ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2018.07.23 06:13
Місячне сяйво. Стиглі плоди.
Тінь. У гілках аромат «Амарето»…
Хиляться стрілки до часу біди.
Ой, невгамовна міледі. Вендета.

Море хлюпоче. Бажана мить…
Печиво з’їло лоша на матраці.
Чуєш, то доля далеко скрипить,

Володимир Бойко
2018.07.23 00:27
Жалкують всі, що молодість минає,
І струни рвуть, і клавіші терзають:
Ах, молодість в житті буває тільки раз!

Але ж і старість вдруге не буває,
Але про те ніхто не заспіває,
Бо після старості уже не буде нас.

Ігор Деркач
2018.07.22 22:17
Надіється іще кіношний брат,
що там, де Ойкумена неподільна,
його чекає нація підпільна.
Не може пережити вічний кат,
що Україна вже навіки вільна.

Що наші рубежі – це на віки,
що наша буйна слава – козаки,

Микола Дудар
2018.07.22 20:47
Дозволь чола торкнутись, Імператоре
Побути біля тебе твоїм Вечором…
Ти чуєш явори шепочуть: - Брате мій
Візьми і нас у свою течію…

Дозволь мені побути твоїм Простором? -
Одна з найкращих в світі здобича
Ти чуєш явори шепочуть: - Острове

Ігор Шоха
2018.07.22 20:33
            І
Хто очолює війну,
знаємо. Ємєля!
Я узяв цю новину
у Полішинеля.
Є й домашні вороги –
обрана «еліта»,
що намотує борги

Ярослав Чорногуз
2018.07.22 19:15
Плакучі верби понад ставом,
Троянд зарошених кущі…
Неначе пестощі дощів –
У срібних краплях величавих.

Невже круг мене ви, невже ви?
Ці ніжні розсипи немов –
Красуні білі і рожеві,

Світлана Майя Залізняк
2018.07.22 17:41
Хочу миру - не війнушки.
Затихають крупорушки,
вимирають села дальні,
йде людва у сповідальні...

Павучок чатує муху.
Пиво витіснить сивуху.
Шоко-лад тягучий в чані.

Олександр Сушко
2018.07.22 16:54
Бреше з амвона пописько на паству,
А чи поет-бракороб не такий?
Авторський наголос - мовне шахрайство,
Крапле неправда лукава з руки.

Сухо в кебеті, проріха у торбі,
Чуб накриває поцвілий кашкет.
Наче-неначе, мовби-немовби -

Віктор Кучерук
2018.07.22 11:56
На липовім цвіті настояне літо
лоскоче у ніздрях повітрям хмільним,
а сонце уроче – засліплює очі
і зрячий – стаю безпорадно сліпим.
Лиш чую щомиті, в небесній блакиті,
дзвінке щебетання веселих пташин, –
і хочеться жити, між співів та цвіту,
без

Вікторія Торон
2018.07.22 09:27
Кругові
Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
Ніби куля – сніжним схилом і увись – у літній день
Навкруг місяця рухлива безупинна карусель
Як годинник, чиї стрілки від

Ігор Деркач
2018.07.22 08:11
Не цікаво у цьому кіно,
де весну переписує літо
і немає мені все одно
ні привіту, ні дружнього звіту.

Не співає охляла душа,
переповнена вщерть самотою.
Орошає сльоза... Ороша?:)

Микола Соболь
2018.07.22 05:48
Садок потопає у квітах
І тішить плодами мене.
Десь зорі летять по орбітах,
Десь вітер холодний задме…
А я повертаюся знову
В найкращий куточок землі,
Де мати мені колискову
Співала у ріднім селі.

Марія Дем'янюк
2018.07.21 15:46
Звільнилася від пут і вільна:
Свого я серця королівна,
Де сосни небо підпирають,
Відрадно солов'ї співають,
І вітровій із сині гір,
Шепоче стишене повір...
Цілую небеса шовкові,
Палахкотіння пурпурові,

Світлана Майя Залізняк
2018.07.21 13:20
Я розглядаю сукню "Манола"...
Муза у дощ розманіжена, гола.
Котики ліверку нюхали, вмовкли.
В дах угрузають "гостинці" Дамокла.

Пишеться-вариться...
Де ж те епічне?
Ми - це Європа: Безлюдівка, Ічня...

Володимир Бойко
2018.07.21 11:28
А, можливо, тобі заманулося грошей і слави,
А, можливо, тебе вже чекає високий політ,
А, можливо, і я – тільки витвір твоєї уяви,
А, можливо, нам двом паралельний відчиниться світ.

А, можливо, й не двом, бо у всесвіті ми незалежні
Від обставин, від

Микола Дудар
2018.07.21 10:58
Нудьгую за стернею… за соломою
і за жнивами, сіном - косовицею…
і неймовірною від щастя втомою
солодкою від втоми медовицею
де на рахунок три, вже засинаючи
обмурзані, невмиті і обвітрені
ми посмішку свою дитячу-заячу
у небеса ховали до освітлення

Микола Соболь
2018.07.21 07:36
Невпевнений у завтрашньому дні?
Згадай-но, казку (це було давно) –
«Не крали руки…» ці слова чудні
Нам показали, що насправді – дно
Не коломийки діда Василя,
Не «баєчки зі склепу», зовсім ні.
І тільки вилітає: «Voi la!»*
Чи дивні ми, чи йолопи дурн

Ігор Деркач
2018.07.21 07:08
І на душі – тепло,
і в серці гармонійно.
Пішли дощі. Зело
іде на урожай.
Сьогодні повезло.
Не дістає зараза
і фурія назло
у тім'я не довбе.

Сонце Місяць
2018.07.21 05:00
наче усі померли й
оті ґрандіозні слова
сяйливоокі перли
твоє дієве ноцебо
платівкова стерта різьба
імлисті опалесценти ~

заручники мрійного менту

Володимир Бойко
2018.07.20 22:19
Думки минають голови транзитом,
Не маючи пристанку в порожнечі,
Бо нині модно голови носити
На те, аби увінчувати плечі.

Микола Дудар
2018.07.20 14:55
Ми їли з одної миски...
Ми пили з одної кварти...
І бігли на наверх із писком
З нори на будь-яку варту
Мокали себе у колір…
Найкращий - жовтоблакитний
Заради дітей і волі
Готові себе убити

Богдан Манюк
2018.07.20 14:53
Лялька-мотанка час вибирає і руки
для появи своєї. Утішся, майстрине,
що магічне до тебе раптово прилине.
Доторкнися до нього й нікому – ні звуку.
У мовчанні – сходини. А вниз чи угору –
вибирати тобі. Не спіши. Не барися,
як оті на горі причепуре

Світлана Майя Залізняк
2018.07.20 10:17
а щастя - відсутність горя.
Біжи... виринай на біс.
Життя і пере, і поре,
міняє фасон куліс.

Жадаєш світопорядку.
Знов чубляться злі брати,
дружбанчик центрує грядку,

Олександр Сушко
2018.07.20 08:42
Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,

Ігор Шоха
2018.07.20 08:21
Творець одвічно експериментує
на неосяжнім поприщі своїм –
об'єднує, роз'єднує, парує
усе, що на землі Його існує
на грані між розумним і дурним.

Була цивілізація і буде,
тасуються народи, племена...

Галина Михайлик
2018.07.20 06:44
Я – фонтан! Феєрверк! Вибухаюча магма!
Наднового чуття галактичний вулкан!
Я – криниця (зі мною не знатимеш спраги)
і простий подорожник, цілющий бальзам,

пломінке па-де-де у стрімкім падолисті,
легендарно-манливе злотаве руно…
Я – найкращий сцен

Сонце Місяць
2018.07.20 03:56
а долі зникають як вірші
& зорі небесні
бо тим що не знали і вчора
не відати днесь

& ти залишаєшся десь там
у щирому квесті
із часом не граючи в карти

Олена Балера
2018.07.19 20:43
Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.

Іван Потьомкін
2018.07.19 19:48
«Ой пішла я в понеділок, в суботу вернулась.
Вибачайте мені, сестри, що недовго була.
У вас лагідно і тихо...Янголи довкола...
Та я в кожнім із них бачу любого Миколу.
Залицявсь він до Горпини, Секлети і Марти,
А до мене не озвався ні словом, ні жарт

Віта Парфенович
2018.07.19 16:22
Ми розійшлися... розійшлися через дрібницю, побутові питання і роздратованість. Ти і я втомилися, один від одного, від покладених на один одного надій, а ще – від роботи, напруженої, виснажливої... Того вечора ти чекав теплої вечері, турботи, любощів. Я

Світлана Майя Залізняк
2018.07.19 15:18
Вирізьбиш десь на камені
(кайла пливуть - бери)
всі наративи мамині...
правила анти-гри...

Є ще сестри квадратики:
пильно заповни їх,
щоб від Пристром до Аттики

Олександр Сушко
2018.07.19 11:00
Жона не здається без бою,
На ложі кручуся як в'юн.
Замучила мавка любов"ю,
Безсилий уранці встаю.

Друзяка без меду став жовчним,
Бажає скрипучих пружин.
Поглипує поглядом вовчим,

Ярослав Чорногуз
2018.07.19 08:38
Боги, навіщо мучите любов`ю?
Чи це уже до смерті не мине?
Здавалося, із серця вирвав з кров`ю
Нарешті почуття оте жахне.

Здавалося… І знову мимоволі
Вишукую загублені сліди.
Й уколами оці сердечні болі,

Ігор Деркач
2018.07.19 07:04
Охоплюю душею    цілий світ
і   подумки    рушаю   у   політ
поза    водойми    гори і моря
де   сяє   ще     поетова    зоря
і     вечорами     пізно    уночі
іще     перекликаються     сичі
його Дніпро Арал і Петербург
у    кондуїт     нотує  

Сонце Місяць
2018.07.19 04:05
убраний в чорний монолог
він розстіба її пальто
& однопартники його
вантажать інший ешелон

.

вона блонд ~ бестія

Микола Соболь
2018.07.18 20:09
Замерло все, листок не шерхотить.
Воліє день умовчати печалі…
У чорнім небі наступає мить –
Грімниця б’є посеред хмар вуалі.

Як блиснула! Ясніше за життя.
Змішався спогад у сльозі та зливі…
В калюжі вигопцьовує дитя,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Віра Карасьова КаеЛін
2018.07.20

Ангелінка МАЮ
2018.07.18

Олександр Шевчук
2018.07.17

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Катерина Швець
2018.06.29

Одарка Любомир
2018.06.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Шон Маклех - [ 2018.06.29 14:26 ]
    Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
    Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
    Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
    У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
    Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
    З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
    Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
    Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
    Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
    На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
    Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
    Де колись жила довговолоса молода відьма,
    Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
    А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
    А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
    А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
    Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
    Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
    Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
    Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
    Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
    Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
    А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
    До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
    Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
    Вони:
    Твої захмарні сни…
    Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  2. Шон Маклех - [ 2018.06.01 15:30 ]
    Довершено: Місто Нудьги
    У кожному пабі іграшок,
    У кожній ресторації ностальгій,
    У кожний келих черепа
    Налита замість літнього віскі зерна,
    Замість веселого пива Рембрандта
    Нудьга
    По вінця.

    Місто, де люди замовкли,
    Де ніхто не пише елегій
    (Бо навіщо),
    Де діти ховаються
    За брудними вікнами вчорашніх снів,
    Де ніхто не бавиться – ніхто,
    Навіть дорослі, де
    Навіть губернатор забув,
    Що таке покер і брідж,
    Де сінематограф однооким шульгою
    Шепоче ново зліпленим парам
    Страшну казку про світ,
    Стало вертебою-оселищем
    Венери палеоліту,
    Яку звати Нудьга.

    Перукарі в цьому місті
    Гострять ножиці опівдні,
    Коли Сонце хоче визирнути
    Крізь хмари буденності й сірості,
    Але не може.
    Кат у місті оцьому
    Отримавши свій гонорар
    Зачиняється в коморі без вікон,
    Судді притрушують перуки борошном,
    Сторож кладовища дзвенить ключами
    Та поголосом,
    Бо це Місто,
    Яке змурувала з сірих каменів
    Пані Нудьга.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  3. Шон Маклех - [ 2018.05.08 14:13 ]
    Довершено: Місто Осокорів
    Місто в якому живуть осокори
    (Тільки!)
    Немає жодної липи,
    Жодного ясена, жодного клена,
    Жодного явора, жодного глоду
    І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
    Осокори – чорні тополі –
    Громадяни міста чорних думок.
    Вони відвідують оперети й драми
    Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
    Як і всі гугеноти-союзники,
    Пуритани ренесансу отруєного.
    Осокори відвідують чорні крамниці –
    Купують собі чорні тканини
    Оксамитові
    Для шат урочистості.
    Осокори засідають у ратуші,
    Голосують тополевим пухом
    За те, щоб літо не закінчувалось,
    Осокори забороняють меблі:
    Витвори канібалів,
    Трунви братів-дерев,
    Осокори війну оголошують
    Жукам вусатим, яким смакує дерево:
    Легке і терпке наче бренді.
    Осокори дерев’яніють безвихіддю,
    Ховають у тінь причину,
    Темніють, як час –
    Сновида підсліпкуватий.
    Осокори старіють стоячи,
    Осокори журяться мовчки,
    Осокори лишають слід
    У світі земляних барв
    І слухають блюз
    ще живого й скрипучого дерева.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  4. Нінель Новікова - [ 2018.05.03 11:31 ]
    Картина з натури
    розлога яблуня
    у мене під балконом
    засяяла сліпучим
    білим цвітом
    неначе в танці
    пишна наречена
    свої весільні
    розметала шати
    а на гіллі
    немов у гамаку
    руденький котик спить
    мій підопічний
    після нічних пригод
    відпочиває
    мов сонечко
    заплуталось у квітах
    його ласкаво
    вітер овіває
    і не страшні
    собаки агресивні
    сьогодні котику
    напевне сниться
    ота пухнаста
    незнайома киця
    що спілкуватися
    не захотіла
    а тільки в очі
    подивилась ніжно


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (4)


  5. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:11 ]
    Мішок ночі
    Жадібна відьма Ніч
    Ховає свої чотири Місяці
    У мішок чорний Непам’яті,
    У тьму Небуття вічного,
    І бавиться ними потайки,
    Наче не відьма вона, а ворожка,
    Наче не Ніч вона, а жебрачка,
    Що ховає чотири золоті таляри
    У бородатого Володаря вициганені,
    На зуб пробувані, об камінь дзень,
    У чорнило несвітла, в мішок,
    Наче скарб – випадковий,
    Чи то дарований, чи то вкрадений
    (А нам мандрувати –
    Номадами неприкаяними,
    Шляхами Каїна – в Ніч,
    Теж у мішок її),
    А дереву що – рости,
    І всього по одному мати:
    Одне світило більмом серед ночі,
    Одно око вогню серед дня спекотного,
    Одну долю – і ту нещадну,
    Одного бога і то кульгавого,
    Одного птаха і то німого,
    Одну тінь і то потойбічну,
    Одну смерть і то подаровану,
    Одну сокиру і то надщерблену,
    Одне мовчання і то назавжди…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2018.04.26 15:02 ]
    Серце-метелик
    Серце моє – ти метелик
    З крилами кольоровими –
    Кольору Неба.
    Серце моє – ти невагоме,
    Як оцей лускокрил поцяткований –
    Істота повітря теплого,
    Тебе теж приколото –
    Багнетом, не голкою
    До буття нашого страшного,
    До часу нашого жорстокого,
    До пам’яті моєї простреленої,
    Що нагадує хламиду самітника,
    Чи то книгу з сумним епілогом
    І сторінками перекресленими.
    Серце моє – лети доки вітер,
    Доки Небо ще не стало
    Важким дахом оливним,
    Доки Сонце не стало залізною кулею,
    Доки Місяць не став вохряний, як кров,
    Доки люди не стали жабами,
    От тільки багнет…
    Яким тебе приколото…
    До важкого каменя пам’яті…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Шон Маклех - [ 2018.04.18 23:15 ]
    Божевільний волейбол
    (Сучасне)

    Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

    Бавляться люди серцями
    Наче м’ячиками:
    Кидаю своє серце – ловіть!
    Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
    Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
    Не зруйнував цезій
    (Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
    Ловіть, любителі розваг і пігулок,
    Ловіть, творці хронічних цидулок!
    Одягає сірі футболки
    Волейбольна команда,
    Що грає серцем замість м’яча:
    Моїм серцем!
    Не дайте йому
    На підлогу впасти,
    Не дайте йому
    У тенета втрапити:
    Бавтеся:
    Це ж така забава гарна:
    Кидати одне одному моє серце…
    Нехай і сто разів
    Простріляне-продірявлене,
    Нехай нічого не варте:
    Але живе і тепле:
    Серце моє – м’ячик.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  8. Шон Маклех - [ 2018.04.13 19:48 ]
    Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
    Розділяємось на краплини
    Прозорі, як день навесні,
    Такі ж невагомі як сон,
    В якому ти в гості приходиш до мене.
    Ми – це весняна гроза,
    Що пахне квітами сливи,
    Що стоять і чаклують повітря кімнати
    В порцеляновій вазі династії Хань
    З синім абстрактним малюнком,
    Який малював пензлем із шерсті кота
    Майстер козлинобородий
    На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
    Майстер Бо – китаєць-блукалець.
    А може ми злива?
    Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
    Квітка китайська – біла, як спрага,
    Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
    Що прийдуть, грядуть неминуче
    Тоді, коли хмари зберемо у кошик
    Як чисту білизну збирає мальована праля.
    Ми – це дощисько тропічний:
    Теплий, як ніч на Сейшелах
    Під пальмами босих монахів-рибалок:
    Нірвана дощу: він падає з Неба
    На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
    В падінні. У вільному…
    Кохана, ми дощ – ми краплини,
    Що виснуть на квітах, ми свіжість,
    Ми прозора вода.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  9. Шон Маклех - [ 2018.04.05 03:14 ]
    Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.

    Герцог тиші
    Набиває свою порцелянову люльку
    Сухими пелюстками
    Черленої квітки папороті.
    Повелитель мовчання
    Шукає своєї дідизни
    Серед туманів найглибших ущелин
    Гір сліпої імли наших спогадів.
    Герцог мовчання
    Мурує свій замок
    На вершині вічної криги,
    Де бракне повітря
    Для невгамовних птахів,
    Для людей важкоступів,
    І навіть для звуків
    Бракне.
    Герцог тиші
    Вербує солдат серед квітів ночі:
    Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
    Серед тихих завулків
    Міста, де живуть сумні люди,
    І зроду не було трамваїв.
    Князь тиші
    Оглядає свої полки мовчазні
    Понурих залізних жовнірів
    Поглядом чорного ангела.
    Граф безсловесної німоти
    Закриває чорнильниці,
    Перетворює пера в труху,
    Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
    А нас у відлюдників.
    Герцог тиші – повелитель мовчання.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  10. Артур Сіренко - [ 2018.03.27 00:34 ]
    Загублений
    Загубитись так легко в морі:
    Коли вітрило подерте
    Загубитись так легко
    У бурхливому морі життя.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли човен-пірогу
    Несе невідомо куди течія.
    Загубитись так легко
    У темному морі книг.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли човен пробитий кулями,
    У морі солоному наче кров
    Загубитись так легко
    У нещадному морі війни.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
    А сонце заплющило очі,
    А пам’ять засипана квітами –
    Пелюстками троянд.
    Загубитись так легко
    У нескінченному морі минулого.
    Загубитись так легко в морі:
    Коли зловив почварку,
    Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
    Синю: загубитись так легко
    У неспокійному морі людей.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  11. Шон Маклех - [ 2018.03.22 21:48 ]
    Під зливою
    Небо – це просто розкрита книга
    Яку ми хотіли би прочитати,
    Але не вміємо: ненароком забули літери,
    Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
    Отоді – тої осені.
    Добре, що ми не забули, що це книга,
    А не просто колодязь наповнений порожнечею,
    Куди стрибають здивовані люди,
    Чиї роки полічені, як монети в глечику:
    Стрибають і не вертаються.
    Тому Небо-книга нам надсилає
    (Добре хоч інколи – не щоденно)
    Зливу холодну. Зливу-нагадування.
    Зливу слів.
    Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
    Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
    Бо забули ми, що ми народ блискавок,
    Що над скелями, як серпокрильців зграя
    Свої домівки-склепи мурував-громадив
    (Фір Болг).
    А небо все кидає з безодні себе
    Слова холодні краплями прозорими,
    Так наче це не слова, а вода.
    І наче не вторити нам, а пити,
    Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
    Так наче не мішковина до плечей липне,
    А істина. Буцімто…



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  12. Артур Сіренко - [ 2018.03.22 16:59 ]
    Танці на кінчику леза
    На кінчику леза ножа
    Живуть тридцять два аптекарі:
    Торговці еліксиром зеленим
    І один сажотрус – конче сентиментальний,
    А ми все танцюємо танці:
    Танго та тарантелу
    На лезі ножа – того самого
    Що

    На лезі ножа
    Чи то бритви, чи то катани
    Самурая, що згорів у вогні Фудзі
    Чи то просто меча
    Мертвого лицаря плинного часу –
    Володаря замку, що мурували між хмарами
    В королівстві Прозорості
    На лезі – такому гострому
    Ми танцюємо танці:
    Під звуки гітари гішпанської
    Гітари, яку загубив Лорка
    Викрутаси на лезі ножа –
    Того самого
    Що

    На лезі ножа
    Крім танців і струн,
    Аптекарів і сажотрусів
    Живуть несподівані тексти
    Народжені музою – надто нервовою,
    Зачаті поетом-мрійником (тато):
    Тексти без крапок.
    І поміж халупами
    Оцих ефемерних мешканців
    Ми танцюємо танці
    З худорлявою жінкою в білому
    Джигу на лезі ножа –
    Того самого
    Що



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  13. Артур Сіренко - [ 2018.02.17 04:52 ]
    Прозоре серце
    Серце людське
    Схоже на шматок синього неба
    Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
    Щоб мурувати з нього гніздо –
    Прозоре як мертва істина.

    А я пливу в човні забутих слів
    По річці буття несьогоднішнього…

    Серце людське
    Схоже на жмуток трави
    Яка росте на двогорбій могилі
    Оксамитових легенд майбутнього –
    Терпких як запах вересу.

    А я пливу в моєму човнику мрій
    На межі між тьмою води і тьмою Неба…

    Серце людське
    Схоже на гірське замшіле болото
    На водяними очима якого
    Літають плямисті бабки
    З прозорими крилами.

    А я пливу в човні дерев’яному
    Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

    Серце людське
    Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
    Літають відчайдухи від хмари до хмари
    У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
    Пісня вогню і загірного степу.

    А я пливу у човні кинувши весла:
    Хай несе мене течія у тьму Небуття
    У Нірвану солодку…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  14. Олександр Козинець - [ 2018.02.15 22:29 ]
    І навіть якщо...
    І навіть якщо ти
    Будеш мене вести
    Шляхом серця,
    Що навіть діти чужі
    В мені батька шукатимуть,
    Я смиренно скорюсь,
    Даруватиму світло їм.
    Тільки дозволь крім цього
    Ще й музикою звучати,
    Від якої сльози на очі навертаються,
    Дерева ростуть,
    Душі молодшають.
    Я загину без співу,
    Зламаюсь без слова,
    Твого чистого слова,
    В небеснім огні настоянім,
    Схованому в тенорі моєму.
    Дай потрібного вітру
    Показати полум'я світові.
    Бо так пече у грудях
    І не минає!


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (6)


  15. Артур Сіренко - [ 2018.01.29 02:47 ]
    Тенета
    Небо нині кольору попелу –
    Такі фарби були в художника злого,
    А життя – це потік прозорий,
    Плинь, життя, плинь.

    Сонце заплющує нині
    Нажахані очі:
    А дерева – білі вдовиці:
    Над тим же потоком:
    Шукають загублене дзеркало:
    У житті – потоці прозорому –
    Може там – на дні,
    Може скалки лише:
    Світ нині без дзеркала,
    Бо не хоче
    Обличчя своє потворне
    Бачити.

    Павуків забуття кличу:
    Най заплетуть тенетами
    Цей потік чистий, прозорий,
    Най ніхто не знайде
    Оте загублене дзеркало,
    В яке світ-потворка
    Зазирнути боїться,
    Чи то просто не хоче.
    А художник і далі малює
    Пейзажі сірими фарбами –
    Кольорів не лишилося,
    Окрім кольорів попелу…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  16. Шон Маклех - [ 2018.01.08 17:55 ]
    Довершено: Місто Чуми
    Місто
    Де кожен доктор на лелеку схожий –
    Дзьобатий.
    Кожен лікар вбраний у чорне
    Димить сіркою, носить намисто
    Гірке часникове – бо лікар.
    Кожен лікар – лелека.
    Кожен знахар – чаклун.
    Кожен доктор – Фауст –
    Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
    Місто, де кожен витягує жереб.
    Жереб – жереп – жер би, та вона
    Чума – нас жере,
    Може я теж щось витягну:
    Щось мені випало:
    Чи то маска чумного доктора,
    Чи то маска Чорного Пса –
    Того, що приходив до Фауста,
    Що видивлявся Nova Stella
    У небі чорному – зірку Lucifer,
    Що віщувала чуму –
    Яка прийшла таки в Місто,
    Що стало Містом Чуми,
    Містом людей-лелек
    Чорногузів,
    Чорновбраних людей-птахів:
    Мелянхляйнів Гіпербореї.
    Три монети для доктора –
    Фаусте, Вам три монети –
    Злоті – три ноти –
    Заграйте на них музику – на сопілці…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (12)


  17. Шон Маклех - [ 2018.01.08 16:30 ]
    Довершено: Місто Темряви
    Щоночі
    Я будую Місто з кавалків темряви
    Початкової – як три горішки у жмені
    Старого картяра Бога -
    Гравця в божевільну рулетку.
    Три горішки з чорним нутром
    Три горішки для попелюшки,
    Що бавиться з попелом у темряві
    (Хтось погасив світло –
    Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
    Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
    Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
    Щоночі
    Я складаю підмурок своєї в’язниці
    З цеглин споконвічної темряви,
    Хтось ходить – дзвенить ключами,
    Поза дверима Всесвіту:
    Я знаю – там нічого крім темряви,
    Але запитую себе – хто там?
    Навіщо він там ходить
    І запирає двері моєї камери
    Тюрми, яку я сам собі вимурував –
    Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

    А десь човен пливе у тьмі –
    Човен жебрачки Венеції,
    А десь мурують готичну вежу –
    У тьмі.
    У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
    Назавжди готичної.

    Місто темряви.
    Немає з нього виходу, бо немає входу –
    Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
    Дайте мені цеглину – навпомацки –
    Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
    Я десь згубив свій кутомір і фартух –
    Там, на вулицях міста темряви…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  18. Шон Маклех - [ 2017.12.31 16:28 ]
    Вітер помер
    У цьому селищі вітер помер,
    Його поховали під дольменом старим,
    Таким давнім, що навіть Смерть
    Не знає коли його громаджено,
    Коли ці брили тисли на плечі
    Бородатих пастухів-козопасів,
    Що відчинили двері туди – в потойбічне,
    У темне й незнане, тому одвічне.

    Цей вітер міг би вказати
    Шлях безтурботним ластівкам,
    Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
    Чи то подорожнім
    Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
    Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
    Іншим, що кидають сей острів зелений
    І летять навмання: дикі гуси.

    Вітер помер
    Його поховали строчма-стоячи
    Як ховали поганців – королів Ірландії,
    На менгірі лускатому
    Вибили-вишкрябали знаками огаму
    Його імення нікому незнане:
    Імення вітру-волоцюги
    Злого й недоброго опівнічного.

    У цьому селищі,
    Що стоїть над могилою вітру
    Лишилися одні копачі картоплі
    З очима кольору черствого хліба,
    З руками пошерхлими наче земля привидів,
    Земля торфу й вересу,
    Земля незачесана, патлата й нечемна,
    Земля, яку втомилися люди топтати,
    Селище, де помер вітер…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  19. Артур Сіренко - [ 2017.12.26 00:55 ]
    Там, за териконами
    Там, за териконами – джаз,
    Постмодернова музика,
    Саксофон сірого дня –
    Такого ж сірого, як і мої берци,
    Від пилу і бруду нескінченних днів
    (Довершеність).

    Там, за териконами – блюз,
    Блюз без сезону: не осінній,
    Не літній, не весняний,
    І не зимовий навіть:
    Блюз нескінченних доріг,
    Яких не пройти, не здолати,
    І навіть не проповзти,
    І не плазувати – про:
    Блюз.

    Так, за териконами – пустка:
    Порожнеча, якої немає,
    Ніщо, якого не було, не є,
    І не буде – Небуття.
    Там. Де музику грає
    Джазмен бородатий
    Білий, як сніг на чорному.
    Там – пустка.

    Там, за териконами –
    Спогади. Про неіснуюче.
    Там, де матерія
    Міряє часопростір –
    Карма. Там, за териконами –
    Сансара.
    Босоногий Сітхартха
    Кидає мені в долоні
    Вервечку хвилин позичених.
    Тільки я не ловлю – бо затиснув
    Пальцями металеву іграшку.
    Холодну. Сансара.

    Там, за териконами –
    Заперечення
    Всіх істин моїх кольорових.
    Барабан виграє
    Все туж мелодію
    Барабан джазмена Бога
    (Він вміє тримати ритм).
    Там, за териконами – Смерть.
    Там просто батьківщина моя розстріляна,
    Там.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Артур Сіренко - [ 2017.12.19 01:35 ]
    Плаття Евтерпи
    Чомусь погляд сумний
    У цього трамваю з номером
    Десять.
    Я плутаю місто
    Зі старою книгою:
    Намагаюсь місто читати,
    Намагаюсь блукати книгою,
    Намагаюсь бути текстом,
    Намагаюсь визирати у вікно метафор.
    Прикро: міста на рівнинах мурують.
    Прикро: книги пишуть знічев’я,
    Чорнилом.
    Прикро.
    Евтерпа ходить у чорній сукні,
    Плащ свій (теж кольорів невеселих)
    Подарувала опудалу.
    Епоха сумних комедій,
    Епоха трагедій кумедних,
    Затискаю в руках клубок
    Ниток:
    Той самий, що колись дарувала
    Аріадна Теcею,
    Від лабіринту лишилась
    Купа каміння,
    Навіть меч той зітлів –
    Той, яким Мінотавра дірявили,
    Перетворився на купорос,
    А клубок
    Ниток
    Все такий. І нитки тонкі.
    І не рвуться. І тягнуться.
    У нескінченність сріблясту.
    Ти мала б людей веселити,
    Ти –
    Дівчина, вбрана нині у чорне.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  21. Артур Сіренко - [ 2017.12.15 14:19 ]
    Блукання сумної Ерато
    Час – кульгавий жебрак
    З торбою – Всесвітом,
    З торбою – Простором,
    З торбою, де ховаємось ми
    Разом з тією Порожнечею –
    Нескінченністю.
    Всі сидимо біля вікна
    За склом якого одна чорнота
    І жодної голки світла
    Для ока сліпого, для шкіри
    чутливої
    (Люди-безхатьки бачать шкірою)
    Крила комах
    Ти збираєш, Ерато,
    Замість квітів прозорих
    У букети синього Неба
    (Нам літати, їй плакати,
    Нам падати, їй плакати,
    Нам помирати, їй плакати
    Завжди).
    Люди шукають знаки,
    Що писані давнім шрифтом
    На крилах птахів,
    На панцирах черепах
    (Повільних панцерників)
    А горах Еллади
    У кам’яній хатці
    Досі живуть люди
    Які вірять,
    Які просто впевнені,
    Що Гомер був зрячим.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  22. Артур Сіренко - [ 2017.12.11 21:33 ]
    Збирач горіхів
    Я збираю горіхи,
    Які падають з дерева,
    Що намальоване на стіні
    Мого кострубатого сну.
    Я кладу до кожної жмені
    Дітей горбатого катеринщика –
    Таких сумних, як грудневий світанок –
    Три горіхи з шкаралупою
    Кольору зимового неба –
    Сього бородатого старця –
    Чорнокнижника Собачої Зірки.
    Я кладу у теплі долоні
    Замурзаної попелюшки,
    Що міняла свої плаття подерті
    На сліди сонячних зайчиків –
    Три горіхи з тьмяною шкаралупою
    Кольору травневого нечуйвітра
    (Грай, вітре, грай
    Пісню босоногих бузьків:
    Чорногузів міста крейди
    І поцяткованих писарів).
    Я збираю горіхи
    Тверді, як віра алхіміка
    У збіговисько готичних літер
    Книги, яку продали в Венеції
    За шматки металу блискучого.
    Я збираю горіхи,
    Що падають з намальованого дерева
    І дарую їх дітям,
    Які ніколи не народяться,
    Які бавляться потойбічними іграшками,
    Незримими ведмедиками
    Снів моїх волохатих.
    А ці горіхи все падають
    На бруківку покручених вулиць
    Міста, де ніхто не живе,
    Навіть той катеринщик,
    Що співає псалми апостола горобців,
    Навіть він
    У цьому місті чужий –
    Перехожий.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  23. Анна Віталія Палій - [ 2017.11.26 17:57 ]
    Парадокси любови. Час
    1. Радість – у дні моїм.
    Темрява згущується до світання.
    Приймаю твою темряву, о часе!
    Заради світла.

    2. Не йтиму проти часу,
    шукаючи щасливих доріг у минулому.
    Не обганятиму часу,
    щоби не втратити можливостей нинішнього.
    Іду із часом ні, не за руку, –
    дотиком серця і розуму.
    Іду з ним через біль
    болем.

    3. Не поєднані руками, –
    поєднані поглядом.
    Не поєднані поглядом, –
    поєднані простором.
    Не поєднані простором, –
    поєднані часом.
    Не поєднані часом, –
    поєднані Богом
    у любов.

    4. Не розділить уже
    ні час, ні простір,
    бо у дусі ми
    поєдналися
    чистотою.

    5. Пелюстками долонь
    тримаю твоє нестаріюче лице.
    Зістарилось?
    Керуючий часом
    обирає відповідність.

    6. Твій час – потребою радості
    моєї.
    Мій час – потребою відречення
    твого.
    Яка ж невідповідна відповідність.

    7. У долонях мого серця – ти,
    у долонях твого серця – я.
    І так до безконечності.
    На завершенні безконечності –
    Бог.
    До Нього мільярд часів – мить.

    8. Щаслива вічність –
    то висока Любов,
    яку винесли із Землі.
    15. 05. 2016 р.




    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.48)
    Коментарі: (4)


  24. Шон Маклех - [ 2017.11.26 13:28 ]
    Довершено: Місто Юрби
    Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
    Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
    Де замість бруківки сліди важких чобіт,
    Де замість вікон мільйони відкритих очей,
    Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
    І замість дротів емоції – ненависті і жадання
    Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
    У цьому місті люблять театр-видовище,
    Для цього посеред юрмища теслі майструють
    Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
    Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
    Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
    Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
    Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
    Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
    Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
    Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
    Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
    Що погризений тарганами – тими,
    Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
    Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
    Бо юрбі треба свята – щоденно –
    Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
    Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
    В ім’я юрби.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  25. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:32 ]
    у вікні місяця кругле обличчя
    у вікні місяця кругле обличчя
    безсоромне й бліде
    від його холодного погляду
    закривається хворий у ліжку

    за роялем патлатий Том Йорк
    густий дим його голосу
    поволі заповнює простір
    ось так помирає квітень


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  26. Артур Сіренко - [ 2017.11.16 02:52 ]
    Срібна монета осені
    Місячна ніч –
    Монетою срібною жебраку під ноги.
    Осені біла сторінка:
    На якій не написано
    Жодного знаку
    І жодної літери.
    Тільки тема – для медитацій.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Місячна ніч осіння:
    Гільйотини лезом –
    Срібним і потойбічним
    Вироком.
    Наче весни вже більше не буде.
    Ніби то ми стали туманом:
    Поети занепаду.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Уривок холодної осені:
    Сріблом карбованим
    Королівства давно забутого.
    Важкість металу:
    Корони й підкови,
    Шаблі і молоту.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Місячна ніч осіння:
    Срібною кулею
    Для юнака-самогубця,
    Для вурдалаки сирості –
    В жменю. Набої.

    ...А падолист пахне димом і тліном.

    Брюмера холодного світло
    Осінь республіки,
    Вітри Бонапарта,
    Туман алегорій.
    Скриню відкрию осені –
    Скриню скарбів:
    Срібляники темних ночей
    Збирає глитай фрімер –
    Володар кахляних п’єців...

    ...А падолист пахне димом і тліном.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Артур Сіренко - [ 2017.10.10 02:10 ]
    Тінь синьої кішки
    Сторінками книги століття-калічки,
    Сторінками цього збірника фейлетонів,
    Цього альманаху сумних анекдотів
    Блукає синя кішка,
    Що лишає сліди-плями
    На початку кожного розділу,
    На початку кожного зачину-реквієму
    По нашому буттю справжньому.
    Синя кішка розкаже сумну історію
    Людства неотесаного дерев’яного
    (А десь вогнище,
    А десь Час-палій
    Пожежу роздмухує,
    А ми все будуємо
    Хатки свої паперові,
    Кораблики свої шкаралупові,
    А ми все поливаємо
    Корені людей-дерев
    Давно посохлих).
    Синя кішка сновида
    Розкаже історію
    Мишей-людисьок
    Про звитяги їх сірі,
    Про битви їх хвостаті,
    Про королів їхніх волохатих
    Зубатих та сиролюбних,
    Про філософів шарудіння,
    Про ораторів писклявих,
    Про патріархів темної нірки,
    Про інквізиторів комірчини.
    А Місяць-дивак
    Все слухає, все зазирає-кліпає
    У ці хащі кипарисові,
    Де плете свою розповідь
    Синя кішка,
    Яка на осінньому вітрі
    Збирає каміння...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  28. Артур Сіренко - [ 2017.10.01 00:00 ]
    Попіл спогадів
    Моє рідне селище
    Засипає попелом спогадів.
    Стежка, що веде в минуле
    Чебрецем пахне – рожевим як сон.
    Збираю той попіл жменями,
    Забирає той попіл вітер –
    Вітер епохи,
    Несе той попіл по світу вітер –
    Вітер тьми.
    Моє рідне селище фарбоване в чорне
    (Там – в минулому),
    Моє селище шукачів каменю
    Чорного, але вогненного.
    Моє селище дігерів-копачів,
    Шукачів давно зниклого,
    Давно схованого – там, в глибинах,
    У безоднях темних,
    Серед тверді непрозорої
    Там.
    Розгрібаю той попіл спогадів,
    А він все падає, падає, падає –
    Наче сніг.
    Що шукаю я там – за Горою Лисою,
    За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
    Серед дубів давно зрубаних,
    Серед хат давно спалених,
    Серед колій, що ведуть у ніщо?
    Себе.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  29. Артур Сіренко - [ 2017.09.27 21:53 ]
    Осінній шлях
    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Може колись ось так і помру,
    Споглядаючи жовте листя
    І слухаючи спів осіннього вітру,
    Коли шлях осені
    Дійде до хиткого мосту –
    Дерев’яного мосту
    Над потоком Часу
    Між двома існуваннями.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Вона блукає між людей і собак,
    Між машин і трамваїв,
    Мимо будинків,
    Двері яких завжди зачинені,
    Навіть для осені,
    Навіть для осіннього вітру,
    Навіть для сліпих подорожніх,
    Навіть для кота, що бавиться
    З Часом, як з мишею.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    І хай над рівниною
    Летять зітхання глухі
    Осіннього вітру,
    Я знаю: мій шлях
    Тут – стежею асфальтною,
    Що в’ється гадюкою
    Містом байдужих людей,
    Біля дерев, що гублять
    На твердь землі
    Блискучі брунатні горіхи:
    Стук, стук, стук.
    Бруківка австрійська,
    Важке помпезне бароко
    Рудих кам’яниць
    І книжка зім’ята
    (Наче листок осені)
    Поета давно померлого
    З островів, де звикли люди
    Співати про смерть.
    Вітер сарматів, трава Кімерії.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.
    А осінь...
    Так само як кожна війна
    У нашій Загірній Країні
    Сумна чи весела – хто зна,
    І пісня сумна як весела війна
    А осінь...
    Як міст над рікою,
    Як шлях над водою,
    Як смерть над журбою,
    Як ми над війною –
    Сумна.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  30. Артур Сіренко - [ 2017.09.24 02:38 ]
    Поле вестготів
    Я блукаю
    Серед подертого шовку Неба,
    Серед ластовиння
    Кирпатого бешкетника Сонця.
    А моїх волів черлених жене Час-сколот:
    Туди – за обрій чеснот,
    Туди – в жовту, як сніп, Іспанію,
    У Толедо на торжище,
    На забій – на арену,
    Матадору фантасмагорій.
    А ми мандруємо шляхом зоряним
    До моря гнилого соленосного-соледарного:
    Біло, біло, біло – у мішок по жмені їдкій,
    А може ми теж матадори –
    Тільки в минулому,
    У сонячному, неприкаяннаму,
    У шкіряному годиннику вестготів.
    А я все блукаю
    За сонцем услід
    Шукаючи Андалусію-тугу
    Навпіл – шмат війни горожанської,
    Шмат кориди, шмат тачанки
    І вогонь скоростріла –
    Просто осінь – про літо жарке спогади:
    Кожний листок золотий –
    Шматок літа іспанського
    Не в той край занесений,
    Не тим гідальго, але на арену
    Де глядачі сліпі жадають видовища.
    На арену, де Гемінгвей бородатий
    Розкаже тобі кавалок казки
    Про полювання
    Чи то на слонів, чи то на левів зубатих
    Чи то на заброд –
    На волохатих варварів.
    А я все бреду
    Полем жовтим вестготським
    Гішпанським та іберійським
    Сарматом-номадом
    Малюючи автопортрет
    Дивака-гідальго.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  31. Шон Маклех - [ 2017.09.14 01:20 ]
    Мовчазна подружка
    Я живу в кам’яному домі –
    Старому, як напівзабуті спогади
    Про вік кам’яний – важкий,
    Вогню жадаючий,
    Я живу в кам’яному домі –
    Темному, як часи короля Едварда,*
    Холодному, як ольстерський жовтень,
    Високому, як дерев’яна шибениця
    На пагорбі в Тіпперері**
    У часи короля Георга.***
    Я живу в кам’яному домі,
    Що під дощем-дощиськом
    Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
    Банькуватими більмами
    У простір туманний
    Вже не одне століття-жахіття.
    Живу я у цьому домі-кляшторі
    Зі своєю подружкою –
    Коханкою мовчазною
    На ймення Самотність.
    З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
    Мені весело:
    Привела гостей-друзів
    До обителі моєї сутінкової:
    Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
    Музику невгамовного.
    Вікно прочинивши
    Привела Вітер – філософа мудрого,
    Знавця таємничого, цирульника яблунь.
    Привела Осінь – красуню небачену,
    Що забарвлює кольорами
    Дні нашої сірості епохи занепаду.
    Отож з цими друзями-музиками
    Співаю про тишу,
    Веду розмови веселі
    Мовчанням.

    Примітки:
    * Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
    ** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
    *** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  32. Шон Маклех - [ 2017.08.30 21:14 ]
    Літо довершилось
    Літа краплі останні
    Додав до віскі терпкого
    Старості моєї нескінченної
    Дивак-менестрель вересень.
    Тепер тільки осінь
    У моїй Ірландії моретравній
    Мореплавній і морепрозорій
    Чи то назавжди,
    Чи то просто сторінками книги –
    Повісті про журбу й одкровення
    Шелестить невдаха-вітер.
    Літо довершилось,
    Як довершуються династії
    Вождів непокірних кланів,
    Як довершується сама історія
    Землі Еогайна-мрійника,*
    Лишається тільки спокій,
    Тільки сумна пісня вітру,
    Тільки погляд на кам’яні брили,
    Що чомусь поставали колом
    Навколо могили-пагорба,
    Навколо Сіду темного**,
    Навколо світу нашого реального
    (Світу-вигадки).
    А ви собі човни будуєте з листя торішнього
    Горобинового і кленового,
    А ви собі на банджо без струн
    Все ту ж мелодію
    Пісні хворої дівчини –
    Пісні про смерть.
    А ви собі все грона і все виноградові
    Вичавлюєте (сусло між пальцями),
    А ви собі про сонечко,
    А воно холоне....


    Примітки:
    * - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
    ** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...




    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  33. Артур Сіренко - [ 2017.08.30 19:28 ]
    Годинники зупинились
    Всі годинники зупинились:
    Ніхто вже час не міряє –
    Ні вздовж, ні в поперек.
    Часоміри затихли,
    Наче ковтнули рибину –
    Ту, холодну, що тхне аміаком,
    Ту, банькувату, в очі якої
    Зазирав Торквемада,
    Лускою якої
    Засипало срібним попелом
    Не одні Помпеї розпусні.
    Годинникарі
    З останнім живим дзигарем
    Пішли у вигнання
    Шляхом битим-розбитим,
    Білим шутером всипаним.
    А може то сам Час
    На людей прогнівався?
    Чи може бог коліщаток,
    Демон зілля-дурману,
    Що планетами-кульками бавиться
    Поселив нас серед болота «сьогодні»
    І застеріг думати
    Про прийдешнє
    Навіть йому неясне....


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  34. Артур Сіренко - [ 2017.08.24 01:21 ]
    Дзеркало на продаж
    Цей світ – це крамниця дзеркал.
    Кожне око вола від роботи втомленого,
    Кожне крило метелика з тінями літа,
    Кожен пазур крука, що ситий падлом –
    То свічадо, в яке зазирає
    Сліпа дівчина Сонце.
    Приходять в цю крамницю-шибеницю
    (Для шибеників марнословів)
    З монетами-каменями
    (Навчилися жебраки-королі
    Карбувати монети з каменів)
    Люди з зеленими віями-повіями:
    Міняють камені на свої відображення:
    Кричать їм крамарі босоногі:
    Купіть замість відображення дзеркало,
    А вони пальцями
    По струнах цих гострих поглядів
    Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
    Може хоч десь ще є музика –
    Не нашими кристалами солена,
    Не нашим залізом кривавлена:
    Бо навіщо ж
    Бо чого ж
    Бо ніколи ж –
    Нам помирати час, а ви в дзеркало
    Зазирати вчились і марно,
    Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
    Світло своє чорними літерами:
    Наче цей світ закіптюженими,
    Непрозорими
    Як зворотній бік дзеркала.
    Куди зазирати не вільно.
    Нікому. Навіть вам...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  35. Артур Сіренко - [ 2017.08.12 01:01 ]
    Повернення
    Він повернувся –
    Тінню старого ясена,
    Криком сови серед ночі тужливих снів,
    Шурхотом миші
    На горищі порожньої хати минулого,
    Жеботінням струмка
    Серед лісу торішніх снів.
    Він повернувся –
    Вологим туманом дощавої осені світу,
    Світлом місяця холодної ночі буття,
    Квіткою звіробою,
    Холодом джерела,
    Стукотом крапель дощу
    (Того, що падав сьогодні
    На мій тимчасовий прихисток).
    Він повернувся –
    Круговертю сонця над отарою хмар,
    Останнім променем вечора,
    Першим променем ранку.
    Він повернувся –
    Жаром вогню,
    Тишею вересневого лісу:
    Мокрого і сумного, як наше минуле
    (Вересовий трунок),
    М’якістю моху, твердістю каменя,
    Блиском металу і легкістю дерева,
    Світлом і темрявою
    (Заплющую очі).
    Він повернувся.
    Він поруч.
    Незримий для всіх.
    Але не для мене...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  36. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  37. Артур Сіренко - [ 2017.07.28 02:23 ]
    Передчуття свiтанку
    Синім конем скаче провісник світанку,
    Сіріус – неба блідий поет складає касиди
    Про незримих прочан у плямистих сутанах.
    А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
    На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
    Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
    Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
    Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
    Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
    Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
    Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
    Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
    І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
    Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
    Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
    Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
    Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
    Може люди в брудних халатах не знали,
    Що світанок приходить за сірістю Неба,
    Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
    Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
    Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
    Серед соломи вчорашнього дня – байка.
    Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
    На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
    Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
    Серед сірості передчуття
    Світанку.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  38. Артур Сіренко - [ 2017.07.28 01:37 ]
    Ноктюрн нірвани
    Дзеркало
    В яке зазирнула ніч
    Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
    Тільки темрява
    Крізь яку проростає трава
    Так само нечутно, так само незримо
    Як кванти моїх меланхолій –
    Джазових ретроілюзій.
    Федеріко зіграв на гітарі
    Ноктюрн Порожнечі
    Перш ніж піти – по-іспанськи.
    Країна загірна моїх мрій кольорових
    Стала садом ноктюрну
    В якому прозорі яблука
    Дозволяють побачити тьму –
    Ту, що там, у нірвані –
    Царстві вічного спокою.
    Та, за межами скла,
    Там, де око втомилось бути вітрилом
    Джаз Порожнечі грає дивак
    МузИка-безхатько Час.
    Я ледве торкаюсь леза ножа
    (А він теж металеве дзеркало)
    І думаю необачно:
    Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
    Якщо кожен почує
    Ноктюрн нірвани?
    Погризене яблуко
    Планети Земля,
    Пісня першого землероба,
    Що помер на світанку...
    А пам’ятає тьму,
    Яка панувала у просторі,
    Де зірки всі без винятку
    Згасли на мить...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  40. Артур Сіренко - [ 2017.07.12 19:34 ]
    Краплі дощу на хижу відлюдника
    Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
    Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
    А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
    Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
    А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
    Струнами гітари іспанської,
    босоногими танцюристами
    Острова карибських елегій:
    струни
    дощу.
    А ви думали, що то слова чужої пісні
    Лісового заброди-привида чи то волохатого.
    Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
    Пошию з них собі одяг
    Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
    Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
    Банькуватих гумолапів склолобих.
    Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
    Стін лускатих смолою плямованих.
    Втеча. Куди і навіщо? Куди....
    Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
    Фламенко липневої зливи,
    Нагадає тобі про Іспанію,
    З якої тікай – не тікай,
    Танцюй – не танцюй,
    Стріляй – не стріляй,
    Літо. І жмуток трави.
    І Сонця колесо – туди закотися,
    Куди коні блукають щовечора –
    Коні зоряні.
    І Сонця колесо – таки крутися,
    Нагадає тобі про вічність
    І про скрипку без струн
    Нічного метелика нічийого
    Й сірого – наче ти – відлюднику...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  41. Шон Маклех - [ 2017.07.02 03:56 ]
    Нічого крім темряви
    А за вікном – нічого крім темряви
    (Друже, ти гортаєш книгу,
    А там: на чорних сторінках
    Чорні літери Ночі),
    Ти дивишся в Небо –
    На полотно оксамиту
    (З якого кат шив собі балахон) –
    Там нічого крім темряви –
    Чи то зорі згасли,
    Чи то очі посліпли:
    Тьма Ніщо нескінченного,
    Там – за дверима світу,
    Тут – за межею повітря,
    Нічого, нічого, нічого
    Крім Темряви.
    Шиють із неї шати,
    Стелють тканиною Тьми
    Постіль. Для сну.
    Навіть яблукам Небуття
    Нікуди падати:
    Ні верху, ні низу –
    Нічого крім темряви.
    ....................................
    А може хтось
    Почувши крик птаха чубатого
    Птаха хвостатого
    Замовить собі в шинкарки
    Темряву на сніданок.
    Може.
    А може хтось
    Зробить з тої тьми струни
    І заграє нам пісню Вічності.
    таки в тому шинку –
    Життя п’яного.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (5)


  42. Артур Сіренко - [ 2017.06.12 16:27 ]
    Камінь білий
    Я слухав шепіт каменю,
    Що загубив кудлатий бог
    Під час блукань пустелею
    Своїх снів неотесаних,
    З кишені своєї дірявої.
    І камінь мені стогнав-шепотів
    Слова свої холодні одвічні
    Про те, що Час це тягар,
    Що це не ріка прозора
    З вирами та перекатами,
    Водоспадами та ямами,
    Це тягар, що тисне на плечі,
    Розчавлює – навіть душі камінні,
    Навіть те – незворушне –
    Стирає на порох.
    Час – це не туман, що все засмоктує,
    Що киселем вишневим душу заповнює,
    Що ховає все молоці зоряному,
    А це тягар – важчий самої важкості,
    Який нести – не переносити всім –
    Навіть їм – каменям – на спині своїй
    Пошматованій
    Батогами дощів, ланцюгами снігів,
    І кожен шрам – пам’ять –
    Монетка тьмяна, що кидають нам –
    Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
    У світі камінному,
    Де жодної речі
    Не зроблено з дерева.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  43. Артур Сіренко - [ 2017.06.02 23:16 ]
    Жадання забуття
    Забуття совою сивою
    Торкається кучерів –
    Моїх та коханої:
    Тої, далекої, тої, загубленої.
    Забуття мені приніс вітер –
    Цей, не сьогоднішній,
    Цей, холодний,
    Прозорий, незримий – цей.
    Забуття крилате літає нечутно
    Серед ночі світу сього,
    Серед мертвих – на тінь мою схожих,
    Літає. Пугачем мишолапним,
    Банькуватим птахом сутінок
    Серед руїн минулого,
    Серед рукописів на війні писаних,
    Серед слів давно сказаних і забутих,
    Тоді
    Коли світ ще був молодим,
    А друзі живі, міста незруйновані
    І душі вогнем не опалені – тоді,
    Забуття мені приніс вітер:
    Ось тоді, мандрівниче,
    Сову-супутницю: Атену сколотську
    Дай мені лишень нагороду:
    Підступного чи то требу,
    Плату чи то подарунок:
    Радощі твої забуті,
    Кохання твоє давно мертве,
    Свободу твою ілюзорну:
    На шляху твоєму то зайве:
    На шляху твоєму лише полин
    І махновські тачанки,
    Для чого тобі ото… Для чого…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  44. Артур Сіренко - [ 2017.04.20 17:58 ]
    Дiзнатись все
    Серед глупої ночі епохи занепаду
    Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
    Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
    (Їй зашили рота шовковими нитками,
    Тканими в Китаї роверів),
    До мене в хату-фортецю сарматську
    Залетів бородатий ангел
    У чорній хламиді замість білої,
    На порохотязі замість крил,
    У боліварі замість вітру кучерів,
    З рукописом замість саксофона
    (У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
    Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
    Чи то помилково, чи то випадково,
    Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
    Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
    І то не богемний містик, а поет мрій,
    І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
    Він не знав, йо Війон давно помер
    (А може й ні – може він досі блукає
    У пошуках себе і пише послання братам,
    Що лишаться жити опісля нас),
    А може просто – такі у нього жарти,
    Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
    І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
    А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
    Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
    А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
    Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
    Кидатися головою в воду брудну і холодну,
    Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
    Яко Маркес – блукалець спеки,
    Але в мене не було часу пояснювати,
    Що в мене немає ста років самотності,
    Є тільки хвилина в якій я живу,
    Є тільки темрява, в якій я мислю,
    Є тільки я, що є насправді ілюзією,
    І що я не полковник, а лише капітан,
    І то поранений колись в голову,
    Хоча мені теж ніхто не пише,
    Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
    Насправді це Едо, а я самурай,
    Що вихоплює з простору шматочки весни
    І складає з них фрази – перед останнім зітханням.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  45. Шон Маклех - [ 2017.03.28 21:55 ]
    Довершено: Місто Вогнів
    Місто, де продають черевики
    З вогнетривкими підошвами,
    Місто, де я граю на вулиці блюз
    На старому банджо без струн.
    Місто, що здалеку виглядає,
    Наче місто вогнів –
    Наче марево Магеллана
    На краю Ойкумени,
    Місто, де все зроблено з вогнів –
    Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
    І навіть душі людей-перехожих
    (Все проходить, навіть люди –
    І ті – перехожі, перехожі вогню,
    Огнепоклонники потойбічного Агні –
    Перехожі. Горожани-городники,
    Що городять дитинець на попелищах).
    Місто Вогнів. Місто Вогню.
    Де люди живуть-палають,
    Де серця смолоскипи,
    Де сонце – вогняна куля,
    А Місяць – згарище попелу,
    Де відчиняють двері
    Тільки до вічного світла,
    Де свічки замість монеток,
    Де кава ранкова – і то вогняна,
    Де огненні ангели віщують пророцтва.
    Місто Вогнів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  46. Шон Маклех - [ 2017.03.11 00:23 ]
    Довершено: Місто Нескінченності
    Місто нескінченного часу:
    Такого липкого й текучого:
    Наче вишневе варення:
    Я не знав,
    Що час такого самого кольору:
    Вишень: тих, що хрущі
    Над – ще квітучими,
    Але вже вагітними соком:
    У кулястих краплях-сховищах,
    Густим, як кров.
    Місто нескінченного простору:
    Блукай – не блукай лабіринтами –
    Марно: нема тобі сенсу і виходу
    З того часопростору:
    Місто: не вічне, але нескінченності.
    Збирай свої медитації,
    Свої одкровення,
    Як збирають монетки
    Сліпі музиканти,
    Що грають на вулицях блюз –
    Такий нескінченний,
    Як місто,
    В якому вулиці колами –
    Без кінця і початку,
    Де в кожній вітрині скрипки,
    Де торгують одними струнами,
    Де музика кружляє серпантинами:
    До Неба.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  47. Артур Сіренко - [ 2017.03.10 15:20 ]
    Dominus fata
    Мою долю майструє володар
    Черлених кленів і холодного вітру,
    Молока туману і прозорої води неба
    Володар
    Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
    Липи м’якої, як глина – вирізує
    Днів моїх майбутніх божницю,
    Ночей моїх одкровення мальоване.
    Володар
    Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
    Жорстоких, наче моє сьогодні,
    Повелитель долин поцяткованих золотом
    Та гір мокрих і важких каменів
    (Бердо. І тижні краплинами ртуті
    Для капелюха крислатого.)
    Дні – крапками недописаних рондо,
    Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
    Король нумізматів-крижнів
    (Їм летіти, а мені бути – доля)
    (І той повелитель ночі,
    Отой лендлорд Місяця
    Dominus порожнечі
    Нині майстер – і то не кухля
    З якого ми пили мед юності,
    А долі – таки ренесансної –
    Схизмата-єретика
    У сірому плащі буднів.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  48. Артур Сіренко - [ 2017.02.25 01:55 ]
    Сховок
    Що там, у лабіринтах моєї душі,
    У її найтемніших закутках,
    У глибинах найглибших
    Моря моєї свідомості?
    Там тиша.
    Яка там почвара
    Ховається, нуртується, вирує
    У темряви пущі
    Душі моєї неприкаяної
    Прочанина до Землі Невідомої
    Terra incognita холодної?
    Там ненависть:
    Кубло своє звила
    Стиха
    Наче стихія
    Мовчання.
    Що там – у пустелі моєї свідомості:
    Сахарі без жодного дерева
    Без жодного сховку-склепу,
    Без жодної билинки-зернодариці,
    Без жодної яшірки-усмішки,
    Прудкої наче сміх Сервантеса?
    Там самотність.
    Що там,
    У пралісі дрімучому моїх спогадів –
    Давньому, наче смерть сама,
    Замшілому, наче день негоди
    Гіпербореї посліплої-зоряної?
    Там привиди –
    Блукальці епохи невизначеної
    Чужої і навіки темної.
    Там.
    Що там – між рядками моїми
    Недоречними,
    Між словами віршів моїх
    Так невчасно сказаними?
    Там прірва –
    Куди мені падати-помирати,
    Летіти-тікати
    Чи то просто бути-не-бути
    Там.
    Не тут.
    У сховку моєму. Неіснуючому.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  49. Шон Маклех - [ 2017.02.16 20:12 ]
    Довершено: Місто Сумних Трамваїв
    У цьому місті живуть сумні трамваї,
    Що вештаються вулицями без пасажирів,
    Дзеленчать, горобців мавпуючи
    (І то нездало),
    Замість капелюхів одягають дощ,
    Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
    Замість черевиків мастять колеса шміром,
    Замість газет читають назви зупинок,
    Замість котів бавлять дитячі ровери,
    Ховаються в безліхтарну темряву,
    У сутінки провулків брукованих,
    Коли їм стає сумно,
    І риплять ресорами – коли весело.
    Як прикро, що в місті цьому
    Будинки – лише бутафорія,
    Церкви – лише доми пустки,
    Пошта – давно зачинена,
    Бо писати листи нікому –
    Бо не можна в листах-папірусах
    Сповідатися про сумні колії,
    Якими доля по колу водить
    Залізних громадян-мешканців
    З одним електричним оком (для ночі),
    Про журбу ліхтарів-мовчальників –
    Вартових нічного відчаю.
    Отак вони і катаються –
    Громадяни міста несправжнього,
    Городяни міста без імені,
    Жителі міста залізного,
    Холодного, камінного й електричного
    З музиками-дзвониками.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  50. Шон Маклех - [ 2017.02.12 16:40 ]
    Золотар-безхатько
    Сонце монахом-схимником
    Тиняється над іржавими дахами
    (Кольору Марса – тільки темніші)
    Міста пророків Судного Дня.
    Хмари сірістю мурів середньовіччя
    Шиють рясу чи то хітон
    Цьому писарю чи то центуріону
    Наших дощавих літописів
    Червня.
    А я теж золотар:
    а ви як думали?
    Час іржавий
    позолотою крию-вкриваю
    Дахи жерстяні
    кам’яниць-склепів
    На вулиці без сезону,
    Де немає жодного дерева,
    Де навіть жебрак-клошар
    Замість солідів Веспасіана
    Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
    Золоті промені Сонця:
    Бо той монах теж золотар –
    Томазо. Отой – Кампанелла.
    Він золотив ренесанс хворий
    Фальшивими монетами Міста Сонця,
    Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
    А ми іржу фарбуємо:
    Словами захмарними.
    Іржу сього світу залізного
    Доби старих цвяхів і нових ножів
    Цієї епохи занепаду,
    Цієї Країни Мертвих
    (Барди ж бо)
    (Трубадури, начебто)
    (Співаки пісень темряви)
    (А ви думали – мовчання)
    Тільки не кажіть, що то надаремно.
    Все.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5