усяко за, плюсуючи

однак (треба ж і власну опінію)

загалом, поезія, як і музика, належать естетичній сфері
атож, будь-хто може претендувати на певну частку
всякий собі поет, хай навіть не віршотворець
чуття-емоції здатні пойняти живе інервоване єство в різноманітних обставинах
у всім можна вхопити певний поетичний момент

трохи інша річ, це індивіди, котрі творять із поетичних моментів
щось більше аніж хвилинне зворушення чи захоплення чимось просто для себе
щось таке, що можна розглядати, як чинне/цінне для інших, або й для інших багатьох

тут починається цікаве
оскільки поезія, власне (бо ШО їй!), залишається так само первенем
стихією, повітрям, еманацією, музикою сфер абощо

але от опосередкування цього повітря
привласнення якоюсь мірою
заявлення прав на щось-там
амбіції, конкуренція, критика у всіх проявах, зазвичай низьких
а ще сатира, маньєризм, пастиш, наслідування, плагіат, пародія, дошкульності, і т. ін.
спектри, видите самі, надто широкі

щось може і терапевтично, але не все
багато чого радше навпаки, психіатрично-девіантно
про графоманію не будемо поки що

Ваш, безперечно, сподвигнутий найліпшими, безперечно світлими намірами дискурс
це радше ракурс біля брами до лабіринту
не то, щоби реклама цієї брами, але щось таке як дружній жест
мовляв, піпли, велкам

тільки ніхто не в курсі, що відбуватиметься поспіль
а там можуть водитися тигри & всякі гади
причому, насамперед, у особистісній сфері

пересічного любителя поезії

Дуже цікавий текст!

Не зайвим буде нагадати авторам та читачас про існування статті. Сергій Осока "ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЩИРОГО ГРАФОМАНА, АБО ШЛЯХ У ГЛУХИЙ КУТ". Гоголівська академія.
© Той, що греблі рве, 02-11-2010
Так часто мені доводилося віч-на-віч зустрічатися з повним несприйняттям будь-якої критичної думки, так часто доводилося шукати слів для пояснення очевидних речей, так часто я дивувався приголомшливій здатності автора захищати своє творіння будь-якими можливими і неможливими, логічними і нелогічними засобами, і так мене це втомило, що захотілося сказати про це аргументовано і всерйоз. Настільки в мене це вийшло – судити вам. В усякому разі я намагався говорити аргументовано і чесно. Передусім мова про вірші. Однак, можливо й прозаїки знайдуть щось корисне для себе. Стаття побудована за принципом „теза – антитеза” – для зручності читання.

1. ТЕЗА: Мене неправильно зрозуміли, я хотів(ла) сказати зовсім інше.
АНТИТЕЗА: Ганс Георг Гадамер якось сказав: „Кожне прочитання тексту є екзистенційною подією в житті тексту”. Якщо доступною мовою, то це означає: те, що ви хотіли написати – одне; те, що написали – інше; те, що у вас прочитали – зовсім інше. Розуміння і сприйняття художнього твору – речі надто суб’єктивні. Будь-яке прочитання твору мистецтва має право на життя. І мабуть ніхто в світі не знає напевно, щ о с а м е написано чи сказано – приладів для вимірювання суті поки що не вигадали. Тим більше, якщо мова йде про такі ефемерні категорії як настрій і емоція. Автор каже: „В мене вийшло ніжно і романтично”, читач каже: „Ні, пафосно і банально”. Хто правий? Об’єктивно – ніхто. Але якщо вам надто часто кажуть про пафос і банальність, то може й справді є така проблема?..

2. ТЕЗА: Я написав(ла) понад 400 віршів, у мене два товстих зошити, тричі в районці друкували, а ця малолітка сміє мене повчати.
АНТИТЕЗА: Про це якось незручно навіть говорити, але ж мабуть таки не кількість написаних „креативів” є мірилом їх цінності. На превеликий жаль, трапляється іноді таке, що й тисяча віршів не дають автору ніякого досвіду. Ви пишете, вас хтось друкує в газеті чи навіть видає, і це для вас, повірте, - замкнуте коло. Як це не печально, але вчимося ми на власних помилках. Ми надто любимо своє творіння, ми боїмося давати його на поталу „ворогам-читачам”, але тільки шляхом всебічного обговорення твору ми можемо набути безцінний досвід на майбутнє.

3. ТЕЗА: Я написав(ла) вірша, значить я – поет!
АНТИТЕЗА: Чи не кожен молодий автор, маючи перед собою ручку та папір, а в собі - бажання та натхнення, хоче сказати світові: "Ось я! Я прийшов! Ось я - написав! Я заново відкриваю світ!" І нема чого казати - це таки правда. Поет-початківець зазвичай не відчуває за собою величезного, колосального, приголомшливого досвіду, якого ще задовго до його народження набули попередники. Вони рухали літературу, додавали в неї нове, намагалися не повторюватися і класти ручкою на папір не стільки слова, стільки власну душу. Молодий поет ще не має на спині цієї ноші, ще не блукає в нетрях слів, ще не лякається повтору. Він просто бере слова з поверхні і щедро нанизує їх на римовані рядки. Йому ще зовсім не страшно... Страх і сумнів прийдуть дещо пізніше, коли початківець уперше замислиться над вічним запитанням митця "Чи несу я щось нове?"...Тоді він почне вслухатися в найпотаємніші, найтихіші тони своєї душі, намагатиметься говорити не так, як до нього говорили інші, сотні разів жмакатиме папірець, викидатиме його, аж поки нарешті не створить того, що можна назвати Поезією. А тоді ще довго, місяці і навіть роки, намагатиметься дотягнутися до того, зовсім випадково написаного, красивого вірша...

4. ТЕЗА: Це чудовий вірш, бо я писав(ла) його з натхненням!
АНТИТЕЗА: Таке доводиться чути надто часто. Ось яке визначення натхнення знаходимо в Вікіпедії: „Ентузіазм (захоплення, натхнення) – це позитивно забарвлена емоція, стан наснаги.” З натхненням можна пекти пиріжки і перепливати річку, плювати, даруйте, з балкона і навіть видавати зарплату. В будь-якому випадку – воно (натхнення) ніяк не проектується на результат, і в жодному разі не є обов’язковою передумовою успіху. Зважте, будь ласка, що натхнення не може бути аргументом хоча б тому, що читач матиме справу не з ним, а вже з результатом – текстом.

5. ТЕЗА: Творчість для мене – це відпочинок душі.
АНТИТЕЗА: Теж надзвичайно поширена сентенція. До того ж, як серед тих, хто пише, так і серед тих, хто читає. „Книжка для мене – це отдих, а тут якось дуже сложно написано, а я й так на роботі заморився”... і т д. За одним з визначень, мистецтво – це образне осмислення дійсності. Акцентую увагу на слові „осмислення” – „ос-мислення” – в основі лежить „мислення”, пошук смислу, навряд чи це просто стан, радше - процес. Мистецтво також – засіб пізнання оточуючого світу. Знову ж таки, процес пізнання – навряд чи відпочинок, це радше духовна праця. Одна з трьох світових релігій – буддизм – базується на вченні про „духовне пробудження”, до якого нас веде „Благородний Восьмеричний Шлях”: правильне розуміння, правильні думки, правильна мова і т д. Отже, мова йде про самовдосконалення, і мистецтво – це один із засобів самовдосконалення, самопізнання, самореалізації. Без зусиль нічого створити не можна, а коли мова йде про справжнє мистецтво – зусилля мають бути на грані можливостей.

6. ТЕЗА: Он у Васька теж рими погані, а чого мені не можна?
АНТИТЕЗА: Майже як у пісочниці, правда? Скажу одразу – вам усе можна. Творчість, як на рівні процесу, так і результату, ні в чому не обмежує творця. Справа тут радше в сприйнятті. Якщо Васько на десять віршів допустив одну погану риму і один збитий ритм в красивих, образних і художньо довершених текстах, і цього ніхто не помітив, то це геть не означає, що вам варто робити те саме в кожному своєму тексті. А тим більше – брати на озброєння. Звичайно, якщо Васько класик і таке собі дозволяє, то вам теж можна. Можна. Але ж проблема цим не обмежується. Вслід виникають питання про кількість огріхів і їх частоту. То може, ви таки вчитиметеся у Васька кращому, а не гіршому?

7. ТЕЗА: Це ніяка не хиба, це в мене просто такий стиль...
АНТИТЕЗА: Це, власне, одне з найскладніших для пояснення питань. ... Просуваєшся віршем, наче чагарником, думки нагромаджуються, насуваються одна на одну, словам тісно, знайти в такій навалі образи майже неможливо, зрештою, починає боліти голова. В чому справа? – Або я не доріс до цього вірша своїми розумовими здібностями, або таки автор „перемудрив”... Асонансні рими, скупчення приголосних, рветься ритм. – Що це? Неповторний звукопис чи проста технічна невправність? Запитання риторичне, і його під силу вирішити тільки часу. Простих і очевидних рішень немає. Щодо практичних порад, то хіба одна: додайте в стовпчик похвали, а в сусідній стовпчик – зауваження. Відповідь з’явиться, коли віднімете менше число від більшого. Тільки не переплутайте.

8. ТЕЗА: Я думаю, що мені просто заздрять.
АНТИТЕЗА: Тут також виникає безліч зустрічних питань, і найперше з них „А судді – хто?” Почувши або прочитавши про свої тексти негатив, негайно спробуйте нагуглити інформацію про автора пасквілю. Якщо особливо пощастить – натрапите на його власні „креативи”. Тоді й робіть висновки. Тільки не забудьте: найкращі критики – то „невдалі” письменники. І якщо людина не написала в своєму житті жодного вірша – це не означає, що вона апріорі не здатна сказати вам щось корисне. А щодо заздрості, то все не так уже й складно – власне, цілком можливо, що й заздрять. Безумовно, якщо є чому...

9. ТЕЗА: А мама, папа, бабуся Ніна і собачка Зіна сказали, що це хороший вірш!
АНТИТЕЗА: Знаєте, ваші рідні і близькі, ваші друзі найчастіше просто нездатні бути об’єктивними, бо вони вас люблять. І зазвичай вони, самі того не підозрюючи, віддають належне не вашому віршу, а тільки зусиллям, які ви в нього вклали. Бувають винятки, але вони, за законом жанру, тільки підтверджують правила. І якщо ви завдасте собі труду і спитаєте сторонньої думки, а тим більше якщо – професійної, повірте – „кухонні” компліменти з часом перестануть бути для вас орієнтиром.

10. ТЕЗА: Я автор, і останнє слово – за мною.
АНТИТЕЗА: Саме час згадати Барта і його „концепцію мертвого автора”. Себто – надаючи текст для читача, ви цим самим відчужуєте його (текст) від себе, ви певним чином втрачаєте своє значення. І далі вже вас судитиме читач. У ланцюгу „автор – твір – читач” ви самі бачите, хто є останньою ланкою. (Згадаймо фільм Стівена Долдрі „Години”). Отже, в житті вашого тексту ви – перша ланка, а не остання.

Можна було говорити ще, бо проблеми діалогу автора з читачем цим не обмежуються. Але мені здається, що головне (НМСД!!!) я сказав. Прошу не судити строго, бо я не літературний критик, я просто читач. Насамкінець побажаю віри в себе і самокритики – в гармонії між ними ви зустрінетеся з Мистецтвом".

Сергій Осока, Світлана Ілініч. Вступ до поетичної майстерності
© Той, що греблі рве, 11-07-2014
(головні засади версифікації та поетичної техніки для початківців)

Для будь-якої творчості – проза то, поезія, живопис або кінематограф – талант і бажання ніколи не були і не будуть достатньою умовою, якщо твір претендує на мистецьку цінність. Двома «китами», на яких споконвіку тримаються всі види істинного мистецтва, є талант (здібності, обдарування, Божа іскра) і праця над собою. Які б довершені форми не бачив у своїй багатій уяві майбутній скульптор, він не зможе їх утілити в життя без елементарних знань про камінь або глину, про те, як піддаються вони різцеві, з якою силою і швидкістю слід працювати з матеріалом. Звичайно, відповідних знань про техніку можна набути суто емпіричним способом – шляхом довгих спроб і помилок, самотужки. Такі приклади в історії є – Катерина Білокур з Богданівки, Серафіна Луї з Санлісу тощо. Однак ці випадки вельми і вельми поодинокі. Ми схиляємося до думки, що і Катерина, і Серафіна від природи мали надтонкі відчуття смаку, міри і самокритики. Більшість же людей цими якостями у належній мірі і гармонії від природи не наділені, а тому в творчих пошуках спираються на досвід своїх попередників, або продовжуючи їхню мистецьку традицію, або заперечуючи її – саме так, згрубша, з’являлися і з’являються різні мистецькі школи, течії, напрямки.

Творець-початківець на своєму шляху до мистецтва нерідко припускається хибного уявлення, що його творчість являє собою певну мистецьку цінність уже завдяки самому факту свого існування. Початківці наївно думають, що ідея взяти до рук ручку і написати вірша може «являтися» винятково справжнім поетам. Їм часто здається, що бажання написати вірш – це не що інше, як знак згори, рука провидіння, глас Божий. Між тим, термін «графоманія» також означає непереборне, маніакальне бажання писати – і завдяки, і всупереч усьому. Оперуючи певними біографічними даними про митців, яких не визнавали за життя, а визнали тільки по смерті, початківці схильні ототожнювати себе з ними, утверджуватися в думці, що їхні твори зрозуміють тільки майбутні покоління. Трапляється, що невизнані поети і прозаїки починають поляризувати поняття «вірші» і «поезія», «мистецтво» і «стан душі». Такі автори у відповідь на критику завжди готові заявити, що ні на що не претендують, а пишуть буцімто тільки для себе та найближчого кола близьких і знайомих. Сміємо припустити, що вони обманюють – і себе, і своїх читачів. Авторам-початківцям також дуже властиво плутати версифікаційні хиби з нібито власним неповторним стилем, якому якраз і властива кострубатість, немотивованість, а подекуди й граматичні помилки – мовляв: Я такий! Дуже часто у своїй т.зв. «критичній практиці» мені доводилося стикатися з думкою, що писати треба винятково «так, як Бог на душу положив», а всі оці рими, ритми й наголоси – то дрібниці у порівнянні з їхньою деміургічною місією. Апологети цієї хибної гіпотези вперто не хочуть зважати на різницю між задумом і втіленням, між бажаним і дійсним, часто в якості аргументу наводять свій піднесений емоційний стан (натхнення), стверджують, що писали з великим хвилюванням, плакали тощо. Між тим, сильна емоція автора сама по собі далеко не завжди породжує справді вартісний твір мистецтва, адже справа тут не в сердечних трелях (яких читач не почує), а в тому, якими ж словами автор розповів про ці трелі – ретельно добирав їх, чи хапав просто з обмілин власної свідомості, з верхніх прошарків маскультури.

В будь-якому випадку, авторові-початківцю варто завжди пам’ятати дві тези:
1) кожне сприйняття тексту – суб’єктивне апріорі; 2) суб’єктивне – не означає «неправильне». Прогрес, рух уперед, або навпаки регрес, деградація залежать від дуже багатьох чинників – виховання, досвід, поріг чутливості, самокритика, самоіронія, здатність до навчання тощо. Однак ми схильні вважати найголовнішим чинником уміння почути думку, відмінну від власної. На цьому, певно, й базується робота усіх на світі літературних майстерень, семінарів та практикумів з поезії – дізнатися, що про тебе думають інші з метою самовдосконалення, вибору шляхів і орієнтирів тощо.

Звернемося до основ техніки і версифікації.

Силабо-тоніка. Якщо ви пишете не верлібри, а сповідуєте споконвічну українську традицію, то, швидше за все, ви творите в рамках силабо-тонічної системи. В основу цієї системи покладено принцип чергування ритмічних акцентів у віршовому рядку. Тож, у силабо-тоніці найбільше значення мають рима, ритм і наголос.

Рима – один з найперших підводних каменів, який чатує на човнярів-початківців у бурхливих і часто підступних водах віршописання. Від того, настільки вправно ви дібрали риму, залежить майже все. Адже в силабо-тоніці образність і техніка мають перебувати в такій же ідеальній рівновазі, як динаміка й деталізація оповіді в прозовому творі. Рима звертає на себе чи не найбільшу увагу читача, адже саме в ній найчастіше й ховаються найяскравіші місця тексту. Існує багато класифікацій рими за різними ознаками. Однак ми зупинимося на найбільш загальних місцях і розглянемо особливості вживання точної рими. Дієслівних рим (робити – любити, ношу – прошу) бажано уникати, адже це, як відомо, найприкметніша ознака т.зв. поетичного школярства. Дієслівні рими найбільш притаманні усній народній творчості ХVІІІ – ХІХ ст.. Також варто уникати римування іменників з іменниками (тінь – лінь), прикметників з прикметниками (білий – цілий), а також слів одного роду, числа й відмінка (олівець – гонець, нічка – свічка). Найкращим буде римувати різні частини мови (косИ – просИ), а якщо й римувати слова однієї частини мови, то принаймні не того самого роду, числа, відмінку (ніч – свіч, душа – гроша). Варто також зважати на те, щоб відкритий склад римувався з відкритим, а закритий – з закритим, хоча це далеко не так важливо, як те, про що говорилося вище.

Ритм поетичного тексту формує гармонійне чергування наголошених та ненаголошених складів. Традиційно популярною є ритмомелодика, побудована на двоскладовій системі: якщо наголошений кожен парний склад – це ямб, кожен непарний – хорей. Класично вишукано звучать трискладові ритми: наголос на першому складі – дактиль, акцентуємо другий склад – амфібрахій, третій – анапест. На жаль, у середовищі молодих авторів дуже поширена ритмічна туговухість та штучне утискання тексту в заздалегідь заготовлене автором прокрустове ложе ритму. Не рідко доводиться читати в такому шедеврі, що «повилІтали зІрки нА небо» чи щось аналогічне. На зауваження зазвичай такі автори відповідають, що то авторське бачення і для більшої переконливості та демонстрації своєї компетентності проставляють у такому тексті правильні, але зовсім не ритмічні наголоси. Це при тому, що в українській мові понад 100 000 слів – сто тисяч можливостей замінити, сказати інакше, вирівняти текстове полотно.

Наголос важливий у поезії з декількох причин. Передусім, неправильно вжитий наголос деформує ритмічний малюнок, змушує читача «спіткнутися», а відтак – відволіктися від змісту, образності, сутності вірша. І, звичайно ж, неправильний наголос часто показує неосвіченість автора, його необізнаність з мовою. Особливо кидатиметься у вічі неправильний наголос у кінці віршованого рядка, там де він потраплятиме в риму: Ніч налилА темнотИ, / дІти вже хОчуть спатИ. Проте, трапляються випадки, коли майстри слова умисно вживають неправильні наголоси. Зокрема, згідно з нинішньою літературною нормою деякі українські іменники у множині, на зразок хати, вишні, криниці мають наголос на передостанньому складі. Проте, ця традиція прийшла до нас з російської мови. Питомо українською традицією (хоч і архаїчною сьогодні) є наголошування таких слів на останньому складі: хатИ, криницІ, кухлІ тощо. Загалом же, наголос – це чинник, за яким треба пильно стежити.

Збіги приголосних. Попри невтримне бажання висловити думку максимально точно, треба зважати на збіги приголосних, оскільки вони дуже заважають читанню вголос. Гонитв п’янких стриножений спочин (ТВПЙ, ХСТР, ЙСП) – вимовити таке, не роблячи неприродних пауз, важко. Найстрашніші, звичайно, збіги трьох і чотирьох приголосних, але деякі приголосні (зокрема, дзвінкі) важко прочитуються й у випадку збігу лише двох звуків: Мед дикий. Ищете русский аналог ChatGPT для учебы или работы? https://chat-ai.one предлагает удобный интерфейс, поддержку разных моделей и быструю генерацию ответов прямо в браузере.

Неправильні форми слова. Найпоширенішою проблемою в цьому напрямку вважаємо вживання коротких форм дієслова: зігріва, напува, любИть, радІть, робе, носе тощо. Також досить поширеним серед початківців є зловживання архаїчними подовженими формами прикметників жіночого роду, притаманних фольклору: чистая, тихая, білая тощо. Трапляються у віршах і неправильні відмінкові форми: весн замість весен, сосн замість сосон та ін..

Зловживання службовими словами. Не менш поширена біда – надуживання «коротких» службових слів. І справді, не можеш підібрати слово – є море всіляких і, та, а, же, би та інших варіантів, які таку невправність нібито замаскують, однак текст, переобтяжений службовими словами, втрачає легкість та гармонійність, наш язик мимоволі перечіпається за оті «камуфляжі».

Надмірна дидактичність та імперативність. Десь у далекому дитинстві нас учили, що література має виховну функцію. Деякі автори розуміють це буквально і основним завданням поетичного тексту вважають виховання читача, заклик до моральної поведінки чи заборону на ті чи інші вчинки. Пам'ятайте, що надуживання наказовим способом (роби, твори, живи), майбутнім часом (прокинешся, станеш, покохаєш), а надто нанизування отаких форм перетворюють вірш у покладений на риму та абсолютно безнадійний з художнього погляду публіцистичний маніфест.

Плеоназм і тавтологія. Трапляється, що автор настільки захопився внутрішньою еманацією свого тексту, що не помічає "масляного масла" – невмотивованих смислових та формальних повторень у своєму неосяжно прекрасному плетиві: життя прожити, у сні, а не на яву, у місяці січні, нічний місяць, сльозами плакати, платити плату та ін. Такі повторення надто яскраво свідчать, що автор ще недосвідчений юзер і не завжди дає раду сказаному.

Лексика. Від правильного добору лексичного ряду залежить цілісність і органічність тексту. Трапляється, що одне слово з іншого лексичного ряду зводить нанівець увесь вірш. Найбільш поширеними явищами у цьому ключі є зловживання словами іншомовного походження: консоме, дебаркадер, торшер – вони хоч і дуже звучні, виразні, але все одно вступають в антагонізм з питомо українськими словами, забирають на себе зайву увагу, є жирними і надто яскравими плямами в тексті. Також часто можна зустріти у віршах слова з інших стилів мовлення – офіційно-ділового, наукового тощо: зокрема, у поезії людина навряд чи може проживати на вулиці Шевченка, вона там тільки живе. Інакше у вірші з’явиться додатковий іронічний нюанс, який може бути зайвим. Грішать початківці і кальками з російської мови, як окремими словами, так і цілими конструкціями: з чистого листа, він правий, більш високий тощо. Велика проблема деяких авторів – зловживання неологізмами власного творення. Від засилля таких слів текст стає надто густим і непролазним. Також варто зважати на те, до якого часу належить певне вжите вами слово: якщо у вашому вірші суцільні колодязі, марелі, румаки та діжки, і раптом серед цієї сільської ідилії вигулькує якийсь гість із сучасності, на зразок ноутбука, то він може вам усе зіпсувати.

Звісно, це далеко не вичерпний перелік проблем та недоладностей, з якими доводиться боротися молодому і збіса талановитому авторові, тому хочемо нагадати, що тільки в постійній праці над собою народжується справжній талант. "Борітеся – поборете".

"Для людини, яка пише поезію, це часто є засобом:

– Емоційного вивільнення та катарсису: Перетворення внутрішнього хаосу почуттів на впорядковані рядки допомагає прожити і відпустити складні емоції".



"Ви повинні мати хаос всередині себе, щоб народити танцюючу зірку" (Фрідріх Ніцше).

На сайті буваю рідко, проглянула деяких авторів вірші, вигулькує постійно махрова графоманія впереміж із поезіями, дивує тенденція друкувати графоманію в опаперених збірниках. Автори вихваляються...коментатори лестять.
Допомогла вам поширенням статей, дискутувати не хочу.

Та вже якось самотужки... понаголошуєте, головне, щоб прочитали автори.
Наголошувати для озвучення ШІ треба, думала, вам це зрозуміло. А ви й тут знаходите поживу для слебізування.

Вас, за маскою вигаданого імені, відверто кажучи, не бачу серед своїх читачів, хоча ви навідалися першим до мене.
Ви нав"язливо нагадуєте про себе, провокуєте дописами, наче я не бачу погано завуальованих випадів на мою адресу, вам навіть ставлять оцінки за субстанції, не поезії, то хто з вашої лопати тут споживає?
От мої читачі точно не беруть кавалків. Якось ніяково за вас. Повчання теж зайві.
На своїй сторінці можу ставити поезію чи з наголосами чи без...із розмислами ШІ чи без них. Є сучасний поет, що друкує завжди свої тексти з позначеними наголосами, певно, для тих, хто не знає правильно наголошених слів. Я це робила для озвучення, і не вважаю ваші нападки доречними і дотепними. Тим паче, якщо ви знавець душ. Ваше слебезування стає набридливим, я не провокувала вас.

Сайт перетворився на сцену для кількох авторів, чи таки це поетичні майстерні? Припиняймо коментування, шукаййте цікавіших для себе. Я не планую затримуватися, на свою сторінку ставлю, вас жодним чином не висміюю, не обмежую.
Розходимося в різні сторони - чемно.

Зараз саме тривога, наді мною шахеди літають, а ви можете бавитися зі своїм другом), читати беліберди подібної не хочу. Чи нудно вам на сайті, чи ваше его зачеплене... Медитуйте.

Поспілкувалися і прощаємося.

Розумному - досить. Посил зрозумілий.