Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе ―
Руки завмерли…а потім засохли…і ―
кра! ―
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
― Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…

Дерево, дере ― і горлом подерта застуда,
Зимно у небі ― зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять ― який божевільний Майданек! ―
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все ― колообіг життя…
я не хочу ― по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» ―

Цей листопад…шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний ― не привід безуміти чи
Пробі кричати…торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання ― води і любові ― трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава…

Соки стікають до Стіксу ― струмують, течуть,
Чорне коріння змією звивається, плине,
Мокрими пальцями тицяє в камінь та глину,
Кості намацує ― наче намацує суть:
Сутність любові ― яка двоєдина, яка:
Біла ― небесна і чорна ― підземна ― ріка.


…Та, що небесна, спадає на тіло дощем…
…Та, що підземна, ворушиться хижо і ласо...
Шию охопить, неначе ласо, твоя ласка…
Губи загублені видихнуть, вимолять: ще!
Вимовлять ― біло і виплачуть ― чорно ― роки…
Небо ― то серце, а магма ― то пристрасть ріки…