осиковий кіл,
    Які черевики залізні топтати,
    Яке віскі росяне ковтати,
    Що класти у торбу надій,
    Яких розенкрейцерів
    Та вільних каменярів
    З собою брати у подорож?
    Якщо літо ніяк не завершиться,
    Якщо осінь і далі чужа господиня
    Дому, який не наш?


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Шон Маклех - [ 2018.08.29 14:40 ]
    Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
    Надто важкі для кузні:
    Для молоту Всесвіту.
    Після троянд – чорні айстри.
    Ти хотів дихати
    Порохом згаслих зірок,
    Хотів дізнатися правду,
    Що серце твоє – чорнильниця
    В яку занурює пера
    Зів’яла красуня Ніч –
    Ця чорношкіра Сапфо,
    Ця мовчазна кіфара
    Майстрована з евкаліпту,
    Що обгризений наче Місяць
    Волохатими коалами Меркурія.
    Налию в чорнильницю свого серця
    Замість соку бузини ртуті,
    Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
    (А ви думали – хвойда. Телепні.)
    Свої отруйні сонети
    Про хвилини й години,
    Коли нас вже не буде
    За цим дерев’яним столом одкровення,
    Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
    Біля цього пустища вересового,
    Якого ми ненароком
    Назвали Вітчизною.
    ……………………….
    Пізніше зелених троянд – чорні.
    Пізніше чорних троянд – айстри.
    Осінні.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  28. Артур Сіренко - [ 2018.08.22 23:33 ]
    Сад і його господиня
    Сад синіх очей
    Садівниця-білявка,
    Господиня усіх його закутків,
    Кожної троянди пишної,
    Кожного каменю незламного,
    Зрізає квіти нагостреним лезом.
    Зрізає.
    Сад, де всі стежки заплутані,
    Де тиша щоденна гостя,
    А птахи мовчать,
    Як тільки господиня у білому платті
    Прочиняє зі скрипом хвіртку:
    Сад синіх очей,
    Маків сумних і водозборів-глечиків,
    Що збирають страждання по крапелькам,
    Сад, в якому колись цвіли вишні.
    Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
    Коли Сонце здивоване
    Зазирало в квітник росяний:
    Квітник наших мрій.
    Сад, де Калліопа згубила сандалі,
    Терпсихора вколола пальчик,
    Ерато подерла хітон,
    Евтерпа зловила джмеля,
    Нині стинає бліда господиня
    (Зазирнути би їй в очі –
    В оці глибини черепа –
    В ці чорні безодні),
    Нині зрізає блискучим металом
    Кожен прихисток мурахи.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  29. Шон Маклех - [ 2018.08.18 18:46 ]
    Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
    Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
    Проростає венами-папоротями
    Серед хащів
    Над якими завжди гримить гроза:
    Синє, наче крило ворона –
    Холодне серце темряви
    Пульсує незнаними землетрусами
    Чужої землі, не нашої,
    Не для наших очей створеної
    (А нам повертатись)
    (А нам зозулями в порожнечу
    Вогкого лісу страху кричати)
    (А нам сіяти замість зерна зуби
    Ясонами голорукими, босоногими
    Та голоребрими)
    (А нам стежку шукати і не знаходити),
    А серце темряви дзвоном
    Замість реквієму,
    Замість литавр,
    Замість.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (2)


  30. Шон Маклех - [ 2018.06.29 14:26 ]
    Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
    Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
    Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
    У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
    Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
    З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
    Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
    Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
    Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
    На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
    Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
    Де колись жила довговолоса молода відьма,
    Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
    А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
    А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
    А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
    Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
    Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
    Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
    Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
    Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
    Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
    А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
    До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
    Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
    Вони:
    Твої захмарні сни…
    Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  31. Шон Маклех - [ 2018.06.01 15:30 ]
    Довершено: Місто Нудьги
    У кожному пабі іграшок,
    У кожній ресторації ностальгій,
    У кожний келих черепа
    Налита замість літнього віскі зерна,
    Замість веселого пива Рембрандта
    Нудьга
    По вінця.

    Місто, де люди замовкли,
    Де ніхто не пише елегій
    (Бо навіщо),
    Де діти ховаються
    За брудними вікнами вчорашніх снів,
    Де ніхто не бавиться – ніхто,
    Навіть дорослі, де
    Навіть губернатор забув,
    Що таке покер і брідж,
    Де сінематограф однооким шульгою
    Шепоче ново зліпленим парам
    Страшну казку про світ,
    Стало вертебою-оселищем
    Венери палеоліту,
    Яку звати Нудьга.

    Перукарі в цьому місті
    Гострять ножиці опівдні,
    Коли Сонце хоче визирнути
    Крізь хмари буденності й сірості,
    Але не може.
    Кат у місті оцьому
    Отримавши свій гонорар
    Зачиняється в коморі без вікон,
    Судді притрушують перуки борошном,
    Сторож кладовища дзвенить ключами
    Та поголосом,
    Бо це Місто,
    Яке змурувала з сірих каменів
    Пані Нудьга.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  32. Шон Маклех - [ 2018.05.08 14:13 ]
    Довершено: Місто Осокорів
    Місто в якому живуть осокори
    (Тільки!)
    Немає жодної липи,
    Жодного ясена, жодного клена,
    Жодного явора, жодного глоду
    І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
    Осокори – чорні тополі –
    Громадяни міста чорних думок.
    Вони відвідують оперети й драми
    Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
    Як і всі гугеноти-союзники,
    Пуритани ренесансу отруєного.
    Осокори відвідують чорні крамниці –
    Купують собі чорні тканини
    Оксамитові
    Для шат урочистості.
    Осокори засідають у ратуші,
    Голосують тополевим пухом
    За те, щоб літо не закінчувалось,
    Осокори забороняють меблі:
    Витвори канібалів,
    Трунви братів-дерев,
    Осокори війну оголошують
    Жукам вусатим, яким смакує дерево:
    Легке і терпке наче бренді.
    Осокори дерев’яніють безвихіддю,
    Ховають у тінь причину,
    Темніють, як час –
    Сновида підсліпкуватий.
    Осокори старіють стоячи,
    Осокори журяться мовчки,
    Осокори лишають слід
    У світі земляних барв
    І слухають блюз
    ще живого й скрипучого дерева.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  33. Нінель Новікова - [ 2018.05.03 11:31 ]
    Картина з натури
    розлога яблуня
    у мене під балконом
    засяяла сліпучим
    білим цвітом
    неначе в танці
    пишна наречена
    свої весільні
    розметала шати
    а на гіллі
    немов у гамаку
    руденький котик спить
    мій підопічний
    після нічних пригод
    відпочиває
    мов сонечко
    заплуталось у квітах
    його ласкаво
    вітер овіває
    і не страшні
    собаки агресивні
    сьогодні котику
    напевне сниться
    ота пухнаста
    незнайома киця
    що спілкуватися
    не захотіла
    а тільки в очі
    подивилась ніжно


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  34. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:11 ]
    Мішок ночі
    Жадібна відьма Ніч
    Ховає свої чотири Місяці
    У мішок чорний Непам’яті,
    У тьму Небуття вічного,
    І бавиться ними потайки,
    Наче не відьма вона, а ворожка,
    Наче не Ніч вона, а жебрачка,
    Що ховає чотири золоті таляри
    У бородатого Володаря вициганені,
    На зуб пробувані, об камінь дзень,
    У чорнило несвітла, в мішок,
    Наче скарб – випадковий,
    Чи то дарований, чи то вкрадений
    (А нам мандрувати –
    Номадами неприкаяними,
    Шляхами Каїна – в Ніч,
    Теж у мішок її),
    А дереву що – рости,
    І всього по одному мати:
    Одне світило більмом серед ночі,
    Одно око вогню серед дня спекотного,
    Одну долю – і ту нещадну,
    Одного бога і то кульгавого,
    Одного птаха і то німого,
    Одну тінь і то потойбічну,
    Одну смерть і то подаровану,
    Одну сокиру і то надщерблену,
    Одне мовчання і то назавжди…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  35. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:02 ]
    Серце-метелик
    Серце моє – ти метелик
    З крилами кольоровими –
    Кольору Неба.
    Серце моє – ти невагоме,
    Як оцей лускокрил поцяткований –
    Істота повітря теплого,
    Тебе теж приколото –
    Багнетом, не голкою
    До буття нашого страшного,
    До часу нашого жорстокого,
    До пам’яті моєї простреленої,
    Що нагадує хламиду самітника,
    Чи то книгу з сумним епілогом
    І сторінками перекресленими.
    Серце моє – лети доки вітер,
    Доки Небо ще не стало
    Важким дахом оливним,
    Доки Сонце не стало залізною кулею,
    Доки Місяць не став вохряний, як кров,
    Доки люди не стали жабами,
    От тільки багнет…
    Яким тебе приколото…
    До важкого каменя пам’яті…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  36. Шон Маклех - [ 2018.04.18 23:15 ]
    Божевільний волейбол
    (Сучасне)

    Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

    Бавляться люди серцями
    Наче м’ячиками:
    Кидаю своє серце – ловіть!
    Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
    Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
    Не зруйнував цезій
    (Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
    Ловіть, любителі розваг і пігулок,
    Ловіть, творці хронічних цидулок!
    Одягає сірі футболки
    Волейбольна команда,
    Що грає серцем замість м’яча:
    Моїм серцем!
    Не дайте йому
    На підлогу впасти,
    Не дайте йому
    У тенета втрапити:
    Бавтеся:
    Це ж така забава гарна:
    Кидати одне одному моє серце…
    Нехай і сто разів
    Простріляне-продірявлене,
    Нехай нічого не варте:
    Але живе і тепле:
    Серце моє – м’ячик.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  37. Шон Маклех - [ 2018.04.13 19:48 ]
    Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
    Розділяємось на краплини
    Прозорі, як день навесні,
    Такі ж невагомі як сон,
    В якому ти в гості приходиш до мене.
    Ми – це весняна гроза,
    Що пахне квітами сливи,
    Що стоять і чаклують повітря кімнати
    В порцеляновій вазі династії Хань
    З синім абстрактним малюнком,
    Який малював пензлем із шерсті кота
    Майстер козлинобородий
    На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
    Майстер Бо – китаєць-блукалець.
    А може ми злива?
    Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
    Квітка китайська – біла, як спрага,
    Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
    Що прийдуть, грядуть неминуче
    Тоді, коли хмари зберемо у кошик
    Як чисту білизну збирає мальована праля.
    Ми – це дощисько тропічний:
    Теплий, як ніч на Сейшелах
    Під пальмами босих монахів-рибалок:
    Нірвана дощу: він падає з Неба
    На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
    В падінні. У вільному…
    Кохана, ми дощ – ми краплини,
    Що виснуть на квітах, ми свіжість,
    Ми прозора вода.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  38. Шон Маклех - [ 2018.04.05 03:14 ]
    Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.

    Герцог тиші
    Набиває свою порцелянову люльку
    Сухими пелюстками
    Черленої квітки папороті.
    Повелитель мовчання
    Шукає своєї дідизни
    Серед туманів найглибших ущелин
    Гір сліпої імли наших спогадів.
    Герцог мовчання
    Мурує свій замок
    На вершині вічної криги,
    Де бракне повітря
    Для невгамовних птахів,
    Для людей важкоступів,
    І навіть для звуків
    Бракне.
    Герцог тиші
    Вербує солдат серед квітів ночі:
    Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
    Серед тихих завулків
    Міста, де живуть сумні люди,
    І зроду не було трамваїв.
    Князь тиші
    Оглядає свої полки мовчазні
    Понурих залізних жовнірів
    Поглядом чорного ангела.
    Граф безсловесної німоти
    Закриває чорнильниці,
    Перетворює пера в труху,
    Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
    А нас у відлюдників.
    Герцог тиші – повелитель мовчання.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  39. Артур Сіренко - [ 2018.03.27 00:34 ]
    Загублений
    Загубитись так легко в морі:
    Коли вітрило подерте
    Загубитись так легко
    У бурхливому морі життя.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли човен-пірогу
    Несе невідомо куди течія.
    Загубитись так легко
    У темному морі книг.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли човен пробитий кулями,
    У морі солоному наче кров
    Загубитись так легко
    У нещадному морі війни.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
    А сонце заплющило очі,
    А пам’ять засипана квітами –
    Пелюстками троянд.
    Загубитись так легко
    У нескінченному морі минулого.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли зловив почварку,
    Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
    Синю: загубитись так легко
    У неспокійному морі людей.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  40. Шон Маклех - [ 2018.03.22 21:48 ]
    Під зливою
    Небо – це просто розкрита книга
    Яку ми хотіли би прочитати,
    Але не вміємо: ненароком забули літери,
    Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
    Отоді – тої осені.
    Добре, що ми не забули, що це книга,
    А не просто колодязь наповнений порожнечею,
    Куди стрибають здивовані люди,
    Чиї роки полічені, як монети в глечику:
    Стрибають і не вертаються.
    Тому Небо-книга нам надсилає
    (Добре хоч інколи – не щоденно)
    Зливу холодну. Зливу-нагадування.
    Зливу слів.
    Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
    Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
    Бо забули ми, що ми народ блискавок,
    Що над скелями, як серпокрильців зграя
    Свої домівки-склепи мурував-громадив
    (Фір Болг).
    А небо все кидає з безодні себе
    Слова холодні краплями прозорими,
    Так наче це не слова, а вода.
    І наче не вторити нам, а пити,
    Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
    Так наче не мішковина до плечей липне,
    А істина. Буцімто…



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  41. Артур Сіренко - [ 2018.03.22 16:59 ]
    Танці на кінчику леза
    На кінчику леза ножа
    Живуть тридцять два аптекарі:
    Торговці еліксиром зеленим
    І один сажотрус – конче сентиментальний,
    А ми все танцюємо танці:
    Танго та тарантелу
    На лезі ножа – того самого
    Що

    На лезі ножа
    Чи то бритви, чи то катани
    Самурая, що згорів у вогні Фудзі
    Чи то просто меча
    Мертвого лицаря плинного часу –
    Володаря замку, що мурували між хмарами
    В королівстві Прозорості
    На лезі – такому гострому
    Ми танцюємо танці:
    Під звуки гітари гішпанської
    Гітари, яку загубив Лорка
    Викрутаси на лезі ножа –
    Того самого
    Що

    На лезі ножа
    Крім танців і струн,
    Аптекарів і сажотрусів
    Живуть несподівані тексти
    Народжені музою – надто нервовою,
    Зачаті поетом-мрійником (тато):
    Тексти без крапок.
    І поміж халупами
    Оцих ефемерних мешканців
    Ми танцюємо танці
    З худорлявою жінкою в білому
    Джигу на лезі ножа –
    Того самого
    Що



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  42. Артур Сіренко - [ 2018.02.17 04:52 ]
    Прозоре серце
    Серце людське
    Схоже на шматок синього неба
    Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
    Щоб мурувати з нього гніздо –
    Прозоре як мертва істина.

    А я пливу в човні забутих слів
    По річці буття несьогоднішнього…

    Серце людське
    Схоже на жмуток трави
    Яка росте на двогорбій могилі
    Оксамитових легенд майбутнього –
    Терпких як запах вересу.

    А я пливу в моєму човнику мрій
    На межі між тьмою води і тьмою Неба…

    Серце людське
    Схоже на гірське замшіле болото
    На водяними очима якого
    Літають плямисті бабки
    З прозорими крилами.

    А я пливу в човні дерев’яному
    Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

    Серце людське
    Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
    Літають відчайдухи від хмари до хмари
    У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
    Пісня вогню і загірного степу.

    А я пливу у човні кинувши весла:
    Хай несе мене течія у тьму Небуття
    У Нірвану солодку…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  43. Олександр Козинець - [ 2018.02.15 22:29 ]
    І навіть якщо...
    І навіть якщо ти
    Будеш мене вести
    Шляхом серця,
    Що навіть діти чужі
    В мені батька шукатимуть,
    Я смиренно скорюсь,
    Даруватиму світло їм.
    Тільки дозволь крім цього
    Ще й музикою звучати,
    Від якої сльози на очі навертаються,
    Дерева ростуть,
    Душі молодшають.
    Я загину без співу,
    Зламаюсь без слова,
    Твого чистого слова,
    В небеснім огні настоянім,
    Схованому в тенорі моєму.
    Дай потрібного вітру
    Показати полум'я світові.
    Бо так пече у грудях
    І не минає!


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (6)


  44. Артур Сіренко - [ 2018.01.29 02:47 ]
    Тенета
    Небо нині кольору попелу –
    Такі фарби були в художника злого,
    А життя – це потік прозорий,
    Плинь, життя, плинь.

    Сонце заплющує нині
    Нажахані очі:
    А дерева – білі вдовиці:
    Над тим же потоком:
    Шукають загублене дзеркало:
    У житті – потоці прозорому –
    Може там – на дні,
    Може скалки лише:
    Світ нині без дзеркала,
    Бо не хоче
    Обличчя своє потворне
    Бачити.

    Павуків забуття кличу:
    Най заплетуть тенетами
    Цей потік чистий, прозорий,
    Най ніхто не знайде
    Оте загублене дзеркало,
    В яке світ-потворка
    Зазирнути боїться,
    Чи то просто не хоче.
    А художник і далі малює
    Пейзажі сірими фарбами –
    Кольорів не лишилося,
    Окрім кольорів попелу…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  45. Шон Маклех - [ 2018.01.08 17:55 ]
    Довершено: Місто Чуми
    Місто
    Де кожен доктор на лелеку схожий –
    Дзьобатий.
    Кожен лікар вбраний у чорне
    Димить сіркою, носить намисто
    Гірке часникове – бо лікар.
    Кожен лікар – лелека.
    Кожен знахар – чаклун.
    Кожен доктор – Фауст –
    Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
    Місто, де кожен витягує жереб.
    Жереб – жереп – жер би, та вона
    Чума – нас жере,
    Може я теж щось витягну:
    Щось мені випало:
    Чи то маска чумного доктора,
    Чи то маска Чорного Пса –
    Того, що приходив до Фауста,
    Що видивлявся Nova Stella
    У небі чорному – зірку Lucifer,
    Що віщувала чуму –
    Яка прийшла таки в Місто,
    Що стало Містом Чуми,
    Містом людей-лелек
    Чорногузів,
    Чорновбраних людей-птахів:
    Мелянхляйнів Гіпербореї.
    Три монети для доктора –
    Фаусте, Вам три монети –
    Злоті – три ноти –
    Заграйте на них музику – на сопілці…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (12)


  46. Шон Маклех - [ 2018.01.08 16:30 ]
    Довершено: Місто Темряви
    Щоночі
    Я будую Місто з кавалків темряви
    Початкової – як три горішки у жмені
    Старого картяра Бога -
    Гравця в божевільну рулетку.
    Три горішки з чорним нутром
    Три горішки для попелюшки,
    Що бавиться з попелом у темряві
    (Хтось погасив світло –
    Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
    Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
    Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
    Щоночі
    Я складаю підмурок своєї в’язниці
    З цеглин споконвічної темряви,
    Хтось ходить – дзвенить ключами,
    Поза дверима Всесвіту:
    Я знаю – там нічого крім темряви,
    Але запитую себе – хто там?
    Навіщо він там ходить
    І запирає двері моєї камери
    Тюрми, яку я сам собі вимурував –
    Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

    А десь човен пливе у тьмі –
    Човен жебрачки Венеції,
    А десь мурують готичну вежу –
    У тьмі.
    У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
    Назавжди готичної.

    Місто темряви.
    Немає з нього виходу, бо немає входу –
    Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
    Дайте мені цеглину – навпомацки –
    Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
    Я десь згубив свій кутомір і фартух –
    Там, на вулицях міста темряви…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  47. Шон Маклех - [ 2017.12.31 16:28 ]
    Вітер помер
    У цьому селищі вітер помер,
    Його поховали під дольменом старим,
    Таким давнім, що навіть Смерть
    Не знає коли його громаджено,
    Коли ці брили тисли на плечі
    Бородатих пастухів-козопасів,
    Що відчинили двері туди – в потойбічне,
    У темне й незнане, тому одвічне.

    Цей вітер міг би вказати
    Шлях безтурботним ластівкам,
    Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
    Чи то подорожнім
    Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
    Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
    Іншим, що кидають сей острів зелений
    І летять навмання: дикі гуси.

    Вітер помер
    Його поховали строчма-стоячи
    Як ховали поганців – королів Ірландії,
    На менгірі лускатому
    Вибили-вишкрябали знаками огаму
    Його імення нікому незнане:
    Імення вітру-волоцюги
    Злого й недоброго опівнічного.

    У цьому селищі,
    Що стоїть над могилою вітру
    Лишилися одні копачі картоплі
    З очима кольору черствого хліба,
    З руками пошерхлими наче земля привидів,
    Земля торфу й вересу,
    Земля незачесана, патлата й нечемна,
    Земля, яку втомилися люди топтати,
    Селище, де помер вітер…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  48. Артур Сіренко - [ 2017.12.26 00:55 ]
    Там, за териконами
    Там, за териконами – джаз,
    Постмодернова музика,
    Саксофон сірого дня –
    Такого ж сірого, як і мої берци,
    Від пилу і бруду нескінченних днів
    (Довершеність).

    Там, за териконами – блюз,
    Блюз без сезону: не осінній,
    Не літній, не весняний,
    І не зимовий навіть:
    Блюз нескінченних доріг,
    Яких не пройти, не здолати,
    І навіть не проповзти,
    І не плазувати – про:
    Блюз.

    Так, за териконами – пустка:
    Порожнеча, якої немає,
    Ніщо, якого не було, не є,
    І не буде – Небуття.
    Там. Де музику грає
    Джазмен бородатий
    Білий, як сніг на чорному.
    Там – пустка.

    Там, за териконами –
    Спогади. Про неіснуюче.
    Там, де матерія
    Міряє часопростір –
    Карма. Там, за териконами –
    Сансара.
    Босоногий Сітхартха
    Кидає мені в долоні
    Вервечку хвилин позичених.
    Тільки я не ловлю – бо затиснув
    Пальцями металеву іграшку.
    Холодну. Сансара.

    Там, за териконами –
    Заперечення
    Всіх істин моїх кольорових.
    Барабан виграє
    Все туж мелодію
    Барабан джазмена Бога
    (Він вміє тримати ритм).
    Там, за териконами – Смерть.
    Там просто батьківщина моя розстріляна,
    Там.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  49. Артур Сіренко - [ 2017.12.19 01:35 ]
    Плаття Евтерпи
    Чомусь погляд сумний
    У цього трамваю з номером
    Десять.
    Я плутаю місто
    Зі старою книгою:
    Намагаюсь місто читати,
    Намагаюсь блукати книгою,
    Намагаюсь бути текстом,
    Намагаюсь визирати у вікно метафор.
    Прикро: міста на рівнинах мурують.
    Прикро: книги пишуть знічев’я,
    Чорнилом.
    Прикро.
    Евтерпа ходить у чорній сукні,
    Плащ свій (теж кольорів невеселих)
    Подарувала опудалу.
    Епоха сумних комедій,
    Епоха трагедій кумедних,
    Затискаю в руках клубок
    Ниток:
    Той самий, що колись дарувала
    Аріадна Теcею,
    Від лабіринту лишилась
    Купа каміння,
    Навіть меч той зітлів –
    Той, яким Мінотавра дірявили,
    Перетворився на купорос,
    А клубок
    Ниток
    Все такий. І нитки тонкі.
    І не рвуться. І тягнуться.
    У нескінченність сріблясту.
    Ти мала б людей веселити,
    Ти –
    Дівчина, вбрана нині у чорне.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  50. Артур Сіренко - [ 2017.12.15 14:19 ]
    Блукання сумної Ерато
    Час – кульгавий жебрак
    З торбою – Всесвітом,
    З торбою – Простором,
    З торбою, де ховаємось ми
    Разом з тією Порожнечею –
    Нескінченністю.
    Всі сидимо біля вікна
    За склом якого одна чорнота
    І жодної голки світла
    Для ока сліпого, для шкіри
    чутливої
    (Люди-безхатьки бачать шкірою)
    Крила комах
    Ти збираєш, Ерато,
    Замість квітів прозорих
    У букети синього Неба
    (Нам літати, їй плакати,
    Нам падати, їй плакати,
    Нам помирати, їй плакати
    Завжди).
    Люди шукають знаки,
    Що писані давнім шрифтом
    На крилах птахів,
    На панцирах черепах
    (Повільних панцерників)
    А горах Еллади
    У кам’яній хатці
    Досі живуть люди
    Які вірять,
    Які просто впевнені,
    Що Гомер був зрячим.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6