Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
. І
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
2026.09.16
08:39
Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
2026.09.16
06:58
Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
2026.09.15
23:58
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
2026.09.15
23:17
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
2026.09.15
22:44
твої стосунки із пеклом
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
2026.09.15
17:57
Чоловік пішов до лісу
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
2026.09.15
17:53
Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
2026.09.15
09:45
Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
2026.09.15
08:33
Від брам солоних і строкатих
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сарану
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сарану
Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
