ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.06.30
05:57
Орди скривавлені сліди –
Це знаки суму та біди.
Межи густих вогнів багать,
Вбиває й ріже хижа рать.
Вчиняє звірства і розбій
Оскаженілий лиходій, –
Монгольський виродок і плід
Іще не вивчених порід.
Це знаки суму та біди.
Межи густих вогнів багать,
Вбиває й ріже хижа рать.
Вчиняє звірства і розбій
Оскаженілий лиходій, –
Монгольський виродок і плід
Іще не вивчених порід.
2024.06.30
02:07
Волошки цвіт погас навіки
Й троянда більше не твоя.
А там, де серце ти поранив,
Навіки проклята земля."
Оксана Василець
Замовкли голоси. Фінал.
І номер відбули музики.
Й троянда більше не твоя.
А там, де серце ти поранив,
Навіки проклята земля."
Оксана Василець
Замовкли голоси. Фінал.
І номер відбули музики.
2024.06.29
22:46
З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і…
«І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох…
Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки т
2024.06.29
12:57
Поміж ромашок- штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.06.29
12:51
Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
2024.06.29
10:52
Лебедіє сонячна юга,
Зрошена ранковим щебетанням.
Пообіді - спека, пилюга,
Ніц нема охоти до кохання.
А воно потрібне, хоч убий,
Нащо літо як нема любові?
Жінко! Я до вечора не твій!
Зрошена ранковим щебетанням.
Пообіді - спека, пилюга,
Ніц нема охоти до кохання.
А воно потрібне, хоч убий,
Нащо літо як нема любові?
Жінко! Я до вечора не твій!
2024.06.29
10:38
Більше ніхто не відтворить її очей,
А тисячі скажуть про погляд блакитного моря
І житимуть між тисячами подібних речей,
Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.
Навіть думка про те, що усе обернеться в прах
До ненависті світу – нестерпна, в серцях
А тисячі скажуть про погляд блакитного моря
І житимуть між тисячами подібних речей,
Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.
Навіть думка про те, що усе обернеться в прах
До ненависті світу – нестерпна, в серцях
2024.06.29
10:23
Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
2024.06.29
08:42
червня, вже вісім років тому, в бою на Донбасі від кулі снайпера загинув Василь Сліпак.
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв
2024.06.29
06:48
Дядя Юра - ловкий віршомаз,
Ратичкою шкряботить щоденно.
Та його хвалю! Волаю: - Клас!
Ти в літературі навіжений!
Кожен твір - перлина золота!
Кожне слово - мудрості оаза!
Творчості свята твоя вода
Ратичкою шкряботить щоденно.
Та його хвалю! Волаю: - Клас!
Ти в літературі навіжений!
Кожен твір - перлина золота!
Кожне слово - мудрості оаза!
Творчості свята твоя вода
2024.06.29
05:29
Нині, як ніколи,
Видно хто є хто, –
Хто став напівголий,
Хто придбав пальто.
Видно, що для фронту
І коли собі,
Як і кожен контур
Радощів і бід.
Видно хто є хто, –
Хто став напівголий,
Хто придбав пальто.
Видно, що для фронту
І коли собі,
Як і кожен контур
Радощів і бід.
2024.06.29
03:21
Сокільники... Зґвалтована дорога!
Немає свіжих квітів навесні.
Життя - страшна війна. Гуде тривога.
Себе питаю: виживу чи ні?
Мій Лісопарк - розстріляне минуле!
У двері, що зачинені тепер,
Благав та стукав. Марно. Не почули.
Немає свіжих квітів навесні.
Життя - страшна війна. Гуде тривога.
Себе питаю: виживу чи ні?
Мій Лісопарк - розстріляне минуле!
У двері, що зачинені тепер,
Благав та стукав. Марно. Не почули.
2024.06.28
15:28
Весна має очі твої:
прозорі смарагди зелені,
зело неосяжних гаїв
і листя-мереживо кленів!
У літа постава твоя
і дині – як перса звабливі.
Твій голос – то спів солов’я,
прозорі смарагди зелені,
зело неосяжних гаїв
і листя-мереживо кленів!
У літа постава твоя
і дині – як перса звабливі.
Твій голос – то спів солов’я,
2024.06.28
14:03
В повечірній тиші не сумуй, мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.
Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за корот
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.
Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за корот
2024.06.28
13:01
На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично
2024.06.28
12:28
Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтит
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтит
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.06.26
2024.06.20
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сарану
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сарану
Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію