ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Федів
2020.04.01 20:32
Особисто шляхи обирає,
Чи у долі питає дорогу
І чужої ідеї жадає,
Чи своєю дає допомогу.
Нерухомо сидить на дивані,
Чи іде у світи невідомі,
Розчиняє себе у нірвані,
І йому мозолі незнайомі,

Євген Федчук
2020.04.01 20:19
Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновк

Олександр Панін
2020.04.01 18:04
Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,

Тетяна Левицька
2020.04.01 17:55
У старій вітровці Вовка
заховав доляри,
а дружина ту вітровку
віддала бомжарі.
Безпритульний за заначку
купив дачку, тачку,
на околиці квартиру,
автомат й сокиру.

Вікторія Лимарівна
2020.04.01 16:18
Глобальні події епохи,
де кров’ю омита земля,
де війни брутальні, жорстокі
людське спотворили ім’я.

Не хоче вже Всесвіт мовчати.
Цю кару, мабуть, надіслав
за те, що вбиваємо брата,

Ярослав Чорногуз
2020.04.01 16:13
Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче

Домінік Арфіст
2020.04.01 15:57
серед садів… захованих плодів…
вуглиною і глиною стираюсь…
стараюсь… не бентежу юних дів…
рабів обходжу і царів цураюсь…
у мене свій край світу у душі…
і землі триєдині… тридев’яті…
баддя води і каганець у хаті
і дотики таємних ворушінь…

Олександр Бобошко Заколотний
2020.04.01 13:01
Так, це Брґамо, Господи…
Те, яке я відвідував та любив:
за Доніцетті на тлі гобеленів,
романський стиль.
…По знелюднених вулицях –
лиш вій

Ігор Деркач
2020.04.01 11:49
Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі

Іван Потьомкін
2020.04.01 10:39
Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.

Сергій Губерначук
2020.04.01 10:14
Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

Козак Дума
2020.04.01 08:44
Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні.
Все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Микола Соболь
2020.04.01 07:38
Сьогодні день дурня. А вчора?
Здається у нас він щодня.
Пустіє державна комора
На хліба не буде зерна.
По норах забились, як миші
І скотча на рот нятягли,
Дзумить необтяжливо тиша
Прокльонами баби-яги.

Віктор Кучерук
2020.04.01 03:28
Наче півня співучого гребінь
Чи із сушених фруктів узвар, –
Багровіло над обрієм небо
І згасало в мереживі хмар.
І пітьми мерехтлива навала
Виповзала на стишений шлях, –
І зливалися з сутінню далі,
І нестерпно рябіло в очах.

Микола Дудар
2020.03.31 22:00
Всадови себе в клітку
Випни душу і з’їж
Самотині об’їдки
Підмете хтось на вірш…
І цей хтось ближній родич
Ворог лютий свобод…
Де капкан, там і здобич -
Змиє дощ - епізод…

Євген Федчук
2020.03.31 21:14
Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випадок розповісти хочу.
Забажа

Олександр Панін
2020.03.31 19:58
Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –

Віктор Кучерук
2020.03.31 19:34
Хоч серце жваво стукотить
Без стомлення ознаки, –
Ані турбот, ні суєти,
Ні задумів ніяких.
Вже десять днів мине ось-ось,
Як стало трохи жаско, –
Радію, вгледівши когось
Загнузданого в маску.

Світлана Ковальчук
2020.03.31 16:02
Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,

Іван Потьомкін
2020.03.31 13:56
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.

А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.

Олександр Сушко
2020.03.31 09:16
Хочеш правди? Добре, розкажу
Скільки вона коштує сьогодні.
Запрягає ліліпут олжу,
Їде в рай (на цирк уже негодний).

Голова в короні! Тру-ля-ля!
У руці скіпетрик з маракуйї.
Фокус-покус ловкий! Тіко глянь!

Сергій Губерначук
2020.03.31 09:09
Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,

Олександр Олехо
2020.03.31 07:48
Йшов 666 день карантину. Закінчився останній сухарик із трьох міхів, заздалегідь засушених. Закінчилась остання чайна ложечка цукру із трьох міхів, заздалегідь куплених. Закінчився останній ковток горілчаної продукції із трьох десятилітрових бутлів, зазда

Микола Соболь
2020.03.31 07:46
А цім, що вірус, що чума
Не візьме їх і срібна куля.
У кого Совісті нема,
Тому й земля ув очі муля.
Ось-ось у шурхоті купюр
Здійсниться мрія депутата…
Народ посадять до баюр
І скажуть: «Ми не винуваті!»

Ярослав Чорногуз
2020.03.31 01:55
Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,

Олександр Панін
2020.03.31 01:02
Задзеркалля

Задзеркалля,
Страшніше
за пекельне провалля -
Нескінченні
терпіння його та
чекання,

Мессір Лукас
2020.03.31 00:12
Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,

Любов Лисенко
2020.03.30 20:04
Природа вмиває нечисте обличчя,
Відкашлює з бронхів, виймає з кишень.
Смирення скінчилося, впала у відчай,
Та врешті із миші зробила мішень.

Терпіла допоки не влізли у вуха,
Не вигризли нір, не нагадили в них,
Творіння від смороду мучить задуха,

Євген Федчук
2020.03.30 19:33
Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну

Козак Дума
2020.03.30 18:03
Ти квітка сонячна гілеї,
чарівна усмішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
рожева лілія моя!

Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,

Тетяна Левицька
2020.03.30 15:29
Корисна річ страховка
( про Вовчика промовка),
тим паче, на заводі
механіку Володі,
від злої примхи долі,
преміювали поліс.
Ще не пройшло й неділі,
"щасливчик" на весіллі

Олександр Панін
2020.03.30 14:31
Драматична мініатюра-сюр Згущаються хмари, злітаються, Сплітаються, розплітаються… Енергетичних вихорів шал… Задзеркалля Кривих Дзеркал… *** Міжмір’я, Птиці-Надії спалені пір’я, світів божевілля, пристрасті шал, Задзеркалля Кривих Дзеркал

Марія Дем'янюк
2020.03.30 13:02
Розчісує вітер волосся мені,
А небо вплітає хмарину,
І я вже лечу наче в дивному сні,
В блакить світанкову полину.

І сонечко ясно цілує вуста,
До серця мене притуляє,
І пагони світла в душі вироста

Галина Кучеренко
2020.03.30 12:20
Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,

Сергій Губерначук
2020.03.30 10:10
В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли зненавидів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонких задумок.
І поки світ не покотився вни

Олександр Сушко
2020.03.30 09:37
Неня не відрізнялася відмінним здоров’ям. Та й і хто його мав з наших батьків, яким довелося пережити війну, Голодомор, повоєнну розруху, каторжну працю в колгоспах та на числених ударних будівництвах. Частина нашого суспільства сиділа за гратами як ворог
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Надія Мезрина
2020.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2020.03.16 00:14 ]
    Сумний балаган
    У моєму серці
    Театр акторів-безхатьок
    Балаган вистав моторошних,
    Де Гамлету прострілили серце
    Зі снайперської гвинтівки.
    У балагані отому Гвідо
    Пише слова сажею
    На сторінках світанку осені:
    І то все сценарії
    Вистави про безнадію,
    Де Арлекін-самогубець
    Вкорочує сумну п’єсу пташину
    Безглуздим своїм вчинком
    Плямистого шпака-пересмішника.
    У серці моєму паяци
    Жарти свої невеселі
    Вигукують в порожнечу,
    А світляки ліхтарики
    Запалюють за кулісами
    Бо в темряві нашого часу
    Оту виставу страшну,
    Оцю комедію моторошну
    Ніхто би не міг побачити,
    Якби ніч отак совою глипала
    В душу кожного перехожого.
    Отого і запалюють:
    Засвічують – ніби плачуть:
    Не сльозами, а жмутком променів.
    У виставах мого балагану
    На порозі Бетельгейзе глядачкою,
    А скрипаль виграє мелодію
    Без струн у тиші такій – небувалій…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2020.02.09 00:53 ]
    Самотній вогонь
    Ті, хто розпалив вогонь
    Серед моря каміння,
    Серед океану піску –
    Просто сумні пілігрими:
    Такі ж шотландці –
    Сторожі голих пагорбів
    Як лицар початку,
    Який не знав,
    Чим усе завершиться,
    Точніше, знав, але
    Не хотів нікому сказати,
    Бо стати пророком
    Було нестерпно.
    Дим у зимовому небі
    Гіркіший за віскі з острова Торі.
    Немає дороги зворотньої
    З цієї пустелі самотності,
    Де замість снігу
    Падає взимку пісок,
    А небо - кольору ртуті,
    І люди ховають обличчя
    У сховок тканини грубої,
    Тканої з шерсті верблюдів.
    Повелитель поганих доріг
    Шепотів мені про порожні колодязі,
    Про Срібну Ріку
    Вздовж якої блукати й блукати,
    Куди – невідомо.
    Шепочу сутри
    З іменем Будди Майбутнього
    І мислю:
    Я ще живий!



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  3. Артур Сіренко - [ 2020.02.08 22:36 ]
    Зимові гуси
    У місті
    В якому ніколи не було трамваїв
    Я йду вздовж неіснуючої колії,
    На вулиці, де зима заморозила душі,
    Марно виглядаю зимових гусей
    Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
    Вони прилітають тільки опівночі
    Тихо, наче здивовані сови
    І гелгочуть нечутно
    Про великі холодні озера
    Повні сріблястої риби.
    Прилітають
    Лише до самотніх поетів –
    Лише до самотніх.
    Було темно
    На вулицях Зимового Міста
    Спали в своїх домівках
    Перехожі й пожежники,
    Щурі і коти, водовози і злодії,
    Кати і повії, аптекарі й пекарі.
    Не спав лише Сторож Снів
    Моторошних і смішних,
    Сірих і кольорових:
    Снів, які загубили мертві
    І назбирали живі
    У своїх хворобливих мареннях.
    Сторож Снів – такий безпритульний –
    Блукав з ліхтарем
    Під чужими вікнами:
    Вікнами снів.
    А я виглядав зимових гусей,
    Знав, що вони прилетять:
    Якщо не до мене, то конче до когось.
    Знав.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  4. Шон Маклех - [ 2020.01.24 02:35 ]
    Довершено: Місто на Болоті
    Щойно якісь заброди
    На болоті звели будинки,
    І сказали, що то не кладовище,
    Що то не гранітний надгробок
    Над усіма мріями і сподіваннями,
    А що то місто прозорості:
    Не води каламутної
    І риб банькуватих,
    А просто місто муроване
    Божевільним королем придумане:
    Лисим і нетверезим,
    Таким, як все невчасне,
    Недоречне, зле і потворне.

    Щойно якісь нечестивці
    Сказали, що хочуть пишності,
    Розваг і якоїсь величі
    Серед отих важких каменів
    На болотах страшних
    нагромаджених.

    Щойно оце відбулося –
    Оце безглуздя нечуване,
    Як ріка сама збунтувалася
    І втопила оте місто
    Разом з його Молохом,
    Разом з катами й солдатами,
    Разом з лакеями й графами,
    Але з того темного часу
    З болота почвара приходить
    І каже, що він не привид,
    І навіть не вурдалака,
    А правитель величний і сильний –
    Залізний тиран моху
    І в’язкої смердючої твані:
    Він приходить коли епоха
    Знову стає темною.

    А коли вона була світлою
    У тій країні боліт злих?


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  5. Артур Сіренко - [ 2019.12.12 00:28 ]
    Джмелі
    Ми думали, що життя – це книга,
    А це лише вервечка
    Уламків часопростору
    Нанизаних на нитку почуттів.
    Вервечка, що тягнеться в темряву,
    Яку перебирають пошерхлі пальці
    Гончара, що майструє тіла
    З липкої жовтої глини
    Та прозорої води часу
    (як легко вдивлятись в майбутнє!),
    Ліпить собі іграшки –
    Персонажів театру лялькового.
    Вони грають йому смішну виставу
    Про те, що смерть неминуча,
    Грають і розбиваються,
    Руйнуються
    На порох сухий,
    На пил під ногами босими
    (Черевики давно загублені,
    Бо набридло їх витирати
    Від пилу зірок
    Килимком під дверима Всесвіту).
    Пошийте хтось завісу смугасту –
    Треба ж цій драмі антракт
    Хоч інколи влаштовувати,
    Щоб ляльки могли усвідомити,
    Що сценарій мелодрами глиняної
    Написано сірими чорнилами,
    Пером крила чорного крука,
    Що дзьобав падло
    Мертвого тіла Галактики.
    А коло гончарне все крутиться,
    Глину руки старезні місять,
    У променях злих зірок
    Нові іграшки-пищики випалюються…

    А над квітами ґоґодзів
    Гудять джмелі волохаті:
    Сторожі запашної неплинності,
    Вартові нових хвилин нетлінності.
    Слухайте їх гомін прозорокрилий –
    Може тоді щось втямите,
    Перш ніж сховають вас
    У ящик тисовий
    Для глиняних іграшок-пищиків
    Струганий.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2019.12.08 04:59 ]
    Темні слова
    Темні слова
    Зустрічаються в кожній книзі –
    Навіть у світлій, що наче промені на воді:
    Навіть в такій.
    Слова написані темрявою:
    Для чого, кому, навіщо?
    Слова темні, як ніч.
    Темні, як наші часи.
    Чи то оті – часи лангобардів –
    Русявих людей заліза,
    Довгобородих зайд
    До країв стиглого винограду
    (А на краю дерев’яного столу
    Ніж
    Яким різати хліб
    І запивати його вином).
    До моїх черевиків-апостолів
    Пришиті підошви
    Шевцем косооким на ймення Сонце.
    Але навіть він – золотонитковий
    Має темні слова
    Написані літерами заграви.
    Не нашої.
    Не доброї і лагідної – а тої –
    Заграви пустелі духу.
    Темними словами написана книга,
    Яку дарував мені поет божевільний
    Давно розстріляний
    У якомусь підвалі
    Будинку бетонного
    Проклятого Богом міста –
    Міста Вічної Ночі.
    Нічого не лишається
    На сторінках книгу піску.
    Тільки слова
    Тільки темні слова
    Тільки слова непрозорої Тьми
    Будуть звучати
    Коли не стане нас…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Шон Маклех - [ 2019.11.30 00:31 ]
    Тінь півонії
    Коли падолист довершується,
    Коли хризантеми стають скляними
    Й крихкими,
    Наче спогади сивого зайця,
    Якому в голові все осінь –
    Заметіль жовтого листя,
    В яке ховатись і спати (як Сонце),
    Коли вогкість стає колючою і яскравою
    (Не забудьте вмикнути зірку оцю –
    Найближчу, тому сліпучу:
    Ви – знавці нескінченності),
    Отоді й згадується
    Усе закопане в тіні півонії,
    Не тої що залізна
    І довгою своєю шиєю
    Нагадує більше жирафа,
    Аніж китайське запашне літо
    (Чай),
    А тої яка губить пелюстки –
    Так тихо й спокійно,
    Як бородатий поет-волоцюга
    Губить свої недоречні спогади.
    А може то і не спогади,
    А може то легкі човни,
    Що ковзають хвилями
    «Мезогейос Таласса»,
    Човни в яких весла
    Тесані з кипарису,
    А вітрила зіткані арахнами
    З синього льону.

    У тій тіні півонії
    Сховано сліди волохатого Часу:
    Його скарб блискучий –
    Шматочки хвилин,
    Які він поскладав до глечика –
    Не нами зліпленого.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  8. Шон Маклех - [ 2019.11.23 03:42 ]
    Полум’я ночі
    Сови
    Вимірюють глибину ночі
    Споглядаючи полум’я
    Глухої безнадійної осені.
    Для чого
    Я холодну книгу світанку
    Пригортаю незримими пальцями
    До вітряної сліпої сирості:
    Коли
    Скрипить колесами млин дерев’яний
    Життя людського пташиного
    (Бо люди – птахи, що літають у снах),
    Перемелює страждання й журбу
    У сіре гірке борошно.
    Пече з нього хліб гливкий
    Стара босорканя Доля.
    Коли
    Сови зловісно пугикають
    Згадуючи казку «Вчора»,
    Вигадуючи казку «Завтра»,
    Дзьобають у потилицю мишу Сьогодні,
    Я лише слухаю
    Скрип отого млина водяного
    Що крутиться й перемелює
    Людську журбу і страждання,
    Хоч річка давно і висохла,
    Хоч дерево давно зітліло,
    А криця зіржавіла,
    Але колесо крутиться.
    Крутиться,
    Крутиться,
    Крутиться,
    Крутиться…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  9. Шон Маклех - [ 2019.10.25 23:51 ]
    Острів ліщини
    Острів ліщини нагадує парасольку,
    Під якою ховаються вусаті форелі
    Від червоних променів зірки
    На ймення Соль чи то Гріан.
    На цьому острові тверді горіхи
    Падають просто в пащеку
    Сомам-ненажерам,
    До хвостів яких
    Чіпляється дивак Кромм Круах –
    Необачний плавець,
    Пірнальник у рідке Небо води.
    Острів ліщини
    Неохайний притулок
    Для кудлатих хвостатих хрумів
    (Хрум-хрум),
    Що шукають руді горіхи
    Серед торішнього снігу.
    Острів ліщини…
    До нього плисти-тонути
    Під вітрилами-зливами
    На човні без якоря:
    Бо навіщо…
    На острові ліщини
    Витешу собі костур
    Бородатого схимника,
    Вирізьблю на нім знаки
    Огамом – письмом забутим
    Таки нашим, таки для мертвих,
    Та й помандрую пагорбами,
    Туди, де пісні для живих не співають
    А лише тоскно голосять
    Жінки нечесані –
    Банші.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  10. Артур Сіренко - [ 2019.10.21 02:29 ]
    Сон серця
    Моє серце горнулось
    До білих зимових метеликів
    Які прилітали
    На червону відмітину
    Серед білої порожнечі,
    Яких приносив до теплого поштовху
    Холодний грудневий вітер.
    Моє серце шукало
    Хоч трохи тепла серед холоду
    Серед квітів морозу
    І подихів сивих хмар.
    Моє серце безхатьком-собакою
    Блукало манівцями міста чужого
    Кам’яного – з вікнами-більмами
    І бачило сни: такі ж кольорові,
    Такі ж теплі і вітряні
    (Легкий бриз океану)
    Як острів загублений в порожнечі
    Порожнечі нашого світу:
    Моє серце бачило сни.
    Серед безодні самотності,
    Серед Ніщо майбутнього,
    Серед ночі вічної й нетутешньої
    Моє серце бачило сни:
    Наповнених світлом сумного Сонця,
    Наповнених квітами дивними,
    Наповнених синявою –
    Бачило сни…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  11. Артур Сіренко - [ 2019.10.11 22:13 ]
    Виноград стиглої осені
    Жовтень кульгавим грішником
    Шкандибає до храму старих єрЕтиків
    Білих друїдів забутої секти
    Катарів з міста Альбі –
    Виноградарів сизих ягід
    Знавців давнього трунку –
    Напою шаленства тракійців.
    Жовтень королем позолоти
    Катом в плащі розкішному
    Стріляє мені в скроню.
    Жовтень – німий свідок
    Осені патріарха.
    У кишені напхано листя –
    Того – кленового, того – повного барв,
    А жмені повні каштанів –
    Гірких горіхів майбутнього,
    Твердих як іспанські кулі
    Грабіжника злого Пісарро.
    А мені долати стежини
    Кам’яних і чужих Піренеїв
    У пам’яті тільки етюди
    Невдахи й вигнанця Пікассо.
    Не чекайте від мене мовчання,
    Не чекайте від мене образи,
    Чекайте від мене помсти
    Коли жовтень злим танцюристом
    Стріляє мені в скроню –
    Так наче я не прочанин,
    А божевільний гідальго,
    Вершник німої осені…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  12. Шон Маклех - [ 2019.09.30 14:23 ]
    Довершено: Місто Світанку
    Місто,
    Де Сонце лише прокидається:
    Не знає тендітне й ліниве
    Чи то лише сон – його нетривке продовження,
    Чи справді місто, що живе лише о цій порі
    Реальність:
    Плетиво дхарм матерії й часопростору.
    Сонце лише зазирає –
    Продирається крізь сутану темряви,
    Крізь саван сивий розпухлих хмар,
    Але воно бачить очима вогненними
    Місто, яке живе лише на світанку
    А потім знову вмирає,
    Конає в нових вогняних стрілах
    Світила, що надто гаряче
    Для його стін прозорих.
    У тому місті живуть тіні –
    Свідки старих повстань
    І нових революцій та бунтів –
    Тіні Платона – на стінах печер
    Яке називають Містом:
    Містом Світанку.
    Воно закутається в ковдру хмар
    І буде спати сном старих паротягів
    (Де всі колії залізні іржаві,
    А світлофорами банькуваті сови)
    До світанку наступного,
    Що неминуче настане
    Після довгої ночі з більмом Бетельгейзе
    Серед неба чорного – сліпої баби-історії.
    Місто Світанку
    Оживає лише на мить
    Щоб знову стати
    Руїнами духу.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  13. Артур Сіренко - [ 2019.09.20 12:22 ]
    Стежка-ніж
    Стежка, на якій кроків не чути
    А лише шепіт
    Слова неясні, незрозумілі,
    Звуки стишені
    І знову – мовчання.
    Стежка, яка не веде нікуди,
    Навіть у хащі,
    Навіть у нетрі,
    Навіть у сирість вертеби,
    Навіть туди.
    Стежка, якою мусить блукати
    Кожен прочанин чи подорожній,
    Кожен їжак з думками-колючками,
    Кожен вухань з хвостом-епіграфом
    Чи то епітафією для всіх несміливих,
    З тонким скляним серцем для вина черленого:
    З серцем-мішенню,
    Кожен гризун з зубами репліками,
    Кожен мисливець з ножем правди,
    Кожен, хто заблукав
    З торбою повною часу,
    Повною днів, років, століть
    Епох і тисячоліть,
    Кожен сумний босоногий
    Мусить ходити колами,
    Вертатися до сухого дерева –
    Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
    На стежку, що веде у Ніщо.
    Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
    Навіть блекота отруйна,
    Навіть нетреба колюча,
    Навіть звіробій-кат,
    Навіть лунарія забуття
    Не проросте з отого от шляху битого,
    Розбитого й проклятого.
    Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
    Цей підсліпкуватий забудько,
    Цей заброда ґотичної тьми.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  14. Артур Сіренко - [ 2019.09.09 22:36 ]
    Мох
    У башту моєї пам’яті
    На самий горішній поверх:
    Отой, що під самим Небом,
    Отой, з великими вікнами,
    Які ледве зранку прочиниш –
    Крізь отвір повзуть хмари
    Бавовною білого сну
    У цю кам’яну башту,
    В кімнату з холодними стінами
    Заходить старий мох
    Гостем чужим і непрошеним,
    Кульгавим онуком гуна,
    Босоногим вершником
    Кам’яних комоней зречення.
    Руїни замшілі
    Замку моєї свідомості
    Темніють у сутінках
    Старої бабусі Європи
    Очима почвар готичних,
    Блимають на рівнині
    Отій, що внизу під Місяцем,
    Отій, з ялівцем колючим,
    Який гірчить не сьогодні
    Плодами своїми смолистими.
    І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
    Зелений свідок таємного
    Дарує мені тишу,
    Заперечує книгу «завтра».



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Артур Сіренко - [ 2019.08.27 17:56 ]
    Порожнє Небо
    Відлітають ластівки –
    Чорно-білі знаки апокрифів,
    У синьому Небі стає порожньо
    У цьому високому Небі Конфуція –
    Жебрака нещасного царства У.
    Стає в блакиті так пусто й незатишно,
    Наче на другий день творіння,
    Коли Бог бадьорий
    Створив Ніщо.

    Покидають нас ластівки
    І хто зна чи повернуться,
    Лишаються круки –
    Свідки вічного тліну
    На кронах дерев скорботи,
    На землі, що не зорана
    Плугом святого оновлення
    (Нехай і осіннього) –
    Залізним зубом змін.

    Полишають нас ластівки
    Одних в країні зажуреній,
    Сиротами під деревами смутку.
    Лишаються з нами
    Окрім граків-філософів:
    Дітей старого Сократа
    Горобці буденної сірості
    Веселитись своїм цвірінь,
    Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
    Коли в цій елегії поля –
    Спаленої ниви майбутнього –
    Холодної і сухої: соломою спогадів
    Застелено долівку дому,
    Нашого – де ми чужі,
    Хати, де нас нема,
    Бо ми журавлі
    Країни, де немає озер.

    Відлітають ластівки –
    Чорні крапки
    Книги Високого Неба,
    Маленькі постскриптуми
    До згорнутих рукописів Шляху,
    Що так просякли олією часу –
    Важкого, як тосканське олово.

    Відлітають ластівки,
    А в мене в долоні
    Рожевий журавель з торбою:
    Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
    Що лишив нам Євангеліє,
    Що досі за сьома печатками.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  16. Артур Сіренко - [ 2019.08.09 02:17 ]
    Тільки мовчання
    Не кажіть мені нічого про крейцери,
    Які ховають у своїх волохатих сумках
    Кенгуру – громадяни держави незайманості,
    Мовчіть про сліди на воді,
    Які лишає своїми лапами
    Вухатий звір Сіріус.

    Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
    Білої країни вічної тиші –
    Їм затісні їхні мідні корони:
    Не для таких черепів мовчання ковані.
    Хто вчив їх тримати молоти
    У кузні одвічного Агні-хотара –
    Посланця до ласих богів-дармоїдів?

    Не кажіть мені про око
    Лисого розбійника Неба:
    Надто хиже воно й невблаганне,
    Надто сині його зіниці,
    Надто рідко воно дощем плакало
    Над землею, що давно висохла
    Від сподівань гарячих і марних.

    Не кажіть мені про Золотий Вік –
    Я досі з чорнозему викопую
    Його уламки блискучі
    І несу їх на торжище –
    До лісу жадібних липких пальців.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  17. Артур Сіренко - [ 2019.06.11 22:49 ]
    Розчинення
    Він називав її Лу
    І просив не шкодувати про забуття,
    А для мене ці звуки
    Ця сукупність літер
    Зовсім не імено кралі
    Яскравого плаття
    І паризької зачіски,
    Це назва царства вузькооких людей,
    Де жив бородатий філософ.
    А ще чомусь згадуються птахи
    З рожевим пір’ям
    І журавлі,
    Які сідають на руки
    На долоні – як спогади
    На дроти пам’яті.
    Дивак Гійом –
    Він так само глухнув від канонади,
    Так само мислив квітами мигдалю,
    Коли навколо був тільки бруд бліндажів
    І в’язке болото шанців,
    І бачив якусь красу
    В чорних миттєвих квітах вибухів,
    Так само думав, що не повернеться:
    Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
    А я співаю про міст над Бистрицею,
    Теж не знаю, чому я ще є,
    Теж не знаю, чому так все минає,
    Але спогади… Спогади…
    Невже вони розчиняться
    В порожнечі Ніщо?


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  18. Артур Сіренко - [ 2019.06.08 01:07 ]
    Спогади зникли
    Благодатний дощ змив спогади,
    Як змиває зграя метеоритів
    Темряву ями Неба –
    Такого ж бездонного,
    Як майбутнє,
    Як сам Час – незачесаний старець,
    Першонароджений біловбраний.
    Благодатний дощ змив спогади –
    Пам’ять перетворилася
    На чисту сторінку,
    Де жодного слова
    Не написано про перші юнацькі захоплення.
    Дощ, який все змиває,
    Все оновлює, все робить чистим,
    Як листок Китайського майстра,
    Який тільки мислить,
    Які ієрогліфи написати,
    Який навіть не почав розтирати туш,
    Який не має картини навіть в уяві.
    Після дощу – особливо цього – літнього
    Все так прозоро
    Наче в краплі води.
    Ось так і живу – без спогадів
    Про сумне минуле своє…
    Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Шон Маклех - [ 2019.05.11 18:37 ]
    Довершено: Місто Попелу
    Місто,
    Яке засипало попелом
    Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
    Попелом
    Спалених душ єретиків
    Чорної віри старих дерев
    Білого запашного цвіту,
    Твердих блискучих горіхів:
    Старі дерева теж моляться:
    Богам потойбічної темряви:
    Вони просто не знають,
    Що смерть – це вогонь,
    Це сліпуче світло,
    А не густа пітьма.

    А Місто все засипає попелом,
    А диваки-люди:
    Шанувальники кави,
    Поціновувачі містерій.
    Громадяни Міста Попелу
    Все думають, що то не попіл,
    А пелюстки дерева Фудзіяма,
    Що то не дим, а квіткове марево.
    Попелясті міщани
    Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
    Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
    Готують свої марципани
    На сковорідках кіптяви.

    Піддані свого короля попелястого
    Думають, що вони діти темряви,
    Сини і дочки синьої ночі,
    А вони лише кваки
    Ставка з камінними берегами,
    Де замість води попіл –
    Все той же сірий попіл
    Душ, що палали на площах
    Автодафе мовчання.

    Я посадив своє серце
    Замість куща трояндового
    Серед площі Великої Пустки
    Міста Сірого Попелу.
    Може щось виросте.
    Може.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  20. Шон Маклех - [ 2019.04.23 22:43 ]
    Димар
    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що збудований з каменю
    Жовтого, як патлате сонце,
    Білого, як вицвіле небо,
    Сірого, як падолистові будні,
    Темного, як глибини моєї свідомості.

    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що нагадує башту-замок
    Якогось гонорового лорда,
    Що володів болотами:
    Від одного пагорба до іншого.

    Замуровую вікна:
    Не хочу їх перетворювати
    На бійниці для іржавих гармат
    Та кашляючих замасляних крісів.
    Замуровую вікна:
    Всі крім одного:
    Хочу в темряві
    Запалити свічку пам’яті.
    Лишу одне віконечко –
    Нехай у цю шпарку
    Зазирає щоночі Місяць –
    Цей солдат на сторожі,
    Повстанець останній
    Чорного поля Неба.

    Замуровую вікна
    Чи то в домі,
    Чи то в димарі,
    Чи то в колодязі:
    Не хочу щоб козопаси бачили,
    Що я з війни повернувся…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (10)


  21. Артур Сіренко - [ 2019.04.09 20:59 ]
    Втеча
    Тікаю від власної тіні –
    Від себе – такого самого «Я»,
    Тільки темного, тільки плоского
    Безтілесного.
    Тікаю туди, де Сонце,
    Де бджоли влаштовують оргії
    Над квітучими абрикосами
    Розчиняючись в синяві –
    Синій безодні Істини.

    Серед білого марева,
    Серед вишневого аромату
    Підставляю долоні чекаючи
    Дощу весняного першого.
    Його краплі важким намистом –
    Розірваним, наче днів сув’язь
    Падають, падають, падають.
    На оце біле марево,
    На оце рожеве марення,
    Де бджоли влаштовують оргію –
    Нектару та аромату.

    І були б серед тої казковості
    Кумедні вухаті ослики –
    Була б це тоді Іспанія:
    П’янка Андалусія,
    А не країна вершників –
    Сарматів з руками пошерхлими
    І з черепами спотвореними
    Сарматів-номадів
    Та їх кам’яних ідолів.

    Але вишням байдуже:
    Все вітер наповнюють
    Вином свого аромату…




    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  22. Шон Маклех - [ 2019.03.26 19:09 ]
    Гість одкровення
    Хочеться взути теплі й важкі
    Черевики безбатченка Сонця –
    Такі собі світлоступи та теплокроки,
    Коли чисто ірландська мокрінь
    Вдирається в душу злодієм:
    Так, наче граф кирпатий Стронбоу
    Знову шматує пагорби Ерінн,
    Як шматують кавалки торфу,
    Перш ніж кинути їх на поталу
    Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
    Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
    Цей філософ зажури, цей гностик
    Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
    Заходить гостем у мою кам’яну хату –
    Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
    Окрім бородатого привида –
    Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
    Добре, хоч отакого гостя-нездару
    Маю щоднини, маю щоночі,
    Маю щовечора, маю щоранку:
    Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
    Так, начебто, ми не на Острові
    Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
    У Небуття, в Сід невблаганний),
    А серед жовтих сторінок книг,
    Які написали дерева і кинули в порожнечу
    Холоду.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  23. Шон Маклех - [ 2019.03.07 21:44 ]
    Торфовище
    І я люблю це торфовище:
    Так м’яко тут ступати
    І минуле сумне згадувати,
    Ховати в його утробі
    Важкі й холодні заліза шматки.
    А потім щось вишукувати,
    А потім землю як пиріг різати –
    На паливо.
    Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
    Стільки його рискалями різали,
    Заступами тлумили, лопатами шматували,
    Наче не торфярі ми, а копачі могил,
    А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
    Все з нутра джмелів та щурів плодить,
    Чого тільки ми не викопували:
    І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
    А все намарно – не для нашої пам’яті,
    Не для наших хворих спогадів,
    Не для наших черевиків цвяхи
    З тих кавалків мечів минулого.
    А люблю це торфовище:
    Все одно.
    І овець волохатих дзвоники,
    І конюшини весняні трилисники,
    І вересу п’янкий сон,
    І вітру прощання сумне…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  24. Шон Маклех - [ 2019.02.18 00:17 ]
    Довершено: Місто Ліхтарів
    Місто, яке живе поночі.
    Місто, яке блимає очима ліхтарними
    У пітьму вічного вчора.
    Тут живуть одні ліхтарники:
    За покликанням.
    Тут складають пісні променями
    Жовтого нічного світла,
    Тут несуть світу щовечора,
    Ховаючи її язик гарячий
    Між долонями досвіду
    Живу пташку свічку –
    Вогник Істини,
    Затуляючи її помаранчеве серце
    Від вітриська байдужої осені.
    Ці ліхтарники
    Та їх замріяні дочки
    Ніколи не споглядають Місяця –
    Оцього нічного злодія,
    Оцього пастуха котів чорних,
    Бо ховаються від світил пітьми
    Під ковдру мереживну ліхтарну,
    Запалюючи
    Цілу ніч запалюючи
    Нові і нові ліхтарики,
    Наче не люди вони,
    А світлячки вусаті.
    Запалюють
    І лишають
    На поталу росі.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  25. Шон Маклех - [ 2019.02.10 23:46 ]
    Перехожий
    Я би відчинив сіру вулицю,
    Як відчиняють ковані двері
    Господині притрушені борошном –
    Білим, наче друїд на Белтайн:
    Відчинив би для перехожих
    Не зайд, не пророків і не жебраків,
    А саме для перехожих у капелюхах,
    Перехожих - бідних як я.
    Я перетворив би бруківку в дзеркало,
    Щоб у ньому сама журба себе бачила,
    Щоб сумні перехожі зрозуміли,
    Що кожен із них не самотній,
    А шкутильгає Містом Невчасним
    На пару з журбою – незримою мишою,
    Наче наше життя сірою.
    Я писав би на хмарах слова Істини,
    Щоб перехожі (сумні особливо)
    Інколи споглядали Небо
    І ворушили устами мовчки
    Слова оті подумки читаючи.
    Я би виглядав щоранку кріз шибу
    Шукаючи поглядом перехожого –
    Сумного, як стара казка про шибеника
    (Про три шиби й одну шибеницю),
    Аби якось його розрадити,
    Чи то намовити сірий плащ
    Снів зими сльотавої
    Не вдягати,
    Під чорний капелюх
    Ночей наших енотерових, горобиних
    Не ховатися.
    Я би розрадив його сонячними зайчиками
    До пори в скриню мою схованими,
    Якби в місті цьому
    Не було так порожньо….
    І жодного перехожого…
    Жодного…


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  26. Артур Сіренко - [ 2019.02.04 14:29 ]
    Журба невідома
    Мені сумно так
    Йти дорогою жовтою
    Услід старому прочанину,
    Шукаючи серед пухнастого пилу
    Сліди його посоху ясеневого,
    Йти біля колючого поля:
    Такого ж безплідного,
    Як чорний метелик пустелі спогадів,
    І ти не дізнаєшся
    До чиїх голосів прислухатись
    Мушу, дійшовши до муру
    Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
    Що височить серед степу
    Збудований – ким – невідомо,
    На який не сідають ніколи
    Птахи туману,
    Що чистять пір’я свої
    Вечорами дощавих трагедій.
    Сандалі Едіпа
    Хтось забув у таверні
    І босим пішов –
    Туди, де серце міряють дюймами,
    А люди мовчать,
    Чекають дзвону пророцтво
    У хижках своїх зміїних.
    А Небо
    Все так само шукає
    Серед порожніх полів
    Давно позабуте селище,
    Де ніхто не живе:
    Навіть миша ртуті хвилин.
    Ніколи
    Не буду вкривати
    Чорнильною ковдрою ночі
    Останній ліхтар селища,
    Де колись шанували пророка.
    Танцюй, хвостатий художник забутого,
    Танцюй…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Шон Маклех - [ 2019.01.10 04:32 ]
    Довершено: місто Леонардо
    Незримі коти
    Ловлять незримих мишей.
    Корабель з вітрилами,
    Що зіткані з променів
    Пливе
    До міста, яке збудував Леонардо*
    Сьогодні –
    Четвертого дня чуми**
    Року Божого 1519-го.
    А незримі коти
    Все ловлять незримих мишей,
    Які були б сірими,
    Якби існували насправді,
    А не в світі вигадок.
    Але на то нема ради:
    Незримі коти на службі,
    Інакші б ті кляті миші
    З’їли б рукопис –
    Манускрипт таємний
    На якому прозорими чорнилами
    (Точніше прозолами***)
    Давно доведена квадратура кола
    Тим диваком бородатим:
    Поетом струнких геометрій****,
    Тонких ліній трикутників,
    Гнучких парабол
    Експонент нескінченних.

    Примітки:
    * - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
    ** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
    *** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
    **** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  28. Шон Маклех - [ 2019.01.03 06:33 ]
    Я, блукалець
    Черленою рискою Захід
    Малює художник Сонце,
    А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
    Зазирає блукалець – волоцюга доріг
    Світу нашого металевого:
    Від срібла ріки ночей
    До брязкоту сталі – крок,
    Гасне світу свічадо
    І сутінкові звірі
    Йдуть стежиною Часу:
    Олень колючого сну,
    Заєць всього нетутешнього,
    Кабан всього потойбічного,
    Тур всього незворушного:
    Під дубом прокляття семи лісів
    Там.
    Повідай блукальцю,
    Чому я приречений хриплим гавканням
    Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
    І чому я став псом мисливським
    Свого повелителя-домінуса,
    Наче я в Римі, а не на острові –
    Торфяній Гібернії –
    Цього світу кельтів-варварів,
    Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
    Скажи мені, блукальцю,
    Друїде семи лісів темних,
    Семи дерев старих безплідних,
    Скажи.
    Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
    Де і коли, і чи доречно.
    Може ти, а може й ніхто….


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  29. Артур Сіренко - [ 2018.12.19 18:04 ]
    Колись
    Небо
    В якому підвішено зорі:
    Не тільки Сіріус –
    Собачу зірку відчаю,
    Інші – яскраві,
    Інші – кулясті,
    Існувало тільки над шибеницями –
    Тільки над цими крислатими
    Кипарисами сухого дерева.
    Ми згадували про існування Неба
    Тільки тоді – дня вітряного,
    Ми – повстанці:
    Люди сутінок,
    Що здіймаючи очі д’горі
    Бачили тільки зелену стелю:
    Стелю покрови лісу.
    А там – під шибеницями
    Ми сміялися кату в обличчя,
    Вітер нас кликав з собою –
    В Небо: таке синє й високе,
    Таке недоречне й прозоре
    Як паротяг, як потяг,
    Що димить хмарами,
    Поспішаючи в кострубате майбутнє,
    Що свистить, наче хоче сказати,
    Що все тимчасове:
    Все.
    Навіть оцей політ
    В повітрі,
    У висоту нескінченності


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  30. Шон Маклех - [ 2018.11.18 03:08 ]
    Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
    Сивобородий з сумними очима:
    Синіми, наче шмати неба*,
    У білих шатах,
    Що не брудняться землею чорною**.
    На цій круглій клумбі,
    Що оточена мурами***
    Цвітуть тільки сірі троянди
    Камінні.
    І люди-тюльпани:
    Ніжні й тендітні,
    Наче вусики білих тарганів,
    Нагадують птахам-рокам
    Бруньки та пуп’янки
    Життя-плісняви.
    Квіти стинає Безмовна
    Незримими ножицями
    Жозефа доктора****,
    Парадигмою вічності.
    Кому подарує
    Оці букети-прогалини,
    Пісні жовтої глини?
    Навіщо ця жінка мовчання
    Блискучими лезами ранку,
    Чорними бритвами ночі,
    Іржавим ножем вечора,
    Мідним серпом дня
    Стинає, стинає, стинає
    Квіти
    Камінні й живі.
    Стинає,
    Обертає квітник в пустку.

    Примітка:
    * - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
    ** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
    *** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
    **** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  31. Артур Сіренко - [ 2018.10.27 00:11 ]
    Доволі
    Доволі листя,
    Забагато насипала ти, Осене.
    Повний міх,
    Ще й дороги всі засипано,
    Всі шляхи, всі стежки,
    Всі подвір’я,
    Всі левади і всі могили –
    Все засипано….
    І то жовтим, багряним –
    Кольорами минулого,
    Кольорами сторінок
    Книг зотлілих:
    В яких було все написано,
    Але не знайшлось нікого,
    Хто б міг зрозуміти
    Хоч літеру.
    Доволі вже листя:
    Щоб нас поховати,
    Щоб все заховати,
    Щоб все заперечити –
    Все – навіть Час…

    Доволі вже листя:
    Кожен листок - це сторінка
    Книги старого алхіміка –
    Містика і чорнокнижника.
    Забагато істин:
    Навіть для мене –
    Прочанина…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  32. Артур Сіренко - [ 2018.10.26 18:49 ]
    Брама
    Ми думала, що це місто
    І жили в ньому, кохана.
    А виявилось, що це лише брама
    Між двома пустелями,
    Між двома небуттями,
    Між двома купами піску вічності
    (Бархани вітру і жодної квітки).

    Ми думали, що це селище,
    Де живуть люди веселі,
    А це пустка,
    Де око не знає спочинку,
    Де жодного дерева,
    Де жодної краплі зелені –
    Тільки пустище випалене
    Злим пастухом Сонце
    (люди-вівці).

    Ми думали, що це ліс:
    Прихисток для німф та сатирів:
    Зелений ліс відлюдників,
    А виявилось, що це джунглі
    Зі своїми страшними законами,
    З квітами-людожерами,
    З галявинами-порталами
    У ніщо.

    Ми думали, що це Небо –
    Закон буття вічного,
    А це порожнеча:
    Ніщо нескінченне,
    В якому не летимо – падаємо
    У Всесвіт-прірву,
    У забуття вічне,
    У чорноту, з якої не повертаються,
    В якій зникають-розчинюються.

    Ми думали, що це колиска:
    Першопочаток сущого,
    Паросток Невідомого,
    Проростання Таємного,
    А це домовина
    З дерева сколочена:
    Зі старого каліки-ясена
    З листками-перами:
    Не зміг злетіти, став деревом:
    Йому скрипіти,
    А нам домовини витесувати –
    Якщо не собі,
    То старому годиннику,
    Що втомився час міряти:
    Море – воно не міряне, не осмислене:
    Всі пливли-починали,
    Ніхто не доплив
    Того берега.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  33. Шон Маклех - [ 2018.10.20 02:50 ]
    Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
    Ми – лилики тьми:
    Нескінченно темного Всесвіту:
    Слід порожнечі
    На візерунках осені:
    Там пройшли ми –
    Кажани –
    Діти блідого Місяця:
    Жовтуватого, наче сама Осінь:
    Пані з оксамитовим одягом
    (Роздягнись, Осене!)
    Нам літати
    У часи густих сутінок
    Нам розгортати
    Шкірясті крила-вітрила,
    Нам, дітям пітьми – лиликам –
    Побратимам Сіріуса –
    Синьої зірки минулого,
    Живим вітрильникам ріки Ерідан
    У сутінках знання потаємного
    На межі між «сьогодні» і «завтра»,
    В годину старого ліхтарника,
    Що запалював світильники ночі
    І забув, наразі, згасити:
    Лишаємо слід порожнечі
    Ми – лилики –
    Шкірясті
    лицарі
    Темних Віків.


    Примітки:
    А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
    Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  34. Шон Маклех - [ 2018.10.16 00:07 ]
    Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
    Я вирізую собі дерев’яних друзів,
    Що нагадують шахові фігури,
    Фарбую їх лаком,
    Домальовую очі
    І ставлю на шахову дошку:
    Нехай крокують до моря:
    Чорно-білого, як усе суще,
    Легкого, наче сухий ясен,
    Прозорого, як малюнок
    Старого китайського художника Бо
    Того самого, що Лі.
    Я майструю собі друзів
    Друзів мовчання,
    Друзів глибочезної тиші,
    Якої не буває навіть в сухому колодязі,
    Що виритий двома пустельниками
    Закутими тягарем обітниці.
    Я ставлю цих дерев’яних друзів
    На шахову дошку дня і ночі,
    біля дерев’яних коней, королів і солдат,
    Я лишаюся серед тиші
    Глухих і важких каменів,
    Серед долини, де замовк навіть вітер,
    Серед хижі, де давно не палили вогонь,
    Де навіть книги німують.
    Я обираю мовчання…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  35. Шон Маклех - [ 2018.10.10 00:37 ]
    Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
    Що гуснуть немов кисіль
    Зі стиглими ягодами журби.

    Домівка
    В якій зітхання
    Висить у повітрі зламаним годинником,
    Що показує тільки Темні Віки
    Завжди,
    А стіни фарбовані оксамитово.

    Домівка,
    Де шафи втомились ховати
    Фоліанти та манускрипти,
    Писані всі до одного
    Мовами саксів та норманів,
    Піктів і бритів
    І в кожному томі
    На пожовклих сторінках
    Писано про темне і потойбічне.

    Домівка,
    Де незриме око
    Пильнує за часом,
    А двері зачинені,
    І чути шепіт
    Постійно.
    Щовечора.

    Домівка,
    Де за вікнами чорно –
    Дивись – не дивись,
    Страждай – не страждай,
    Живи – не живи,
    Чи тільки грай – живого.

    Домівка,
    Де господар незримий
    Ходить як тінь за тобою,
    Схиляється над тобою сонним
    І блукає твоїми снами,
    Ховаючи рану мовчання.
    Одвіку.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  36. Артур Сіренко - [ 2018.10.06 01:31 ]
    Фотони майбутнього
    Зоряний шепіт
    Чути в шелесті книг сторінок,
    Зоряний шепіт
    Осіннього жовтого листя.
    Там – в передсерді
    ховається,
    Він допоможе
    Перетворити серце моє на скла
    уламки.
    Зоряний шепіт
    Вказує стежку
    На якій оце плетиво дхарм,
    Яке необачно назвали «Я»
    Перетвориться в світло –
    У жменю фотонів-метеликів,
    Невгамовних нейтрино,
    Що розчиняться
    в темних водах ріки
    Порожнеча.
    Зоряний шепіт
    Повідав мені про Ніщо
    Про Небуття,
    Про зерна округлі маку,
    Що насипав хтось у клепсидру,
    Які струменять водою хвилин.
    Зоряний шепіт…
    Осінь тікає білкою
    В темний ліс алегорій.
    Петрарка –
    Він теж замість музики чув
    (Замість кіфари)
    Зоряний шепіт…



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  37. Артур Сіренко - [ 2018.10.06 00:25 ]
    Вино дощу
    Вино дощів
    Наповнює наші чаші
    Кольорів осені,
    Де кожна краплинка
    Ягодою винограду
    Падає на жовте листя ясена
    І на блискучі горіхи
    Гірких, наче життя, каштанів,
    Але таких же прекрасних і сонячних,
    Як воно –
    Оце буття під зорями,
    Що теж зливами –
    Зорепадами
    У ті ж келихи глиняні
    Трипільскі – з малюнком Галактики.
    Нас п’янить це вино
    Сильніше, ніж віскі
    Скелястих берегів Карбері,
    Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
    Вологої сельви кайманів.
    Ми п’ємо вино дощу,
    Як після конкісти
    П’яніли повітрям Кордови
    Старі кабальєро.
    Небо.
    Воно теж сельва,
    Теж загірна країна конкісти,
    Де стріли і кулі
    З камінням утворюють хаос.
    Ми вічно в дорозі з тобою
    У тій – нескінченній.
    І келихи в торбах
    Чекають на зливу
    Нестерпну.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  38. Артур Сіренко - [ 2018.09.05 22:39 ]
    Куди тепер
    Літо триває.
    Хоча в душі – осінь,
    Хоча календарики
    З котиками і зайчиками
    Такими ж сентиментальними
    Як хризантеми Японії
    Показують вересень:
    Місяць шотландський,
    Місяць пиктів та вітру,
    Місяць зрілого винограду,
    Місяць передчуття:
    І куди тепер?
    На яку війну сідлати коника,
    На якого вампіра
    Гострити осиковий кіл,
    Які черевики залізні топтати,
    Яке віскі росяне ковтати,
    Що класти у торбу надій,
    Яких розенкрейцерів
    Та вільних каменярів
    З собою брати у подорож?
    Якщо літо ніяк не завершиться,
    Якщо осінь і далі чужа господиня
    Дому, який не наш?


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. Шон Маклех - [ 2018.08.29 14:40 ]
    Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
    Надто важкі для кузні:
    Для молоту Всесвіту.
    Після троянд – чорні айстри.
    Ти хотів дихати
    Порохом згаслих зірок,
    Хотів дізнатися правду,
    Що серце твоє – чорнильниця
    В яку занурює пера
    Зів’яла красуня Ніч –
    Ця чорношкіра Сапфо,
    Ця мовчазна кіфара
    Майстрована з евкаліпту,
    Що обгризений наче Місяць
    Волохатими коалами Меркурія.
    Налию в чорнильницю свого серця
    Замість соку бузини ртуті,
    Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
    (А ви думали – хвойда. Телепні.)
    Свої отруйні сонети
    Про хвилини й години,
    Коли нас вже не буде
    За цим дерев’яним столом одкровення,
    Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
    Біля цього пустища вересового,
    Якого ми ненароком
    Назвали Вітчизною.
    ……………………….
    Пізніше зелених троянд – чорні.
    Пізніше чорних троянд – айстри.
    Осінні.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  40. Артур Сіренко - [ 2018.08.22 23:33 ]
    Сад і його господиня
    Сад синіх очей
    Садівниця-білявка,
    Господиня усіх його закутків,
    Кожної троянди пишної,
    Кожного каменю незламного,
    Зрізає квіти нагостреним лезом.
    Зрізає.
    Сад, де всі стежки заплутані,
    Де тиша щоденна гостя,
    А птахи мовчать,
    Як тільки господиня у білому платті
    Прочиняє зі скрипом хвіртку:
    Сад синіх очей,
    Маків сумних і водозборів-глечиків,
    Що збирають страждання по крапелькам,
    Сад, в якому колись цвіли вишні.
    Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
    Коли Сонце здивоване
    Зазирало в квітник росяний:
    Квітник наших мрій.
    Сад, де Калліопа згубила сандалі,
    Терпсихора вколола пальчик,
    Ерато подерла хітон,
    Евтерпа зловила джмеля,
    Нині стинає бліда господиня
    (Зазирнути би їй в очі –
    В оці глибини черепа –
    В ці чорні безодні),
    Нині зрізає блискучим металом
    Кожен прихисток мурахи.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  41. Шон Маклех - [ 2018.08.18 18:46 ]
    Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
    Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
    Проростає венами-папоротями
    Серед хащів
    Над якими завжди гримить гроза:
    Синє, наче крило ворона –
    Холодне серце темряви
    Пульсує незнаними землетрусами
    Чужої землі, не нашої,
    Не для наших очей створеної
    (А нам повертатись)
    (А нам зозулями в порожнечу
    Вогкого лісу страху кричати)
    (А нам сіяти замість зерна зуби
    Ясонами голорукими, босоногими
    Та голоребрими)
    (А нам стежку шукати і не знаходити),
    А серце темряви дзвоном
    Замість реквієму,
    Замість литавр,
    Замість.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (2)


  42. Шон Маклех - [ 2018.06.29 14:26 ]
    Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
    Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
    Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
    У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
    Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
    З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
    Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
    Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
    Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
    На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
    Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
    Де колись жила довговолоса молода відьма,
    Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
    А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
    А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
    А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
    Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
    Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
    Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
    Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
    Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
    Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
    А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
    До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
    Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
    Вони:
    Твої захмарні сни…
    Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  43. Шон Маклех - [ 2018.06.01 15:30 ]
    Довершено: Місто Нудьги
    У кожному пабі іграшок,
    У кожній ресторації ностальгій,
    У кожний келих черепа
    Налита замість літнього віскі зерна,
    Замість веселого пива Рембрандта
    Нудьга
    По вінця.

    Місто, де люди замовкли,
    Де ніхто не пише елегій
    (Бо навіщо),
    Де діти ховаються
    За брудними вікнами вчорашніх снів,
    Де ніхто не бавиться – ніхто,
    Навіть дорослі, де
    Навіть губернатор забув,
    Що таке покер і брідж,
    Де сінематограф однооким шульгою
    Шепоче ново зліпленим парам
    Страшну казку про світ,
    Стало вертебою-оселищем
    Венери палеоліту,
    Яку звати Нудьга.

    Перукарі в цьому місті
    Гострять ножиці опівдні,
    Коли Сонце хоче визирнути
    Крізь хмари буденності й сірості,
    Але не може.
    Кат у місті оцьому
    Отримавши свій гонорар
    Зачиняється в коморі без вікон,
    Судді притрушують перуки борошном,
    Сторож кладовища дзвенить ключами
    Та поголосом,
    Бо це Місто,
    Яке змурувала з сірих каменів
    Пані Нудьга.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  44. Шон Маклех - [ 2018.05.08 14:13 ]
    Довершено: Місто Осокорів
    Місто в якому живуть осокори
    (Тільки!)
    Немає жодної липи,
    Жодного ясена, жодного клена,
    Жодного явора, жодного глоду
    І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
    Осокори – чорні тополі –
    Громадяни міста чорних думок.
    Вони відвідують оперети й драми
    Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
    Як і всі гугеноти-союзники,
    Пуритани ренесансу отруєного.
    Осокори відвідують чорні крамниці –
    Купують собі чорні тканини
    Оксамитові
    Для шат урочистості.
    Осокори засідають у ратуші,
    Голосують тополевим пухом
    За те, щоб літо не закінчувалось,
    Осокори забороняють меблі:
    Витвори канібалів,
    Трунви братів-дерев,
    Осокори війну оголошують
    Жукам вусатим, яким смакує дерево:
    Легке і терпке наче бренді.
    Осокори дерев’яніють безвихіддю,
    Ховають у тінь причину,
    Темніють, як час –
    Сновида підсліпкуватий.
    Осокори старіють стоячи,
    Осокори журяться мовчки,
    Осокори лишають слід
    У світі земляних барв
    І слухають блюз
    ще живого й скрипучого дерева.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  45. Нінель Новікова - [ 2018.05.03 11:31 ]
    Картина з натури
    розлога яблуня
    у мене під балконом
    засяяла сліпучим
    білим цвітом
    неначе в танці
    пишна наречена
    свої весільні
    розметала шати
    а на гіллі
    немов у гамаку
    руденький котик спить
    мій підопічний
    після нічних пригод
    відпочиває
    мов сонечко
    заплуталось у квітах
    його ласкаво
    вітер овіває
    і не страшні
    собаки агресивні
    сьогодні котику
    напевне сниться
    ота пухнаста
    незнайома киця
    що спілкуватися
    не захотіла
    а тільки в очі
    подивилась ніжно


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  46. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:11 ]
    Мішок ночі
    Жадібна відьма Ніч
    Ховає свої чотири Місяці
    У мішок чорний Непам’яті,
    У тьму Небуття вічного,
    І бавиться ними потайки,
    Наче не відьма вона, а ворожка,
    Наче не Ніч вона, а жебрачка,
    Що ховає чотири золоті таляри
    У бородатого Володаря вициганені,
    На зуб пробувані, об камінь дзень,
    У чорнило несвітла, в мішок,
    Наче скарб – випадковий,
    Чи то дарований, чи то вкрадений
    (А нам мандрувати –
    Номадами неприкаяними,
    Шляхами Каїна – в Ніч,
    Теж у мішок її),
    А дереву що – рости,
    І всього по одному мати:
    Одне світило більмом серед ночі,
    Одно око вогню серед дня спекотного,
    Одну долю – і ту нещадну,
    Одного бога і то кульгавого,
    Одного птаха і то німого,
    Одну тінь і то потойбічну,
    Одну смерть і то подаровану,
    Одну сокиру і то надщерблену,
    Одне мовчання і то назавжди…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  47. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:02 ]
    Серце-метелик
    Серце моє – ти метелик
    З крилами кольоровими –
    Кольору Неба.
    Серце моє – ти невагоме,
    Як оцей лускокрил поцяткований –
    Істота повітря теплого,
    Тебе теж приколото –
    Багнетом, не голкою
    До буття нашого страшного,
    До часу нашого жорстокого,
    До пам’яті моєї простреленої,
    Що нагадує хламиду самітника,
    Чи то книгу з сумним епілогом
    І сторінками перекресленими.
    Серце моє – лети доки вітер,
    Доки Небо ще не стало
    Важким дахом оливним,
    Доки Сонце не стало залізною кулею,
    Доки Місяць не став вохряний, як кров,
    Доки люди не стали жабами,
    От тільки багнет…
    Яким тебе приколото…
    До важкого каменя пам’яті…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  48. Шон Маклех - [ 2018.04.18 23:15 ]
    Божевільний волейбол
    (Сучасне)

    Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

    Бавляться люди серцями
    Наче м’ячиками:
    Кидаю своє серце – ловіть!
    Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
    Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
    Не зруйнував цезій
    (Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
    Ловіть, любителі розваг і пігулок,
    Ловіть, творці хронічних цидулок!
    Одягає сірі футболки
    Волейбольна команда,
    Що грає серцем замість м’яча:
    Моїм серцем!
    Не дайте йому
    На підлогу впасти,
    Не дайте йому
    У тенета втрапити:
    Бавтеся:
    Це ж така забава гарна:
    Кидати одне одному моє серце…
    Нехай і сто разів
    Простріляне-продірявлене,
    Нехай нічого не варте:
    Але живе і тепле:
    Серце моє – м’ячик.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  49. Шон Маклех - [ 2018.04.13 19:48 ]
    Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
    Розділяємось на краплини
    Прозорі, як день навесні,
    Такі ж невагомі як сон,
    В якому ти в гості приходиш до мене.
    Ми – це весняна гроза,
    Що пахне квітами сливи,
    Що стоять і чаклують повітря кімнати
    В порцеляновій вазі династії Хань
    З синім абстрактним малюнком,
    Який малював пензлем із шерсті кота
    Майстер козлинобородий
    На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
    Майстер Бо – китаєць-блукалець.
    А може ми злива?
    Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
    Квітка китайська – біла, як спрага,
    Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
    Що прийдуть, грядуть неминуче
    Тоді, коли хмари зберемо у кошик
    Як чисту білизну збирає мальована праля.
    Ми – це дощисько тропічний:
    Теплий, як ніч на Сейшелах
    Під пальмами босих монахів-рибалок:
    Нірвана дощу: він падає з Неба
    На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
    В падінні. У вільному…
    Кохана, ми дощ – ми краплини,
    Що виснуть на квітах, ми свіжість,
    Ми прозора вода.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  50. Шон Маклех - [ 2018.04.05 03:14 ]
    Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.

    Герцог тиші
    Набиває свою порцелянову люльку
    Сухими пелюстками
    Черленої квітки папороті.
    Повелитель мовчання
    Шукає своєї дідизни
    Серед туманів найглибших ущелин
    Гір сліпої імли наших спогадів.
    Герцог мовчання
    Мурує свій замок
    На вершині вічної криги,
    Де бракне повітря
    Для невгамовних птахів,
    Для людей важкоступів,
    І навіть для звуків
    Бракне.
    Герцог тиші
    Вербує солдат серед квітів ночі:
    Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
    Серед тихих завулків
    Міста, де живуть сумні люди,
    І зроду не було трамваїв.
    Князь тиші
    Оглядає свої полки мовчазні
    Понурих залізних жовнірів
    Поглядом чорного ангела.
    Граф безсловесної німоти
    Закриває чорнильниці,
    Перетворює пера в труху,
    Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
    А нас у відлюдників.
    Герцог тиші – повелитель мовчання.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6