Та це не буття – це прядиво:
Плетиво ниток Порожнечі.
Я думав, що це заметіль листя –
Золотого, як мої спогади
Про кожне дерево недоречне,
А це лише забутий апокриф
Італійської дощавої осені,
Неаполітанського падолисту,
Нетутешнього, наче Данте,
Що заблукав у степах Сарматії,
Замість подорожі зі свічкою
У Тартар негостинний.
Я думав, що це осінній вітер
Холодний як і все навколо,
А це єретик з постолами дірявими –
Втікач з країни теплої
Гаїв олеандрових та помаранчевих
До країни вічного холоду.
А я собі гортаю й гортаю
Сторінки сього апокрифу,
Читаю фрази давно заборонені,
Вдивляюсь у літери готичні осені
І думаю – та то ж не життя,
А прядиво ниток Порожнечі…

Кожне місто – це кам’яний острів
Волохатого схибленого Робінзона
На прізвище гучне О’Флахерті.
Кожне місто – це селище розбійників,
Стійбище волоцюг клишоногих,
Клаповухих голодранців клошарів,
Водовозів ріки на ймення Лета.
У кожному місті
Черевики з підошвами ґуми
(Щоб бруківці не було боляче,
Щоб каміння доріг не плакало),
Досить вже того,
Що підковами по ній лискучій
Століттями цокали
Лошата чорної ночі.
А вершники то всі з косами,
А ковалі то всі шульги одноокі,
А гриви то на досвітках заплетені
В коси чорні та стрічками білими.
І плели ті коси діви бліді
З очима синіми – всі на одне лице
З бровами вицвілими.
Кожне місто
То зміїне кубло вулиць лускатих,
Трамваїв скрипучих – старих ревматиків,
Що більмами електричними
Глипають на злу жінку Електру.
У кожному місті Юнона Монета
Шукає свою калитку шовкову
Під брамою –
Воротами Святої Агапе.

У сірому світі хворих ілюзій
Губаті люди торгують дірявими душами
Від обіду до загуслого вечора:
Три крейцери за оцю – заштопану,
Яку везли на панцирі сталевої черепахи
Від міста ляпасів до селища митників
(Одна хата Матвія, але порожня,
Назавжди кинута, як сліпа ящірка).
А ви збираєте у телячу калитку
Кавалки потріпаних слів-ілюзій:
Порізаних ножицями сліпого часу
На дрібненькі кавалки буття прозорого –
Того – данського, про яке принц марив.
А вздовж дороги постаті – якщо не тіні,
То вигадки – продажні кволі ілюзії,
Які так навіювали, про які так щебетали
Маги в кудлатих хітонах і кольорових шатах.
У когось лишається
Лише вона – продажна повія ілюзія
Замість кухарки та музи,
Замість гімнастики і надії на вічність
Замість
Просто нікчемна ілюзія…
І лише вітер – холодний осінній вітер
Шепоче всім і кожному:
«Нічого не втрачено!»

У кролика без очей — день народження.
Йому сьогодні — дев‘яносто п‘ять
Маринка, маленька кроликова мама
Із пшеничними кісками та ясним поглядом,
Не зможе привітати його нині —
Маринка померла від старості та крововиливу
Чотири роки тому
У лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
Далеко від дому та свого дитинства.
А він ще живе —
Кролик без очей
Навіщось...

Діти, спалюйте іграшки, коли виростаєте, —
Заповідав кролик самому собі під ніс, —
Бо й викинути їх буде нікому
Пережити дітей, яких ти бавив, нестерпно...
Добре, що у мене немає очей, — бурмотів кролик, —
Я можу думати, що світ не змінився
Й бачити його таким, як хочу
Маринка видерла мені очі задовго до того
Як стала старою, втратила зуби
Майбуть, тому я не боявся її, а завжди любив
І бавив, мов п‘ятирічну

Любив її дужче, як той чортів муж-п‘яниця
Дужче за непутящих дітей
За соціальну робітницю останніх років й увесь світ
Тим байдужіший до неї, чим старішою й біднішою вона ставала
Моя маленька Маринка
З пшеничними кісками та ясним поглядом.

Вона померла від старості
Моя щаслива Маринка,
А я зроблений так добре, що житиму ще довго
Навіщось
Сумував кролик без очей
У свій день народження.

Коли за вікном зелене Сонце
Грає в покер з божевільними шкіперами
Намальованого моря заграви
Насміхаючись над доведеними теоремами
(Наче громадив їх не Евклід, а Нерон),
Келих волошкового трунку
Поля, яке орали тарпанами та турами
Жовтоокі сивобороді зайди –
Такі ж заброди, як граф Каліостро,
П’є молодик-пастух сопілкар,
Що так схожий на Оноре Мірабо,
Що димить люлькою-любкою з червоного дерева –
Такою самою як в Шарля Моріса де Талейрана –
Капелана всіх заспокоєних,
Капітана всіх хуторянських писарів.

Коли за дверима срібний флорин Місяця
Ховає в калитку воловошкіряну
Тьма-єретичка: ворожка й шахрайка,
Босорканя порожніх рук і порожньої хати,
Виходить на поверхню ставка-ристалища
Срібнолускатий лицар-страховисько –
Требник і митар сліпих зірок –
Дітей старого сухотника Зевса,
Ми збираємо зашморги лісових стежок
Аби не втрапив до них романтик заєць –
Друг всіх пстругів та опришків,
Вартовий подвійної чаші,
Сторож жертовника північного вітру –
Шамана, що накликає дощ
Коли порожньо: що в Небі, а що на тверді.

Коли за димарем тільки Небо
І жодного птаха, жодного жайвора
Ми зітхаємо і сумуємо:
А чому ж так синьо,
А чому ж так порожньо,
А чому ж так високо,
А чому ж так хочеться
Небуття.

Серце голодне і спрагле
Жадає хліба незвіданих істин,
А його блукати примушують
Навколо сухого дерева
Торішніх зимових чуток,
Що мокрим снігом липнуть
До гумових черевиків світанку
Вчорашнього дня сумного.
Самотня хмара над Кіллкенні
Шматком м’якої ковдри
Вкриває холодні ноги пагорбу
На якому паслися вівці
З часів короля Домналла мак Аедо
І будуть гризти там тирсу
Аж до скону віків –
До Суду Страшного Божого.
Голодне серце жадало жар дарувати
Трьом диким брилам,
З яких мурувати вежу хотіли
Але не змогли,
Які кидали в море,
Але хвилі їх викинули,
Їм приносили треби,
А вони все бовваніли байдужо,
Які повиті плющем ірландським –
Зелом забуття.
А три лицарі-привиди
Чорний, білий, зелений
Все скачуть у пошуках Тари –
Тої самої гори зеленої,
Де помирали мрії.

Замість скрипки
У мене нині похмурий день:
Травневий мокряк
(Краще б злива).
Колись була в мене скрипка залізна,
Нині нота – одна – трохи іржава,
З гострим краєм,
Важка як Смерть,
Недоречна як все.
Замість музики
У мене нині сирість:
Вода на траві,
Вода на землі,
Вода в повітрі.
Крап.
Колись я місив болото
І мріяв просушити плямистий одяг,
Нині ховаюсь під парасолю –
Чорну як хмара,
Як небо вночі, як діра в часопросторі.
Як.
Граю мелодію, яку ніхто не почує.
Повторюю звуки, які виснуть в повітрі:
З них збудують собі музей кохання
Мокрі горобці.

Кам’яне крислате дерево
Виросло в саду обітниць
Міщан-монахів міста Кляштор.
А ви ще питаєте,
Чому вони вдягнені в чорне –
Всі, навіть діти, навіть повії,
Навіть кондуктори перукарень.
У цьому місті горобці не цвірінькають,
А співають хорал Судного Дня –
Наче не горобці вони, а лелеки
Чорні, як готичні літери
Писаря щура-бургомістра.
Над містом вир газетний історії,
Вир пліток і марень похмурих ліриків,
Пісень клошарів з потріпаними акордеонами,
Криків глашатаїв на ринковій площі.
А двері всі зачинені,
А вікна сто років не миті,
А фіранки з сірої мішковини,
А миші вночі йдуть споглядати Місяць,
Що зипає оком кота хижого
На крислате кам`яне дерево,
Що росте й росте (бо місто),
Серед площі Закоханих Сажотрусів.

У колодязь старого міста
Темного, наче ніч у задушній сельві,
Затхлого, наче нотатки конкістадора,
Я занурюю дерев’яне відерце.
Відерце сонця.
А ви питаєте, що там намальовано
На його округлій поверхні:
Чи бодай хтось, бодай безкрилий
Намалював стигле яблуко
Чи може плямистого птаха
З гострим дзьобом
І сутрами Далай-Лами
У пазуристих лапах.

У залізну скриню нетутешнього міста
Я ховаю свої фобії
Порізані на кавалки ножицями історії,
Я ховаю дитячі іграшки
Якими бавився мисливець Ернест
Коли жив дитиною на березі озера.
А ви ще питаєте, чи то зайчики,
Чи то може клишоногі ведмедики,
Чи просто слова самогубця-батька,
Чи старий ніж іржавий,
Яким різали хліб на тісній кухні,
Чи думки божевільної матері,
Чи просто хмари над озером Мічіган
І містом цибулі дикої.

У мідну чашу чужого міста,
Зажди не нашого, зажди ворожого,
Я наливаю вино журби:
Пийте його каламуть чорну,
Розливайте його краплями
На клумби, де ростуть гладіолуси –
Квіти меча й Колізею,
Напоїть ним
Хвору жебрачку совість.
Може це буде доречно.
Може.

Іриси – квіти веселки,
Сині квіти босоногих арфістів
В’януть в солоній Італії
На квітнику дожа –
Незачесаного Франческо
На дикому квітнику неохайному,
Що сам собі виріс обабіч
Виноградника важких сонетів,
Біля розтрощених діжок,
Біля старої халупи –
Помешкання бородатого сторожа
Шевця зашкарублих постолів Сонця
І кравця білої свити Місяця.
Обабіч.
Метелики зі сумними очима
І крилами кольору фролентійського оксамиту
(Три флорини для монаха,
Три флорини для жебрачки,
Три флорини для опудала –
Усього дев’ять)
Очікують п’янкої осені –
Осені дивака Петрарки.
А вона все не йде,
А вона все не вірить,
А вона все комизиться
(Наче не матрона вона, а діва –
Артеміда лісу оленів.)
Я хотів побачити човен –
Той самий, зі скляною чашею,
Той самий – без вітрила і якоря,
Що зробили з старої газети,
Чавунної, як і все ренесансне.
Хотів лише побачити,
Але де там…

Місто,
Яке засипало попелом
Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
Попелом
Спалених душ єретиків
Чорної віри старих дерев
Білого запашного цвіту,
Твердих блискучих горіхів:
Старі дерева теж моляться:
Богам потойбічної темряви:
Вони просто не знають,
Що смерть – це вогонь,
Це сліпуче світло,
А не густа пітьма.

А Місто все засипає попелом,
А диваки-люди:
Шанувальники кави,
Поціновувачі містерій.
Громадяни Міста Попелу
Все думають, що то не попіл,
А пелюстки дерева Фудзіяма,
Що то не дим, а квіткове марево.
Попелясті міщани
Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
Готують свої марципани
На сковорідках кіптяви.

Піддані свого короля попелястого
Думають, що вони діти темряви,
Сини і дочки синьої ночі,
А вони лише кваки
Ставка з камінними берегами,
Де замість води попіл –
Все той же сірий попіл
Душ, що палали на площах
Автодафе мовчання.

Я посадив своє серце
Замість куща трояндового
Серед площі Великої Пустки
Міста Сірого Попелу.
Може щось виросте.
Може.

Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збіговиська жебраків, ватаги дейнеків,
Постаті хліборобів, чимало гонорових баронів,
Волоцюг, солдат, королів, повій і калік
Бачило
Стільки людей і собак,
Що минали і йшли все під землю
(А куди ж іще?).
Саме з такого дерева
Витесують важкі двері,
Навішують їх на залізні петлі
(Фарбовані чорним),
Прибивають підкову,
Зачиняють важким сталевим замком,
Кидають ключ у криницю –
Глибоку, наче сто ночей і один вечір
Над вересовим торфовищем
І йдуть геть.
Туди, де поле волошкове, а кульбаби хмар білі,
Туди, де дороги сплітаються і розбігаються,
Туди, звідкіля не вертаються
Йдуть.

Майструю собі двері
(Хоч я не тесля)
Витесую, дихаю ароматом ясеневої стружки,
Беру до рук гострі масні цвяхи
(Хоч я не майстер),
Майструю…

У ставку горобиної ночі
Втопилися зорі-дівчата:
Так тонуть мрії колисані
У вирі минулого.
Я не відав для чого
Люди каміння громадили
Муруючи стіни
Холодних сумних замків,
А вони лише сховатись хотіли
Від зірок, що очима блимаючими
Зазирали в душі вершникам:
Маркізам і мечникам,
Лордам і землевласникам,
Володарям хліба й худоби.
У глибокому ставі ночі
Ховаються чорні жаби
Цятковані золотом,
Ховаються срібні риби –
Друзі монаха Місяця:
Прочанина нетутешнього:
У яку далину осяяну
Мандрує він цими пустелями:
Пустками віків темних.
А в ставу горобиної ночі
Все топляться й топляться:
Як не пісні жовтої вивілги,
То русалки-дерева:
Княжата з руками зеленими.

Щастя порожній глек:
Хочеться вірити в його існування,
Як вірять єретики чорної віри землі
У свої ефемерні істини
Білим підсніжником холоду.
Щастя як крила:
Прозоре і невагоме, ламке і тендітне,
Трохи для лету, трохи для Неба –
Синього наче мрія
Чорного птаха світанку,
Що мостив гніздо в верховітті
Дерева тисячоліття.
У країнах бронзових тіл кольору меду
Цикади співають про щастя:
Щастя нірвани.

Незрима цикада лісів потойбіччя
Співає про те,
Що щастя – це посмішка Будди –
Тінь порожнечі, слід, що лишає лелека –
Птах німоти, вісник майбутнього
На поверхні болота – слід на воді.
Стріли синього Неба гострим кришталем
Пронизують серце вриваючи пісню
Таку ж голосну, як пісня цикад
Гішпанських – крилатих провісників чуда.

Відчиняються двері
З кімнати, де повно квітів,
Де стіни і стеля розмальовані синім,
Де підлога зелена й м’яка,
А за дверима темрява –
Тільки темрява…

Якийсь прот* серед міста Деррі **
Виспівував пісні оранжистів,
Казав, що слід давно роздавати рушниці,
Інакше тісно буде від черевиків папістів. Але
Він не знав, що на цьому торфовищі,
Що проросло містами наче грибами,
Всі рушниці давно зіржавіли,
А кулі видаються лише самогубцям:
По дві на брата, по дві на кожного бородатого,
Що копачам видають рискалі для торфу,
Що горів колись у кам’яних печах
Під дахом, що зістарівся травою,
Такою ж зеленою, як і вся Ірландія –
Одна на всіх.

Відчиняю двері
(Бо хотів піти з торфовища),
(Бо думав, що десь тепло,
А воно всюди пекло),
Відчиняю –
А за дверима темрява,
Тільки темрява.

Залишу в цій кімнаті слова і рукописи***:
Слова які ніхто не буде читати****,
Рукописи, які важчі аніж спокута,
Залишу: бо важкі двері відчинені,
А з темряви вороття ніби як недоречне,
Ніби як навіщо, ніби для чого
Ото ж бо.
Залишаю по собі кавалок світла
Якого ніхто не бачить…

Примітки:
* - Протами у нас на острові долі називають протестантів-оранжистів.
** - щодо міста Деррі в мене особливі сентименти. Шкода, що так часто було воно чужим…
*** - у нас в Ірландії в старі часи рукописи писали на шкірах тварин. І книги інколи називали на честь тварини, з якої здерли шкіру для книги: «Книга білої корови», «Книга мишастої корови». Інколи із-за цих книг спалахували війни. Що й не дивно…
**** - насправді будуть читати. Він буде читати – це точно. А решта…

В ієрархії його цінностей
їй – порцелянове місце,
почесна першість
у визначеній регламентованості,
дозовані літери, звуки, видива,
пошанівок і дистанція.

О так! Корона!
Кришталева коштовність
такту і гідності.
Лаконічність і ввічливість,
граматична досконалість
і чисті міжряддя.

Здібна учениця
реверансних алгоритмів
білих комірців, рукавичок, льорнетів…
Органічна і природня
у вікторіанській поставі
і пуританській небагатослівності.

Нарешті вдома –
у міжлюдській самоті
серед буденної і святкової круговерті,
наодинці з мовчазним і мудрим,
вірним і незрадливим
другом...
У своїй ієрархії цінностей.

Щемливо
Проростають дерева непам’яті
Крізь конюшиновий ґрунт.
Дарма
Аромат тогорічних квітів
Медоборів медових
Ти
Наче джміль волохатий (зайда)
Ковтав.
Чужа самотність холодним снігом,
Колючим повітрям
У світ недосказанним «майже»
Твій.
Хотів падати в запашну траву спогадів
І спати
До Судного Дня
Бородатого прокурора і адвоката
(Одночасно, дочасно, невчасно - чесно),
А навколо тільки
Сніги чужої самотності
І жодного кольору,
Жодної барви:
Біло і порожньо так,
Що око не хоче бачити,
Скрипка не хоче грати
І про життя недовершене
Хочеться мовити: «Майже».

***
Слимаки крапель стікають по склу осені
І замерзають на півдорозі
До себе.

Велика парасоля червоного сонця
Закриває пробудження
Від ночі.

Ранок дивується світові,
Що досі спить
Без ковдри.

А його юнацькі бажання,
Наче руків’я тієї парасолі,
Триматимуть на собі день.

29.11.18 © Василь Кузан

У лісі горбатої відьми Вічності
Дозріла ліщина Часу.
У кожну жменю горішок:
Кожному – лише кавалок
Часу чи то Часопростору.
Він хробаком виповзає,
Вилазить жуком-шестилапом,
Визирає личинкою:
Банальною і недоречною,
Наче ослінчик
Перед порогом Раю,
Який чомусь Небуттям називають.
Лисі відлюдники
І патлаті анахорети
Наче дон – отой, що гідальго,
Отой, що на конику,
Отой, що сто років самотності
Долає в іржавих латах.
Одягніть корону
На голову Часу –
Тупалу клишоногому,
Якого ми вчили ходити,
Крокувати
І вусами-стрілками
Тикати в сторону Шляху –
Дао.

Вже час:
Полудень наче вино
Налитий у глек дороги.
Квіти давно скам’яніли,
А каміння цвітуть:
Ніжно й тендітно:
Може тому, що холодно,
Може тому, що в людей
Замість крові тече антифриз
(Бо зима не бариться)
У венах – синіх, наче далека ріка.

Вже час:
Замки будують з троянд,
Мури в’язниць – з маргариток.
Замість цирульника
Бороди сиві
Вкорочує німфа,
Що раніше жила у діброві,
Жолуді гризла
І спала в дуплі –
Нині в місті:
Ножиці, гребінь і бритву
Кладе до бюра,
А намисто
Ховає між книг-фоліантів
Важких, як життя.
Бургомістр їжачком
З розбитої ратуші
Віщує прочанам про мито.
Каміння, каміння:
Витесує голови лисі пророків
Старий каменяр.

Кількість дерев
На вулиці Кленів
Рівне числу днів,
Які ховає грак
На ймення Тіберій Гракх
У шпарку – в щілину
Потрісканих мурів
Міста нашої совісті.

Кількість ягід
У гронах дикого винограду,
Що звисає з гілок
Сухого дерева осені патріарха
Рівне числу зітхань
Хворої дівчини Кліо
З червоними від журби очима.
Вона давно не бачила снів –
Навіть тих – тролейбусних,
Які бачать пасажири
З чорними сумками,
Що втомилися споглядати
Обертання гумових коліс
І воліють заплющити очі.

Кількість зернят миґдалю,
Які роздають замість квитків кондуктори
Двоповерхових сердитих автобусів,
Що їдуть прямісінько в рай
Експресом –
З відчиненими дверима і вікнами,
Рівне числу крапель брому,
Що міряє в свою чарку
Банкір Апостроф
Перш ніж дарувати автографи
Безхатькам останнього дня.

А ви кажете: «Квазімодо»,
А ви зітхаєте: «Марк Аврелій»,
А ви гортаєте сутри,
Такі ж гіркі, як миґдаль
Гішпанський,
Що так смакує гідальго
Та емоційним сеньйорам,
Що споглядають кориду,
І юнака-самогубця,
Що так ґраційно уникнув
Гострих рогів Мінотавра.

Як жили ми тут?
У місті, де жовтень шулікою
Ловить червоних курчат клена:
Його пальці безпазурні:
Пальці-ланцети,
Якими хірург-падолист
Ріже буття черево –
Шукає суть серед нутрощів
(Середньовічний анатом,
Авгур і гаруспік Риму).

Як жили ми тут?
У місті, яке замітає
Двірник Марко Поло –
Дивак астролябій,
Монах золотих дукатів
Венеції-жаби,
Що плодить і плодить, і плодить
Бородатих єретиків-дожів,
Що ховають в калитці флорини,
Затискають в руках засмальцьовані булли,
А в думках каравела
З вітрилом подертим,
Що мусить плисти
За перцем до зупи,
А шовком до дyпи.

Як жили ми тут?
У місті, де флюгер на башті
Замість хреста,
Де годі шукати поетів
І одне кошеня
На півсотні цирульників
І одне одкровення
На дві турми монахів
І півлегіона писак.

Як жили ми тут?
У місті, де човен дірявий
На пристані замість таверни,
А свічку запалюють тільки вночі,
А замість бруківки таргани*
Мостили тіла свої чорні
Під ноги кравцям**,
Що пошили спідниці
Торговкам базарним.

Як жили ми тут?
У місті, де сон
Зачиняють в коморі ***
І міняють щоранку
На хліб –
Черствіший підошви.

Як жили ми тут, Афродіто?

Примітки:

Це не просто кроки по линві, це кроки по линві, що натягнута між мавпою і надлюдиною.

* - я бачив лише одне місто, де замість бруківки були таргани. Це було Місто Темних Віків.

** - кравці люблять чавити тарганів ногами. Може тому…

*** - у деяких містах сни використовують замість грошей. Міняють сни переважно на овочі, сіль, пшоно та тютюн. Лише перукарі міняють свої сни на ножиці, якщо старі інструменти зламались.

День,
Коли хочеться помовчати,
Коли в жовтих автобусах
Дозволяється їздити божевільним**,
Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
І можна намалювати пальцями
На його відвертій поверхні
Крислаті пальми Борнео
Та орхідеї Гвіани отруйної***,
День,
Коли двері в позаторішнє «завтра»
Відкриває Мовчання –
Бліда дівчина з безкровними пальцями
І срібними кульчиками****,
І сірими очима непотрібності –
День оцей настає несподівано.
Мовчання
Запихає мені до кишені каштани*****,
Мовчання
Замість павучих плямистих снує павутиння,
Мовчання
Затуляє очі копачам картоплі,
Що ціле літо цвіла
Білими квітами дурману,
А нині осінь – просто сухе бадилля,
І сірі очі селян
Віддзеркалюють ключі журавлів
(Ти справді був пророком, Шеймасе******).
Мовчання
Нагадує мені про тебе,
Коли ти ходила
В сірому платті буднів,
Які зіткали з шерсті сумних овечок
Всі ті ж арахни,
Все ті ж ловці вітру
І літаючих крапель ртуті.
А під мостами
Між берегами,
Які дервіш Омар*******
Назвав «минулим» й «майбутнім»
Все так само тихо тече
Ріка Мовчання.

Примітки:
* - написано на вульгарній латині в V столітті, тому перекладати не буду. Але сказано непогано… Як я розумію оцього «останнього римлянина»…
** - у нас в Дубліні справді є жовті автобуси. І є такі дні в календарі, коли у цих автобусах дозволяється їздити божевільним. Особливо восени.
*** - про те, що Гвіана країна отруйна, писало чимало французів. Я не перевіряв це – повірив їм на слово. Даруйте, якщо я помиляюсь.
**** - мені казали, що вона носить золоті кульчики. Але я перевірив – виявилось, що срібні.
***** - я прийшов сьогодні додому з повними кишенями блискучих каштанів – плодами гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum).
****** - Шеймас Гіні – мій старий друг. Він помер.
******* - Хайям. Він теж помер. Моїм другом був заочно.

Люди-колібрі
Проколюють собі вуха
Кавалками зеленого дзеркала.*
Він називав кішку потопельником**,
А сам споглядав вербу щовечора,
Зелені листя її бачив човнами
З країни туманної Алегорії.
Його цікавило:
Якого кольору центр мішені:
Тої самої мішені,
Яка зроблена з серця.
А люди-колібрі
Все махають крилами,
Все лишаються над квітковими гніздами,
Все будують-витесують
Собі човники:
Навіщо ж їм плавати,
Якщо літати вміють?
Чи то вони знають, що не кожен птах?
Чи здогадуються, що птах кожен?
Отої ріки Що?
Він – весляр клишоногий***
Любив дивитися в Небо,
А Небо любило дивитися
В очі плаского озера Сторч –
Озера без очей****.
Він любив розмальовувати паркани,
Купував у п’яного гендляра блискавки
(Але тільки серед горобиної ночі)
І з блискавок тих майстрував собі паркана
Навколо хати, яка згоріла
Ще в часи короля Одоакра*****.
Його півень давно став католиком,
Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
А він… А він…
Змайстрував клітку для людей-колібрі,
Цілував сухе дерево,
Все чекав, що воно розквітне.

Примітки:
* - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
*** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
**** - Небо взагалі любить дивитися.
***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
****** - не Святої Ельшбети, ні.

Кожне Я – це плетиво мотузок,
Старих корабельних канатів,
Що надто багато бачили
(Не тільки шиї рокованих корсарів),
Що надто просолені морем:
Морем Дощів.
Кожне Я – це вигадка,
Це відбиток мокрого голого тіла
На мармуровій підлозі храму
В якому молився
Сивий патлатий безхатько,
Який все оце вигадав,
А тепер не знає, що з цим діяти:
З цими декораціями нудної вистави
(А так хотів розважитись).
Кожне Я – це краплинка роси
На синій квітці марних надій Неба,
Кожне Я – тонка павутинка
Плетена восьмилапим глитаєм-часом
(Люблю споглядати його хеліцери
І сіпання лапок-хвилин),
Кожне Я – крапля води:
Прозора, наче кавалок болю,
Кругла, як Всесвіт,
Крапля – як все тимчасова
Важка і легка.
Нічия.
Наче час – нічия.

Примітки:
* - «Воно далось тобі в руки:
Неозначене Ти, безсмертне,
Всяке Я прийшло через нього до себе…»
(Пауль Целан)

Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…

(Триптих)

1. Книга Синього Неба

Книги Неба
Чисті сині сторінки:
Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
Чаплі: чи то пером,
Чи то літерами:
Сірим чорнилом по синьому
Пишуть повість хмарної меланхолії
Зігнутими шиями.
Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
Я думав: це чорногузи,
А це ворожбити:
Ковтають холодних зеленострибів
Дзьобами-шпицями.
Краще замість слів
Пити вино Сонця:
Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
Краще крапка, аніж знак оклику
Птахом.
Так хотілось
Дізнатись, що там за синявою,
Хотілося, доки ніч не настала,
Доки огненна куля сліпила фасетки
Шестиногих масонів:
Будівничих пірамід лісу,
Лише потім з глибин пелюсткових
Лісової п’янкої лілії
Випливало вітрильником запитання:
А може я зброяр, не відлюдник?
А може я лоцман
Зеленого лісового моря?
Може душа моя –
Оцей білий метелик,
Що пурхає поміж дубами-катапультами
Уявляючи себе легіонером світанку,
Сторожем річкового шепоту?
Читаю Книгу Синього Неба:
Мною ж відредаговану
І бачу там замість тексту
Одні запитання знаки…

2. Книга Сірого Неба

Меланхолії морфій
Продає бородатий шпак:
Не співає, не кричить, не цвірінькає,
А тільки попереджає:
Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
Все намарно – якщо забули про мертвих,
Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
Квіти сховались, птахи замовкли,
Їжаки стали пророками,
А поети пишуть газелі горілкою,
А кат шукає лойової свічки,
Бо треба присвіти плаху,
Трохи змастити жолоби гільйотини –
Машини від головного болю,
А філософ у подертій свиті
Шепоче, що все даремно…

3. Книга Чорного Неба

Ну от: тільки чорне чорнило,
А сторінки темніші сажі,
Чорніші пекельного антрациту:
Пиши!
Прочитають: істоти з очима не нашими,
Не людськими, не банькуватими,
Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
Читаючи навіть нечитане,
Розуміючи навіть таємне,
Співаючи навіть мовчання,
Гортаючи оцю книгу:
З чорними сторінками:
Книгу глупої ночі,
Де одкровення тобі насипано
Повний мішок зерен попелястих,
Зерен, з яких проросте Істина
Не твоїм попелом посипана,
Не з твого вогнища в жменю,
Не з крематорію дикого каменю.
……………………………….
Енотери запах в повітрі висить:
Можеш очі заплющити,
Можеш: тобі дозволено.

Мертві дерева
Собі збудували місто:
Може тоді, коли
Вони були ще живими,
А може тоді,
Коли стали сухими і мертвими
І місто будували їх тіні.
Може.

Я блукав крутосхилами,
Відчуваючи ногами каміння,
Повертаючи зморшки обличчя
До жорстокої дівчини Сонце,
Бачив як мертві дерева
Застигли в пориві
Здіймаючи гілки-руки
До пустелі синьої Неба,
Летів над рікою Часу,
І раптом жахнувся:
Я потрапив до міста –
До Міста Мертвих Дерев.

До міста Самайну вічного,
Міста вічного падолисту,
Міста, де все застигло,
Де рухаються тільки тіні
І щось мені шепочуть –
Тільки мені,
Бо ніхто їх почути не здатний.

Місто застиглих вулиць,
Місто мовчазних перехожих,
Місто вічної тиші,
Де не співають птахи,
Лише стукає дятел-гробар:
Ніби заколочує цвяхи
У домовини-тіла,
Ніби то він бургомістр
Міста Мертвих Дерев:
Птах з червоною шапочкою.

Ще молоді хмари
Так само кохаються в небі:
Для них це синява,
Ця м’яка синява
Лише простір життя,
А не мрія.
Та коли настає ніч-годинник,
Вона перемелює шестернями зірок
Їх біле буття-небуття
(Все ефемерно).
Так само і ми:
Живемо в середині дзиґаря,
Між коліщаток.
Наш будинок-годинник
Міряє час водостоками та димарями.
Дах-циферблат
Має купу знаків мохованих,
Потрісканих, запилюжених і прихованих
(Сороками старості):
Тільки ми не вміємо:
Наче ті анальфабети,
Наче аборигени атолу
Цивілізацією ще не зачеплені,
Не вміємо розуміти й читати
Цих знаків-чисел
Духу Механіки.
Кохаємось та інколи мислимо,
Наче б то ми не в домі-годиннику,
А в млинку кавовому,
І ми не люди, а зерна:
Опалені вогнем Всесвіту
Зерна кави.

На зворотній стороні готики*
Венеціанське свічадо.
Зазирає в нього дивак Леонардо,
Бачить старого дожа
Мікеле Стено –
Такого ж флорентійського мрійника,
Як капітан галери «Сан-Пауло»,
Що міряв Адріатику ліктями
І шкірою вужа смугастого,
Зловленого в Гілеї Скіфській.
На зворотній стороні готики
Світанок островів Синіх
Азорів у хвилі замріяних,
Мадейри вічного затишку,
Островів порцелянових,
До яких плисти-летіти
Людям черленого винограду
І човнів, як вітер легких,
І вітрил, як легені наповнених
Вітром прозорим, як скло Богемії.
На зворотній стороні готики
Білий птах замість почвари чорної,
Мармур замість дикого каменю,
Сонет замість мохів шепоту.
На зворотній стороні готики
Місто захмарного вітру,
Муроване Декарта цеглинами**,
З банями бароковими,
Поцятковене флорінами Медічі.
Готика – монета стара,
Стерта, наче черевики повішеного
Жебрака Арморіки недоречної***,
Сентиментальної як Джордано –
Володар одного полум’я****.
Монета – карбована з металу чорного,
Важкого як хмара тисячоліття,
На зуб пробувана самим Томасом*****,
Бавиться з нею в орлянку
Дід******.

Примітки:
* - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
** - а він мурував не тільки епоху бароко.
*** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
**** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
***** - Аквінським.
****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.

Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…

***
перелітне павутиння
як спогади про тепло
висне на крилах птахів
що не бажають зимувати
без любові

крихти життя із долоні
короткозорий час визбирує
язиком дощової хмари
ніч зализує
стежку
що веде
за край

ти написала крейдою
на склі ілюмінатора
три слова
прочитаю
коли птахи повернуться

витчи мені сорочку
із того павутиння
там

11.04.18 © Василь Кузан

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
Збирають мед одкровення на луках щастя,
Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт
Вчора.
Люди-бджоли з волохатими лапами замість книг
Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
(Ненароком) як вимовляти чорні літери,
Що означають слова і чим різняться вони від гудіння,
Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
Прокинулись, коли ще не настала весна
І надто холодно навіть для волохатих
Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
Люди-бджоли прокинулись
Вчора.
Люди-бджоли думали, що навколо скло –
Тому так прозоро і відверто, навіть
Їх темна й густа література стала прозорою:
Шестилапі збирачі меду уявляли своє житло твердю,
А воно повітря. Добре, хоч вони навчились літати
Вчора.
Люди-бджоли захмеліли від свого меду прозорого,
Від подихів вітру, який несе їх невідомо куди,
Від отрути, що назбиралась у їхніх тілах чорних,
Від квітів, які дано зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
Вчора.

Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.

Дух води забирає
Тепло крові моєї –
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів –
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»

Дух води
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали –
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…»

Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо –
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…

***
а місто відкрило пащу
і світить червоними гландами
гірляндами вічних зим

нас мало на дні трамваю
минаємо днів будівлі
холодні уламки слів

розмиті на склі спітнілому
ми тілом до тіла липнемо
молитвами шуб і пальт

вцілілі в горнилі міста
містичні рекламні спами
снопами горять на тлі

простої земної суті
агонії втеч відсутні
у спалахах проминань

19.03.18 © Василь Кузан

містом туман містом туман
порожніми вулицями
мов обезкровленими венами мерця
тиняються тіні
брехливі сни теж покинули бліде тіло міста
тож навіть не намагайся заснути
клята ворона на підвіконні
набридає розмовами про міста і тумани
Едгарові По сподобалось би

самотній будинок
зверху банально димар
розкурений уміло кимось
і сніг узятий за фон

і сніг скоріше як слідство
як бісовий жарт
нема більш нічого
свічка нервово облизує темінь

лише свічка це видно в вікно
як символ надії для нього
вона вже догоря
бо її сліди від будинку у безвість

Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
Або в майбутньому, або в минулому
Покласти до кишені іграшку-сонце
І босими ногами йти легкою ходою
Узбіччям Галактики (де порожньо),
(Де настільки порожньо, що здається,
Що це не простір, а шмат Нірвани,
Що це не я, а бородатий Будда,
Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
На яке повісили зірки-ліхтарики).
Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
(Серед тихої години минувщини)
Погладити кудлатого кота-муркотайла,
Якого чомусь господар назвав Часопростір
(Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
І хвіст який тягнеться в нескінченність,
А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
Яким бавляться діти-монахи
У кляшторі Вічної Невчасності.
Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
(коли воно ще не стало «сьогодні»)
Зрозуміти, що вода прозора –
Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
І трохи в моєму горнятку (кава),
Що здається – навіть мені – Неприкаянному:
Все наповнює аромат свіжості
І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
(Сопілка, що грає сама по собі).
А ви думали, що я апостол
Якоїсь дивакуватої віри:
О, як ви помилялися. Як…

Золоті ножі променів сонця
Зарізали мою подругу ніч.
Горе! Горе царям тьми!
Золоті ножі променів сонця
Стинали зело левад жайвора –
Фарбували його вохрою
Не лишаючи світу зеленого –
Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
Ані келішка зеленого віскі червня.
Нікому. Навіть скрипалю-конику.
Срібні ножі Місяця –
Цього журливого Тутанхамона,
Пастуха снів кудлатих овечих,
Жебрака-окуліста зміїного ока
Кожного, не тільки всевидячого,
Кавалкують темряву на зернини маку,
На уривки доби безпросвітної,
Які ховаємо в кишені
Своїх дірявих свит
Та гумових макінтошів.
До світанку так довго –
Але ми не чекаємо,
Ми час не міряємо,
Ніші годинники розстріляно,
Ми просто живемо,
Дослухаючись до дзенькоту кузні,
Де отой коваль-чародій
Все виковує: золоті ножі та срібні,
Бо навіщо нам темрява. Навіщо…

Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»

Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.

Зозулі крик
Примерзає до циферблату
Кожного нездари-годинника,
Залазить у кожну хижку
Кудлатовбраних пастухів-філософів,
Шматує час кульгавий
На кавалки буття
Блискучого: секунди монетами
У скарбничку безхатька:
Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
Яблука дзвінкими дукатами
У темні скрині ночі театру-кабукі:
Збираю, збираю і зачиняю
Скриню тьми.
А над імлою стежок
Все той же зозулі крик,
Як postscriptum плямою
Під заповітом мельника
Водяного млина Inferno.
Розкриваю торбу як рану,
Торбу латану,
Яку носив дорогами плутаними
Дорогами Плутарха,
Що петляють-блукають
Понад хмарами.
Розкриваю торбу, яку носив як тягар
Важчий, аніж Земля,
Нестерпний, як життя майстра простору,
Розкриваю торбу –
А там тільки зозулі крик.
Він несеться кривими вулицями
Кам’яного сірого міста –
Міста мертвих.

Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
Навіть твоя недоречна Венеція
Анахронізмом дітей лагуни
Пливе каравелою жовтою
У Харона спогади човникові.

Лоренцо! Монети-ґудзики
На камзол втікача-дожа
Приший. А сняться аґонії
У павзах стогону мандолін
Міста венетів води (Аттіла).

Лоренцо! Карнавали щурів
Тих розфарбованих галеонів,
Що везуть чорний перець
Любителям смачно поїсти,
Серед міста дзеркал та паперу:
А ти кажеш: «Республіка…»

Лоренцо! Надто часто дожі
Вінчалися з морем, кидаючи
У його ненаситну пащеку
Перстень металу Сонця.
Тому марно ловити крилатому леву
Жовту рибу початку.

Маски носаті – модні після комети,
Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
Гіпаріона та Теї дитя
Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
Море, обручки, монети, каблучки,
Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
І навіть чуму…

Примітки:
* - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.

У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не оцьому домі
Вічної темряви...

Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.

Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.

Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.

(Триптих)

Перший подих вітру

Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...

Другий подих вітру

Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...

Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?

Третій подих вітру

А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

Місто старих образ – босоногих жебрачок,
Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
Місто старих образ – божевільних прочан.

Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
Місто, в якому замість трамваїв горожани
Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
Місто старих образ – фанатичних монашок.

Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
Місто, в яке злітаються круки й граки:
Місто старих образ – цитат, що стали людьми.

Місто, в якому холодний вітер не згасить
Серця, що горять полум’ям слів,
Місто, в якому листопад несе облігації листя,
Місто старих образ – проповідників сивих.

Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.

Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
Місто старих образ – важких крапель очікування.

Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
Місто старих образ – двірників судного дня.