Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.