ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2018.07.18 20:09
Замерло все, листок не шерхотить.
Воліє день умовчати печалі…
У чорнім небі наступає мить –
Грімниця б’є посеред хмар вуалі.

Як блиснула! Ясніше за життя.
Змішався спогад у сльозі та зливі…
В калюжі вигопцьовує дитя,

Марта Январская
2018.07.18 19:51
белыми – а это значит сильной
быть придется, сделав первый ход
на кону – три дольки апельсина
с пачкой сигарет початой «Bond»

храбрости придаст глоточек пунша
выстрел пробки в параллельный мир
и не просто – позарез как нужно

Вікторія Лимарівна
2018.07.18 17:52
Сонце в дорозі, далеко вже схід.
Звичні для нього небесні простори.
Хмари у них визначають кордони:
Змінюють контури, тягнеться слід

Смуги рожевої, наче політ
ПтАха, з якоїсь дивної казки.
Небо вдягає рідкісні маски.

Олександр Сушко
2018.07.18 13:14
Покопирсався донесхочу в носі,
Поспав, поїв (жона зварила плов).
Тепер у ліжку розпускає коси,
Тому писати буду про любов.

Без вихилясів б'ю одразу в лоба,
В коханні побрехеньок не люблю.
Бісексуальна тішиться Європа,

Сонце Місяць
2018.07.18 09:11
картина як є ~
стиглі ружі
буржуазне пристойне тло
& вона типу ~ де ля хтось
він так ніби й нізвідки
служить за
розмову їм гра в тоді що ~
кружеляє мереживо чуйне

Ігор Шоха
2018.07.18 07:26
Нема посадженому честі,
усе посіяне дарма.
Дощу чекаєш як пришестя,
коли його нема й нема.

У небі бурі, урагани
і море зайвої води,
а у моїм саду тумани,

Олександр Сушко
2018.07.17 21:05
Ось і перший дзвіночок - вистукує серце у грудях,
Потемніло в очах, а в легенях повітря нема.
Визирають із неба святоші, апостоли, судді,
Щойно літо було, а за мить - хуртовина, зима.

Полум'яна межа під ногами розверзлася хижо,
Ще би жив не тужив,

Марта Январская
2018.07.17 20:05
нет, не впрягусь никогда, друзья,
в общий поэтов плуг…
где пролегает моя стезя? –
там, где сам чёрт мне – друг!

не заработаю я гран-при,
премий – прими в расчёт!
в общей игре буду вне игры –

Богдан Манюк
2018.07.17 17:25
Отамани вітрів
поселяються здавна в печерах,
голосисті, як доля,
і вельми прихильні до струн.
Віртуозно і ревно
запрошують нас на вечерю
в загадковому небі,
у горах

Олексій Кацай
2018.07.17 12:42
Дюни на Марсі
точить піщана буря.
Чутно сигнали.
Наче кує зозуля.
Це маячок
працює на всюдиході
у каламутній
і вохряній безодні.

Тетяна Левицька
2018.07.17 09:51
Слова самі поети! І не тільки ті,
які лоскочуть пестощами серце хтиве.
Бо є й такі, що гірко ранять і звабливо
ведуть у морок пекла душі кам"яні.
Немилозвучні, горді, грішні та святі,
банальні, вкрадливі, що лагідно дзюркочуть,
скупі та вимучені

Олександр Сушко
2018.07.17 09:01
В лісах Зімбабве рижики доспіли,
Боровички вгорнулися в туман.
Там люди моцні, наче ті горили,
А в нас богатирів уже нема.

Напружилися зранку долі лобні,
Перед сніданком мало не зомлів.
Ув Африці гриби, неначе довбні,

Ігор Шоха
2018.07.17 07:33
Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,

Сонце Місяць
2018.07.16 23:57
Я & мій автір
Знову на варті
У цирку фріків
Стіни розкриті
Далі у силі
Конвенції звиклі
Звісно в програмі
Дощ~ оріґамі

Іван Потьомкін
2018.07.16 21:41
Люблю остроумных людей. Их моментальная реакция на высказывание собеседника своей краткостью просто поражает. Вот хотя бы ответ Уинстона Черчилля на реплику знатной, но заносчивой дамы: «Будь вашей женой, я бы подсыпала в ваш стакан яд». На что Черчилль,

Олександр Бобошко Заколотний
2018.07.16 16:54
Похмуро та сіро.
Виникає ціла низка питань:
про сенс існування;
ймовірність народних повстань;
чи прогодує
землІ
успадкований клаптик…
Миряни!

Олександр Козинець
2018.07.16 16:07
У моїй переповненій валізі
Свіжі лимони магніти олії
Масло какао печиво спеції
Коли її відкриваю
Вона морем дихає
Бризкає хвилями
Теплим вітром
Відносить мене

Ярослав Чорногуз
2018.07.16 13:05
Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,

Світлана Майя Залізняк
2018.07.16 11:41
Жінки в перуках. Липень. Спітнілі дідугани...
Сиджу на лаві скраю, а музика гримить.
І настрій - помаранч, розсіялись догани.
Кумарить пса рудого, дзуміє кожна мить...

Десь рими у траві, наквецяє хтось оду.
А пари кружеляють... Піти й мені б у круг

Олександр Сушко
2018.07.16 07:22
Поклявся чорт у дружбі на віки,
Натомість висисає з нас живицю.
Щодня мій рід кладе під горбаки
І я безсилий зупинити крівцю!

Мій брат упав у степовий курай,
Святий юнак! А я - живий і грішний.
А квіти пахнуть кров"ю - тут не рай -

Олена Багрянцева
2018.07.15 23:51
Ти просто будь. Бо все біжить по колу –
Твоя печаль і мій гранітний спокій.
Бо зупинитись важко на півслові.
Бо наша річка вільна і глибока.
Бо віра в диво досі незворушна.
Ще так багато нам готує доля.
Ти просто будь.
Ти спробуй відчайдушно

Вікторія Лимарівна
2018.07.15 22:52
В житті не буває однаково всім :
Це знати ми маємо передусім.
Життя – пізнання, боротьба, виживання.
Буває, що в колі тримає страждання

Так довго, що відлік іде на роки…
Здається, немає вже сили, поки
Пізнаємо зцілення якось нарешті,

Ігор Шоха
2018.07.15 22:46
Буяли маки, квітла материнка.
У полі ні стежини, ні межі.
А поруч мене дівчинка ...і жінка,
услід якої зиркають мужі.

А нам не залишилося і сліду.
Хіба що за межею догори.
Бо що іще бабусі або діду

Сонце Місяць
2018.07.15 22:00
глядачі виглядаючі ню
одинокі пуантилісти
парасолька пивна & пристань
трохи знаючі про війну
німі безвідмовні статисти

відтінюючи пляжну блаж
ейфорію без ностальгії

Сергій Гупало
2018.07.15 21:44
Пережду печаль, пережду насмішшя,
Перетну невір’я, що мені нашлють.
І наллю у глеки, зроблені в Опішні,
Недоречну зовсім неба каламуть.

Де ж оті зайчата, що ловив я змалку?
Де мої дівчата? Тиша не одвіт.
І кричать пекельно ворони і галки:

Ігор Деркач
2018.07.15 21:25
Живуть же люди! Ні тобі безсмертя,
ні раю пекла, ні надії чертям
на перемогу зла у боротьбі
за житіє, дароване до смерті,
молитвою у храмі, у мечеті,
у синагозі - дякою судьбі.

Воюємо одними язиками

Олександр Сушко
2018.07.15 14:48
Давайте обнімемось! Ну ж бо!
Забудем хвилини гіркі.
У нас із Росією дружба,
Завчають дітки матюки.

У Мокші живуть чорноброві,
А Київ бояринь прийма.
Ординські церковки та мова,

Тетяна Левицька
2018.07.15 13:36
Скипень безсоння, а дріжджі неспокою
зрощують ніч, на годиннику - вічність.
Тиша незаймана, пугач не зойкає,
небу блаженному стулює вічі.
Спи, відпочинь, заколисує затишно.
Котиться хвилею тінь некваплива.
Пасма думок, ніби спутана зачіска,
гребнем

Маріанна Алетея
2018.07.15 12:23
Ми зустрілись у місті снів,
Наша зустріч була як сон
Поміж краплями в унісон
Стукотіли серця дощів

Швидкоплинна гучна гроза
Сумовитий осінній дощ
На бруківці холодних площ

Іван Потьомкін
2018.07.15 11:54
Бачу світ, як у напівсні,
Без співу і плачу,
Мовби віднині мені
Інший світ призначено.
Світ незнаної країни,
Цей світ перевтілень,
Наче бачу сни тії ж,
Але в новім вимірі.

Галина Михайлик
2018.07.15 00:06
з кожною думкою
про Tебе
я молодшаю
на день
тиждень
місяць
рік
століття

Віктор Кучерук
2018.07.14 20:49
Не потрібно, Вітю, сумувати
Та світами ширити жалі,
Поки можеш човгати по хаті
І когось кохати звіддалі.
Пий вино потроху й сигарети
Час від часу знищуй по ночах, –
І не думай про ніякі злети,
Раз позаду молоді зачах.

Микола Дудар
2018.07.14 19:38
Лежать... гойдає. Збірники. На ринку
Асфальт зісподу, зверху целофан
- Що, двайдцять рупій? ні, а в половину?…
Куди вже нижче… болісно від ран

І потекло їдке, убоге, липколице
Туди, де харч, об’їдки зі стола
Безбожні "миколайчики" і "гриці"…

Віта Парфенович
2018.07.14 18:21
Почуваюся скибкою хліба, що лежить на столі. Коли є що їсти краще, то можна і не помітити, що хліб тут, нарізаний, м’який з хрусткою скоринкою. Він просто є і все. І лежить отак цей окраєць на столі і помалу обвітрюється і засихає… Засихає, бо йому ніколи

Сонце Місяць
2018.07.14 16:19
з оновленнями в тисячах коментарів
війна скидає шкіру
скасовує шаблони & кліше

*

театр накрився цирк подівся хтозна де
хоч пеклу все єдино

Любов Бенедишин
2018.07.14 15:11
Зриваю сну намисто.
Їм і п’ю.
Той самий дім і місто.
Дежавю.

Ті ж плани і знаряддя,
Де живу.
Хрещусь, як на прокляття –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ангелінка МАЮ
2018.07.18

Олександр Шевчук
2018.07.17

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Катерина Швець
2018.06.29

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2018.07.04 01:55 ]
    Три книги
    (Триптих)

    1. Книга Синього Неба

    Книги Неба
    Чисті сині сторінки:
    Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
    Чаплі: чи то пером,
    Чи то літерами:
    Сірим чорнилом по синьому
    Пишуть повість хмарної меланхолії
    Зігнутими шиями.
    Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
    Я думав: це чорногузи,
    А це ворожбити:
    Ковтають холодних зеленострибів
    Дзьобами-шпицями.
    Краще замість слів
    Пити вино Сонця:
    Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
    Краще крапка, аніж знак оклику
    Птахом.
    Так хотілось
    Дізнатись, що там за синявою,
    Хотілося, доки ніч не настала,
    Доки огненна куля сліпила фасетки
    Шестиногих масонів:
    Будівничих пірамід лісу,
    Лише потім з глибин пелюсткових
    Лісової п’янкої лілії
    Випливало вітрильником запитання:
    А може я зброяр, не відлюдник?
    А може я лоцман
    Зеленого лісового моря?
    Може душа моя –
    Оцей білий метелик,
    Що пурхає поміж дубами-катапультами
    Уявляючи себе легіонером світанку,
    Сторожем річкового шепоту?
    Читаю Книгу Синього Неба:
    Мною ж відредаговану
    І бачу там замість тексту
    Одні запитання знаки…

    2. Книга Сірого Неба

    Меланхолії морфій
    Продає бородатий шпак:
    Не співає, не кричить, не цвірінькає,
    А тільки попереджає:
    Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
    Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
    Все намарно – якщо забули про мертвих,
    Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
    Квіти сховались, птахи замовкли,
    Їжаки стали пророками,
    А поети пишуть газелі горілкою,
    А кат шукає лойової свічки,
    Бо треба присвіти плаху,
    Трохи змастити жолоби гільйотини –
    Машини від головного болю,
    А філософ у подертій свиті
    Шепоче, що все даремно…

    3. Книга Чорного Неба

    Ну от: тільки чорне чорнило,
    А сторінки темніші сажі,
    Чорніші пекельного антрациту:
    Пиши!
    Прочитають: істоти з очима не нашими,
    Не людськими, не банькуватими,
    Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
    Читаючи навіть нечитане,
    Розуміючи навіть таємне,
    Співаючи навіть мовчання,
    Гортаючи оцю книгу:
    З чорними сторінками:
    Книгу глупої ночі,
    Де одкровення тобі насипано
    Повний мішок зерен попелястих,
    Зерен, з яких проросте Істина
    Не твоїм попелом посипана,
    Не з твого вогнища в жменю,
    Не з крематорію дикого каменю.
    ……………………………….
    Енотери запах в повітрі висить:
    Можеш очі заплющити,
    Можеш: тобі дозволено.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Шон Маклех - [ 2018.06.01 16:41 ]
    Довершено: Місто Мертвих Дерев
    Мертві дерева
    Собі збудували місто:
    Може тоді, коли
    Вони були ще живими,
    А може тоді,
    Коли стали сухими і мертвими
    І місто будували їх тіні.
    Може.

    Я блукав крутосхилами,
    Відчуваючи ногами каміння,
    Повертаючи зморшки обличчя
    До жорстокої дівчини Сонце,
    Бачив як мертві дерева
    Застигли в пориві
    Здіймаючи гілки-руки
    До пустелі синьої Неба,
    Летів над рікою Часу,
    І раптом жахнувся:
    Я потрапив до міста –
    До Міста Мертвих Дерев.

    До міста Самайну вічного,
    Міста вічного падолисту,
    Міста, де все застигло,
    Де рухаються тільки тіні
    І щось мені шепочуть –
    Тільки мені,
    Бо ніхто їх почути не здатний.

    Місто застиглих вулиць,
    Місто мовчазних перехожих,
    Місто вічної тиші,
    Де не співають птахи,
    Лише стукає дятел-гробар:
    Ніби заколочує цвяхи
    У домовини-тіла,
    Ніби то він бургомістр
    Міста Мертвих Дерев:
    Птах з червоною шапочкою.


    Рейтинги: Народний 4.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (5)


  3. Артур Сіренко - [ 2018.05.18 15:38 ]
    Годинник журби
    Ще молоді хмари
    Так само кохаються в небі:
    Для них це синява,
    Ця м’яка синява
    Лише простір життя,
    А не мрія.
    Та коли настає ніч-годинник,
    Вона перемелює шестернями зірок
    Їх біле буття-небуття
    (Все ефемерно).
    Так само і ми:
    Живемо в середині дзиґаря,
    Між коліщаток.
    Наш будинок-годинник
    Міряє час водостоками та димарями.
    Дах-циферблат
    Має купу знаків мохованих,
    Потрісканих, запилюжених і прихованих
    (Сороками старості):
    Тільки ми не вміємо:
    Наче ті анальфабети,
    Наче аборигени атолу
    Цивілізацією ще не зачеплені,
    Не вміємо розуміти й читати
    Цих знаків-чисел
    Духу Механіки.
    Кохаємось та інколи мислимо,
    Наче б то ми не в домі-годиннику,
    А в млинку кавовому,
    І ми не люди, а зерна:
    Опалені вогнем Всесвіту
    Зерна кави.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  4. Шон Маклех - [ 2018.05.17 12:33 ]
    Зворотна сторона готики
    На зворотній стороні готики*
    Венеціанське свічадо.
    Зазирає в нього дивак Леонардо,
    Бачить старого дожа
    Мікеле Стено –
    Такого ж флорентійського мрійника,
    Як капітан галери «Сан-Пауло»,
    Що міряв Адріатику ліктями
    І шкірою вужа смугастого,
    Зловленого в Гілеї Скіфській.
    На зворотній стороні готики
    Світанок островів Синіх
    Азорів у хвилі замріяних,
    Мадейри вічного затишку,
    Островів порцелянових,
    До яких плисти-летіти
    Людям черленого винограду
    І човнів, як вітер легких,
    І вітрил, як легені наповнених
    Вітром прозорим, як скло Богемії.
    На зворотній стороні готики
    Білий птах замість почвари чорної,
    Мармур замість дикого каменю,
    Сонет замість мохів шепоту.
    На зворотній стороні готики
    Місто захмарного вітру,
    Муроване Декарта цеглинами**,
    З банями бароковими,
    Поцятковене флорінами Медічі.
    Готика – монета стара,
    Стерта, наче черевики повішеного
    Жебрака Арморіки недоречної***,
    Сентиментальної як Джордано –
    Володар одного полум’я****.
    Монета – карбована з металу чорного,
    Важкого як хмара тисячоліття,
    На зуб пробувана самим Томасом*****,
    Бавиться з нею в орлянку
    Дід******.

    Примітки:
    * - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
    ** - а він мурував не тільки епоху бароко.
    *** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
    **** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
    ***** - Аквінським.
    ****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  5. Шон Маклех - [ 2018.05.10 22:09 ]
    Крейдяне лезо
    Нанизую сонця
    На ниточку майбутнього:
    Доречне космічне намисто
    На шиї Кібели-Галактики,
    А крейдяні скелі
    Моїх островів кельтських
    Як леза:
    Ріжуть плоть волоцюги Часу.
    Мені колись дарували Вічність,
    А я запхав її до кишені
    Мого пінджака твідового.
    Вони досі там валяються
    Хустинкою-непотребом,
    Якою бородатий Бог
    Витирав своє чоло втомлене.
    Мені колись дарували безсмертя:
    Якась дівчина
    З Країни Вічної Юності,
    А я його наче плащ чорний
    Повісив собі у хаті на вішалку,
    І пішов пити чай заварений
    На пічці вогню предковічного –
    На грані вогню Всесвіту,
    Що досі у грубці моїй палає.
    Розкажіть мені
    Про Тір на н-Ог* казку,
    Бо я по землі Ерінн** сивої
    Тинятися вже втомився,
    Черевиками своїми дірявими докучило
    Мені топтати каміння Тір Конайллу
    (Їм же боляче).
    Мені колись дарували пісню:
    Ту – заборонену, ту – недоспівану,
    Що люди Фір Болг*** собі мугикали
    Над скелями своїми останніми,
    Свою землю назавжди втративши.
    А я ту пісню собі в серце голкою,
    Так і ходжу з болем навпомацки
    По землі, де верес цвіте-заколисує
    Мертвих дітей моєї пам’яті.

    Примітки:
    * - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
    ** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
    *** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
    Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2)


  6. Василь Кузан - [ 2018.04.11 10:58 ]
    перелітне павутиння
    ***
    перелітне павутиння
    як спогади про тепло
    висне на крилах птахів
    що не бажають зимувати
    без любові

    крихти життя із долоні
    короткозорий час визбирує
    язиком дощової хмари
    ніч зализує
    стежку
    що веде
    за край

    ти написала крейдою
    на склі ілюмінатора
    три слова
    прочитаю
    коли птахи повернуться

    витчи мені сорочку
    із того павутиння
    там

    11.04.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.7)
    Прокоментувати:


  7. Василь Кузан - [ 2018.04.05 10:32 ]
    ці
    ***
    ці
    паль
    ці
    неземної твоєї ніжності
    розтікаються по пульсації
    скроні
    у бездонній скрині
    пам’яті
    впорядковується рух нейронів
    нерони
    вгамовують жадобу крові
    пилатам
    відрубують зимні руки
    бо найбільший гріх
    у вмиванні

    яблука
    котяться по стінах спальні
    давні
    рани розсмоктують тіло
    фарбуючи ніч
    на біло

    невагомість
    це коли разом
    почалося і відлетіло

    а потім
    реінкарнація плоті
    віддзеркалення воскресіння
    тіні

    повертаються вівці спокою
    у ранкове вологе стійло

    засинають
    твої
    о
    бій
    ми

    05.04.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.7)
    Коментарі: (6)


  8. Артур Сіренко - [ 2018.03.27 00:53 ]
    Бджоли
    Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
    Збирають мед одкровення на луках щастя,
    Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт
    Вчора.
    Люди-бджоли з волохатими лапами замість книг
    Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
    (Ненароком) як вимовляти чорні літери,
    Що означають слова і чим різняться вони від гудіння,
    Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
    Прокинулись, коли ще не настала весна
    І надто холодно навіть для волохатих
    Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
    Люди-бджоли прокинулись
    Вчора.
    Люди-бджоли думали, що навколо скло –
    Тому так прозоро і відверто, навіть
    Їх темна й густа література стала прозорою:
    Шестилапі збирачі меду уявляли своє житло твердю,
    А воно повітря. Добре, хоч вони навчились літати
    Вчора.
    Люди-бджоли захмеліли від свого меду прозорого,
    Від подихів вітру, який несе їх невідомо куди,
    Від отрути, що назбиралась у їхніх тілах чорних,
    Від квітів, які дано зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
    Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
    Вчора.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  9. Шон Маклех - [ 2018.03.23 19:21 ]
    Дух води
    Північ: надто холодна роса
    Змушує поважати
    Требу вершити
    І то не прозору – вохряну
    Духу води.

    Дух води забирає
    Тепло крові моєї –
    Гарячої крові ірландця,
    Примушує думати
    Чи то згадувати,
    Чи то забувати,
    Чи то просто шепоче:
    «Ви всі – діти півночі,
    Ви – рудочубі кельти,
    Діти священних каменів –
    Байдужих менгірів:
    Байдужих до пристрасті,
    Діти човнів шкіряних – пливіть.»

    Дух води
    Нуртує у венах моїх,
    Нагадує, згадує: «Наразі
    Не потопельник ти поки що,
    Допоки твердь водою не стала,
    Не перекинулась озером,
    Нарізай торфовище куснями,
    Магдебурку копай,
    Грій свою кров,
    До жару розпалюй
    Серце-вуглину.»

    Дух води,
    Що причаївся в прозорості озера,
    У зябрах форелі,
    У важкості хвиль
    Дорікає щоденно:
    «Все у вас обертається на рушницю:
    Перо і рискаль,
    Роги оленя й цеглина.
    Все. Між живоплотами Ольстера.
    Ах, перепрошую, Улада.
    Горбатого Деррі.
    Ви так шанували
    Так довго ваші священні каміння,
    Що подумали –
    Серця теж стали камінними,
    І вони не вразливі для куль.
    А вони лише жменьки плоті,
    Крові живої келішки…»

    Дух води все шепоче,
    Камінь холодний мовчить,
    А ми все стріляємо –
    Там, на пагорбах Ольстера, ах,
    У серця одне одному.
    У серця…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  10. Василь Кузан - [ 2018.03.19 20:58 ]
    а місто відкрило пащу
    ***
    а місто відкрило пащу
    і світить червоними гландами
    гірляндами вічних зим

    нас мало на дні трамваю
    минаємо днів будівлі
    холодні уламки слів

    розмиті на склі спітнілому
    ми тілом до тіла липнемо
    молитвами шуб і пальт

    вцілілі в горнилі міста
    містичні рекламні спами
    снопами горять на тлі

    простої земної суті
    агонії втеч відсутні
    у спалахах проминань

    19.03.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.7)
    Коментарі: (4)


  11. Макс Личко - [ 2018.03.12 00:21 ]
    Едгарові По
    містом туман містом туман
    порожніми вулицями
    мов обезкровленими венами мерця
    тиняються тіні
    брехливі сни теж покинули бліде тіло міста
    тож навіть не намагайся заснути
    клята ворона на підвіконні
    набридає розмовами про міста і тумани
    Едгарові По сподобалось би


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  12. Макс Личко - [ 2018.03.12 00:05 ]
    найбіліший малюнок
    самотній будинок
    зверху банально димар
    розкурений уміло кимось
    і сніг узятий за фон

    і сніг скоріше як слідство
    як бісовий жарт
    нема більш нічого
    свічка нервово облизує темінь

    лише свічка це видно в вікно
    як символ надії для нього
    вона вже догоря
    бо її сліди від будинку у безвість


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  13. Шон Маклех - [ 2018.03.03 15:37 ]
    Зелений плащ волоцюги
    Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
    Або в майбутньому, або в минулому
    Покласти до кишені іграшку-сонце
    І босими ногами йти легкою ходою
    Узбіччям Галактики (де порожньо),
    (Де настільки порожньо, що здається,
    Що це не простір, а шмат Нірвани,
    Що це не я, а бородатий Будда,
    Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
    На яке повісили зірки-ліхтарики).
    Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
    (Серед тихої години минувщини)
    Погладити кудлатого кота-муркотайла,
    Якого чомусь господар назвав Часопростір
    (Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
    І хвіст який тягнеться в нескінченність,
    А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
    Яким бавляться діти-монахи
    У кляшторі Вічної Невчасності.
    Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
    (коли воно ще не стало «сьогодні»)
    Зрозуміти, що вода прозора –
    Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
    І трохи в моєму горнятку (кава),
    Що здається – навіть мені – Неприкаянному:
    Все наповнює аромат свіжості
    І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
    (Сопілка, що грає сама по собі).
    А ви думали, що я апостол
    Якоїсь дивакуватої віри:
    О, як ви помилялися. Як…



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  14. Артур Сіренко - [ 2018.02.19 03:30 ]
    Золоті ножі
    Золоті ножі променів сонця
    Зарізали мою подругу ніч.
    Горе! Горе царям тьми!
    Золоті ножі променів сонця
    Стинали зело левад жайвора –
    Фарбували його вохрою
    Не лишаючи світу зеленого –
    Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
    Ані келішка зеленого віскі червня.
    Нікому. Навіть скрипалю-конику.
    Срібні ножі Місяця –
    Цього журливого Тутанхамона,
    Пастуха снів кудлатих овечих,
    Жебрака-окуліста зміїного ока
    Кожного, не тільки всевидячого,
    Кавалкують темряву на зернини маку,
    На уривки доби безпросвітної,
    Які ховаємо в кишені
    Своїх дірявих свит
    Та гумових макінтошів.
    До світанку так довго –
    Але ми не чекаємо,
    Ми час не міряємо,
    Ніші годинники розстріляно,
    Ми просто живемо,
    Дослухаючись до дзенькоту кузні,
    Де отой коваль-чародій
    Все виковує: золоті ножі та срібні,
    Бо навіщо нам темрява. Навіщо…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Шон Маклех - [ 2018.02.11 20:54 ]
    Довершено: Місто Мишей
    Місто, що живе в сутінках,
    Місто, яке завжди було сірим
    (Бо так це пасує до сутінків),
    Місто, яке вилазить з щілин бруківки
    Коли Сонце заплющує очі:
    Місто, що має звичку господарів –
    Місто мишей.
    Місто маленьких будиночків:
    Де кожен палац кубло,
    А мрія зроблена з сиру,
    Де замість газет шурхіт,
    А замість новин писк,
    Де кожна любов волохата,
    А кожна філософія тонкохвоста:
    У цьому місті поселилася кішка:
    Таки дідова.
    Таки отого – бородатого,
    Старого як Час,
    Навіть за Смерть саму старішого
    Чи може страшнішого.
    Отой дід каже киці своїй:
    «Іди погуляй, хвостата,
    Іди, стрибай, пазуриста,
    Іди кицюню лап-лап
    У місто малих сіроманців –
    Іди бавитись!»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  16. Шон Маклех - [ 2018.02.11 20:10 ]
    Довершено: Місто Даймон
    Місто,
    На дорогах якого
    Лишили сліди
    Нетутешні коти.
    Місто,
    Яке дахами-очима
    Дивиться в Небо,
    Що нагадує яму,
    Вириту деміургом-зайдою:
    Прірва,
    Яка сниться кульгавому ослику,
    У яку мішок кинули
    З подертими лахами
    Дивака-апостола: сірі.
    Місто,
    Яке домальовує акварелями
    Крук-діра:
    На снігу білому чорний
    Пляма чи суть
    Отої прірви,
    Голоси з якої слухають
    Будинки-вуха,
    Що проростають із землі волохатої:
    Хмародери мені нагадують
    Вуха кроликів.
    Крук - діра часопростору.
    Місто,
    В якому в шпаківнях
    Замість птахів
    поселилися мишолапки
    З пружинами-струнами
    З колодами тиші
    (Глухої).
    Ці мишолапки цвірінькають
    Пісеньки волохатої смерті,
    Ці мишолапки виплоджують
    Пуцвірінків-мишолапок,
    Що так само будуть
    Залізними щелепами клацати
    Коли виростуть
    Із залізних яєць вилупившись.
    Добре, що це Місто Даймон,
    А не Місто Мишей.
    Добре.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  17. Сонце Місяць - [ 2018.02.03 02:38 ]
    клоун
    виходить на сцену
    & жартує ―
    радісне схвалення
    аплодисменти

    клоун
    жонглює ―
    аплодисменти
    потім жартує ―
    але всі чекають чогось
    ще

    клоун
    починає роздягатися
    & жартує ―
    радісне схвалення
    аплодисменти

    клоун
    перестає роздягатися
    & жартує ―
    але всі чекають чогось
    ще

    клоун
    так і не роздягнувшися
    повністю
    одягається, жартує, жонглює ―
    із залу чути несхвальний шум

    клоун
    мовчки роздягається повністю ―
    але всі чекають чогось
    ще

    клоун
    жонглює & жартує голий ―
    радісне схвалення
    аплодисменти
    вочевидь, всім цікаво
    чим скінчиться дійство
    але цього не відає навіть сам

    клоун
    який, наразі не наважуючись
    одягатися, все жартує
    & жонглює голий ―
    без аплодисментів
    у мовчанні

    & всі
    чекають
    чогось
    ще





     


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4)


  18. Артур Сіренко - [ 2018.01.24 20:18 ]
    Зозулі крик
    Зозулі крик
    Примерзає до циферблату
    Кожного нездари-годинника,
    Залазить у кожну хижку
    Кудлатовбраних пастухів-філософів,
    Шматує час кульгавий
    На кавалки буття
    Блискучого: секунди монетами
    У скарбничку безхатька:
    Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
    Яблука дзвінкими дукатами
    У темні скрині ночі театру-кабукі:
    Збираю, збираю і зачиняю
    Скриню тьми.
    А над імлою стежок
    Все той же зозулі крик,
    Як postscriptum плямою
    Під заповітом мельника
    Водяного млина Inferno.
    Розкриваю торбу як рану,
    Торбу латану,
    Яку носив дорогами плутаними
    Дорогами Плутарха,
    Що петляють-блукають
    Понад хмарами.
    Розкриваю торбу, яку носив як тягар
    Важчий, аніж Земля,
    Нестерпний, як життя майстра простору,
    Розкриваю торбу –
    А там тільки зозулі крик.
    Він несеться кривими вулицями
    Кам’яного сірого міста –
    Міста мертвих.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Артур Сіренко - [ 2018.01.05 02:27 ]
    Жовта ніч
    Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
    Навіть твоя недоречна Венеція
    Анахронізмом дітей лагуни
    Пливе каравелою жовтою
    У Харона спогади човникові.

    Лоренцо! Монети-ґудзики
    На камзол втікача-дожа
    Приший. А сняться аґонії
    У павзах стогону мандолін
    Міста венетів води (Аттіла).

    Лоренцо! Карнавали щурів
    Тих розфарбованих галеонів,
    Що везуть чорний перець
    Любителям смачно поїсти,
    Серед міста дзеркал та паперу:
    А ти кажеш: «Республіка…»

    Лоренцо! Надто часто дожі
    Вінчалися з морем, кидаючи
    У його ненаситну пащеку
    Перстень металу Сонця.
    Тому марно ловити крилатому леву
    Жовту рибу початку.

    Маски носаті – модні після комети,
    Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
    Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
    Гіпаріона та Теї дитя
    Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
    Море, обручки, монети, каблучки,
    Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
    Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
    І навіть чуму…

    Примітки:
    * - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
    ** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Шон Маклех - [ 2018.01.01 03:05 ]
    Прозорий попіл
    У жмені своїй
    Затискаю попіл,
    Сію його, як сіють зерна:
    Попіл прозорий.
    Падає він на землю зорану
    (Зоряну),
    Падає він на каміння,
    Падає він на коріння,
    Падає він на води дзеркало,
    Падає він у душі людської безодню
    І проростає вогнем –
    Деревом язикатим, зіллям сонячним –
    Попіл прозорий.
    Збирав його не рік, не два
    Левадами та гленами,
    Торфовищами та долинами,
    Де колись стояли селища
    Диваків-гелів:
    Прочан свого святого острова.
    Збирав я той попіл прозорий,
    Що вікував тут не одне літечко,
    Не одне століттячко
    І не одне тисячоліттячко,
    І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
    Тільки прозорі й не видимі,
    Які сіяти тепер мушу:
    Скільки років моїх вистачить:
    Бо попелу того вдосталь:
    Попелу Вітчизни нашої…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  21. Шон Маклех - [ 2017.12.02 22:11 ]
    Господар дому сього
    Господар дому сього
    Ніколи не запалював свічки:
    Серед темряви пантрував
    Скарби краси нетутешньої.
    Господар дому сього
    Не продавав нічого й нікому,
    Тільки купляв – це – нетлінне.
    І зачиняв у скрині
    В домі, де завжди було холодно,
    Де завжди в димарях було порожньо,
    Навіть для сажотруса-вітриська,
    Навіть для холодних вогників-потерчат,
    Навіть для них.
    Господар дому сього
    Читав у темряві:
    Книги, що писані в повітрі,
    На чорних сторінках ночі замість паперу.
    Господар дому сього
    Йшов, повертався,
    Шукаючи непотрібне й незриме,
    Ніколи не грівся біля язиків полум’я
    (Бо навіщо?),
    Сміявся з важкості золота,
    Малював холодом,
    Не зазирав у дзеркало.
    Хтось може й бачив
    Обличчя його бліде,
    Але не оцьому домі
    Вічної темряви...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  22. Шон Маклех - [ 2017.12.02 21:33 ]
    Довершено: Місто Голосу
    Так незвично бачити Фавна
    З флейтою кумедних слів,
    Фавна, що бігає вулицями Міста
    Босоногих пасторів-козопасів,
    Не Міста Мефістофеля й Фауста,
    А Міста Голосу й Фавна.

    Так кумедно – споглядати Фавна –
    Пана з ногами волохатими,
    Клишоногого козлорога-танцюриста,
    Що співає пісню радощів
    Лісового квіткового Еросу
    Серед Міста Голосу –
    Міста дзвінких трамваїв –
    Залізноколесокрутів.

    Місто, що висить голосами в повітрі –
    Місто тендітної радості:
    Кіфар та оголених тіл:
    Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
    (Якщо летіти, то в небо)
    (Там, де звуки Галактики)
    (Де панфлейта вічності)
    Місто білявих скрипок –
    Місто мітів та звуків Меркурія
    І тракійського Аполло –
    Ліхтарника нетутешнього,
    Не егейського, не атоського,
    Не лідійського,
    Навіть не лесбійського:
    Він теж соромився одягу
    Наче Аркадій-жрець.
    Музика. Муза. Ерато.
    Дайте його перейти
    По вулиці Міста Голосу
    Зі своєю кіфарою
    Мимо розбитих глечиків
    Остракізму.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  23. Артур Сіренко - [ 2017.11.20 23:53 ]
    Не повторюй слова осені
    (Триптих)

    Перший подих вітру

    Не повторюй слова осені –
    Намарно – осені сірих Пегасів.
    Не повторюй цієї музики –
    Музики скрипки холодного вітру:
    Най пам’ятають її собаки
    Кольору олова з очима-зірками.
    Місяць – алхімік старий
    Наливає ночей ртуть у чашу серця.
    Не повторюй зміїне шипіння
    Падолисту-водяника,
    Володаря мокрих каменів.
    Не повторюй – нині всі змії сплять –
    До весни. Доки вино холодне
    Крові вужа не стане вогнем.
    Не повторюй нічого,
    Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
    Слухай вітер пізньої осені...

    Другий подих вітру

    Чорні кораблі останніх днів:
    Падолистові ночі – це голландці
    У камзолах з блискучими ґудзиками,
    Яких привів у порти Ямато,
    У місто моє без сезонів
    П’яний капітан-вітровій –
    Одноокий шкіпер холоду.
    А вітрила кошлаті...

    Кульгавий щур осіннього вечора
    Гризе сир рапсодій
    У мишолапці музичній:
    Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
    Волохатий Йогане з чотирма лапами,
    Що лишають сліди-ієрогліфи
    На партитурі життя?

    Третій подих вітру

    А я все не вірю,
    Що скоро землю крига скує,
    Заморозить час-лиходій
    Все сподіваюсь на щось
    (Намарно).
    А я все не вірю,
    Що голим деревам-повіям
    Набрид холодний дощ-злодюжка,
    Що вони чекають білого снігу,
    Як одкровення, як знак чистоти,
    Як очікували гейші Едо
    Проповідника в чорній рясі,
    Що дихав димом і малював
    Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
    Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
    Обірвані крила якого несе
    Самурай-вітер,
    Що складає останнє танка,
    Відчуваючи лезо катани холодне
    М’язами живота – ще теплими:
    Ця людина не хоче
    Лишатися серед осені
    Живим роніном.
    А на вулиці мертвих дерев і собак
    Двірники замість кленових пальців
    Замітають листя карми.
    А я цієї осені посадив вишневий сад
    На околиці Хіросіми.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  24. Шон Маклех - [ 2017.11.11 13:18 ]
    Довершено: Місто Старого Саду
    Він давно не з’являвся:
    Ні в своєму саду
    Ні на вулицях міста,
    По якому блукають сновиди-люди.
    Його старі черевики подерті
    Забули якого кольору бруд
    Болота із-під груші старої,
    Яке воно на смак –
    Блідо-брунатне болото
    Старого саду сакур та сосен,
    Він давно не блукав
    У своєму плащі білому,
    Давно ніхто не бачив
    Його постать сиву й сумну,
    Його бороду білу,
    Що завжди чіплялась
    За квітучі кущі троянд
    Колючі,
    Заіржавіли двері
    Кованої залізної хвіртки,
    Засипало жовтим листям
    Стежки давно не метені,
    Важкі мовчазні камені
    Споглядають мертві дерева,
    Що стали сухими запитаннями
    В книзі байдужого Неба.
    З того самого дня
    Господар закинув свій сад,
    З того самого дня
    Господар забув про людей,
    З того самого дня
    Сліди його стер вітер,
    Лишилась тільки іржа
    Пустки.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  25. Шон Маклех - [ 2017.10.30 02:16 ]
    Довершено: Місто Старих Образ
    Місто старих образ – босоногих жебрачок,
    Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
    Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
    Місто старих образ – божевільних прочан.

    Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
    Місто, в якому замість трамваїв горожани
    Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
    Місто старих образ – фанатичних монашок.

    Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
    Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
    Місто, в яке злітаються круки й граки:
    Місто старих образ – цитат, що стали людьми.

    Місто, в якому холодний вітер не згасить
    Серця, що горять полум’ям слів,
    Місто, в якому листопад несе облігації листя,
    Місто старих образ – проповідників сивих.

    Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
    Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
    Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
    Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.

    Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
    Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
    Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
    Місто старих образ – важких крапель очікування.

    Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
    Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
    Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
    Місто старих образ – двірників судного дня.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  26. Олександр Жилко - [ 2017.09.25 08:24 ]
    Елегія світла
    Розібрати безлад у голові
    від кого тікати,
    до чого йти.

    Кадр за кадром засвіченою плівкою
    рухатись по минулому,
    ніби картою дивних пропорцій,
    чудернацьких проекцій.
    Із сходу на захід,
    бо все починається на сході,
    і закінчується ніколи.

    Увляєш скільки секунд минуло,
    поки сортувались фрагменти,
    щоби врешті показати те,
    чого не бачив першоглядач?
    Проявляєш кожну мить,
    котру зберігати не варто
    як пульсацію в скроні,
    відбитий ритм?

    Чорт, стільки всього,
    стільки всього відбулося
    в твоїй запломбованій голові.
    Скільки раз засвітити
    п'янку темноту
    єдиною краплею світла,
    аби знайти.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.47)
    Прокоментувати:


  27. Вадим Василенко - [ 2017.09.19 10:03 ]
    П’ять днів у серпні
    1
    Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
    2
    Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
    3
    Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
    4
    І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
    5
    Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.48)
    Коментарі: (2)


  28. Шон Маклех - [ 2017.09.16 12:26 ]
    Любас мандрагори
    Колишній ватаг флібуст’єрів
    А нині шукач таємного,
    Що кинув ваготу якоря
    Між скель біля селища
    Сіровбраних пастухів-обідранців
    Чи прочан до землі небуття,
    Оселившись у башті-сові
    Запалює свічку
    Самотню, як човен в негоду
    Рибалки мертвого
    І чекає, як дзигар
    Покаже годину тьми найчорнішої,
    Щоб кинути крило лилика
    До ялівцевого трунку.
    Любас мандрагори,
    Чорнокнижник готичних літер
    Видивляється крихітки золота
    У киплячій роторті-гамарні.
    І снять йому герці
    Та шафіри штудерні,
    Вітрила пошарпані вітром
    І таляри дзвінкоголосі.
    Оминають його обитель,
    Його понуру башту
    Оплетену прочитаном –
    Твердиню барона давно загиблого,
    Замок династії давно вимерлої,
    Башту чарівника-лорда
    Селяни у свитах подертих,
    Монахи у чорних рясах,
    Повії в зелених платтях.
    І тільки поет один –
    Філід останній
    З клану законників-брегонів
    Відвідав колись кам’яницю
    Щоб послухати казку
    Чи то понуру легенду
    Про смерть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  29. Василь Кузан - [ 2017.09.06 18:49 ]
    Стан писання поезії схожий на вільне падіння.
    ***
    Стан писання поезії схожий на вільне падіння.
    Це ніби тебе викинули з літака
    На висоті польоту фантазії.

    Ти знаєш, що у тебе за спиною парашут,
    Знаєш, що ти міг би вистрибнути і самий,
    Що той інстинктивний страх був уже майже подоланий,
    Що тільки підсвідомість тримала тебе прив’язаним до сумнівів…

    Знаєш,
    Що через кілька секунд треба смикнути за кільце,
    Але де
    Воно?

    А неймовірна краса землі наближається на шаленій швидкості.
    Потік повітря збиває дихання,
    Тисне на груди,
    Видушує сльози,
    Паралізує.

    Панічні рухи рук призводять до того,
    Що твоє тіло втрачає рівновагу
    І починає стихійно і безпорадно крутитися,
    Захоплене у полон потоками тепла і тяжіння.

    Раптом твою долоню обпікає металічне кільце,
    Але ти не смикаєш за нього,
    Бо раптом парашут не відкриється.

    Саме у цей момент
    Народжується вірш.

    06.09.17 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.7)
    Коментарі: (1)


  30. Владислав Лоза - [ 2017.08.14 17:35 ]
    Переклад з поеми "Бернт Нортон" Т. С. Еліота (2)
    II

    Поприпікали до осі
    Часник, сапфіри та багно,
    Над жилами ятріє шрам,
    Під ним співає у крові
    Струна, вгамовує борню
    Давно забуту. Цей танок
    Уздовж артерій, колоо-
    біг лімфи – у шляхах світил,
    У колообігу осей,
    Понад якими сидимо
    У світлі, що мережить лист,
    І чуємо гонитву, що
    Як завше над сльотою йде,
    І в ній ні вепр, ні гончий пес
    Не вороги поміж зірок.

    У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
    Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
    Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
    В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
    Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
    Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
    Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
    І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
    Внутрішня свобода від земних бажань,
    Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
    Зсередини та ззовні, але
    Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
    Вознесення без поруху, зосередження
    Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
    Поясненним, зрозумілим,
    Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
    Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
    Проте нерозривність минулого й майбутнього,
    Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
    Боронить людську істоту від вічності й небуття,
    Котрі не спроможна знести плоть.
    Час минулий і час майбутній
    Майже несумісні з притомністю.
    Бути притомним – означає не належати часові,
    Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
    Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
    Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
    Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
    Тільки часом час упокорений.

    13.08.2017


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  31. Шон Маклех - [ 2017.08.12 14:27 ]
    Ніде
    - Де ти був, Адаме?
    Може ти був тінню
    І ховався у закутках свідомості,
    Куди ніколи не зазирає сонце?
    Де ти був, Адаме?
    Може ти став потоком нейтрино
    І летів у нескінченність
    Доки світ ще був молодий,
    А нескінченність такою маленькою?
    Може ти серед дерев ховався
    Дерев’янівши суглобами,
    Зеленіючи пальцями-листями,
    Вростаючи в землю-твердь
    Коренями, що були щойно підошвами
    Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
    Де ти був, Адаме?
    Може ти захотів дізнатися,
    Що таке смерть темна
    І ставав на мить Порожнечею?
    Може ти став на мить бурлакою,
    Волочився за межею буття,
    Де нікого ніколи – всі тільки туди,
    І ніхто не буде йти звідти?
    Де ти був, Адаме?
    Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
    Де нащадки твої нерозумні
    Відбирають життя одне в одного,
    Волю міняють на шматочки металу,
    Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
    Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
    Де ти був, Адаме?
    Може ти був теоремою,
    Яку доводити поки що нікому,
    Чи то непотрібно,
    Чи то усвідомив себе крапкою
    Нескінченно малою?
    Де ти був, Адаме?
    Може ти став самою Самотністю,
    Одинаком простору
    І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
    І не хотілось складатися з кварків,
    Що ніколи не бувають самодостатніми,
    Одинаками буття?
    Де ти був, Адаме?
    - Я був ніде.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  32. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  33. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  34. Ольга Гаврилюк - [ 2017.06.16 08:46 ]
    * * *
    у щасливих дітей
    зелені коліна
    лікті й долоні

    у дорослих
    зелені лише очі

    бо коли вдаряєшся
    об стереотипи
    то слідів не видно

    усі синяки збираються
    під очима

    від недосипу

    бо сни лишились дітям
    бо мрії лишились снам

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  35. Ольга Гаврилюк - [ 2017.06.15 21:33 ]
    * * *
    змахнувши з плечей
    останні ноти пісень Guns N` Roses
    ти йдеш на дуель із морем
    сам
    сам
    сам

    місяць відмовився бути твоїм секундантом
    промінявши тебе
    на ночівлю в обіймах сновид

    ти ж знаєш що фехтуючи
    з рибою-мечем у руках
    ти ризикуєш поранити море
    в саму глибину

    невже ти хочеш
    щоб перестали битися його хвилі

    не викликай на бій левіафана
    ти сам винен у тому
    що всі твої вигадані друзі померли

    ти вбив планету на якій вони жили
    пострілом у голову

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  36. Шон Маклех - [ 2017.06.06 23:51 ]
    Пiд покровом Неба
    Під покровом неба –
    Там, де холодний вітер і птахи
    Співають про свої сни кольорові
    Там люди: стоять серед порожнечі
    Між минулим і прийдешнім,
    Між замками і халупами,
    Між лезом мечів і кулями скорострілів,
    Між тьмою віковічною і світлом ранку,
    Між вогнями інквізицій і холодним морем,
    Між. Посередині. Тут. На острові.
    А сороки тим часом мурують міст
    Свої хвостами чорними
    Через ріку, що ніколи не була прозорою:
    А все каламутною – то від крові,
    То від бруду, а то просто від темряви:
    Бо ріка, бо тече, бо там брід,
    А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
    Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
    Чи то чужого клану зі своїм гонором
    І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
    А ми такі танцюристи джиги шаленої,
    А нам аби воювати за землю свою загублену,
    І свободу свою втрачену, а нам аби співати
    Про росу туману і брудне старе місто,
    А нам або стояти серед порожнечі цієї
    Вічної та холодної…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  37. Артур Сіренко - [ 2017.06.06 21:53 ]
    Те, що забувають
    Вечір гусне дощавим туманом,
    Міцною кавою,
    Що холоне на столі дерев’яному,
    Соком горобини
    Витиснутим в прозорий келишок часу:
    Саме в такий вечір
    Пишуться вірші, за які потім вбивають.
    Вечір, коли Атман
    Раптом летить у небо чужих снів,
    Коли душа мандрує лісами
    Давно зрубаними,
    Давно перетвореними в попіл та порох,
    Яким потім вбивали людей,
    Хащами-пралісами, де живуть почварки:
    Давно зниклі, яких навіть імена забуті,
    Вечір,
    Коли вірші пишуться, за які потім вбивають.
    Але раптом:
    Якщо хвилини ковтаєш старим вином,
    І раптом розумієш, що все померло –
    Все, навіть душі перехожих за вікнами,
    Навіть поезія вчорашнього дня:
    Розумієш: неможливо вбити те,
    Що померти не може…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  38. Артур Сіренко - [ 2017.06.06 21:51 ]
    Місто моїх мрій
    Місто моїх марень
    Все танцює свої божевільні танці
    Серед ночі середньовічних схоластів,
    Юрбою сірою заповнюючи свої вулиці-вени.
    Місто магічне кішок і сажотрусів,
    Місто, де поселилася смерть
    І серед пивниць і шинків
    Танцює свої танці
    Під музику страшну катеринок.
    Місто смугастих котів і товстих мірошників,
    Крамарів тютюном просякнутих,
    Повій, що фарбують борошном
    Свої потворні обличчя
    І губляться в юрбі гульвіс і писак,
    Як губиться очеретина в болотах Нілу
    І дивляться на чергову сальву
    На честь перемоги піррової.
    Місто, де мертві слова
    Нанизують в намисто газет
    І плетуть отруйне плетиво, що висне в повітрі
    Як виснуть тенета арахн волохатих
    В комірчинах, де поселилась тінь.
    Місто магів, волоцюг та злодіїв,
    Місто, що привиділось хворому деміургу
    І зависло між печерами Плутона
    І небом Урана синьобрового.
    Місто, з якого тікають навіть паротяги –
    Туди, в степ, де гудуть бджоли.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. Шон Маклех - [ 2017.05.05 20:50 ]
    Довершено: Мiсто Вечора
    Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
    Місту
    І світу*.
    Сутінки – це такий діалог ні про що
    (Чи може все таки про щось**)
    (Чи може місто може говорити тільки монологи)
    (Чи може одкровення буває тільки в темряві?)
    Місто
    І вечір.
    Кожне місто має вокзал
    Кожен вокзал має свою колію
    На яку юрба кидає свого Верхарна***.
    Кожне місто має свою площу біля самісінької ратуші
    (Бургомістр),
    А кожна площа має свою Жанну і своє полум’я,
    Яке запалюють вдень – коли на потіху юрбі,
    Коли просто - ім’я, коли просто – так вирішили,
    Але сутінки прийдуть і прошепочуть:
    «Кожне місто – Руан.
    Хай навіть йому придумали іншу назву,
    Все одно – це Руан. Місто залізних автомобілів,
    Місто коробок-трамваїв і вусатих тролейбусів – Руан».
    Добре, що існує вечір – тоді кольори зникають –
    Кольори сірості, але запалюються діаманти,
    Ліхтарники знаходять сенс невчасний (час, час)
    Свого життя на бруківці****. Сутінки.
    Без них двері лишись би зачиненими,
    А місто таким же непривабливим,
    Як мадемуазель, що ніколи не виходить на шпацер,
    Бо знає, що в Руані завжди знайдеться вогнище
    Хоча б для одного єретика,
    Або хоча б для однієї відьми.
    А колій – не полічити*****.
    І тих, що ведуть у місто вечора,
    І тих що не ведуть нікуди
    Навіть у паранірвану…

    Примітки:
    * - Urbi et Orbi. І ніяк інакше.
    ** - про щось. Але про що – не скажу. Здогадайтесь самі.
    *** - коли про це довідався Маяковський, він сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна. Він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буде писати вірші?! Невже Бугаєв?!»
    **** - життя не має сенсу. А на бруківці тим паче…
    ***** - я полічив.
    Ще примітка: У XIV столітті і в XV також в місті Руані не було тролейбусів. Але вони існували там метафізично – незримі. Проект першого тролейбуса створив саме в Руані барон Жан Клод де Клер у 1329 році.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (7)


  40. Артур Сіренко - [ 2017.05.03 16:47 ]
    Там, за річкою
    У краю за рікою
    У країні, в яку немає шляхів,
    А лише човен:
    Човен-паром через ріку
    З мовчазним веслярем
    (Подаруйте йому монетку
    З відбитком дельфіна або кесаря!),
    У краю за межею-річкою,
    За якою припиняється ностальгія,
    І за якою не буває веселих спогадів
    У тих, хто назад повернеться
    (А таких немає – може будуть – але немає,
    Чи то майже немає:
    Аліг’єрі – виняток,
    Він блукалець у синіх шатах –
    Одязі кольору неба,
    Він італік – їм інколи можна
    Йти туди й повертатись,
    У них ностальгія пошита з шовку
    Білого, як алебастр,
    У них, якщо дон, то Корлеоне,
    У них якщо поет, то Петрарка).
    У тім краю сутінок
    Важко побачити тіні,
    І сльози стають білими:
    Чи то снігом, чи то гіпсом,
    І то не краплями – твердими кульками,
    Що стукають по кам’яній землі,
    Де ніколи нічого не виросте:
    Навіть полин: а я думав:
    Чому він білий, він же не дитя снігу,
    А тільки бастард мармуру,
    А тільки ерзац квітів,
    Які кидають у вино-трунок
    Дегустатора Цицерона
    (Дві шпильки в язик мертвий).
    А я ще тут:
    Ще тільки весляра-перевізника очікую,
    Ще тільки керманичу:
    «Сім футів під кілем!»,
    А вже на тому березі хату,
    І то не яму-сховище,
    Не хижу бамбукову відлюдника,
    А соломою криту мазанку,
    Таки зимівник, таки курінь
    В краю алебастрових сліз-бджіл,
    Що приносять кам’яний мед,
    В Ойкумені мармурових вишень,
    Вапнякових яблук та гранітних грушок
    Збудував собі сам того не бажаючи
    І відаючи, і не жадаючи,
    І латиною Томи Аквінського віршую
    Про каменярів вільних – будівничих,
    І сни бачу нетутешні,
    Таки глиняні, таки по намулу писані,
    І то не нині, а коли – вже забули,
    Не ми, а пастухи бородаті,
    Номади неприкаяні, не при Каїні,
    Шамани з чашами для вохряної треби:
    Коня очі сумні
    З того табуна – дикого.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  41. Артур Сіренко - [ 2017.04.20 18:07 ]
    Даремно, все даремно
    Даремно, друже, ти серед цих каменів,
    Що ніколи не стануть хлібами,
    Що лежать на шляху оленів,
    Що тиснуть на землю як гирі,
    Які чіпляють до годинників вічності,
    Що міряють маятником буття
    Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
    Даремно, друже, серед каменів сірості,
    Серед цих брил духу важкості
    Ти слухаєш вітер:
    Його плач по людяності,
    Його стогін осінньої туги,
    Його спів про мертвих,
    Що пішли в позачас,
    У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
    І мигдаль гіркіший полину.
    Даремно.
    Ніхто не тривожить струни Неба
    І банджо білих хмаринок:
    Там тихо:над світом людей.
    Тільки тут, в ущелині,
    В долині вічної ностальгії
    Ти слухаєш вітер,
    У краю, де ніхто не чув серенади,
    А тільки реквієм – один – для епохи.
    А ти слухаєш вітер
    На схилі гори,
    Де не було дерев. Ніколи.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  42. Шон Маклех - [ 2017.04.18 03:38 ]
    Невблаганні годинники
    Ви думали Час невблаганний
    Нагадує море прозоре й бездонне
    З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
    Ви думали Час-лиходій – це ріка,
    Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
    Але виявилось (я раптом довідався,
    Про це мені прошепотіла Ніч,
    Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
    Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
    Що час – це старий порожній будинок
    З нескінченними і незліченними кімнатами,
    Де сходи переплітаються і перетинаються,
    Де не розумієш, де перший поверх,
    А де останній, де вхід і де вихід,
    Де дах і горище, а де підземелля.
    І по цьому будинку-лабіринті
    Блукають годинники-привиди,
    Годинники-сомнабули-сновиди,
    Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
    З холодними руками протезами.
    Вони колись були піратами і зарізяками
    У морі, яке чомусь життям називають,
    А нині знайшли притулок у божевільні,
    У старезному домі з химерами,
    Який називаються Час,
    У якому всі блукають намарно,
    Навіть годинники – його каштеляни
    З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
    А жіночі годинники, які так люблять
    Носити на руках тендітні леді
    (О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
    Це покоївки спалень цього темного дому,
    В якому якщо і запалюють свічку,
    То ненароком. Сірниками з коробки
    З синіми етикетками...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  43. Шон Маклех - [ 2017.04.07 15:45 ]
    Вихор, що гасить полум’я
    Шеймасу Шейге*. Щиро.

    Мій твідовий піджак –
    Колись подарований Падолистом
    Має безліч кишень –
    І кожна для вихору:
    Він залітає і живе там щоп’ятниці:
    Той самий вихор пізньої осені,
    Що зриває цноту листя червленого кленів,
    Що заходить до кожної крамниці-порталу:
    Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
    Шурхотить сторінками конторських книг
    Та папірцями з портретами королев
    Чи президентів,
    А на вулиці він безхатько,
    Що гріє пальці біля вогню –
    Такого ж незатишного і не домашнього,
    Як вогні Святого Ельма
    Чи святого Патріка-джентльмена**.
    Куди? Куди мандрують душі
    Дорогами падолиста-монаха
    Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
    І холодніші безодень інферно***?
    Куди? В який сід божевільний,
    В який Авалон**** мжички?
    За годину до Дня Всіх Мертвих,
    За хвилину до Самайну жертвоприношень
    Я знайшов сірників коробку
    У кишені, де міг би сховатися Світ,
    А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
    (А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
    А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
    І тими сірниками марно
    Намагаюсь розпалити вогнище
    На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
    Вогнище з опалого листя кленів,
    Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
    А бруківкою – базальту сірого
    Важко ступають копита коней візничого
    І м’яко ступають лапи кота Часу –
    Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
    М’яко. А я чекав благовіщення –
    Останній учень Хоми-літописця*****,
    Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
    В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
    Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
    Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
    Навіть Фіннеган – той самий,
    По якому потім влаштують поминки******…

    Примітки:
    * - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
    ** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
    *** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
    **** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
    ***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
    ****** - три кварки йому від короля Марка!


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  44. Шон Маклех - [ 2017.03.28 20:46 ]
    Вітрила втечі
    Любас мандрагори – розстріляний капітан
    Кермує свою каравелу незриму
    На окцидент гірко-солоного обрію.
    Вітер грає пісню незнаних земель
    На окарині з чорними знаками,
    Що лежала в землі проклятого пагорба треби
    Три тисячі літ.
    Покинули місто-торжище,
    Де горожани-опудала
    Мурують склепи-будинки
    Та в’язниці-ратуші.
    Покинули площі щурів
    І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
    Де храми плутають з буцегарнями,
    А притулок з катівнею (теж кам’яною).
    Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
    Де маляри вулиць фарбують
    У скляних і прозорих шильдах
    Циноброю нудні манекени:
    Вони так людей нагадують –
    Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
    Теж ховаються за паравани
    Вершити свої глупства і співати пеани.
    Нехай каравела більше нагадує тратву,
    А керманич бокораша нетутешнього.
    Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
    Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
    Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2017.03.17 23:55 ]
    Повітряні кулі очей
    Я літаю над світом
    На двох повітряних кулях:
    Над світом старих димарів
    Та іржавих воріт (скрип),
    Між його рівнями (світу).
    Я літаю над світом
    У небі води синьої
    З білими острівцями мрій
    (Легко).
    Очі – дві повітряні кулі –
    Легші самої прозорості
    Несуть мене
    Над черепахами цегляними
    (Чи то над черепами – живуть думки
    Там)
    (І то сумні переважно),
    Над містами-кляксами
    (Вночі – багаттями –
    Недопалена грань автодафе –
    Штучного, електричного –
    Але нам байдуже:
    Кому горіти, кому дивитися,
    Хто дрова, а хто запальничку
    Несе:
    Їм аби єретика знайти-відшукати,
    Їм аби видовище:
    А мені горіти).
    Я літаю над книгосховищами
    Чи то пустелями: мертві слова
    Для мертвих: оливо старих газет –
    Подій не потрібних нікому,
    Забутих, як забувають калоші
    Перед посухою. Отою,
    Що назавжди.
    Данте. Блукав лабіринтом,
    Де світла замало
    Для моїх куль повітряних
    (Свічка. Інферно.)
    А я літаю, літаю, літаю
    Над струмками асфальту
    (Автомобілі-риби: куди і навіщо,
    Який нерест залізних почвар-лососів,
    У яких минулого витоках,
    У яких джерелах бензинових
    Ікру мечуть русалки металу
    Зі скляними очима-фарами?
    Світ.)
    А я літаю, літаю, літаю
    На повітряних кулях очей.
    Там, де синява.
    Там.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  46. Шон Маклех - [ 2017.03.15 22:34 ]
    Розіп’яті вечори
    Кожен вечір бородатим пророком
    Зазирає в вікна моїх спогадів –
    В оселю давно зруйновану
    Моєї юності незачесаної.
    Кожен вечір часу нашого злого –
    Пророк високої істини –
    На хрест засуджений –
    На розп’яття на горі черепа,
    На арену життя-колізею,
    На мечі хвилин-гладіаторів
    (Sword-clock)
    (Claíomh-chloig)
    (Меч-годинник).*
    Кожен вечір Савонаролою
    (Чорноризцем і чорнокнижником)
    На вогнище електричних жарівок,
    На попелище сумних новин –
    Кожен вечір (таки кострубатий) –
    Теж єретик у світі цьому затятому,
    Нерозумному і нетямущому.

    Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
    Заходили б в мою хату відлюдника
    На розмову про таємниче й несказанне.
    Краще б...
    Краще б Час
    Не вдягав би свій балахон ката,
    Не гострив би свого меча-ланцета
    Хірурга-соціолога,
    Не крокував би по дереву ешафоту-світу
    Чобітьми своїми цвяхованими
    (Кожен цвях – слово вироку)
    Краще б...


    Примітка:
    * - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
    А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  47. Артур Сіренко - [ 2017.02.25 02:30 ]
    Серце-човен
    Серце-човен
    У цій синяві вигадок,
    У світі цьому розстріляному,
    Де не лишається місця для дива –
    Лише для смерті жебрачки (киньте їй
    До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
    Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
    Для смерті - монашки монастиря Зневіри
    Лише для неї біловбраної,
    Світу-тлуму,
    Де навіть надію і ту вкрадено,
    Де навіть надію – страждання останнє,
    Вкрадено, розділено й пошматовано,
    Куди пливеш серце?
    Човнику мій дірявий
    (Від куль залізних три,
    Від уламків зими – чотири),
    Човнику.
    Напинаю над ним
    Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
    Бо кудлате воно – псом білим,
    Псом-привидом
    Над морем отої синяви – вигадки,
    Одіссеєм чи то Гераклітом:
    Бо все пливе – навіть вигадка.
    І все вітри, тільки дому –
    Нема.
    Потонеш колись човнику,
    Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
    Потонеш в безодні
    А дому… А дому нема.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  48. Шон Маклех - [ 2017.02.16 21:58 ]
    Часопростір
    Життя – це потріпана книга
    З видертими сторінками
    (Бракує найцікавіших розділів)
    Життя – це драма,
    Яку написав схоласт Сорбони –
    Компілятор літописів
    Війни Столітньої,
    Трубадур шляхів розбитих,
    Драма чи то мелодрама
    З трагічним початком,
    З фіналом незрозумілим
    Чи то з його відсутністю,
    З тьмою замість завіси.
    Життя – це верлібр
    Поета-сухотника з Парижа дощу
    Чи то скрипаля сліпого,
    Що не знає нотної грамоти
    І грає свої мелодії –
    Свої нескінченні ноктюрни
    Тільки по пам’яті ночі
    (Не своєї навіть)
    (І то уривками – все уривками).
    Життя – це роман
    Без кінця і початку
    З дірявою обкладинкою
    (Миші прогризли),
    У якому герої
    Свої імена забувають
    (А яке воно – імено моє?)
    І вже ніколи не згадують,
    А я мандрую з одного століття
    До іншого – такого ж приблудного,
    То в одному човні-тілі,
    То в іншому.
    А тіні навколо ті самі,
    Що в часи Чорної Моровиці,
    Що в часи перших птахів залізних,
    Що в часи ковалів-анахоретів.
    Тіні (чи то душі)
    Змінюють свої тіла-шати,
    Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
    І все лишаються тими самими.
    Все забувають, все марнують
    І гублять слова намистини
    В морі.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  49. Шон Маклех - [ 2017.02.12 17:43 ]
    По лезу
    Стежка вузька, наче лезо –
    Крізь ліс темний, як сама смерть.
    Одягніть годинники
    На лапу кожному зайцю,
    На кігті кожному вовкулаку,
    На вуха кожному песиголовцю.
    Бо чим же тоді хронотоп міряти?
    Не ножами ж посмугованими
    (Булату дамаського візерунок).
    Веду свою плоть
    Стежкою вузькою, як лезо
    Бритви, якою голять череп
    Мисливців за вурдалаками.
    Веду свою плоть
    Неслухняну, як човен рибалки,
    Що ловить морських окунів –
    Черлених та колючих, наче слова єретиків
    Століття-потворки Розколу Великого.
    Петрарка – ти теж соняшник,
    Геліофіт каштелянів.
    Кому за мури – ховатися,
    А кому лезо: йди,
    А може й тікати:
    Знаю кому й навіщо:
    Та не скажу – не сподівайтеся,
    Не заспіваю про це навіть пісеньку,
    Що на кладовищі хлопчик сліпий
    Мугикав собі й катеринці потрощеній.
    Хтось йому до капелюха
    Монету кинув –
    Таки.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  50. Ольга Гаврилюк - [ 2017.01.29 17:17 ]
    * * *
    час живе у зозулях
    що в’ють гнізда
    із хвилин та секунд
    під стріхою
    старих годинників

    прикидаються віщунками
    струшуючи на перехожих
    іржаві спогади
    і бавляться у піжмурки
    із вічністю

    допоки у їхніх
    механічних серцях
    ще б’ється
    восьма нота

    2017


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6