ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2025.07.12 14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка

С М
2025.07.12 13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось

в очах моїх ти
в очах моїх ти

Іван Потьомкін
2025.07.12 12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт

Юрій Гундарєв
2025.07.12 10:12
Якось незрозуміло… Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі… Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста. Оточують його

Юрій Гундарєв
2025.07.12 09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Артур Курдіновський
2025.07.12 07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:

Віктор Кучерук
2025.07.12 05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.

Борис Костиря
2025.07.11 21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат

Юрій Лазірко
2025.07.11 18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив

Віктор Кучерук
2025.07.11 06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.

С М
2025.07.11 05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину

В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп

Володимир Бойко
2025.07.11 00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього. Де ванька напаскудив – там і «русскій дух». Велика брехня – спосіб реалізації великої політики. Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні. Велич у спадок не передається,

Борис Костиря
2025.07.10 21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,

Козак Дума
2025.07.10 14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,

Тетяна Левицька
2025.07.10 13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес

Віктор Кучерук
2025.07.10 08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.

Борис Костиря
2025.07.09 22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.

Ярослав Чорногуз
2025.07.09 12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?

Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,

Ольга Олеандра
2025.07.09 09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.

Тетяна Левицька
2025.07.09 08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,

Віктор Кучерук
2025.07.09 06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.

С М
2025.07.09 04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти

М Менянин
2025.07.09 01:03
Назва.......................................................................Стор.

1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................

Борис Костиря
2025.07.08 21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається

Іван Потьомкін
2025.07.08 21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники

Ярослав Чорногуз
2025.07.08 20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.

До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...

Віктор Кучерук
2025.07.08 05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.

Борис Костиря
2025.07.07 21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо

Олександр Сушко
2025.07.07 13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!

І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,

Віктор Кучерук
2025.07.07 08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.

Борис Костиря
2025.07.06 22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Світлана Пирогова
2025.07.06 18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.

Євген Федчук
2025.07.06 16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув

Олександр Сушко
2025.07.06 10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,

Віктор Кучерук
2025.07.06 05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.

Борис Костиря
2025.07.05 21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Сергій Святковський
2025.06.27

Равлик Сонний
2025.06.25

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Борис Костиря - [ 2025.07.11 21:15 ]
    Мрійник
    Він писав сценарії для тупих серіалів,
    а вночі мріяв про справжню прозу.
    Ці мрії були як утрачена Атлантида,
    як підземна течія, непомітна назовні.
    І ось він відчув, як його талант
    стирається, як він перестає
    бути самим собою, митець
    уже не здатний
    на справжню прозу,
    на справжню творчість.
    Він розбиває комп'ютер об стінку,
    бере аркуш паперу, але
    усе марно, нічого не виходить,
    талант вивітрився.
    Навіщо митець спопелив його
    на тупі серіали?
    Навіщо він служив
    золотому тільцю?
    Талант розбитими черепками
    валявся біля його ніг,
    але неможливо було
    нічого зібрати докупи.
    Митець плакав
    над зруйнованим собою,
    і сльози вкривали
    розбиті черепки.

    12 травня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  2. Борис Костиря - [ 2025.07.09 22:31 ]
    Твоє волосся
    Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
    немов у ліанах,
    я хочу крізь нього пізнати
    сутність світу.
    Твоє волосся - як джунглі
    із несходимими шляхами.
    У ньому так легко заплутатись
    і неможливо вибратися.
    Воно затягує у свої пастки
    і робить в'язнем любові.
    Така приваблива танцівниця
    може завести у хащі пристрасті,
    щоб не виходити з них.
    І коли на сцені з твого тіла
    відлетить останній одяг,
    ми станемо по-справжньому
    вільними.

    10 травня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  3. Борис Костиря - [ 2025.07.08 21:57 ]
    Поет у лісі
    Поет поселився у далекому лісі
    і зарився листям.
    Він зрозумів марнотність слави,
    йому не потрібні
    жодні визнання, жодні премії.
    Його основними рецензентами
    є птахи, а істориками літератури -
    ведмеді. Він укривається
    не лаврами, а пожовклим листям,
    йому потрібні оплески
    тільки від дерев. Своє ім'я
    поет хоче увічнити
    лише на березовій корі,
    увійти тільки в історію дуба
    і поставити відбиток свого герба
    тільки на пеньку, який буде
    найвищим суддею.
    Поет зробив усе,
    аби його якнайшвидше забули.
    Хто був цей чоловік,
    який писав вірші? Які дівчата
    звертали на нього свої погляди?
    Поет повернувся
    до джерел, до першовитоків
    у намаганні напитися
    чистої води. Якимось людям
    він потрібний, хтось його шукає,
    але поета надійно стереже ліс
    і не відпускає.

    3 травня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  4. Борис Костиря - [ 2025.07.07 21:57 ]
    Любов

    Любов - шматок самої вічності,
    мить єднання з абсолютом,
    це шматок меду,
    але він може бути згірклим.
    У любові ми перебуваємо
    у невагомості, але можемо
    болісно впасти на землю.
    У коханні ми відчуваємо
    терпкий смак лісових ягід,
    проте наше почуття
    може побити град.
    Ми вкрали прометеївський вогонь,
    який здатен спопелити душу.
    В озері любові
    ми не торкаємося дна,
    а якщо це станеться,
    то нас виштовхує на поверхню
    спустошення і мить дива
    минає. У буденності
    відбувається вибух
    потойбічного метеориту,
    який невідомо звідки береться
    і невідомо куди зникає.

    29 квітня 2023


    Рейтинги: Народний 1 (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (3)


  5. Борис Костиря - [ 2025.07.05 21:09 ]
    * * *
    Подзвонити самому собі -
    що це означає?
    Подзвонити в невідомість,
    достукатися до власного Я,
    якщо воно ще залишилося
    і не стерлося
    нашаруваннями цивілізації,
    умовностями, законами,
    правилами етикету,
    масовими стереотипами.
    Куди ще телефонувати,
    як не до самого себе?
    Це найвірніший адресат.
    Це єдиний друг, у якому
    ти можеш бути певен.
    Раптом зателефонуєш
    до власного Я,
    а там порожнеча,
    його вже немає,
    а є лише фантом,
    лише видимість
    і автовідповідач
    замість самого себе.
    Що тоді робити?
    Куди телефонувати?
    Хіба що в серце Всесвіту.
    Набираєш свій номер -
    і чуєш протяжні гудки,
    нескінченні,
    як людське страждання,
    як очікування смертної кари,
    як безпомічна людина
    у лабетах бюрократії.
    Телефонуєш до власного Я,
    мов до останнього арбітра,
    до судді, якого немає.
    Більше двонити нема куди.
    Телефонна книжка закінчилася.
    Наостанок лише
    телефонний апокаліпсис
    неіснуючими літерами.

    13 квітня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  6. Борис Костиря - [ 2025.07.04 17:55 ]
    * * *
    Ти закинутий від усього світу,
    ніби на безлюдному острові.
    Без Інтернету і зв'язку,
    тобі ніхто не може
    додзвонитися, до тебе
    не долетить птах відчаю чи надії,
    не долетить голос
    волаючого в пустелі,
    не донесуться слова пророка.
    Ти став глухим,
    якому недоступна
    уся гармонія світу.
    Ти закинутий
    у далеке заслання.
    Ти - мов Діоген
    у бочці абсурду,
    яка нагадує глибокий колодязь,
    у який сипляться
    монети людської безнадії,
    і жодна з них
    не стане золотою чи срібною.
    Ти закинутий, як Робінзон Крузо
    без свого П'ятниці,
    але цей острів розпливчатий,
    аморфний, невідчутний,
    такий, що поглинає
    усі людські емоції,
    і на їхньому місці
    залишається пустеля.
    Це зона, до якої
    не доходять сигнали,
    особливо "SOS!",
    лише колючі трави
    розуміють її мову.
    І ось ти тут,
    спраглий, виснажений,
    у невтішному просторі
    простягуєш руку
    невідомо кому.

    13 квітня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  7. Борис Костиря - [ 2025.07.02 21:44 ]
    Хащі мороку
    Чоловік ховався у хащах мороку,
    у глибинній воді ненависті,
    він поринав без батискафа
    у водорості підсвідомості,
    у зарості алогічних питань,
    у зіткнення, контрапункт
    нерозв'язних проблем буття,
    у війну світу й антисвіту,
    розуму й люті,
    несамовитої стихії.
    Чоловік відчув себе чужим
    на цьому полі битви,
    цілковито зайвим елементом
    у записах Бога,
    він захотів викреслити себе
    із шахівниці.
    Він розколовся і розпався
    між двох вогнів
    і тепер прямував
    у цілковите ніщо.

    11 квітня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  8. Борис Костиря - [ 2025.07.01 21:26 ]
    Зникнення поета
    Багато людей думають:
    куди зник поет?
    Куди він дівся
    із літературного поля?
    Його немає в соцмережах,
    у "Фейсбуці", "Телеграмі",
    його телефон
    не відповідає.
    Це відрядження із квитком
    в один кінець,
    він виїхав на дачу,
    із якої немає вороття,
    він зник
    у безлюдних просторах
    війни, у лісі,
    поламаному снарядами,
    він щез у нетрях
    Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса,
    куди не заїжджає поліція,
    він зробив
    пластичну операцію
    і зник у горах
    Латинської Америки,
    він заблукав
    в африканських джунглях.
    Поет загубився
    у лабіринтах пізнання,
    у прадавніх текстах
    і новітніх постмодерних
    віяннях, не поставивши
    крапки у кінці твору
    власного життя.

    11 квітня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  9. Борис Костиря - [ 2025.06.26 21:07 ]
    * * *
    Дерево згнило і впало,
    залишився один пеньок.
    Скільки мудрості й гіркоти
    чаїлося в ньому!
    Скільки нереалізованих мрій!
    Скільки життєвих проєктів!
    Дерево, яке впало,
    нагадує Всесвіт,
    який зазнав катастрофи.
    Дерево впало, покосилося,
    як солдат на полі бою
    у війні абсурду.
    Що залишилося від нього?
    Мудрість, ієрогліфи якої
    неможливо прочитати,
    те послання, яке зависло
    між гілками і кричить
    невідомою мовою.
    Дерево борсається
    у павутині
    невідомих субстанцій,
    непізнаних сутностей
    і доповзає пораненим
    на берег пересохлої ріки.

    16 березня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  10. Борис Костиря - [ 2025.06.22 22:32 ]
    * * *
    Я хотів би одружитися
    з усіма своїми коханими
    і справити гучне весілля.
    Нікого не можна розлюбити,
    кого по-справжньому любив.
    Треба вийняти з денця пам'яті
    ті вогненні почуття,
    які затоплять все навколо,
    треба дістати зерна,
    які ще проростуть.
    Не можна залити вино
    у старі міхи, але почуття
    ніколи не були старими міхами,
    а тільки живим,
    вічно новим вином.
    Нехай буде гучне весілля!
    Вина стане на всіх.
    Алкоголь затопить
    усі негаразди і гризоти.
    І таке весілля
    буде найбільшим протестом,
    найбільшим антивесіллям,
    але воно ствердить
    те невмируще,
    що залишилося в душі.
    Гості можуть залишатися
    на великому майдані
    і танцювати навколо вогнища.
    А ми самі будемо
    альфою і омегою,
    початком і кінцем.

    26 лютого 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (3)


  11. Артур Сіренко - [ 2025.06.21 17:22 ]
    Краплі волошкового меду
    Трамвай запашного літа
    Стукотить по чужій вулиці Янголів
    В самотині – рікою буття – в самотині
    Порожній, наче руїна крику волошок,
    Бо це місто – притулок позичений
    Заблукалої Еврідіки-невдахи,
    Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
    Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
    Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
    Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
    Занадто притрушений пилом зірок.

    Трамвай запашного літа
    (Не того, що з літописів, а трояндового)
    Прямує між кам’яницями міста кіконів,
    Що зводили його з білого каменю,
    Розчиняли його в повітрі, як шал
    Розчиняли менади в крові винограду.
    Трамвай прямує крізь пахощі –
    На площу нещадної спеки,
    Де флейти співають пеан Геліадам
    І про майбутнє мовчать
    (Бо вони не пророки і не оракули,
    А лише уламки мудрості).

    Трамвай запашного літа,
    Що прикрашений незабудьками
    (Кольору пурпуру з островів собачих)
    Прямує між кам’яних обличь сенсу,
    Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
    Мед тракійських глиняних вуликів,
    Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
    Останні, що пам’ятали
    Забуту істину Сонця.
    Синьоокий водій трамваю запашного літа
    Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
    Сестер Харакса, громадянок острова,
    На якому стоїть Мітилена.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  12. Борис Костиря - [ 2025.06.20 21:45 ]
    * * *
    Мовчання, як вулкан.
    Мовчання, як гора,
    яка здатна народити
    невідомо що:
    красеня чи потвору,
    але в будь-якому разі
    щось грандіозне.
    Мовчання, як плід,
    який дозріває
    на дереві.
    Яке з цих мовчань
    обереш ти?
    Мовчання, як вичерпаність,
    чи мовчання, як наповненість,
    коли слова
    зовсім зайві.
    Мовчання - як дурість
    чи як мудрість.
    Обидва з цих мовчань
    перебувають у криниці
    людського розуміння,
    у криниці, із якої
    води начерпує Бог.

    16 лютого 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (2)


  13. Борис Костиря - [ 2025.06.19 21:41 ]
    Снігова маса
    Снігова маса розтає,
    як магма часу.
    Усе робиться хиским,
    непевним у пухкому снігу.
    Снігова маса проникає
    у черевики, як сутності,
    які ми не помічали,
    як невидимі смисли,
    як слова, які проб'ються
    крізь потужні заслони,
    мовби паролі від усіх замків,
    як шифри космосу.
    Хоч би скільки
    ти ховався від снігової маси,
    утеукти від неї неможливо,
    вона знайде тебе скрізь,
    як образ, який людина
    ховає від совісті.
    Снігова маса тисне на тебе
    мільонами військових атак,
    вона штрикає тебе
    гострими багнетами.
    Снігова маса аморфна,
    незрозуміла, в'язка,
    ти поринаєш у неї,
    як у заплутані теорії
    вищого розуму,
    які непідвладні
    людському розумінню.
    Снігова маса обступає тебе,
    як усесвітній потоп,
    у якому ти -
    безсилий Ной.
    А твій ковчег -
    залишки здорового глузду,
    які потонули
    у розгулі безумства.

    6 лютого 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  14. Борис Костиря - [ 2025.06.16 21:49 ]
    Знайомі вулиці
    Пройдеш мільонний раз
    знайомими вулицями міста
    пізно вночі,
    коли вже ніхто не ходить.
    Що ти там хочеш побачити?
    Хто промовить до тебе?
    Хто дасть відповіді на питання?
    Самотні вулиці -
    як величезна Сахара духу.
    Невже ти думаєш, що зараз
    тобі скажуть те,
    що не сказали в дитинстві,
    що зараз заговорить голос,
    який мовчав десятиліттями?
    Він вирине,
    ніби з глибокої криниці,
    і скаже щось сутнісне.
    Ти можеш крикнути,
    але не почуєш навіть відлуння,
    твої звуки потонуть
    у мовчанні Всесвіту,
    у вселенській німоті,
    яка поглинає все.
    Вулиці стануть
    лабіринтом Мінотавра,
    із якого немає виходу.
    Знайомі вулиці -
    такі знайомі і такі незнайомі,
    ворожі, холодні.
    Їхнім слизьким льодом
    так легко спіткнутися,
    мов на сцені вистави
    без режисера і автора.

    22 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  15. Артур Сіренко - [ 2025.06.16 21:00 ]
    Чорнильниця дивака
    Один дивак,
    Що майстрував собі крила
    (на яких так і не зміг полетіти,
    Краще б літав він на вітрилах мрій)
    Пояснив мені, що меч це дзеркало,
    В якому відображається душа Едіпа,
    А тіло людське – це музика,
    Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу:
    Незнаного, як драхма кіклопа,
    Яку він офірував мармуровим руїнам
    Храму бородатого Посейдона –
    Бога білих коней.

    Один дивак,
    Що малював неминуче,
    Блукав сумним пагорбами та левадами
    Землі безтурботних етрусків,
    Розказував про охайних мулярів
    Вільних як хмари
    І коней глиняних,
    Що не знають дороги в майбутнє,
    Казав мені, що вже час
    Шукати шлях чи то стежку в країну синю
    Орхідей торішнього сну
    І кульбаб неохайного завтра,
    Які зацвітуть
    Конче.

    Один дивак,
    Що майстрував залізного лева,
    Який дарував королям лілії,
    Казав мені, що душа – це аркуш,
    На якому чужинець-художник
    Малює прозорими фарбами
    Дерева з порізаним листям,
    Флейту зроблену з очерету
    І крамарів,
    Що мріють (так необачно)
    Про подих вітру
    Лігурії.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  16. Борис Костиря - [ 2025.06.15 22:27 ]
    Зимовий ліс
    Прозорий зимовий ліс -
    ніби видовище прозорих смислів.
    У ньому не можна
    нічого впіймати,
    лише порожнечу,
    лише відлуння слабких надій.
    Прозорий зимовий ліс
    оголює і розкриває тебе повністю.
    Невидимий погляд, ніби кинджал,
    прорізає час і простір.
    У цьому прозорому лісі
    не можна приховати
    жодні думки, жодні почуття,
    найменші порухи душі й плоті.
    Прозорий зимовий ліс -
    мовби космос, який зазнав
    катастрофи. І з'ясується,
    що за цією прозорістю
    нічого не стоїть, що вона
    нічого не може народити.

    20 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  17. Борис Костиря - [ 2025.06.14 22:05 ]
    За завісою таємниці
    За завісою таємниці
    не можна нічого дізнатися
    про тебе.
    Туди не долітають сигнали,
    птахи і літаки.
    Що за нею?
    Напевно, аномальна зона,
    де все щезає чи розпадається.
    За завісою таємниці
    маски, клоуни і повний набір
    театру абсурду.
    За нею немає
    довгоочікуваного острова,
    а лише великий концтабір
    людських надій.
    Перш ніж туди потрапити,
    подумай, чи потрібна
    тобі та завіса,
    чи краще бути мандрівником
    без будь-яких сподівань
    на її відкриття.

    13 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  18. Борис Костиря - [ 2025.06.12 21:49 ]
    Сніг
    Між засохлих трав
    розлита морська піна.
    Це хвилі самого космосу.
    Це прибій відчаю.
    Чи здатна така піна
    народити нову красу,
    нову Афродіту?
    Чи вона породить
    нову смуту, пітьму століть?
    Морська піна, із якої
    народилося буття,
    основа основ.
    Вона застигла
    у невагомості,
    хоча б тут час зупинився.
    Морська піна втратила
    свої творчі спроможності,
    вона завмерла до пори до часу,
    вона чаїть у собі
    невикористані можливості.
    Так сніг, уособлення смерті,
    може стати підґрунтям життя.
    Те, що сковує
    у своїх залізних лабетах,
    може випустити на свободу,
    може стати джерелом творення.
    Сніг відкриває
    свої тендентні вуста,
    щоб сказати несподівані слова,
    які повисають у німоті.

    8 січня 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  19. Артур Сіренко - [ 2025.06.11 19:03 ]
    Стежкою кентаврів
    Нічна варта* ступає
    Стежею кентаврів.
    Присмерк травневий
    У Небі майструє містраль**.
    Мій друг Телемах
    Шукає зело для медового трунку,
    Віщує: примарна дорога для всіх:
    Не тільки для еллінів –
    В той, незбагненний Тартар.
    Друже, то стежка самотніх –
    Оспівуй сади невідомі,
    Де ті людоконі
    Пили нектар і гнівили богів***.
    Ні, не тікай від пізнання лихого,
    Ні, не роз’ятруй
    рану відкриту Ніщо.
    Мій друг Телемах
    Осягнув суть всього, що росте,
    Що блаженству дарує достиглість,
    Що троянди ковтає як дні,
    Посейбічні години,
    Потойбічні роки
    В торбу Хроносу –
    Безліч кишень.
    Ми живемо,
    Ми стежою кентаврів йдемо.
    Це причина для того, щоб бути,
    Це вогонь чистоти,
    Це.
    Я знаю: цей світ безіменний,
    Не названий.
    Світ – це суцільна Terra incognita.
    Хто зна, може прийдешнє –
    Берег безплідний, рінь кам’яна
    Ріки, що нестримна.
    Але знов завесніло.

    Примітки:
    * - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
    ** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
    *** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  20. Борис Костиря - [ 2025.06.10 22:50 ]
    Ліс
    Скільки разів заходиш у нього -
    і завжди ніби вперше.
    Це відчуття свіжості
    ніколи не минає.
    Переламаєш гілку,
    ніби голку Кощія,
    у якій таїться
    сенс Всесвіту. Зазирнеш
    у дупло, відкривши дух
    уселенських потрясінь.
    Ти заходиш у ліс, мов до замку,
    який нікому не відомий.
    Ти заходиш до іншого простору,
    іншої субстанції.
    Чи зможу я щось додати
    до письмен Бога?
    Я слухаю музику лісу,
    як у величній філармонії.
    Лише надломленість гілки
    завершить симфонію.

    23 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  21. Борис Костиря - [ 2025.06.09 22:07 ]
    Подорож
    У процесах природи
    можна побачити
    процеси історії,
    народження і розпад,
    створення імперій
    та їхній розвал,
    пік і руйнування цивілізацій.
    Варто пройти лише
    сто метрів, аби збагнути
    важливі істини, потрібно
    лише зазирнути вглиб.
    А для цього далеко йти не треба.
    Станеш біля купи хмизу
    і побачиш у ній
    тріумф і розпад
    Римської імперії.
    Гілки хмизу
    будуть нагадувати
    списи ворожих армій,
    а залишені листки -
    прапори. Історія
    у тебе під ногами,
    не розтопчи її,
    не поруш рівновагу,
    не породи трагедію.
    Варто зробити крок -
    і опинишся
    в іншій цивілізації,
    в іншій культурі.
    Ти стоїш над ямою,
    як над прірвою історії.

    27 листопада 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  22. Артур Сіренко - [ 2025.06.04 22:19 ]
    Стрибки в синьому часопросторі
    Живі телефони з очима синіми
    Стрибають, як жаби, прямісінько –
    В озеро-небо,
    Ніби то не повітряне море,
    А рукопис старого філософа,
    Просто вони забули*
    Чи то не знали,
    Що Небо – це весняний сад**,
    Де блукають люди народу троянд***
    Не помічаючи, як вода стає попелом****,
    Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
    Зозулі-художники малюють етюд:
    Постскриптум травневої книги –
    Хтось писав, а хтось сподівався,
    Хтось марив, а хтось рахував кроки
    До брами, яку зачиняли книжники.
    А може небо – це вигадка вершників?
    Тих самих, що очікують біля броду,
    Що привезли глиняні глеки,
    Де ховалася порожнеча
    (Та марно – знайшли і милуються).
    Майструю човен з окличних знаків,
    Очікую слушного часу:
    Дослухаюсь до серця землі,
    До марних слів озера синього неба:
    Якщо плисти, то навіщо,
    Якщо кидати в те озеро ятір,
    То коли?
    Читаю літопис джмелиного вулика:
    Смакую мед зібраний на фіалках
    Волохатими марногудами:
    В тих трубадурів весни
    Свої темні віки. І свій Роланд.

    Примітки:
    * - здатність забувати – це велике мистецтво.
    ** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
    *** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
    **** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  23. Шон Маклех - [ 2025.06.02 11:56 ]
    Сірі крила стихій
    Я літаю у снах
    Над зеленими гленами
    Як літав колись Брендан
    Над синіми хвилями
    Моря незвіданого
    На крилах сірих вітрил
    В пошуках Острова Блаженних
    І острова Вічної Молодості.
    Я літаю у снах
    Над містом високих башт,
    Містом прозорих ліфтів,
    Над містом сумних леді,
    Що крокують безцільно
    На високих підборах
    З пурпуровими парасольками,
    Що думають: дощ це стихія,
    Яка розчиняє італійський мармур,
    Як розчиняє кава
    Шматочки персидського цукру –
    Шакару – як сніг білого,
    Які розуміють, що бажання –
    Це лускаті зелені ящірки,
    Які тікають з італійської башти
    До гори камінної марева
    Почуттів.
    Я літаю у снах
    Над цвяхованим селищем,
    Де круки майструють гніздо
    З металевих кавалків
    Над житлом коваля
    На вишні,
    Що цвіте раз на тисячу літ.
    Я літаю у снах
    Над квітами папороті,
    Наче джміль, що шукає годинник,
    Та марно.
    Часопростір ніхто не міряє,
    Навіть кроками.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  24. Артур Сіренко - [ 2025.05.22 22:08 ]
    Бузиновий полудень
    Травневий дивак дощ –
    Це мовчазний пророк,
    Що кидає землю гостинну
    І мандрує на досвітку
    У пошуках свідків
    Вічного існування
    Бородатого музики Часу:
    Він теж грає на струнах
    Банджо, що звуть Порожнечею,
    Що замість серця
    Має очкастого метелика.
    Травневий дивак дощ
    Розчиняється в озері Спокою,
    Де живуть лускаті русалки –
    Зеленокосі та синьоокі,
    Що прозорі думки
    Втілюють в пісню про карму,
    Доки ніч чорногузів-алхіміків
    Достигає як чорна ягода
    Над потоком Останнього Слова,
    Де живуть м’якуни-філософи
    З мушлею кольору полудня.
    Травневий дивак дощ
    Ховається в нечемному лісі,
    Де плазуни пишуть Книгу Мовчання,
    Де шаленство сховалось між літерами,
    Де здивовані птахи
    Співають пісні про монахів
    Забутої віри вогню.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  25. Артур Сіренко - [ 2025.05.11 16:08 ]
    Люди
    Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

    Люди – це вусики таргана Всесвіту,
    Що біжить порожнечею і шукає мету
    Свого буття-існування. Серед пітьми,
    Серед нескінченного невідання.
    Люди – це фіолетові незабудьки
    На клумбі кам’яних астероїдів*
    Нашої дірявої свити-свідомості –
    Марнотрати тутешніх привидів.
    Люди – це сині метелики,
    Що літають в саду старих абрикосів,
    Де стоять манекени (трохи оголені),
    Старого кравця-шотландця,
    Що купив квиток на «Титанік»,
    Але так любив запашний дим
    Винокурні смішного Мак-Ґреґора,
    Що варив своє віскі на торфі
    Болота нічийного глена,**
    Де колись блукали олені, а нині пустка
    Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –
    Квітами незадоволених бджіл.
    Отож лишився – отой кравець,
    Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні
    Злої Атлантики, а спився тихесенько
    Між людей свого клану рудочубого.
    Селена*** травневих сутінок
    Споглядає як сплять синиці,
    Будить філософів-лиликів,
    Змушує мислити, коли тьма остаточно
    Перемагає світло, поглинає останні кванти,
    Що прилітають здалеку,
    Ковтає струни: буття – це музика.

    Примітки:
    * - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.
    ** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.
    *** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  26. Артур Сіренко - [ 2025.05.07 16:43 ]
    Мій зелений травневий деміург
    Деміург з посмішкою шахового маестро
    Палить люльку набиту листями авокадо,
    Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
    Коли скорботи налито по вінця,
    Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
    Черепа світобудови, викликаючи посмішку
    Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
    Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
    Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
    Що носять цеглу на будову башти мовчання,
    Яку мурують до Неба вільні каменярі
    (Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
    Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
    З листями-пальцями, з квітами-снами,
    На дошках з якого малюють сумні ікони
    Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
    Каплицях таємниці перехожих-годинників.
    Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
    З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
    Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
    Малюй м’яким пензликом***
    На поверхні листя
    Осокорів
    Юних, як зошит
    На якому ще нічого не було написано,
    Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
    Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
    Навіть він – деміург зеленого травня****.

    Примітки:
    * - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
    ** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
    *** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
    **** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  27. Артур Сіренко - [ 2025.04.25 02:48 ]
    Чаша, що зроблена з бронзи
    Сонце – вухастий заєць
    Малює знаки на жовтій глині,
    Якої торкались руки людей,
    Що вдягнені в торішні зимові сни
    Замість полотняного одягу,
    Що взуті в личаки лабіринтів,
    Що плетені з кори хлібного дерева,
    Яке посадив пастух Таргітай.
    Діти глеків-клепсидр:
    Їм жити серед жита та єресі,
    Серед хаток без вікон і сміху,
    На осонні років-метеликів,
    На землі, що опалена требами,
    Напоєна медовими офірами.
    На безлюдному острові квітня
    Зібрав знавців давнього трунку,
    Друзів сивого доктора Фауста
    Під знаком троянди й хреста:
    Щоб не блукали в густій темряві,
    Коли сам Час довершується,
    Як довершують важкі кроки
    На вершину високої башти,
    Яку мурували (та марно),
    Яка стримить за ображені хмари
    (Ой, як недоречно-невчасно),
    Щоб розповісти зорям-блукальцям
    Про нас.
    На руїнах римського ринку рабів
    Цвіте оксамитом магнолія –
    Квітка свідок важких почвар,
    Наче гіркий постскриптум
    На пергаментній сторінці
    Апокрифу.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  28. Артур Сіренко - [ 2025.04.12 13:59 ]
    Сумний гідальго
    Я прийшов до брами,
    А там самотній гідальго –
    На Дон Кіхота зовсім не схожий,
    Ані трошечки, ані на цяпочку,
    Без коня й кіраси, але бородатий
    І сивий як лунь навесні,
    І старий як світ варварів,
    Ключі мідні причепив до поясу:
    Впізнав його ненароком –
    То сновида Сан Педро.
    Подивився на мене очима сумними:
    Чого, мовляв, прийшов дочасно,
    Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
    Я меча свого в ріллю закопав,
    Отут сторожую, отут ключником,
    Чекаю на босоногого,
    Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
    Вертайся потім туди –
    В місто сіре,
    Де не очікують,
    Нікого, а тебе особливо,
    Де сови співають канцони,
    Де горобці горожани
    Республіки лабіринтів-доріг,
    Де коти-філософи
    Цитують поганських мислителів,
    Особливо Сократа.
    Послухав його, пожурився:
    І що в словах твоїх камінного,
    Окрім міста вовків.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  29. Артур Сіренко - [ 2025.03.26 18:35 ]
    Солоне вино Еола
    Друге пришестя Пандори:
    Назбиралося дерев’яних скриньок,
    Нема кому відчиняти і зазирати,
    Що там заховано-поховано,
    Не цікаво нікому, навіть гетерам,
    Що там лишилось на дні
    (А лишилась надія –
    Останнє болюче нещастя)
    (А може і не лишилась?)
    Друзяко Улісс!*
    На острові Всіх Вітрів
    Знову раптова вакансія:
    Нема кому пильнувати**
    Білих овечок хвиль
    Моря отого Егейського:
    Всі вітри – вовки, всі злодії.
    Тільки ми на цьому острові
    Кинули душі мов якір,
    Що зачепився за білий камінь
    Страждань.
    Невже ми навік
    Неприкаяні –
    Не при Каїні сторожі,
    Невже нам годі шукати
    Ітаки –
    Острова спокою і пісень козопасів
    Серед оцих морів
    Журби солоної?
    Порвали конопляні вітрила
    Бородатий Борей та шульга Еол***,
    Потрощені старі весла,
    Муруємо корабель кам’яний,
    Що попливе колись
    У майбутнє з минулого,
    У країну високого Неба,
    Де живуть пастухи зір.


    Примітки:
    * - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
    ** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
    *** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  30. Артур Сіренко - [ 2025.03.24 17:26 ]
    Cordoglio
    Серед лісу черепахових сутінок
    Кульгавий мовчазний мельник
    На ім’я чужинське Кронос
    Загубив своє кам’яне серце
    І майструє незриму клепсидру
    Над рікою, де бродить чапля
    З ліхтарем у гострому дзьобі:
    Бородаті пророцтва, вусаті провісники
    Віщують синім сновидам,
    Солом’яним птахам заброди-весни
    Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
    Пошепки.
    Хвостаті знавці квітневих псалмів,
    Народ човнів Ріки Небесної,
    Вухасті тубільці острівців спокою
    Журяться, що квіти очікування
    Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
    Завітає в Країну Вічної Молодості
    На зібрання їжаків-сенаторів.
    На млині бородатого мельника,
    Що меле з моху зелене борошно,
    Живе щур у камзолі водяника
    І складає свої сіровбрані канцони,
    Недолугі совині сонети
    Для вечірок тіней самураїв,
    Що п’ють свій березовий чай
    З порцелянових чаш-спогадів.
    Дайте йому солом’яний плащ –
    Оцьому зубатому філософу,
    Цьому опівнічному поету-скептику
    Бо дощить. Бо мокряк-журба,
    Бо весна забарилась,
    Замислилась.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  31. Артур Сіренко - [ 2025.03.11 22:13 ]
    Риба на ймення Сонце
    Ми зловили округлу рибу
    Гарячу, як споконвічний вогонь,
    Жовту, як глина долини
    Усіх Таємниць,
    Сяючу, аж сліпило очі
    Не тільки нам,
    Але і шаманам дощу,
    Що кликали воду з Неба
    Злого й байдужого
    До людей-собак.
    Зловили ту рибу в ятір,
    Що сплетений з минулого –
    З його ниток липких,
    Наче докучливі спогади.
    Зловили цю норовливу рибу,
    Що пручалась, вистрибувала
    Ніби гралася з нами, рибалками.
    Зловили,
    А виявилось, що та риба – Сонце,
    Що пірнуло в глибінь,
    Танцюючи під сопілку Вічності,
    А ми зловили,
    Бо звикли шукати здобич
    У глибині ріки
    Або у вирі минулого –
    Круговерті жорстоких хвилин,
    Чи в безодні вічності.
    Зловили та й відпустили,
    Бо досить нам уже
    Уста спалювати
    Їдким вином невизначеності
    І язиками вовчими
    Вогню.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  32. Артур Сіренко - [ 2025.03.06 18:02 ]
    Підкови для Фавна
    Коваль, якого звали Мигдаль
    А може Мігель
    (Родом з Гішпанії –
    Країни замріяних вершників –
    Гідальго)
    Вистукував молотом
    Веселу мелодію
    По ковадлу, що знало Адама
    (Кадмона*),
    Майстрував підкову
    Для бородатого Фавна
    І безбородого пастуха мрій –
    Кентавра Хроноса**.
    Я думав, що то замурзана кузня,
    А то палаццо
    Гордого кондот’єра-карбонарія,
    Майстра вигадок, алхіміка тризни.
    Зустрів він жінку на ім’я Медея –
    Таку ж чорнокосу, як ніч,
    Таку ж чорнооку, як відьми
    Вандалії-Андалузії,
    Країни чужих кораблів
    І пісень про скорботу
    (Doloroso) –
    Порвіть мідні струни
    Нарешті!
    Фавн непідкований
    Тупотів лісами поганськими,
    Збирав анемони для трунку
    Бога вітрів Еола***,
    Нині підкований,
    Нині дзвенить бруківками
    Міста корид і паяців,
    Нині ховає свої волохаті ноги
    Під хламідою містики:
    Запевняє, що він посланець
    І звуть його Каліостро –
    Ненароком.

    Примітки:
    * - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
    ** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
    *** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  33. Артур Сіренко - [ 2025.02.27 17:05 ]
    Казка про місто лисиць
    Злива.
    Ніби то не літо Калігули,
    А часи бородатого Ноя:
    Мокнуть граки дзьобаті
    І самотній безхатько
    У чорному плащі сутінок,
    Наче він не філософ буднів,
    А дерево лісу бетону й асфальту.
    Нехай,
    Доки навколо вода:
    Між руїнами і дзвіницями
    Храмів казуїстики та апокрифів,
    Між калюжами-плямами і вікнами
    Колючих поглядів,
    Між пелюстками півонії
    І казкою про опришків
    Зійду на палубу корабля вигадки
    Намальованого синім чорнилом
    На плечі лісової відьми
    Чи то німфи, чи то лисиці
    (А в неї людське обличчя),
    Втечу від живих квітів
    І мертвих сторінок книг
    Про дивака П’єро
    І поставлю над літерами
    Теплих днів пожежі Сонця
    Апостроф.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  34. Артур Сіренко - [ 2025.02.25 17:31 ]
    Сіре руно на плечі
    Вдягнена в сіре руно
    Збирає у кошик зорі –
    У кошик темряви.
    Вдягнена веслярем з «Арго»
    (Дарував одяг овечий –
    М’який як світ
    Без свічада бронзового)
    Ходить м’яко, нечутно
    Босоніж
    (Інколи вдягаючи
    Мокасини волові –
    Шиті з шкіри рогатого,
    Що ховав Місяць на лобом),
    Ходить-колобродить
    Світлячковим лісом
    Вічної ночі.
    Вдягнена в м’яке руно
    Рахує цеглини
    Мурів старого міста,
    Що схоже на Вавилон,
    Мурів зачинених брам
    До серця глиняного
    (Сходи прямісінько в Небо).
    Вдягнена безпритульною овечкою
    Назбирала зорі до снідання:
    Буде пекти марципани
    З мигдалевого тіста Галактики.
    А зорі шепочуть у кошику,
    Наче не зорі вони,
    А жуки-світлячки,
    Наче не тьма навкруги,
    А море спокою,
    Наче не ми їх споглядаємо,
    А курча пухнасте і жовте –
    Як мідний ніж святенника,
    Що накликає дощ.
    Стукаю в бубон Вічності,
    Повторюю слова, що лунали
    Одвіку.
    Голосно.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  35. Артур Сіренко - [ 2025.02.04 00:53 ]
    Ртуть часу
    З блискучої ртуті моєї фантазії
    Злітають здивовані чаплі
    Під дощем непотрібних метафор
    (Нікому).
    Ця радість безглузда –
    Споглядання мінливого світу:
    Порадую серце своє
    Келішком ірландського віскі:
    Падають з Неба кванти блакиті –
    Кристали моїх нездійснених ілюзій:
    Трохи дороги – до видноколу,
    Трохи брил кам’яних
    До храму готичної віри,
    Трохи помріяти про місто радості,
    А потім летіти
    У неминуче –
    В завершення часу*.
    Одного рожевого ранку
    Я бачив у Небі срібне
    Крислате прозоре дерево.
    Ave, холодному вітру!
    Ave, володарю хмар**!
    Після дощу пелюсток карми
    Між морем і лісом Ніщо
    Шукаю сліди тварин на піску –
    Сліди потвор***.
    Невже аромат хризантем****
    Єдине, що лишилось отам –
    Під сонцем Аустерліцу*****?

    Примітки:
    * - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
    ** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
    *** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
    **** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
    ***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  36. Артур Сіренко - [ 2025.02.01 17:56 ]
    Тінь звуків на траві
    Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

    Вузькими вуличками пошуків Істини
    Блукає трамвай прозорості минулого.
    Обличчя відкриті туману: вже ніч,
    Так темно, що вогні стеаринових свічок
    Та гасових лямп безбожника Джузеппе
    Нагадують світло галактик – рожеве,
    Наче то не круговерті зірок, а блимала
    Амстердаму – міста моряків і вітрильників
    Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
    Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

    Збираю каміння блискучі
    На березі ріки Вічності:
    А вже осінь світу людей,
    А вже падолист кольорових снів
    Мрійників задивлених в Небо.
    Вітер над очеретом нещасть –
    Годую коней з руки – коней планет
    Зерном, що розсипала Гера*.
    Я знав двох Джузеппе** –
    Обидва романтики і втікачі
    Від буденності. Від «реальності»,
    Яку вигадав Кронос***.
    Все крокую назустріч холоду,
    А в мріях цвітуть орхідеї,
    Де і коли, на якій понурій рівнині
    Назбираю в крисаню жуків-світляків
    Щоб побачити стежку у тьмі –
    Хоч трохи.

    Примітки:
    * - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
    ** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
    *** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  37. Артур Сіренко - [ 2025.01.26 17:08 ]
    Передмова до книги блискавок
    Частуєш мене вином дощу,
    Ніби то не зима, а маленький острів
    У часопросторі життя орачів,
    Ніби то Туамоту хлібних зерен,
    Розбита скарбничка слів
    Аборигенів заячих хащів:
    Можу пригостити хлібом
    Пеліканів моїх дерев’янів снів,
    А можу запалити свічку
    Біля камінного Будди,
    Що стоїть між бамбуковими хижками
    Міста поетів-рибалок
    Майбутнього.

    Частуєш мене міцним віскі ночей,
    Які нагадують реінкарнації
    Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
    Павуки, що плетуть числа
    У мереживі лабіринтів черепа –
    Там блукають свої Мінотаври –
    Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

    Частуєш мене спогадами чаплі,
    Що літала над Колізеєм –
    Місцем розваг мармурових вершників,
    Що вміли читати книгу блискавок:
    Авгур біловбраний
    Завше заплющував очі,
    Коли бачив оцього птаха –
    Жабоїда-писаку,
    Що закидає назад голову,
    Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
    Коли воно сумує і забуває
    Пісні весняних річок.




    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (3)


  38. Артур Сіренко - [ 2025.01.21 01:25 ]
    Зелені монети мовчання
    Монету,
    На якій написано «Меланхолія»
    Викинуло море (бавлячись)
    На пісок, що насипав Еол
    З міху торішніх надій.
    На березі, де зітлів «Арго» -
    Корабель незбагненних мрій.
    Лишив на піску сліди
    Сліпий кіфаред Данай.
    Трохи пісень –
    Але берег порожній,
    Трохи музики –
    Але навколо пустка:
    Тільки сухе дерево,
    На якому журився птах
    Алконост.
    Берег, якого цурались рибалки,
    Який так любили полози,
    Зелені, як мідна епоха,
    Що конала в агонії.
    Берег,
    На якому оселився вигнанець
    У подертій овечій свиті,
    Але з шматками папірусу,
    На яких описував сни:
    Видіння і марення,
    І ховав ті рукописи-манускрипти
    В кам’яній скрині вічності,
    Ховав від крапель дощу
    І злих очей невігласів.
    Ховав – не сховав.
    Запитання висіли в повітрі,
    Руки шукали опори,
    Очі – покручених мушель.
    Тільки отой вигнанець
    Очікував ночі,
    Коли приходить Морфей.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (5)


  39. Артур Сіренко - [ 2025.01.12 16:17 ]
    По дорозі до хижки
    Розмови втопились в старому озері,
    Що поросло ряскою та лататтям:
    Розмови занурились в темінь води:
    Ними ласують вусаті риби –
    Мовчазні, наче старе дерево.
    Два дні в Копенгагені,
    Де писав свої тексти
    Знавець парасольок дірявих**
    Блукаючи вулицями оселедців
    І дихати вологим повітрям
    (Неможливо забути, що поруч море,
    Але спробую),
    Під вітрилами рук
    Пливе корабель свідомості
    До архіпелагу сну.
    Я знав, що русалки цінують морозиво,
    Я знав, що шпалери в домі філософа
    Кольору шотландського віскі,
    Але все одно креслив літери
    Грецького алфавіту ілюзій,
    Марно сподіваючись, що ім’я Сократа
    Складеться якось невимушено,
    Наче мозаїка
    На підлозі візантійської базиліки:
    Мій друг хвостатий
    Теж басилевсом був –
    Повелителем спокою.
    Досить мені меланхолій!
    Свій день незабутніх стежок
    Зачиняю в шафі-шахті
    Тіней.


    Примітки:
    * - «Чорно, наче рана пам’яті…» (Пауль Целан)
    ** - у Копенгагені справді колись жив чоловік (не Гамлет), що писав сумні історії і ходив гуляти містом виключно з дірявою парасолькою, щоб бачити, чи часом не закінчився падати дощ.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  40. Артур Сіренко - [ 2025.01.05 14:21 ]
    Трохи про існування
    Мокрі лицарі осені –
    Поважні птахи граки
    Провіщають мені майбутнє –
    Чорним крилом падолисту.
    Вони теж скрипалі,
    Тільки музику свою таємну
    Сховали в пивницю буднів –
    Тамплієри нудної мжички:
    Чи буває їм весело?
    А може вони паяци?
    Їх іржаві залізні ноти
    Цятковано сонячним золотом
    Для квиління-нагадування
    Банальної одвічної істини,
    Що існують (не зникли) зорі
    Сховані сірими хмарами:
    Направду. Я не вигадаю.
    Дзьобаті свідки апокрифів,
    Казкарі темних віків,
    Вісники чи то листоноші
    Слів доречного існування
    Не хочуть мені повідати
    Про кралю майбутнього –
    Чорнооку ворожку Іштар.
    Птахи святого Томи –
    Звіздарі перелітні –
    Граки.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  41. Артур Сіренко - [ 2024.12.20 17:55 ]
    Заброда зозулі
    Смугасті кіклопи
    Вистрибують з текстів Гомера,
    Копають рів
    Навколо непорушних Мікен духу,
    Навколо Аргосу диких жадань.
    Наповнений мушлями келих*
    Моря кам’яних вусатих котів
    (Для кентаврів –
    Для кого ж іще?)
    У цій піраміді вікопомних дельфінів
    Фиркають песики меланхолії,
    Трохи планетарного «якби»,
    А ще трохи марсіянського «ніби»,
    Атож: осіннє полювання
    Мокасинових знавців сопілок
    На пурпурових мамутів зими.
    Таки трохи.
    Ледь-ледь.
    Ботанічні фортеці Перікла,
    Де стирчать колючками башти,
    Які нагадують капелюхи**
    Вщерть насипані-наповнені
    Фальшивими флоринами світанку***.
    Променисто виглядає пальто
    Заброди зозулі.
    Громадяни Парижу!
    Слухайте!
    Мером обрано Квазімодо!
    Сяйво готичних вогнів
    Часів чуми.

    Примітки:
    * - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
    ** - капелюхи-крисані.
    *** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  42. Шон Маклех - [ 2024.12.20 16:19 ]
    Маленький крук
    Маленький крук
    Завбільшки з око левіафана
    Став чужинцем на руїнах Лариси
    І співає пеани пеласгів
    (Тільки його слова і ноти
    Не розуміють папуги,
    Яких привезли на Самос,
    Чи то на Родос, чи то на Лесбос
    Пророки).

    Маленький крук –
    Він також вміє допомагати
    Сукупно: каменярам та мірошникам –
    Там, за млином водяним
    (Пірнають в ставок каппи),
    Тягне в гніздо старе
    Шнурівки для черевиків
    Подорожніх квіткових доріг:
    Лускаті долівки палаців,
    Де замість паркету зуби коней,

    На верхівках дерев життя
    Самотній маленький крук
    Придумує новий погляд
    На квітучий сад Епікура.

    Маленький крук
    Збирає сталеві голки
    Для полку кравців і шевців
    Деррі
    Під час вільямітських війн,
    Співає псалми гугенотів
    На могилах єретиків
    Божевільної секти
    Рибалок Дубліна.
    Salvete, piscatores!
    Salvete, autumni domini!



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  43. Артур Сіренко - [ 2024.12.06 15:03 ]
    Aratores et ascensores
    Коли слово посіяне
    Зерном сваволі
    На рінні святого Томи,
    Де в тіні крисані
    Чекаєш пришестя Пандори,
    Відпочинь у гавані келиха
    За столом у весталок чи то валькірій,
    А ж тут журба – некликана,
    Неочікувана,
    Наче дзьобаста озерна чайка
    (Мальована чорним по білому).
    Доки не покличемо вусатого пророка*,
    Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
    Чи то почути, чи то поглухнути
    Від слів нареченої приблуди кота,
    Доти черевики будуть лише нагадуванням
    Про холерні роки олійних фарб***.
    Придумав собі зорю,
    А вона згасла,
    Топтав полинову землю****,
    А вона стала подихом,
    Написав на папері кавалок Істини,
    А він побілів крейдою.
    От і пиши після цього
    Поеми пташиними знаками
    На сирій глині найперших.


    Примітки:
    * - Фрідріха – він теж пророк.
    ** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
    *** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
    **** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.




    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  44. Артур Сіренко - [ 2024.12.03 01:29 ]
    Ноктюрн катеринщика Курта
    Портрет намальований зорями
    Прочанина, що приходить щоночі
    На горище, де сплять кажани
    До весни – дзьобатої сірої птахи,
    І шукає пошерхлі слова
    Зітлілої книги старої поезії,
    Яку можна лише шепотіти,
    Ковтаючи звуки еламські
    Засохлих жовтих троянд,
    Ніби не темрява гусне як клей,
    А лише жебонить лабіринт
    Мушлі крученої – голосом моря,
    Мушлі важкої блискучої,
    Яку привіз капітан кульгавий
    З острова, де ніхто не живе
    Відколи дме вітер,
    Що гойдає пальмову гілку
    Пустелі колючих сонетів.
    Дослухаючись до часопростору –
    Отого, між галактиками,
    І бавлячись у гру вовків-диваків
    Зі старою королевою круків.
    І що окрім цього?
    У цій ароматній пітьмі,
    Що гусне від вчора,
    Що ковтає звуки мов чапля,
    Якій смакують зелені кваки
    Очеретів відлюдника Ніби,
    Яка роздзьобує кварки,
    Зловлені тут – в каламуті ріки,
    Що тече.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2024.11.01 09:01 ]
    Нічого особистого: просто осінь
    Час – це плямистий щур
    З очима кольору ночі,
    Що ласує маримухами,
    Які назбирав божевільний
    В лісі сутінок спогадів,
    У хащах осиротілих просторів,
    Де блукає сліпою вдовою осінь –
    Оця, в картатій сукні минулого,
    Оця, пастушка тихих мелодій
    І розмов біля вогнища – марних.
    Трохи диму між поглядами,
    Трохи живої поезії (ще),
    Трохи холодного вітру – між листя:
    Скрипка лісового паяца
    Тихіша їжакового тремтячого серця,
    Що теж співає про сон падолисту:
    Майструйте із барв драбину
    До загуслого синього неба,
    Що просякло трунком свободи –
    Таки вітряної і холодної,
    Таки завислої в між часами,
    У ніч, коли відкриваються двері
    І на столі розсипана сіль.
    До останніх яскравих квітів,
    Які забули зів’янути
    Йди нечутними кроками,
    Наче не бруківка то,
    А печера черепа.
    Назбирайте оберемки
    Кленового гостролистого золота –
    Для подорожніх.

    P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  46. Артур Сіренко - [ 2024.10.10 10:30 ]
    Тінь тополі
    На битій дорозі
    До кумедного міста Реймса*,
    Де собор колючий
    Наче щетина дика,
    Мене зустрів лігурійський граф**
    Чи то поліграф,
    Чи то монограф,
    Чи то оліго але теж граф
    (Трохи підсліпкуватий,
    З моноклем та ясеневою тростиною)
    І подумав, що я дзвонар
    (Переплутав, бо Плуто)
    Та й порадив:
    «Квазімодо, не спи,
    Краще спалюй мости
    До поганського Ріміні***.
    Або кораблі –
    Лишай лише сивий попіл
    На піні хвиль.
    Мешканцю готичної башти!
    Ти не герой і не варвар,
    Ти клишоногий мисливець
    На лангобардів.
    Зціплюєш зуби,
    Заховавши під каптур
    Ім’я заповітне Рома****,
    Малюєш собаку білого
    Між дірками черевиків
    На чорній воловій шкірі спокою
    Пензликом скрипторія Сонце!»

    Краще б той граф
    Тікав би за обрій
    До королівства тополь
    На П’яцца-дель-Пополо*****
    Чи купив би корову Му
    На ринку Мантуї.

    Примітки:
    * - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
    ** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
    *** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
    **** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
    ****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  47. Артур Сіренко - [ 2024.09.21 12:28 ]
    Вони, рибалки
    Я блукаю між хмарочосами,
    Як останній король модерну,
    А мені кричать галантні гарсони
    У чорних краватках-метеликах:
    «Агов, містере!»
    Мені посміхаються смугасті коти –
    Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
    Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
    Посміхаються,
    Наче не коти вони, а рибалки,
    Що ловлять старого сома спокою –
    Незворушного, як сама Порожнеча –
    Стара бабуся Будди-Всесвіту
    Медитуючого серед чорноти Вічності*.
    Я блукаю між хмарочосами –
    Скляними потворами Андрія Варголи**,
    Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
    Що бігає між металевими, галасливими
    Гусаками-автомобілями***
    (Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
    А мені натякають, що то не миша, а щур,
    Сірий, як вчорашнє безглуздя,
    І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
    Щур, який догризає насіння годин,
    Що ми назбирали в торбинках овечих,
    Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
    Всього, що лишилося
    На цій ниві осінній порожній****.
    Я блукаю, а місто-страховисько
    Поглинає шматочки майбутнього,
    Про яке знає лише хвостатий
    Пророк.

    Примітки:
    * - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
    ** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
    *** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
    **** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  48. Шон Маклех - [ 2024.09.09 15:46 ]
    Офіра в темряві
    Збудували над річкою замок
    На кручі, над урвищем,
    І став він найпорожнішим,
    З найтемнішими баштами
    І кімнатами.
    Збудували його випадково,
    Ненароком начебто,
    З цеглинок світла –
    А вийшла темрява.
    Поселили там найменших
    Мешканців –
    Потворних карликів,
    А вони втекли.
    Бо Сонце – то руда коза:
    Рогата, як полудень,
    Наче медова офіра
    Пазурастого яструба,
    Що шукав поцяткованих звірів
    Серед білого Неба – намарно.
    Скидали маски
    І робили з них опудало,
    Але його ніхто не лякався –
    Жоден зорнодзьоб-горобейко,
    І ніхто не вірив,
    Що то справжні обличчя,
    А не облуда сновид:
    У цього каштеляна
    Купа ключів мідних,
    Тільки він не знає
    Де знайти двері,
    І для чого їх прочиняти.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (5)


  49. Шон Маклех - [ 2024.09.09 15:27 ]
    Берег нашого племені
    Наше плем’я скрипалів зібралось
    На березі каламутного моря –
    До потвори зубатої порту:
    Полювати на череватого кита-пароплава,
    Залазити в його ненаситне нутро,
    А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
    І шматки мертвих тварин,
    І переміщуватись у часопросторі
    По солоній воді хиткій
    Пінистій (Афродіто, врятуй!).
    Позавтра чи то Лугназад,
    Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
    Пихатого графа Кілдера:
    День стиглих м’ячів-яблук
    І гіркого ірландського віскі.
    Електричні мотузки-дроти
    Сказали мені по секрету каменярів,
    Що я ще трохи живий,
    Що я необачний зовсім,
    Як рудий нетутешній кролик,
    Як стиглий заборонений плід,
    Наче єнот, що їздив на лижах
    З гори поцілунків
    В ущелину жебраків.
    А чому?
    З кожного німого дерева
    Стирчать гілки-руки,
    Прагну, як чорний грак,
    Осені (коли достигають горіхи),
    Ховаюсь у сірий дим
    Чужих тютюнових люльок,
    Щось там гукаю оклично
    З цього сивого присмерку,
    Чи то кличу когось,
    Чи літаю…
    Над м’яким океаном трави.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  50. Шон Маклех - [ 2024.09.03 19:46 ]
    Втеча
    Всесвіт від мене тікає
    Білим рогатим оленем,
    А між галактиками
    Вода. Хмарою.
    Така могутня, що породжує
    Життя перелякане.
    А я в цьому тілі подарованому –
    У цьому потріпаному одязі
    (Для душі)
    Йду вулицями Дубліна
    І відчуваю себе дитиною
    Серед юрби рудочубих,
    Серед юрби неприкаяних,
    Що думають про Небо,
    Траву і листя.
    А кожне вікно – око кімнати
    В якій стоїть стіл
    І на ньому розсипана сіль:
    Зайшов би туди,
    Але вітер насвистує
    Бадьору пісню
    На флейті моїх наскрізьних ран,
    Що лишились від полювання,
    Коли я був не мисливцем,
    А живою мішенню:
    Лише тепер зрозумів,
    Що спокій – це глибока журба,
    Це колодязь відчаю.
    І стало якось незатишно
    Серед юрби одноплемінників,
    Серед міста, яке вважав я рідним.



    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (1)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   11