ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Малєєва
2019.08.22 22:39
Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.

Іван Потьомкін
2019.08.22 14:23
Небажаних гостей приймать найкраще в піст. *Більше гонору, аніж гонорару. *Байдуже, в яку щоку намірилися бить, - не підставляй, боронь боже, другу. *Боїмося не смерті, а форми відходу з життя. *Політика – брехня в обкладинці справдешній. *Як суддя

Любов Бенедишин
2019.08.22 12:52
Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

Тетяна Левицька
2019.08.22 12:42
Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не го

Олена Побийголод
2019.08.22 12:26
Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно

Ніна Виноградська
2019.08.22 11:39
Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,

Сергій Губерначук
2019.08.22 11:20
Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються поночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,

Ярослав Чорногуз
2019.08.22 08:07
Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…

Микола Соболь
2019.08.22 06:36
Давайте з Вами будемо на – Ти.
І не важливо скільки літ між нами.
Хай небо буде потайки плести
Вінець кохання в нас над головами.
І будуть не відправлені листи
І ночі, що заповнені не снами.
Давайте з Вами будемо на – Ти.
Щоб губ могли торкнутися г

Серго Сокольник
2019.08.21 23:24
Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,

Ігор Федів
2019.08.21 18:28
Шукаю мотивацію буденній суєті,
Енергію на дріб’язкове витрачаю,
Але удачі фішка випадає не мені,
У землю дивлюся, зорі не помічаю.
Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не баж

Петро Скоропис
2019.08.21 12:23
Сторінку і вогонь, зерно і жорна зів,
сокири лезво і утятий нею волос –
Бог береже усе; осібно – згуки слів
любови і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це житт

Олександр Сушко
2019.08.21 11:50
Вві сні кричав. Шептала жінка: - Годі!
Та скільки ж можна! Господи, прости!
...юдоль печалі снилася усоте -
Шеренга трун, могильних ям, хрестів.

Кацап - не друг, а шкуродер безжальний,
Ординець лютий, а не добрий гість.
Брати мої розтерзані стогн

Вікторія Лимарівна
2019.08.21 11:44
За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:

Сергій Губерначук
2019.08.21 11:14
Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

Іван Потьомкін
2019.08.21 10:46
Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не

Олександр Сушко
2019.08.21 09:54
В групі цій обожнюють любов,
Хай не справжню - та з ліричних віршів.
Почитав - розплакався, їй бо!
Бо чутливий, серце вельми ніжне.

План такий: сідай на табурет,
Умикай комп'ютера-шайтана.
Тортик в зуби - й хутко в інтернет,

Тетяна Левицька
2019.08.21 08:03
Не кличу темні ночі -
самі приходять нині.
Лякають поторочі,
але світанки сині
знов розганяють хмари,
і огортають душу.
Не тільки про стожари -
про біль писати мушу.

Віта Парфенович
2019.08.20 22:23
Він тихо постукав у двері готельного номеру. Ліна відчула, що то саме він. Він прийшов,бо імпульс було відправлено. Затаївши дихання, Ліна ще раз прислухалася. Серце шалено гупотіло. Стук-стук-стук – три рази, як і передбачала. Тричі – ніби за таємничо

Олексій Кацай
2019.08.20 19:37
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Микола Соболь
2019.08.20 14:56
Середньостатистичний пацифіст
Країну тягне у багно війни.
Вже краще м'ясо пожирати в піст,
Аніж рожеві уявляти сни.
На побратимі веселиться крук,
Очата не закрив (хоч охолов)
І автомат не випустив із рук –
Козак, боєць… Ніяк не із хохлов.

Олена Побийголод
2019.08.20 14:06
Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...

Олександр Сушко
2019.08.20 11:31
Я для кошерних гоїв, мов шпичак,
Бо наскрізь бачу їх гендлярську вдачу.
Малеча перестрибує рівчак,
А хохлачок через державу скаче.

З м'ясцем-сальцем на ярмарок спішить,
Ярмолку й пейса бгаючи під шапку.
Відкрийся, друже! Скинь тягар з душі!

Сергій Губерначук
2019.08.20 10:55
Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Ярослав Чорногуз
2019.08.20 07:15
Без тебе білий світ - пустий,
Усе, що в ньому є - немиле.
І буде зла рука вести
Мене безжально до могили.

В розлуці кожна мить - як ніч.
О що під серцем жаско млоїть?
Не йде і сон тоді до віч,

Галина Кучеренко
2019.08.19 22:16
По зеленій траві веселиться розмай
Та в розквітлім саду ще не знайдеш плодів...
Не печуть коровай із зелених хлібів...
Для насіння достигле зерно обирай...

© 19.08.2019

Домінік Арфіст
2019.08.19 20:49
душі, о Господи, не суду – саду…
де виросли життя дерева...
де у мені блаженно мліє Єва...
і вибір є – не вибирати зраду...
любов сміється з вибору… надія
лиш там де всі рахунки несуттєві…
у світло виривається Марія
і віддає своє осяння Єві…

Олександр Сушко
2019.08.19 17:50
Я не брехун - казкар або політик,
До істини прямую навпрошки.
Зі мною хочуть всі жінки дружити,
А їхні благовірні - навпаки.

Мене уздріють - корчаться в судомі,
Хапає люд ножа або колун.
Чому такий суворий

Ніна Виноградська
2019.08.19 16:09
Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

Іван Потьомкін
2019.08.19 12:08
Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать

Сонячна Принцеса
2019.08.19 12:04
Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

Ігор Деркач
2019.08.19 11:24
Я тішуся собою однією.
Куди захочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?

Сергій Губерначук
2019.08.19 10:39
Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене

Олександр Сушко
2019.08.19 10:04
Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,

Тетяна Левицька
2019.08.19 07:20
Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпуск

Микола Соболь
2019.08.19 06:49
Ранок не випитих думок.
В роси ступаю прохолоду.
Туман дрімає край городу
Та вчасно вийшов. Саме строк.
По зелені дзвенить коса.
І стеляться трави покоси
І соловей дзвінкоголосо
Виспівує… Яка краса!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Сергій Негода
2019.08.11

Дмитро Заєць
2019.08.06

Світлана Короненко
2019.08.06

Анастасія Романюк
2019.08.04

Аврора Милосская
2019.08.01

Тетяна Нечас
2019.07.15

Сонячна Принцеса
2019.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Марія Дем'янюк - [ 2019.07.17 14:18 ]
    Спостереження
    Дерево - це багатоніжка.
    Заховала голову-коріння у землицю,
    а гіллям ходить по хмарах білолицих.
    Еге ж?


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.4)
    Коментарі: (4)


  2. Шон Маклех - [ 2019.07.17 13:15 ]
    Голодне серце
    Серце голодне і спрагле
    Жадає хліба незвіданих істин,
    А його блукати примушують
    Навколо сухого дерева
    Торішніх зимових чуток,
    Що мокрим снігом липнуть
    До гумових черевиків світанку
    Вчорашнього дня сумного.
    Самотня хмара над Кіллкенні
    Шматком м’якої ковдри
    Вкриває холодні ноги пагорбу
    На якому паслися вівці
    З часів короля Домналла мак Аедо
    І будуть гризти там тирсу
    Аж до скону віків –
    До Суду Страшного Божого.
    Голодне серце жадало жар дарувати
    Трьом диким брилам,
    З яких мурувати вежу хотіли
    Але не змогли,
    Які кидали в море,
    Але хвилі їх викинули,
    Їм приносили треби,
    А вони все бовваніли байдужо,
    Які повиті плющем ірландським –
    Зелом забуття.
    А три лицарі-привиди
    Чорний, білий, зелений
    Все скачуть у пошуках Тари –
    Тої самої гори зеленої,
    Де помирали мрії.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  3. Олекса Палій - [ 2019.06.23 21:20 ]
    Кілька слів про неминуче
    Спочатку ти чуєш - вперше за багато років,

    Зловіщі, приглушені кроки .⠀

    Хто ж посміє порушити спокій,⠀

    Що коштував тобі життя ?⠀

    Промінь світла розрізав блідий атлас тьми,⠀

    А під ним лежиш ти:⠀
    ледь помітний, німий.⠀

    " Збирай свої речі: кожне ребро, кожну фалангу холодних пальців⠀

    І йди геть, вимітайся !"⠀

    Ти будеш блукати попід парканом,⠀

    Знову зустрінеш багряний світанок⠀

    Так наче для цього і жити не треба.⠀

    Будеш лежати й дивитись на небо...⠀

    Твоїм черепом - будуть гратися діти ,⠀

    Він стане вазоном для диких квітів⠀

    Адже зелені байдуже звідки зростати⠀

    Байдуже з чийого праху⠀

    Диктатора чи монаха...⠀

    Мурашки повзуть по шкірі,⠀

    Якої давно вже немає.⠀

    Пам'ятаєш як щиро ти вірив,⠀

    Що тебе після смерті⠀ згадають?...⠀

    Копачу, УСМІХНИСЯ!!!⠀

    В цих холодних порожніх, зіницях⠀

    Вся сутність буття.⠀

    Не сумуй за життям, адже смерть - лиш початок чийогось життя.


    Рейтинги: Народний 5.5 (0) | "Майстерень" 5.5 (0)
    Коментарі: (2)


  4. Шон Маклех - [ 2019.06.20 15:02 ]
    Діти мовчать
    У домі, що збудований з чорного каменю
    Мовчать сіровбрані зажурені діти
    І дивляться в простір очима-озерами
    Синіми, як Лох-Корріб.
    Може тому, що в Домі, який збудував лицар
    Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
    Коли шурхотить вітер – там на дворі, серед ясенів.
    Діти мовчать. Навіть тоді, коли запитання
    Висне в густому повітрі вічно сумного дому,
    Який громадили з чорного каменю
    Вільні мулярі вдягнені в сіре лахміття
    Шите з мішків, де колись зберігали зерно
    З якого потім зробили віскі –
    Гірке віскі скелястого графства Корк.
    Вільні мулярі клану Фір Болг**
    Зводили стіни мовчання
    З каменів прадавніх жертовників,
    З каменів, що були дверями між світами.
    Діти мовчать
    У Домі Зеленого Лицаря***,
    Що загортався в шовковий плащ
    Буднів трав’яної перини
    Кожної понурої осені –
    Мокрої наче блукаюча хмара.
    Загортався в шовковий плащ Зеленого Острова
    І мовчав, мовчав, мовчав – як мовчать нині діти
    Передчуваючи пустку****.


    Примітки:
    * - цей вірш Єйтса суцільна метафора…
    ** - немає такого клану з назвою Фір Болг. І не було. Був народ, що зник як сон…
    *** - з усього ірландського лицарства найбільше здивування в мене викликала династія Зелених Лицарів. Ватажків кланів я лицарством не називаю. Ватажки кланів – це ватажки кланів. Вона за межею «феодальної драбини».
    **** - Ви питаєте: «Чому пустку?» А ви просто понюхайте, як пахне верес на берегах озера Лох-Корріб. І ви все зрозумієте…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  5. Олекса Палій - [ 2019.06.14 23:25 ]
    Дівчинка-осінь
    Забитий трамвай повзе як змія по бетонній пустелі ,

    Осінь і вітер землю листям застелять ,

    Оголивши скелети зелених красунь .

    Змій повзе , час повзе і люди також похмурі повзуть

    І не бачать красу

    Що свої промені сіє повсюду ,

    Тікає від мене і йде поміж люди .

    І що ж то було , що палало і зникло ?

    Кожне нове питання лунає як виклик ....

    А може троянда ? Ні вони ж не ростуть на бетонні .

    А може то вогник ? Ні -

    тут палають лише електронні вогні ,

    Що проливають мертве і холодне світло .

    Тут ні метеликів ні птаства , лише газети на потіху вітру

    Літають несучи брехню .

    Так що ж то тоді ? Що побачив бездарний поет на одному із сірих , брудних авеню .

    Він побачив її - ту чарівну й єдину,

    Що в душі іще чиста наївна й дитинна ,

    Що ховає свій погляд в рудому волоссі ,

    Він побачив її свою дівчину-осінь


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  6. Шон Маклех - [ 2019.06.10 01:47 ]
    Вир готичних лiтер
    Кам’яне крислате дерево
    Виросло в саду обітниць
    Міщан-монахів міста Кляштор.
    А ви ще питаєте,
    Чому вони вдягнені в чорне –
    Всі, навіть діти, навіть повії,
    Навіть кондуктори перукарень.
    У цьому місті горобці не цвірінькають,
    А співають хорал Судного Дня –
    Наче не горобці вони, а лелеки
    Чорні, як готичні літери
    Писаря щура-бургомістра.
    Над містом вир газетний історії,
    Вир пліток і марень похмурих ліриків,
    Пісень клошарів з потріпаними акордеонами,
    Криків глашатаїв на ринковій площі.
    А двері всі зачинені,
    А вікна сто років не миті,
    А фіранки з сірої мішковини,
    А миші вночі йдуть споглядати Місяць,
    Що зипає оком кота хижого
    На крислате кам`яне дерево,
    Що росте й росте (бо місто),
    Серед площі Закоханих Сажотрусів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  7. Шон Маклех - [ 2019.06.09 16:29 ]
    Хаос і світло
    У колодязь старого міста
    Темного, наче ніч у задушній сельві,
    Затхлого, наче нотатки конкістадора,
    Я занурюю дерев’яне відерце.
    Відерце сонця.
    А ви питаєте, що там намальовано
    На його округлій поверхні:
    Чи бодай хтось, бодай безкрилий
    Намалював стигле яблуко
    Чи може плямистого птаха
    З гострим дзьобом
    І сутрами Далай-Лами
    У пазуристих лапах.

    У залізну скриню нетутешнього міста
    Я ховаю свої фобії
    Порізані на кавалки ножицями історії,
    Я ховаю дитячі іграшки
    Якими бавився мисливець Ернест
    Коли жив дитиною на березі озера.
    А ви ще питаєте, чи то зайчики,
    Чи то може клишоногі ведмедики,
    Чи просто слова самогубця-батька,
    Чи старий ніж іржавий,
    Яким різали хліб на тісній кухні,
    Чи думки божевільної матері,
    Чи просто хмари над озером Мічіган
    І містом цибулі дикої.

    У мідну чашу чужого міста,
    Зажди не нашого, зажди ворожого,
    Я наливаю вино журби:
    Пийте його каламуть чорну,
    Розливайте його краплями
    На клумби, де ростуть гладіолуси –
    Квіти меча й Колізею,
    Напоїть ним
    Хвору жебрачку совість.
    Може це буде доречно.
    Може.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  8. Шон Маклех - [ 2019.05.27 22:33 ]
    Той, хто шукав троянду
    Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

    Він шукав зелену троянду
    На квітнику мертвого графа,
    А там тільки червоні та білі,
    Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
    А тоді, коли мурували башти
    Понурого Пейлу
    За десять фунтів срібних.
    Він шукав, хто ж іще,
    Хто там може співати
    Про зелені пагорби,
    Хто ще затанцює джигу
    Лупаючи ногами торф
    І вапнякові брили.
    Він жив у старезній башті
    Пихатого старого барона,
    Згадував, хто був чашником
    Короля, що все втратив:
    Все, навіть землю,
    Яку топтав шкіряними чоботами,
    Навіть себе, навіть гонор.

    А він все шукав зелену троянду,
    А він все дивився
    На хвилі холодного моря,
    Дослухався до стогону вітру
    І думав: хто вони?
    Оці привиди – діти старої Дананн,
    Господарі чи то гості…
    А ми все блукали
    Куди – не знаючи,
    А ми все купували
    Гнилі помідори,
    Побачивши афішу
    «Кетрін, дочка Хулігана».
    І тільки він помітив:
    Народилась жахлива краса.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  9. Шон Маклех - [ 2019.05.11 18:37 ]
    Довершено: Місто Попелу
    Місто,
    Яке засипало попелом
    Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
    Попелом
    Спалених душ єретиків
    Чорної віри старих дерев
    Білого запашного цвіту,
    Твердих блискучих горіхів:
    Старі дерева теж моляться:
    Богам потойбічної темряви:
    Вони просто не знають,
    Що смерть – це вогонь,
    Це сліпуче світло,
    А не густа пітьма.

    А Місто все засипає попелом,
    А диваки-люди:
    Шанувальники кави,
    Поціновувачі містерій.
    Громадяни Міста Попелу
    Все думають, що то не попіл,
    А пелюстки дерева Фудзіяма,
    Що то не дим, а квіткове марево.
    Попелясті міщани
    Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
    Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
    Готують свої марципани
    На сковорідках кіптяви.

    Піддані свого короля попелястого
    Думають, що вони діти темряви,
    Сини і дочки синьої ночі,
    А вони лише кваки
    Ставка з камінними берегами,
    Де замість води попіл –
    Все той же сірий попіл
    Душ, що палали на площах
    Автодафе мовчання.

    Я посадив своє серце
    Замість куща трояндового
    Серед площі Великої Пустки
    Міста Сірого Попелу.
    Може щось виросте.
    Може.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  10. Шон Маклех - [ 2019.04.23 22:54 ]
    Майстер дверей
    Хороші міцні двері,
    Що не пускають до хати чужинців,
    Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
    Що ставлять межу між схованкою спогадів
    І полем, де росте важкими зернами хліб,
    Завжди майструють з мертвого дерева:
    Дерева, що бачило юрми прочан,
    Збіговиська жебраків, ватаги дейнеків,
    Постаті хліборобів, чимало гонорових баронів,
    Волоцюг, солдат, королів, повій і калік
    Бачило
    Стільки людей і собак,
    Що минали і йшли все під землю
    (А куди ж іще?).
    Саме з такого дерева
    Витесують важкі двері,
    Навішують їх на залізні петлі
    (Фарбовані чорним),
    Прибивають підкову,
    Зачиняють важким сталевим замком,
    Кидають ключ у криницю –
    Глибоку, наче сто ночей і один вечір
    Над вересовим торфовищем
    І йдуть геть.
    Туди, де поле волошкове, а кульбаби хмар білі,
    Туди, де дороги сплітаються і розбігаються,
    Туди, звідкіля не вертаються
    Йдуть.

    Майструю собі двері
    (Хоч я не тесля)
    Витесую, дихаю ароматом ясеневої стружки,
    Беру до рук гострі масні цвяхи
    (Хоч я не майстер),
    Майструю…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  11. Шон Маклех - [ 2019.04.23 22:43 ]
    Димар
    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що збудований з каменю
    Жовтого, як патлате сонце,
    Білого, як вицвіле небо,
    Сірого, як падолистові будні,
    Темного, як глибини моєї свідомості.

    Замуровую вікна
    У моєму домі,
    Що нагадує башту-замок
    Якогось гонорового лорда,
    Що володів болотами:
    Від одного пагорба до іншого.

    Замуровую вікна:
    Не хочу їх перетворювати
    На бійниці для іржавих гармат
    Та кашляючих замасляних крісів.
    Замуровую вікна:
    Всі крім одного:
    Хочу в темряві
    Запалити свічку пам’яті.
    Лишу одне віконечко –
    Нехай у цю шпарку
    Зазирає щоночі Місяць –
    Цей солдат на сторожі,
    Повстанець останній
    Чорного поля Неба.

    Замуровую вікна
    Чи то в домі,
    Чи то в димарі,
    Чи то в колодязі:
    Не хочу щоб козопаси бачили,
    Що я з війни повернувся…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (10)


  12. Шон Маклех - [ 2019.04.08 19:10 ]
    Селище на пагорбі
    Селище, в якому нічого не відбувається:
    Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
    Ворожнеча кланів і торф фарбований вохрою,
    Щербаті мечі, іржаві ножі – криця срібляста,
    Що так легко іржавіє від рідини все тої ж –
    Кольору вохри.

    У кожну халупу там смерть заходить не стукаючи:
    Наче маленький чорний ельф – так, на гостину,
    Або по справах – забрати, хто там засидівся
    У світі корів і овець, собак і людей, каменів і заступів,
    Католицьких пасторів і оранжистів гучних барабанів:
    Хто там засидівся за дубовим столом бенкету голодного
    Над чаркою осіннього віскі і черствим хлібом спогадів.

    Там у кожну кам’яну хату заходить на гостину вітер:
    Недобрим вісником, пихатим лордом, володарем зла:
    Несе жмуток сухот і свистить у порожніх глеках:
    Бо нічого не відбувається: все так само картопля гниє
    Під нудними дощами торішньої безнадії сірої
    (Хоч би трохи зеленого, хоч би трохи барви весни,
    А туман все фарбує у сіре – навіть старезні пагорби
    На яких стоять селища – селища бородатих уладів).

    Там у кожний замок заходить Пак – господарем істинним,
    Оселяючись у цій пустці забутій, у цій твердині закинутій,
    Серед цих руїн важких, диких і моторошних,
    Де не хочуть жити навіть привиди – сірі свідки старої помсти,
    Оселяється чорним собакою, однооким музикою,
    Баламутом снів вересових і журби болотяної.
    Хоч би дерево хто посадив (я не кажу ясена –
    Хоч бузину чорнильну – гірку наче світ наш),
    Може селище отримає тоді знак – жити для чого,
    Оте селище – в якому нічого не відбувається…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  13. Ярослав Куцела - [ 2019.03.26 21:52 ]
    Мікровсесвіт
    Поки я зжимаю в долоні мікровсесвіт
    Я не можу забути, що в тобі міліарди молекул,
    сотні моментів
    Від дерев лише вдалечині чується трескіт
    І кожну із них я можу відчути будучи сліпим
    навіки, не зрушивши з рівного місця

    Це не рими, від скреготу слів відпускаються
    іскри
    Мені би знати дорогу до Ultima Thule
    Покажи мені її, щоб я по ній не пішов
    Адже постійно так хочеться – бути тим, ким
    ніколи не стати
    Бути вимушеним на вічний полон

    В цьому і є зміст царапати листи
    Заради цього я і перетворюю емоції в слова
    Щоб колись тобі сказати, що я пройшов весь
    цей шлях не просто так

    2019


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 3
    Прокоментувати:


  14. Шон Маклех - [ 2019.03.26 19:09 ]
    Гість одкровення
    Хочеться взути теплі й важкі
    Черевики безбатченка Сонця –
    Такі собі світлоступи та теплокроки,
    Коли чисто ірландська мокрінь
    Вдирається в душу злодієм:
    Так, наче граф кирпатий Стронбоу
    Знову шматує пагорби Ерінн,
    Як шматують кавалки торфу,
    Перш ніж кинути їх на поталу
    Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
    Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
    Цей філософ зажури, цей гностик
    Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
    Заходить гостем у мою кам’яну хату –
    Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
    Окрім бородатого привида –
    Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
    Добре, хоч отакого гостя-нездару
    Маю щоднини, маю щоночі,
    Маю щовечора, маю щоранку:
    Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
    Так, начебто, ми не на Острові
    Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
    У Небуття, в Сід невблаганний),
    А серед жовтих сторінок книг,
    Які написали дерева і кинули в порожнечу
    Холоду.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  15. Шон Маклех - [ 2019.03.07 21:44 ]
    Торфовище
    І я люблю це торфовище:
    Так м’яко тут ступати
    І минуле сумне згадувати,
    Ховати в його утробі
    Важкі й холодні заліза шматки.
    А потім щось вишукувати,
    А потім землю як пиріг різати –
    На паливо.
    Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
    Стільки його рискалями різали,
    Заступами тлумили, лопатами шматували,
    Наче не торфярі ми, а копачі могил,
    А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
    Все з нутра джмелів та щурів плодить,
    Чого тільки ми не викопували:
    І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
    А все намарно – не для нашої пам’яті,
    Не для наших хворих спогадів,
    Не для наших черевиків цвяхи
    З тих кавалків мечів минулого.
    А люблю це торфовище:
    Все одно.
    І овець волохатих дзвоники,
    І конюшини весняні трилисники,
    І вересу п’янкий сон,
    І вітру прощання сумне…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (8)


  16. Шон Маклех - [ 2019.03.07 20:21 ]
    Двері важкі відчинені
    Відчиняються двері
    З кімнати, де повно квітів,
    Де стіни і стеля розмальовані синім,
    Де підлога зелена й м’яка,
    А за дверима темрява –
    Тільки темрява…

    Якийсь прот* серед міста Деррі **
    Виспівував пісні оранжистів,
    Казав, що слід давно роздавати рушниці,
    Інакше тісно буде від черевиків папістів. Але
    Він не знав, що на цьому торфовищі,
    Що проросло містами наче грибами,
    Всі рушниці давно зіржавіли,
    А кулі видаються лише самогубцям:
    По дві на брата, по дві на кожного бородатого,
    Що копачам видають рискалі для торфу,
    Що горів колись у кам’яних печах
    Під дахом, що зістарівся травою,
    Такою ж зеленою, як і вся Ірландія –
    Одна на всіх.

    Відчиняю двері
    (Бо хотів піти з торфовища),
    (Бо думав, що десь тепло,
    А воно всюди пекло),
    Відчиняю –
    А за дверима темрява,
    Тільки темрява.

    Залишу в цій кімнаті слова і рукописи***:
    Слова які ніхто не буде читати****,
    Рукописи, які важчі аніж спокута,
    Залишу: бо важкі двері відчинені,
    А з темряви вороття ніби як недоречне,
    Ніби як навіщо, ніби для чого
    Ото ж бо.
    Залишаю по собі кавалок світла
    Якого ніхто не бачить…

    Примітки:
    * - Протами у нас на острові долі називають протестантів-оранжистів.
    ** - щодо міста Деррі в мене особливі сентименти. Шкода, що так часто було воно чужим…
    *** - у нас в Ірландії в старі часи рукописи писали на шкірах тварин. І книги інколи називали на честь тварини, з якої здерли шкіру для книги: «Книга білої корови», «Книга мишастої корови». Інколи із-за цих книг спалахували війни. Що й не дивно…
    **** - насправді будуть читати. Він буде читати – це точно. А решта…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  17. Катерина Теліга - [ 2019.02.28 14:47 ]
    хлібина
    дівчинка
    зі споду літа
    жінка
    в ламкому вищирі дзеркала
    жінка
    з памороззю у волоссі
    і мудрістю в пергаменті
    борозен
    ділять одну хлібину

    та що в дзеркалі
    недбало струшує крихти
    ніби мух виганяє
    з веранди в осінь
    та що з мудрістю
    сарказмом лоскоче
    кратери її оголених плечей
    і збирає крихти
    в кишеню

    мала витягує
    ноги з літа
    вкривається коциком
    показуючи усім язика
    бо їй поки що невтямки
    що хліб той
    з муки
    води
    солі


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  18. Шон Маклех - [ 2019.02.18 00:17 ]
    Довершено: Місто Ліхтарів
    Місто, яке живе поночі.
    Місто, яке блимає очима ліхтарними
    У пітьму вічного вчора.
    Тут живуть одні ліхтарники:
    За покликанням.
    Тут складають пісні променями
    Жовтого нічного світла,
    Тут несуть світу щовечора,
    Ховаючи її язик гарячий
    Між долонями досвіду
    Живу пташку свічку –
    Вогник Істини,
    Затуляючи її помаранчеве серце
    Від вітриська байдужої осені.
    Ці ліхтарники
    Та їх замріяні дочки
    Ніколи не споглядають Місяця –
    Оцього нічного злодія,
    Оцього пастуха котів чорних,
    Бо ховаються від світил пітьми
    Під ковдру мереживну ліхтарну,
    Запалюючи
    Цілу ніч запалюючи
    Нові і нові ліхтарики,
    Наче не люди вони,
    А світлячки вусаті.
    Запалюють
    І лишають
    На поталу росі.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  19. Шон Маклех - [ 2019.02.10 23:46 ]
    Перехожий
    Я би відчинив сіру вулицю,
    Як відчиняють ковані двері
    Господині притрушені борошном –
    Білим, наче друїд на Белтайн:
    Відчинив би для перехожих
    Не зайд, не пророків і не жебраків,
    А саме для перехожих у капелюхах,
    Перехожих - бідних як я.
    Я перетворив би бруківку в дзеркало,
    Щоб у ньому сама журба себе бачила,
    Щоб сумні перехожі зрозуміли,
    Що кожен із них не самотній,
    А шкутильгає Містом Невчасним
    На пару з журбою – незримою мишою,
    Наче наше життя сірою.
    Я писав би на хмарах слова Істини,
    Щоб перехожі (сумні особливо)
    Інколи споглядали Небо
    І ворушили устами мовчки
    Слова оті подумки читаючи.
    Я би виглядав щоранку кріз шибу
    Шукаючи поглядом перехожого –
    Сумного, як стара казка про шибеника
    (Про три шиби й одну шибеницю),
    Аби якось його розрадити,
    Чи то намовити сірий плащ
    Снів зими сльотавої
    Не вдягати,
    Під чорний капелюх
    Ночей наших енотерових, горобиних
    Не ховатися.
    Я би розрадив його сонячними зайчиками
    До пори в скриню мою схованими,
    Якби в місті цьому
    Не було так порожньо….
    І жодного перехожого…
    Жодного…


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  20. Катерина Теліга - [ 2019.02.10 19:17 ]
    слово
    лютий німує повздовжньою білизною
    пасує сизу понурість із крони на скроні
    настільки підшкірну що сам собі ввижаєшся ноєм
    ще й грива повз гриву парами в прозорість
    відчалюють розгойдані коні

    кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють
    наче забуті прочанами шляхи до храму
    переобтяжують фатальність високості
    тягучим настояним тишею оловом
    і не второпати що першим вродило
    із нетрів тягучого краму
    задимлене полотнище чи
    димами прокреслене на ньому слово


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  21. Галина Михайлик - [ 2019.01.21 21:05 ]
    Ієрархії
    В ієрархії його цінностей
    їй – порцелянове місце,
    почесна першість
    у визначеній регламентованості,
    дозовані літери, звуки, видива,
    пошанівок і дистанція.

    О так! Корона!
    Кришталева коштовність
    такту і гідності.
    Лаконічність і ввічливість,
    граматична досконалість
    і чисті міжряддя.

    Здібна учениця
    реверансних алгоритмів
    білих комірців, рукавичок, льорнетів…
    Органічна і природня
    у вікторіанській поставі
    і пуританській небагатослівності.

    Нарешті вдома –
    у міжлюдській самоті
    серед буденної і святкової круговерті,
    наодинці з мовчазним і мудрим,
    вірним і незрадливим
    другом...
    У своїй ієрархії цінностей.



    Рейтинги: Народний -- (5.64) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (4)


  22. Шон Маклех - [ 2019.01.19 09:56 ]
    Довершено: Місто Смутку
    Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:

    Сонце однооким кульгавим апостолом
    Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
    Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
    Що так довго лежали у торф’яному болоті
    Забутих снів їжакових й оленячих.
    У цьому місті всі двірники бородаті,
    А всі жінки у картатих хустках
    І таких же спідницях в клітинку,
    Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
    Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
    Який нині десь під землею глибоко
    Коло дольмену – такого ж важкого,
    Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
    Тойших – чи хтось пам’ятає...
    Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
    А діти бавляться з дерев’яними крісами
    І малюють на стінах шамрок.
    У цьому місті журба замість фіранок
    На кожному вікні більмами,
    На кожному дому мурованому
    З каменів, як і ми неотесаних.
    Для тої журби човен легкий
    Майструю собі, витесую – вишкрябую
    З дуба кельтського мертвого
    (І де ж ті жолуді… І де свині ті,
    Що так ласувати ними жадали…)
    А в місті тому постріли
    Лунають у кожних спогадах,
    У кожній голові сивій
    У кожній луні минулого…

    Місто, зіткане з суму сірого,
    З журби одвічної.
    Ховаюсь за твоїми мурами
    Перед дорогою нескінченною…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  23. Катерина Теліга - [ 2019.01.17 21:15 ]
    паломництво
    паломництво
    дорога до серця твого
    пахне полинами і
    обвітреною стернею
    скошених трав

    куди не поглянь пшениці й ковила
    чіпляється лініями долі
    за мої загрубілі підошви
    аж відлуння іде кропив’яне

    солоні шляхи до серця твого
    з мідною гірчинкою колодязної води
    як Чумацький шлях невблаганні
    за дороговказ ківш сипучих зірок
    що прозорою тишею
    на скронях курганів пузатих ячать

    іду сліди гояться споришами
    і кишать дрібною мишвою
    що й повернути ніяк не вдається
    бо паломництво це
    силу священну має


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  24. дощ Листя дощ Листя - [ 2019.01.13 15:54 ]
    Стрелки на час
    Стрелки на час, ем мандаринки,
    Люди сменяют друг друга миллионом
    факторов.
    Учусь проходить равнодушно расставания
    и смену людей.
    Преследую их.

    2019


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Коментарі: (1)


  25. Шон Маклех - [ 2019.01.10 04:32 ]
    Довершено: місто Леонардо
    Незримі коти
    Ловлять незримих мишей.
    Корабель з вітрилами,
    Що зіткані з променів
    Пливе
    До міста, яке збудував Леонардо*
    Сьогодні –
    Четвертого дня чуми**
    Року Божого 1519-го.
    А незримі коти
    Все ловлять незримих мишей,
    Які були б сірими,
    Якби існували насправді,
    А не в світі вигадок.
    Але на то нема ради:
    Незримі коти на службі,
    Інакші б ті кляті миші
    З’їли б рукопис –
    Манускрипт таємний
    На якому прозорими чорнилами
    (Точніше прозолами***)
    Давно доведена квадратура кола
    Тим диваком бородатим:
    Поетом струнких геометрій****,
    Тонких ліній трикутників,
    Гнучких парабол
    Експонент нескінченних.

    Примітки:
    * - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
    ** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
    *** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
    **** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  26. Шон Маклех - [ 2019.01.03 06:33 ]
    Я, блукалець
    Черленою рискою Захід
    Малює художник Сонце,
    А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
    Зазирає блукалець – волоцюга доріг
    Світу нашого металевого:
    Від срібла ріки ночей
    До брязкоту сталі – крок,
    Гасне світу свічадо
    І сутінкові звірі
    Йдуть стежиною Часу:
    Олень колючого сну,
    Заєць всього нетутешнього,
    Кабан всього потойбічного,
    Тур всього незворушного:
    Під дубом прокляття семи лісів
    Там.
    Повідай блукальцю,
    Чому я приречений хриплим гавканням
    Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
    І чому я став псом мисливським
    Свого повелителя-домінуса,
    Наче я в Римі, а не на острові –
    Торфяній Гібернії –
    Цього світу кельтів-варварів,
    Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
    Скажи мені, блукальцю,
    Друїде семи лісів темних,
    Семи дерев старих безплідних,
    Скажи.
    Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
    Де і коли, і чи доречно.
    Може ти, а може й ніхто….


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  27. Василина Іванина - [ 2018.12.18 20:51 ]
    ковзаниця
    ожеледиця жебрає
    на роздоріжжі
    _хоч би одненьку жертву_
    тихо канючить
    ловлячи зустрічні погляди
    подайте не минайте
    падайте не кружляйте
    /обхідних шляхів не буває
    коли життєва негода/
    підступно скалиться
    пригрожуючи
    услід перехожим
    мовляв
    недалеко втечете від мене
    а
    лисини льоду на міських калюжах
    срібним полиском
    підморгують
    невдахам:
    ану ж,
    чи піднімешся
    самостійно,
    а чи
    розсиплешся вдрузки
    на ковзаниці лютій


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  28. Галина Михайлик - [ 2018.12.17 22:35 ]
    Мої варіації на тему
    сніжно
    ніжно
    біло

    біль
    минув
    давно -
    гадало_ся...

    _ся втрата
    віч_на_віч_на_
    ніч
    ні_ч...
    шшш
    тсс

    сни
    сні_г
    ххх...


    Рейтинги: Народний -- (5.64) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (8)


  29. Василина Іванина - [ 2018.12.17 20:48 ]
    Ще грудень...

    ..у мовчазнім чеканні стільки всього –
    терплячості, непевності,
    підозри,
    що ти нетрібна,
    мов ота ялиця,
    в якої стовбур скривило від бурі.
    ...який хосен із неї – ні краси,
    (та й кожен відвертається байдужо),
    ні дошки рівної котромусь майстру...
    Хіба вогонь їй радий трохи буде -
    запалим ватру, хай осяє темінь...
    ...у цих снігах бездонних і безмежних
    лише чугайстер прибреде на вогник.
    Скалові ж дрова пирскають завзято,
    стрибають іскри навсібіч безкарно,
    ще необачно в очі шугоне,
    тож бережися, відступись, чугайстре.
    Ялицеві дрова згорають швидко –
    отак стече сльозою дух живиці -
    і все...
    І все, о мій зимовий друже.
    Не вір ялиці.
    Мало в ній тепла...


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (8)


  30. Катерина Теліга - [ 2018.12.12 17:50 ]
    обвуглена осінь
    ця осінь плакала не дощами –
    галузками страху й підступними кулями,
    як беззахисне кошеня тарабанила у вікно
    перебитою лапкою.
    вибухала кіптявою й димами лукавих снарядів.

    листя ніхто не палить –
    тепер поле бою на нім проросте.
    діти не пішли до школи,
    замість ранців носять гуманітарну допомогу.
    все пишуть листи до Святого Миколая,
    але бога війни побачили впритул.
    вони бояться
    за цю змарновану осінь.
    вірять, що до Нового року все скінчиться,
    тільки обвуглена осінь більше нікому не довіряє.

    2018


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  31. Володимир Кепич - [ 2018.12.11 22:22 ]
    Хайку 287
    Холод вітру дме
    Падають не лиш гілки
    Хворі дерева

    11 грудня 2015


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  32. Катерина Гуменюк - [ 2018.11.29 22:48 ]
    Кайдани
    Тужусь в кайданах облитими кров’ю.
    Зняти їх не можу, доленька не дає…
    Та нічого! Я пожду;
    Й кайдани залізнії посипляться, надіюсь…

    Надія – поняття абстрактне, чекати
    Можна цілю вічність, – скажеш ти мені.

    Але поки вона в мене є – я буду надіятись,
    Молитись тому дню, коли кайдани спадуть.

    Пам’ятаю, як сон чудесний снився вчора:
    Сад з зеленою травою, тільки от дерев немає,
    Крім одного, точніше однієї – вишні.

    Вишня гілля своє повпускала, висохла вона.
    Не пройшло й хвилини, щоб я здогадалась,
    Що та вишня – як моє життя, така ж нещасна.

    І все ж таки, я буду мати надію в серці,
    Що відчайдушні мої молитви почує Всевишній,
    І може тоді в моєму саду вишня теж зацвіте…

    А може й дня того не настане, але я повторюсь:
    До тих пір, поки в мене є надія – не всохну так просто.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  33. Шон Маклех - [ 2018.11.24 03:02 ]
    Кавалок
    У лісі горбатої відьми Вічності
    Дозріла ліщина Часу.
    У кожну жменю горішок:
    Кожному – лише кавалок
    Часу чи то Часопростору.
    Він хробаком виповзає,
    Вилазить жуком-шестилапом,
    Визирає личинкою:
    Банальною і недоречною,
    Наче ослінчик
    Перед порогом Раю,
    Який чомусь Небуттям називають.
    Лисі відлюдники
    І патлаті анахорети
    Наче дон – отой, що гідальго,
    Отой, що на конику,
    Отой, що сто років самотності
    Долає в іржавих латах.
    Одягніть корону
    На голову Часу –
    Тупалу клишоногому,
    Якого ми вчили ходити,
    Крокувати
    І вусами-стрілками
    Тикати в сторону Шляху –
    Дао.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (3)


  34. Шон Маклех - [ 2018.11.18 03:08 ]
    Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
    Сивобородий з сумними очима:
    Синіми, наче шмати неба*,
    У білих шатах,
    Що не брудняться землею чорною**.
    На цій круглій клумбі,
    Що оточена мурами***
    Цвітуть тільки сірі троянди
    Камінні.
    І люди-тюльпани:
    Ніжні й тендітні,
    Наче вусики білих тарганів,
    Нагадують птахам-рокам
    Бруньки та пуп’янки
    Життя-плісняви.
    Квіти стинає Безмовна
    Незримими ножицями
    Жозефа доктора****,
    Парадигмою вічності.
    Кому подарує
    Оці букети-прогалини,
    Пісні жовтої глини?
    Навіщо ця жінка мовчання
    Блискучими лезами ранку,
    Чорними бритвами ночі,
    Іржавим ножем вечора,
    Мідним серпом дня
    Стинає, стинає, стинає
    Квіти
    Камінні й живі.
    Стинає,
    Обертає квітник в пустку.

    Примітка:
    * - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
    ** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
    *** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
    **** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  35. Василина Іванина - [ 2018.11.07 16:02 ]
    ***
    сльози туману
    в тенетах тернових
    на обочи осінь збирає...
    .......
    терпко на серці
    й платина тернова плечі не гріє...


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (8)


  36. Василина Іванина - [ 2018.10.24 23:33 ]
    рекомендована доза
    вітер шпурляє крізь темінь
    незгаслі зорини
    голі дерева
    малюють у хмарах розпуку

    Місяць уповні минеться –
    копатиму корінь
    приворот-зілля
    чи стане для нас порятунком

    вшию в подолок шматочок
    гіркого любистку
    кажуть, помічне

    а ще приготую настою
    рекомендовану дозу
    краще було би й не знати

    гострим ножем посікти
    на дрібенькі осколки
    пригорщу кореню
    вкину на склянку окропу
    меду осіннього трішки
    й рвптову сльозину
    питимеш спрагло
    не опирайся спокусі
    пахощі прянощі
    терпко і солодко-гірко
    знаю мій любку
    - ніколи мене не покинеш
    спогад
    весною зросте
    кучерявим любистком


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  37. Шон Маклех - [ 2018.10.20 02:50 ]
    Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
    Ми – лилики тьми:
    Нескінченно темного Всесвіту:
    Слід порожнечі
    На візерунках осені:
    Там пройшли ми –
    Кажани –
    Діти блідого Місяця:
    Жовтуватого, наче сама Осінь:
    Пані з оксамитовим одягом
    (Роздягнись, Осене!)
    Нам літати
    У часи густих сутінок
    Нам розгортати
    Шкірясті крила-вітрила,
    Нам, дітям пітьми – лиликам –
    Побратимам Сіріуса –
    Синьої зірки минулого,
    Живим вітрильникам ріки Ерідан
    У сутінках знання потаємного
    На межі між «сьогодні» і «завтра»,
    В годину старого ліхтарника,
    Що запалював світильники ночі
    І забув, наразі, згасити:
    Лишаємо слід порожнечі
    Ми – лилики –
    Шкірясті
    лицарі
    Темних Віків.


    Примітки:
    А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
    Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  38. Шон Маклех - [ 2018.10.16 00:07 ]
    Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
    Я вирізую собі дерев’яних друзів,
    Що нагадують шахові фігури,
    Фарбую їх лаком,
    Домальовую очі
    І ставлю на шахову дошку:
    Нехай крокують до моря:
    Чорно-білого, як усе суще,
    Легкого, наче сухий ясен,
    Прозорого, як малюнок
    Старого китайського художника Бо
    Того самого, що Лі.
    Я майструю собі друзів
    Друзів мовчання,
    Друзів глибочезної тиші,
    Якої не буває навіть в сухому колодязі,
    Що виритий двома пустельниками
    Закутими тягарем обітниці.
    Я ставлю цих дерев’яних друзів
    На шахову дошку дня і ночі,
    біля дерев’яних коней, королів і солдат,
    Я лишаюся серед тиші
    Глухих і важких каменів,
    Серед долини, де замовк навіть вітер,
    Серед хижі, де давно не палили вогонь,
    Де навіть книги німують.
    Я обираю мовчання…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  39. Шон Маклех - [ 2018.10.10 00:37 ]
    Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
    Що гуснуть немов кисіль
    Зі стиглими ягодами журби.

    Домівка
    В якій зітхання
    Висить у повітрі зламаним годинником,
    Що показує тільки Темні Віки
    Завжди,
    А стіни фарбовані оксамитово.

    Домівка,
    Де шафи втомились ховати
    Фоліанти та манускрипти,
    Писані всі до одного
    Мовами саксів та норманів,
    Піктів і бритів
    І в кожному томі
    На пожовклих сторінках
    Писано про темне і потойбічне.

    Домівка,
    Де незриме око
    Пильнує за часом,
    А двері зачинені,
    І чути шепіт
    Постійно.
    Щовечора.

    Домівка,
    Де за вікнами чорно –
    Дивись – не дивись,
    Страждай – не страждай,
    Живи – не живи,
    Чи тільки грай – живого.

    Домівка,
    Де господар незримий
    Ходить як тінь за тобою,
    Схиляється над тобою сонним
    І блукає твоїми снами,
    Ховаючи рану мовчання.
    Одвіку.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  40. Шон Маклех - [ 2018.10.09 23:30 ]
    Кроки на линві
    Як жили ми тут?
    У місті, де жовтень шулікою
    Ловить червоних курчат клена:
    Його пальці безпазурні:
    Пальці-ланцети,
    Якими хірург-падолист
    Ріже буття черево –
    Шукає суть серед нутрощів
    (Середньовічний анатом,
    Авгур і гаруспік Риму).

    Як жили ми тут?
    У місті, яке замітає
    Двірник Марко Поло –
    Дивак астролябій,
    Монах золотих дукатів
    Венеції-жаби,
    Що плодить і плодить, і плодить
    Бородатих єретиків-дожів,
    Що ховають в калитці флорини,
    Затискають в руках засмальцьовані булли,
    А в думках каравела
    З вітрилом подертим,
    Що мусить плисти
    За перцем до зупи,
    А шовком до дyпи.

    Як жили ми тут?
    У місті, де флюгер на башті
    Замість хреста,
    Де годі шукати поетів
    І одне кошеня
    На півсотні цирульників
    І одне одкровення
    На дві турми монахів
    І півлегіона писак.

    Як жили ми тут?
    У місті, де човен дірявий
    На пристані замість таверни,
    А свічку запалюють тільки вночі,
    А замість бруківки таргани*
    Мостили тіла свої чорні
    Під ноги кравцям**,
    Що пошили спідниці
    Торговкам базарним.

    Як жили ми тут?
    У місті, де сон
    Зачиняють в коморі ***
    І міняють щоранку
    На хліб –
    Черствіший підошви.

    Як жили ми тут, Афродіто?

    Примітки:

    Це не просто кроки по линві, це кроки по линві, що натягнута між мавпою і надлюдиною.

    * - я бачив лише одне місто, де замість бруківки були таргани. Це було Місто Темних Віків.

    ** - кравці люблять чавити тарганів ногами. Може тому…

    *** - у деяких містах сни використовують замість грошей. Міняють сни переважно на овочі, сіль, пшоно та тютюн. Лише перукарі міняють свої сни на ножиці, якщо старі інструменти зламались.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  41. Галина Кучеренко - [ 2018.10.07 21:15 ]
    ***
    …Світ, як старий, поламаний годинник -
    Не чути цокання, зозуля теж мовчить,
    Не відміряє ні години, ні хвилини,
    Секундомір між цифр не дріботить …

    Всі зустрічі - в тягучій пантомімі,
    Всі образи - негідна маячня,
    В ефірний простір вибухають міни
    Та катма рішень, тільки галас і брехня….

    Іде війна останніх газогонів,
    Шал смерті вуглеводних галузей...
    Так паротяг на електричному пероні
    Неначе мул між реактивних швидкостей.

    Нова епоха сонячного струму
    Зламає укорінений уклад,
    Останній долар нафтогазового глуму
    Заб’є кілок в імперський маскарад…

    Зламавши циферблат,
    Годинник рушить знов….
    Із хаосу основ
    Новий почнеться лад….

    © 07/2018


    Рейтинги: Народний -- (5.34) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  42. Аліна Волошина - [ 2018.10.07 17:02 ]
    Осінній дощ
    Міріади краплин падають з неба -
    Холодна вода,
    Прапорор блакитно-жовтий прилип до труби -
    Намок,
    Все мокре: асфальт, дахи, трава -
    Осінній дощ.

    2017


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  43. Шон Маклех - [ 2018.09.21 22:20 ]
    День мовчання
    День,
    Коли хочеться помовчати,
    Коли в жовтих автобусах
    Дозволяється їздити божевільним**,
    Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
    І можна намалювати пальцями
    На його відвертій поверхні
    Крислаті пальми Борнео
    Та орхідеї Гвіани отруйної***,
    День,
    Коли двері в позаторішнє «завтра»
    Відкриває Мовчання –
    Бліда дівчина з безкровними пальцями
    І срібними кульчиками****,
    І сірими очима непотрібності –
    День оцей настає несподівано.
    Мовчання
    Запихає мені до кишені каштани*****,
    Мовчання
    Замість павучих плямистих снує павутиння,
    Мовчання
    Затуляє очі копачам картоплі,
    Що ціле літо цвіла
    Білими квітами дурману,
    А нині осінь – просто сухе бадилля,
    І сірі очі селян
    Віддзеркалюють ключі журавлів
    (Ти справді був пророком, Шеймасе******).
    Мовчання
    Нагадує мені про тебе,
    Коли ти ходила
    В сірому платті буднів,
    Які зіткали з шерсті сумних овечок
    Всі ті ж арахни,
    Все ті ж ловці вітру
    І літаючих крапель ртуті.
    А під мостами
    Між берегами,
    Які дервіш Омар*******
    Назвав «минулим» й «майбутнім»
    Все так само тихо тече
    Ріка Мовчання.

    Примітки:
    * - написано на вульгарній латині в V столітті, тому перекладати не буду. Але сказано непогано… Як я розумію оцього «останнього римлянина»…
    ** - у нас в Дубліні справді є жовті автобуси. І є такі дні в календарі, коли у цих автобусах дозволяється їздити божевільним. Особливо восени.
    *** - про те, що Гвіана країна отруйна, писало чимало французів. Я не перевіряв це – повірив їм на слово. Даруйте, якщо я помиляюсь.
    **** - мені казали, що вона носить золоті кульчики. Але я перевірив – виявилось, що срібні.
    ***** - я прийшов сьогодні додому з повними кишенями блискучих каштанів – плодами гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum).
    ****** - Шеймас Гіні – мій старий друг. Він помер.
    ******* - Хайям. Він теж помер. Моїм другом був заочно.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (7)


  44. Шон Маклех - [ 2018.08.31 21:19 ]
    Коса Береніки
    Коли мені бракувало зашморгу
    Для нірвани солодкої,
    Я зробив його з коси Береніки:
    Як приємно тою косою вдушитися,
    Зависнути на тій косі,
    Сунувши в неї шию,
    Між Землею і Небом,
    Між солов’ями і рибами,
    Між мовчанням і зорями.
    І то байка, що до коси
    Причеплений якір,
    І Береніка русалкою
    Зображає човна-бригантину:
    Тільки не дерев’яну
    І не вітрильну,
    А бригантину плоті.
    Береніко! Твоє корабель-тіло
    Може виявитись плахою,
    А може – тропічним островом
    Між Раком і Козерогом,
    Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
    Беладоннами та орхідеями,
    А може виявитись кипарисовим пустищем –
    Тихим, безвітряним,
    Де приємно спочивати у затінку.
    А я все плету її косу нескінченну,
    Плету-заплітаю
    Не помічаючи,
    Що вона кольору порожнечі.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  45. Шон Маклех - [ 2018.08.30 22:58 ]
    Дерев’яний він
    Люди-колібрі
    Проколюють собі вуха
    Кавалками зеленого дзеркала.*
    Він називав кішку потопельником**,
    А сам споглядав вербу щовечора,
    Зелені листя її бачив човнами
    З країни туманної Алегорії.
    Його цікавило:
    Якого кольору центр мішені:
    Тої самої мішені,
    Яка зроблена з серця.
    А люди-колібрі
    Все махають крилами,
    Все лишаються над квітковими гніздами,
    Все будують-витесують
    Собі човники:
    Навіщо ж їм плавати,
    Якщо літати вміють?
    Чи то вони знають, що не кожен птах?
    Чи здогадуються, що птах кожен?
    Отої ріки Що?
    Він – весляр клишоногий***
    Любив дивитися в Небо,
    А Небо любило дивитися
    В очі плаского озера Сторч –
    Озера без очей****.
    Він любив розмальовувати паркани,
    Купував у п’яного гендляра блискавки
    (Але тільки серед горобиної ночі)
    І з блискавок тих майстрував собі паркана
    Навколо хати, яка згоріла
    Ще в часи короля Одоакра*****.
    Його півень давно став католиком,
    Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
    А він… А він…
    Змайстрував клітку для людей-колібрі,
    Цілував сухе дерево,
    Все чекав, що воно розквітне.

    Примітки:
    * - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
    ** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
    *** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
    **** - Небо взагалі любить дивитися.
    ***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
    ****** - не Святої Ельшбети, ні.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  46. Шон Маклех - [ 2018.08.29 14:40 ]
    Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
    Надто важкі для кузні:
    Для молоту Всесвіту.
    Після троянд – чорні айстри.
    Ти хотів дихати
    Порохом згаслих зірок,
    Хотів дізнатися правду,
    Що серце твоє – чорнильниця
    В яку занурює пера
    Зів’яла красуня Ніч –
    Ця чорношкіра Сапфо,
    Ця мовчазна кіфара
    Майстрована з евкаліпту,
    Що обгризений наче Місяць
    Волохатими коалами Меркурія.
    Налию в чорнильницю свого серця
    Замість соку бузини ртуті,
    Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
    (А ви думали – хвойда. Телепні.)
    Свої отруйні сонети
    Про хвилини й години,
    Коли нас вже не буде
    За цим дерев’яним столом одкровення,
    Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
    Біля цього пустища вересового,
    Якого ми ненароком
    Назвали Вітчизною.
    ……………………….
    Пізніше зелених троянд – чорні.
    Пізніше чорних троянд – айстри.
    Осінні.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  47. Шон Маклех - [ 2018.08.18 18:46 ]
    Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
    Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
    Проростає венами-папоротями
    Серед хащів
    Над якими завжди гримить гроза:
    Синє, наче крило ворона –
    Холодне серце темряви
    Пульсує незнаними землетрусами
    Чужої землі, не нашої,
    Не для наших очей створеної
    (А нам повертатись)
    (А нам зозулями в порожнечу
    Вогкого лісу страху кричати)
    (А нам сіяти замість зерна зуби
    Ясонами голорукими, босоногими
    Та голоребрими)
    (А нам стежку шукати і не знаходити),
    А серце темряви дзвоном
    Замість реквієму,
    Замість литавр,
    Замість.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (2)


  48. І Василина Назарко Назарій - [ 2018.08.15 10:48 ]
    Чарівне намисто
    Одного разу жила собі сім'я.А жили в ній Батько,Мати,Софійка,І Вероніка.
    Вероніка у сім'ї була найстаршою.Софійка мала 9 років,Вероніка 18.
    Одного разу вона пішла на побаченя зі своїм хлопцем Артуром.
    Вона його дуже сильно кохала,і він її теж.І по дорозі їй з неба
    впало намисто!Але Вероніка про нього зовсім нічого не знала.І взяла його.
    Наділа вона його собі на шию.Вона зустрілась зі своїм коханим.
    -Ого,люба у тебе нове намисто?
    -Так,правда красиве?
    -Звісно!
    І вони обійнялись а Артура ніби струмом вдарило!І він відлетів у сторону.
    А вероніці нічого такого не сталося.
    Артура забрали в лікарню.А Вероніка пішла до дому.І тут Софійка
    як почула що Вероніка йде,то їй захотілось обійняти Вероніку!
    А Вероніка втікала від неї бо намисто не хотіло,щоб його нова
    власниця знімаца своє нове намисто.І тут тато теж після побачення
    хотів обійняти свою дочку,але вона не дала!І врешті решт коли вона
    нарешті зняла своє намисто,а Артур одужав,вони пішли двоє закопувати
    це Чарівне намисто!Яке із небес скинула її бабуса Маргарита!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати: | "Назва контексту"


  49. І Василина Назарко Назарій - [ 2018.08.14 09:44 ]
    Історія Іванка
    Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
    Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
    Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
    І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
    вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
    А люди які проходили,думали собі,
    -Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
    його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
    А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
    І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
    Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
    А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
    Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
    Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
    Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
    Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати: | "Назва контексту"


  50. І Василина Назарко Назарій - [ 2018.08.14 09:34 ]
    Історія Іванка
    Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
    Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
    Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
    І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
    вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
    А люди які проходили,думали собі,
    -Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
    його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
    А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
    І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
    Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
    А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
    Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
    Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
    Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
    Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати: | "Назва контексту"



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   43