На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтит

Я запам’ятав Сергія Ґуберначука як обдаровану, добру людину і дуже скромну, що в театрі є не часта і досить цінна якість. Пам’ятаю його як актора і в сучасних ролях, і в українській класиці, зокрема в легендарних «За двома зайцями» (режисер Віктор Шулаков

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.

Сутінки ранні зникають поволі.
Плине мелодія ніжна без слів.
Серце полишили смутки і болі,
Щойно тебе, моє щастя, зустрів.
Сонце над обрієм полум’яніє.
Вітер підбурює гай до розмов.
Серце наповнили віра й надія,
І заспокоїла душу любов.

В якомусь місті мирно спить народ.
Тривога раптом... Що робити, люди?
Нічого! Бо сміливий "PATRIOT"
Оберігати сон та спокій буде.

Всі висновки - короткі та прості.
Ніч темна й тиха. Запитань немає.
Не спить міцний відважний "IRIS-T",

Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не зля

Настане скоро місяць – сливовій,
він найкоротший на задвірках літа.
Час дозрівання потаємних мрій,
які до жару нами розігріті.
Хай зачекає божевільний світ,
а небо розсипає оксамити.
Плоди злітають з обважнілих віт
і ми тому радіємо, як діти.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.

З*явився із моїх фантазій літніх,
Коли самотність допікала.
Пелюстки облітали з в*ялих квітів,
Уп*ялось в душу, ніби жало

Бджолине, навіть в снах ятрило гостро,
(Оце трясовина-омана...).
Проймав мене якийсь солодкий острах,

Пробач мені, доню, і сину, прости,
за те, що я стала нестримна, нервова.
Нелегко знести на Голгофу хрести,
коли до страждання іще не готова;

Навкруг матіола пахуча цвіте,
шпаки шаленіють в смарагдовім листі,
а сонце, в блаваті небес, золоте

Паленіє сонце за прозорим мевом,
Барвою жовтавою збризкані поля, –
Обгоріле листя струшують дерева
І в дрімливій тиші ціпенію я.
Мов кипуча домна, день пече і сліпить,
І уперто змінює сталий мій режим, –
Поміж буряками вичахла свиріпа
І пирій з о

Квіти ніжності, сині гортензії,
Прикрашають казкове мовчання.
Є у Харкові Площа Поезії -
Площа мрії, розради, кохання.

З-за дерев із відтінками синіми
Посміхалося літо спекотне.
Я, натхненний осінніми римами,

— Ти, ти, ти, — говорить вона
Так немов би вимірює павзи свого мовчання
І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.
І він, думає, що вона намагається утекти,
А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,
Вона не тікає, а не

   Серед радянських дослідників традиційно панувала іще ленінська думка про те, що Бог у філософії Дж. Берклі є суто декоративним елементом, що буцімто лише маскує соліпсизм, тоді як це не відповідає дійсности. Це було підтверджено ще роздумами І. Канта п

Історію розповідали люди,
було давно, у Реп’яховій балці,
прихильники таланту Робін Гунда
чекали від кумира публікацій.
Цей славний хлоп собі не має рівних,
він у дуелях, наче Саша Пушкін,
вчитаєшся суцільне марнослів’я,
така, натомість, поетична т