«Він прийшов з книгою податків і холодним поглядом, у якому не було жодного людського вогню. Він думав, що завоював Єгипет, але знайшов лише порожню золоту клітку».

(Зі спогадів старого жерця храму Ісіди)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ГАЙ ОКТАВІАН. Химерне плетиво павутини

«Зачиняються ворота підземелля, і темрява ковтає світло дня. Ті, що кричали про свою силу, стають тінню на стіні. Тільки Ніл тече вічно, не знаючи імен нових господарів».
(З написів на пірамідах епохи Старого Царства)

Розділ I: Мармуровий вовк із Риму

Поки Александрія сміялася й пила вино, в Римі панувала тиша, яка пахла залізом.
Гай Юлій Цезар Октавіан, якого Юлій Цезар назвав у своєму заповіті сином і спадкоємцем, не брав участі в бенкетах. Йому було трохи за двадцять, він мав слабке здоров'я, часто кашляв і загортався у три плащі навіть улітку. Але в нього були очі, позбавлені будь-яких людських пристрастей – холодні, сірі, схожі на монети, якими платять найманцям.
Октавіан сидів у тому самому кабінеті на Палатині, де колись працював Юлій Цезар. Перед ним лежав сувій – донесення шпигунів з Єгипту. Навколо стояли його вірний генерал Агріппа та радник Меценат.
– Він віддав їй наші східні провінції, – тихо, майже по-діловому сказав Октавіан, перебираючи пальцями сухі папери. – Антоній подарував гречанці Кіпр, Кілікію та частину Юдеї. Він визнав її дітей від Цезаря законними спадкоємцями. Він більше не римлянин.
– Наші легіони незадоволені, Октавіане, – похмуро мовив Агріппа, спираючись на свій важкий меч. – Солдати кажуть, що їм доведеться битися проти свого колишнього командира, якого вони любили. Антоній – герой Філіппів.
Октавіан підвівся. Він підійшов до великої карти Середземного моря, яка була вибита на мармуровій плиті стіни. Він не мав слави воєнного генія. Але він мав терпіння павука.
– Ми не будемо оголошувати війну Антонію, – сказав Октавіан, і на його тонких губах з'явилася ледь помітна, суха посмішка. – Ми оголосимо війну Єгипту. Ми оголосимо війну чужоземній відьмі, яка причарувала нашого великого генерала своїм зіллям. Ми покажемо Сенату його заповіт. Рим простить генералу жорстокість. Але Рим ніколи не простить зради своєї землі. Готуйте флот, Агріппо. Наступного літа мармур нашого міста має зіткнутися з золотом їхнього Нілу.
***

Октавіан ніколи не вмів тримати меч так, щоб рука не здригалася від ваги заліза. Проте він умів чекати, поки його вороги самі спалять власні мости.
Зараз він стояв на капітанському містку своєї флагманської галери біля берегів Епіру. Сірий плащ захищав його від холодних бризок Іонічного моря. Навколо вирувала підготовка: сотні римських кораблів шикувалися в бойовий порядок, готуючись заблокувати вихід із Амбракійської затоки біля мису Акцій.
– Вони застрягли там, наче оси в гнізді, – тихо промовив Октавіан, не переводячи погляду з горизонту, де виднілися величезні, важкі кораблі Антонія. – У них закінчується чиста вода. Клеопатра вимагає прориву до моря, а Антоній... Антоній просто п'є єгипетське вино.
– Якщо вони підуть на прорив, їхні левіафани розчавлять наші дрібні лібурни, – похмуро зауважив Агріппа. – Кожен їхній корабель – це плавуча фортеця з вежами. Вони закидають нас камінням і вогнем.
Октавіан повільно похитав головою.
– Великі кораблі потребують великої відваги, Агріппо. А відвага Антонія зараз належить не його легіонам. Вона належить жінці, яка сидить у пурпуровій каюті й рахує золото. Ми не будемо битися з ними на смерть. Ми просто змусимо їх панікувати. Золото не вміє воювати, коли навколо починає пахнути справжньою кров'ю.

Далі буде.