От у мене питання до Олександра Христенка як до народного поета і гласа багатомільонного українського народу: невже Вам і тут нічого не зрозуміло? Нічого не торкнуло? невже це просто купа незрозумілих образів без рими?

Поезія Жадана - відзеркалення часу. І в цьому самому часі вона буде набирати ще більшої ваги і змісту.

Особисто мене таке не вражає. Пустота, як на мене... Ні про що...

у пошуках свого власного внутрішнього кольору очей
дозволю собі трохи порефлексувати,
зрештою, зводячи усі випадкові рефлексії на тему
під однією назвою,
скажімо,

про пустоту

ось на сходах свідомості спиною до світла сидиш ти, вдивляючись у темряву. якщо придивитись уважніше, можна побачити, що і темрява має свої відтінки, виграючи тінями по той бік свідомості, на дальній її стіні. ти уважно спостерігаєш за ними: ось ця тінь – жінка, яка курить кемел, тут - пустота, ось половинки мертвих равликів (оці стиглі шістки - це ж равлики, ну, правда?), ось ще пустота, а тут - чоловіки і годинники, іще пустота, а тут - черепахи, трохи метеликів, луснувших капілярів, пустота, кава із чаєм (адже це - чай? не розберу...зливається усе.), і знову - пустота. дивишся, дивишся... і хто б тобі підказав, що ось прямо зараз за твоєю спиною якийсь невідомий блазень крутить свій проектор тіней, кидаючи на стіну перед тобою все нові і нові тіні, нові і нові фігурки, нові силуети, твою нову реальність… а ти б може і розвернувся, але ж здогадуєшся, що буде потім. а буде що завгодно, окрім вороття назад до печери. бо вийшовши із цих товстенних стін раз, ти вже не зможеш повернутись. адже так? не відповідає. лише крутить і крутить свій проектор... а ти дивишся. не тому, що не можеш не дивитись, звісно. просто дивитись тобі більше нінащо...
і ось на сходах свідомості сидиш ти. а за твоєю спиною, за спиною твого невідомого блазня, який крутить тобі свій химерний проектор, на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає тридцяти, і курить кемел…
але ж ти цього не бачиш.
…і нічим вона не особлива у цьому авторському світі, де нікого не дивує морська безодня під її тонкою, наче рисовий папір, шкірою, не дивує її біль, який сиплеться холодними лезами і срібними цвяхами, розрубуючи по живому щось живе і справжнє, наче равлики на внутрішніх пляжах її безмежного внутрішнього океану...
але ж ти цього не бачиш.
…і кого би здивувала ця пустота, сповнена слів і звуків, жива і тепла, наче немовля, сповнена змістів і глибини, немов Біблія... кого би здивували її спогади і мрії, тонку і зграбну веревичку кольорових асоціацій, які викликає у неї кемел, і мокра бруківка після дощу, і сходи університету, і випадкова метушлива перехожа молодь... цілий світ значень, який будується довкола неї, поки вона просто сидить і курить, кого би він здивував у цьому химерному авторському світі, який ти не бачиш? дивись, он - її черепахи, повільні, наче час у годинниках її чоловіків. пливуть, спокійні і байдужі, здіймаючи мул, забаламучуючи чисті прозорі води її пам*яті. і чого ті дурні слухають годинники, наче пульс? може, намагаються почути щось втрачене, мов би слухають давно затихле море, у мушлях? – тут вже дивуйся не дивуйся, все одно не дивуєшся, бо автор крутить свої кадри, один за одним, один за одним, без перерви на
пустоту
єдине, що ти бачиш…
але ж якби міг, я точно знаю,
ти б теж помирав разом із ним, аби відчути - що це і було життя. ти б теж входив у текст, немов у гарячу воду, вбираючи його на повні груди, аби зрозуміти з якого боку свідомості знаходишся ти, і яка твоя реальність: чи є у ній місце для випадкової краси, що її так повно довкола, краси кольору метеликів із луснувшими капілярами у маленьких очах, для густої венозної сакральності, твоєї власної релігії, твого власного бога, який перетворює твою воду на кров, а твою кров - на вино…
ти цього не бачиш, звісно,
але вибір за тобою,
бо коли ти сидиш на сходах своєї свідомості, вдивляючись у свою внутрішню темряву - внутрішню свою пустоту, тоді тобі як ніколи ясно відкриваються усі її відтінки, усі її кольорові шви…
хтось називає це своєю внутрішньою пустотою, хтось темрявою і лише ти, до болю напруживши втомлені очі, аби роздивитись хоч трохи більше у своєму безмежному внутрішньому просторі... зрештою затиснеш пульсуючи скроні холодними вогкими пальцями
і назвеш її душею, наприклад.

:)

Жіночі мандри всередині себе - це завжди класно, там є що досліджувати, бо жінка, досліджуючи себе, досліджує непізнаний чоловічим, а отже і земним світом, космос майбутнього, в т.ч. і загального.
Це дав Господь таку чудову можливість.
Чоловічі можливості теж прекрасні, і їх теж дав Господь.

Що ж дає нам автор? - присутності якого в українській літературі я радий, але наразі ще не вважаю його значним Явищем, принаймні в царині поезії, але це суто мої, як то кажуть відчуття...
Нехай, щодо цієї ж композиції, суто формально будемо вважати, що не було там різних Кобо Абе і інших, інших, інших, які саме цим методом користувалися вербально набагато більш образно. Що не існує кінематографу, який саме це, (про) що пише автор, зробив і яскравіше і багатоплановіше, і більш вражаюче. Не будемо чіплятися до того, що насправді в озерах не має громіздких черепах, а хрестоносців сарацини не розрубували навпіл, бо справа до ближніх боїв в основному не доходила, в основному стріли, стріли і хвороби... - це не так вже й важливо, правда? Хоч трохи інфантильно, чи ні?

Проблема для мене і в тому, що тут зовсім не має живої душі - ні авторської, ні ліргероїні, - є гра свідомості, і все.
Проте, заглядаючи в очі, чи там гладячи прозору жіночу шкіру, завше відчуваєш, бачиш, осягаєш жіночу душу, повну живого, то чи зробив це автор? - бо тут лише хворобливе вмирання - кров, смерть, холодні леза, срібні цвяхи, лускаючі капіляри...

Очевидно, що композицію "розраховано" на певний рівень сприймання, написано швидко і не надто акуратно, - той самий звукопис таки на рівні посереднього, що як для серйозного автора, особливо у його нібито поетичних трудах, не припустимо.
Чому так, відповідь проста - бо це не поезія, яка навіть від посереднього автора виходить більш поетичною. Це художня проза.

А хіба не така подача більш природна для прози?
Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає - ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини.
Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи.
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді; тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави.

Поезія і ця композиція Сергія Жадана, знову ж таки, як на мій скромний розсуд, таки різні речі.
Ще раз нагадаю, що навіть верлібри, з тих, які належать до Поезії, - мають свій композиційний гармонійний ритм, свій живий пульс, - тут цього не має.

Поезія відрізняється від прози обмеженим свавіллям автора щодо всього, чого він торкається - а вже якщо хочеш обминути строгі божественні пропорції живого, вибираєш прозу, що і зробив тут, як на мене, автор.

І таких уривків можна навирізати із Великих наших прозаїків мільйон, якщо не мільярд, і зробити Великими Поетами і Загребельного, і Панаса Мирного, і Іваничука, та майже всіх, великих прозаїків зробити великими поетами - але навіщо обманюватись?

Я, звісно, навіть не намагаюсь наполягати на якій не будь істинності своїх слів, кожний нехай вважає, як він хоче вважати, але краще дивитися на світ відкритими очима, і зважати на досвід тих, хто справді чогось досяг, і справді є Кимось.

А всі критерії від Бога. І якщо хтось вважає інакше, то нехай і в диспут вступає з тим, хто мислить таким саме чином, бо нема сенсу диспутувати, коли жодної спільної цятки розуміння...

- Скажите, вы любите кошек?
- Нет.
- Значит, вы просто не умеет их готовить.

Я пам"ятаю, Володю, Ваше ставлення до верлібрів. У даному випадку воно проявилося дуже яскраво.

Що стосується останнього Вашого ...еммм... затикання рота, погоджуюсь, що все від Нього. Але це автоматично не означає, що і сприйняття читача таке ж саме. І якщо читач не розуміє і не сприймає текст, це проблема скоріше не автора, а читача. Але тут знову постає питання критерію. Вам особисто може не подобатися, Ви особисто можете не розгледіти душу - можливо, Ви не на тій хвилі, можливо, ранішня кава виявилася недостатньо міцною... Але не визнавати, що цей текст хоча б цікавий, що в ньому є настрій, що в ньому є образи, багатоплановість (ні-ні, вони Вам вкрай не подобаються, вони - не з Вашого гардеробу, більше того, вони зовсім чужі тим багатомільйонним "селянам, дояркам і робітникам", за яких так переживає наш народний поет О. Христенко) - так от, не визнавати об"єктивно все це чи не означає зраджувати всім тим критеріям?

Любо, знову ж таки, не має душі у ваших словах "про кошку", та й цинічна це якась заувага. До чого вона тут?

Потім, щодо верлібрів у поезії - ви, як на мене, явно серйозно плутаєтесь, Любо.

Можу ще раз вас ознайомити і з моїми поглядами, аби вони не перекручувалися незрозумілими натяками.

Зрештою, словники до ваших послуг.
ВЕРЛІБР, -у, ч. Те саме, що Вільний вірш(див. вільний).
Вірш - Невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків. // заст. Вітальний віршований твір на Різдво чи Великдень, перев. з біблійним сюжетом. 2. Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.

Отже, Любо, "Внутрішній колір очей" - не вірш, і не поетичний верлібр (немає тут, як на мене, ритмізованої мови) - та якщо ви не згідні із даними академічним словником визначеннями, то вважайте, що це я плутаюсь, а не ви.

Щодо читача, то нехай сприймає як хоче, я ж усюди делікатно вказую, що це тільки моя думка.
А ще моя думка, що ви Любо могли би в поезії звертати більше уваги на душевне, хоча би на присутність такого - бо саме до душі, як і до неба, в першу чергу апелює Поезія.
Бо де ви тут, у цій композиції, розгледіли душу - вкажіть, будь-ласка, ключові рядки, чи відповідні слова...

Тому ви праві у тому, що текст цей мені не до вподоби - не помітно мені душевності, зате дуже багато крові, і мертвотності... :(

Я би і не оцінював цей текст ніяк, якби ви не поставили і справді незрозуміле мені "6" ("Прекрасно"), та це ваше право, - отже маємо прояв різноманітності поглядів.

Мені дуже шкода, що моя думка тут мало що важить, бо все шо я вмію це читати, але я вмію ж читати! і навіть не поскладам.
і виразно вмію читати, і дикція в мене хороша. (блін шо ж це ше для читання тре може брендова білизна чи дорогі туфлі?)
Ой, та не вже я ше маю пАнімати то шо читаю, то ж не мавпа вроді, значить
всеж таки я вмію читати. тепер коли з цим розібралися йдемо далі
Оцей вірш Жадана я прочитала, і з першого разу (вдруге читати не хочу і не просіть) пропустила його через через себе і зрозуміла без допомоги розлогих коментів...
І що я відчула?
Теж саме, що і завжди
Я відчула що

Я Н Е Л Ю Б Л Ю Ж А Д А Н А

Все решту сказали Майстерень Редакція і я погоджуюсь з ним, так начеб я сама це казала.
Для мене Жадан це комерційний панк в літературі. Ніяких принципів лише - спровокувати і продати. Йому це вдається зробити грамотно ото і все. А сам по собі Жадан, ну коли не пише, то канешно дуже інтілигентий і інтелектуал, думаю він би сам себе ніколиб не купляв би і не читав.
Знаєте всі журналісти пишуть одне, а читають зовсім друге, ой а Жадан теж із них?
Ну то і всьо ясно. Уважаю пацана каждий заробляє на хліб як може. Тільки не кажіть мені шо він ВЕЛИКИЙ поет
Р.S
Прошу вибачення за великі літери та виділені фрагменти, хотілось похвалимтися знанням комбінацій клавіш

Зотова
А сам по собі Жадан, ну коли не пише, то канешно дуже інтілигентий і інтелектуал, думаю він би сам себе ніколиб не купляв би і не читав.

Чорі
Справа в тому, щоб визнати, що він - неординарна і в чомусь знакова фігура нашого сьогодення.

Заковий стопроцентово, і навіть з Андруховичем (ну а цей, то таки пише і таки талановинто) коришує, але до віршування це ніякого відношення не має.
Не дотягує це такий знаковий Жадан, до справжнього, як на мій примхливий смак

Любо, я перепрошую, якщо мої коментарі могли в якихось місцях видатися вам занадто гострими - емоції. :)

Зрозуміло, що одна точка зору лише у циклопа, а в нас тут, сподіваюсь, яка не яка, але стереоскопія.

Очевидно, що ні я, ні ви, Любо, ні Юлечка Зотова, ні, тим більше, Нікуся Новікова - не байдужі до творчих досягнень Сергія Жадана, і всі ми зацікавлені у його творчих знахідках і подальшому зростанні. І нехай так станеться, і нехай не виникатимуть образи там, де їх не повинно бути.
А коли прекрасні жінки кажуть - не люблю, то це відкриває друге дихання... :)

дати оцінку творчості Жадана - це ж не справа чести кожного, правда? :) просто є особистість, на тлі таланту (образ збірний і не означає суто поетичний геній або будь-яке інше "суто":) якої зручно копирсатись у своїх власних позиціях, ставленнях, рефлексіях... адже я так собі думаю: уже якщо і говоритимеш, більше того - висловлюватимешся, то лише стосовно того, що існує для тебе. а якщо існує - отже явище. ну, в смислі, всі ми явище одне для одного :) отак і Сергій Жадан. актуальна особистість, хороші тексти, глибокі смисли. він собі існує, ми собі міркуємо через нього - про себе. так, звісно, деякі його тексти полишені цільності, деякі під*їдені комерційними чи афективними моментами. недопрацьовані, тематично одноманітні... недоліки на місці. і ми, на рівні із повагою до людини і до її творчості, не можемо їх не визнавати. так само, як і не намагаємось нав*язати комусь свою прихильність чи своє розуміння чиєїсь творчості. це просто роздуми. прості роздуми на цікаву тему, на які наштовхує просто цікава людина :)
а, зрештою, воно ж як? чим простіше ти ставишся до світу, тим простішим все у ньому для тебе є. (патетично) а простота, як відомо - матір геніальності!!
(встає із крісла. кладе ліву руку на праве серце. аби уповні закцентувати всю важність моменту)

Ну, краще мати два серця, аніж жодного. :)
Нікусь, коли би ти не ліпила те явище до світового рівня, то було би все гаразд.
Мені так збоку видається, що коли пташка сидить у клітці - то й кімната виглядає всесвітом...
(чухає потилицю плястиковою шкробачкою, у стелю глипає ложечка до взуття,
уявляє Нікусю на табуретці у негліже у пошуках правосерця, у правій руці рупорт
довкола бігають хом`ячки і злі вовки у подобі ПМ Редакції та пацюк Лазірко, котрий
травить слівкі общества їдкими заокеанськими словами тіпа "ґетаут ват я токінґ ебаут",
на жарівці хулітається Жадан і помигує час-від-часу очними контактами - і монотонно
блимкає словами - не люблю я шеву, я від лямпочки пророк і бездарний геній - вимкніть мене (тут тіпа плівка заїдає - блим-блим - харашо вісім - памятнік белікому чєловеку), тут Чері хапається Жадану за ноги - сцена похитування палки з одним кінцем - не люблю я його, але явише афіхенноє)
Майстерні кричать - розпрозимо всіх прозаїків наф... чим вони гірші за Ж., га?
Німа сцена - прийшов Зеньо.

Юрчику, ну ти кумедний :)
соромлюсь запитати (соромиться), а звідки пан знає кому клітка, а кому всесвіт? :) чи ж пан такий добрий психолог, що за зовнішніми ознаками (типу - тексти) може визначити у якої пташки яка клітка?
чи просто гоныш? :)

Нікусь, спакуха - все розслабляємось (на думці зовсім не пурген). - пробелемкав у рокуйдо.до.до.ре.ре.міі.женій
хфантазії Зеньо. Починає випихати пташку з клітки, та впирається і бебехкає крилами - як у сцені заповільненої дії
зо звуками гелікоптера вуф-вуф-вуф крильця. Пташка випльовує все що вивчила за час сти(о)гнацїї у кімнаті в клітинку - попка не дурак, попка-попка кря-кря, закрой рубільнік сам Жадан, вшива ваша вишиванка,
о-о-о Сейожа нє нада я сама... ну така ката.вас.і.я, пташку довелось витягувати як тампекси зо забитого очкА,
під пташиний спів інтернаціоналу у стилі воплів відопляцової нині в клюбі танці - ла-ла, ла-ла.
Курдебалєта, попка знав, що за вікном осінь, як повія з проявами СНІДу, і тому дорога до вікна впиралася до останнього нєнада, за нігтів злізав останнй педік`юр, задзь.обана справа подумала птаха нах... мені цей всесвіт у неме є Ніка, хто мене від пацюків-Лазіюків оберігататиме - врубіть Жадане, бо темно на дворі робиться.
А як же хулітання, по-дитячому зазюзяла Че`, я ше хо`- такий кінец ну бл...

Ви запитували, ми відповідаємо.
Ось тут, Любо ("Чорнява Жінка"), ви поставили "6" - але це однозначно неадекватна оцінка з огляду на те, що оцінюється Поезія.

А я за критику, хай і зверхню - вона ж критика, може і такою бути. Гірше коли взагалі штиль, чи заштормить раз на сезон кількабальним хвалебізмом. Коли без 5 хв. автору "старожили"(С) дають слушну пораду, а він відгавкує свої банальні рими і образи унікальністю почуттів і життєвих ситуацій, - розумію, таке живу людину не може не роздратувати. "Випишеться" - надто слабкий аргумент, щоб дмухати на кожне нове ім"я на сайті, як на мене. А то останні діалоги схожі на ледь не пряму заборону гострокритики - так і до цензури недалеко. Хоча, бажання Адміністрації охоплювати якнайширше коло авторів цілком маркетингово-зрозуміле, і в принципі, досить хороше бажання. А яка стратегія?)

О, і мені дісталося зневажливої зверхності - "спочатку", "якщо зможете") А дійсно шановний Йосип Георгійович не один рік підтримував у відомій студії атмосферу і вільного висловлювання думок в тому числі, навіть запитувати не потрібно.

Та бий мене грім - маю одну хорошу рису - ображатись не вмію (хіба спалахну часом))

Так, краще не вживати слово "графоман", бо кожен має право шукати-знаходити-розвивати свою творчість, у тому числі і літературно.
Потім, з погляду Істинного Творця ким є ми?
Отже терпіння, і механізми пошуку-акцентування кращого, зрештою, шлях до кращого, який повинен бути відкритий всім...

Ви знову Володю, бездоказово, намагаєтесь мене в чомусь звинуватити. Я нікому не вказую. Я зосереджую увагу автора на "вузьких" (безумовно, з моєї недосконалої точки зору, на яку, з Ваших слів, не варто звертати увагу) місцях із щирим бажанням покращати твір. Коли я знаю, як зробити краще - я кажу.Коли не знаю - не кажу. І в цьому теж немає нічого поганого, бо якщо автор захоче, він сам спитає, а якщо він сам здатен виправити щось - навіщо йому нав"язувате своє?

на мою скромну думку, було б навіть дуже корисно зберегти десь у окремій гілці цю нашу дискусію. аби надалі не було потреби повторюватись у окремих питаннях, зате завжди була змога повернутись до улюбленої теми :)
що стосується користі критики, то зі свого власного досвіду не можу не завважити, що вона просто надзвичайно корисна! різка чи толерантна форма її подачі - суть лишається суттю: є недоліки і над ними треба працювати. автор, який прагне до вдосконалення, це завжди зрозуміє. інша справа, що навіть перспективні і талановиті автори не одразу приходять до цього розуміння, часто починаючи із заперечення (ввічливого чи гострого), потім йде фаза розмірковування, далі – прийняття зауваг, переосмислення своєї творчості, яке інколи супроводжується значними павзами у творчому процесі, і лише тоді, як там кажуть… автор нарешті віднаходить власну автентику! парадокс полягає у тому, що критику цінують здебільшого геть не ті, чиї тексти потребують її найперше.
з іншого боку, не лише автор-автор і автор-читач, але й автор-критик є митцем своєї справи. бо правильно від рецензувати (відкоментувати, скласти критику) – неабияка складність. погляньте лише – скільки в одній цій гілці дискусії назбиралось вимог до критики: і щоб толєрантно, і з гумором, і "па дєлу", і щоб варіанти вирішення проблем тексту подати, і щоб ті проблеми загалом не зачепити, і щоб похвалити, і щоб на особистості не переходити… а ще ж треба оту всю свою многабукаф звести до якоїсь логіки, не кажучи вже про – знайти на малознайому тобі людину, якій ти нічого не винен, час. от і маєш надзавдання. місія, так би мовити, нєвипалніма :)
іншими словами, частина перерахованих вимог взагалі ніякого відношення до критики не має. бо враження – є враження, а критика – є критика :) я, як не філолог, можу сформулювати її означення приблизно так: критика передбачає висвітлення технічно і змістовно слабких місць тексту. не автора. а засоби для цього критикуючий обирає виключно індивідуальні. хоче – каже різко, може – знаходить потрібні слова.
і останнє. раз я вже розвела тут таку демагогію, пропоную суто технічний варіант вирішення питання критикувати чи не критикувати шановних авторів ПМу.
він полягає у тому аби кожен автор, який переймається цією проблемою, міг завчасно позначити на своїй авторській, що відмовляється від критики. так ми одразу і знатимемо – автор хоче собі виключно вкрай позитивного спілкування за неспішним обговоренням позитивних моментів його творчості.
і жодної критики! :)

з любов*ю,
НН

ОГО-Го-Го!!!
Це все треба почитати на свіжу голову, яка буде хіба що в неділю вранці :))
цікавенькі посиденьки вийшли