Ця світлина в руці,
як загата на вічному плині –
он самотня верба,
а за нею старі вітряки,
що стоять край села
і покірно чекають донині
чи свої донкіхотів,
чи просто людської руки.

Он вишневий садок
і краєчок воріт, за якими
заповітно бринить
гомінкого дитинства луна,
і дівчатко мале,
у віночку,
з моїми очима,
безтурботне таке,
бо нічого про втрати не зна…

Щиро вдячна рокам
за збережені спогади чисті,
що дарують мені
невмирущого щастя чуття,
за таке дороге,
помережане світлом обійстя
на світлині оцій –
неповторній краплині життя.