Розділ ІІ: Битва біля мису Акцій. Вежа «Тімоніон»

Друге вересня тридцять першого року до нашої ери видалося гарячим і штильовим. Море біля мису Акцій виглядало як застигле скло, на якому у загрозливому мовчанні завмерли дві величезні армади.
Клеопатра того ранку була просто наляканою жінкою, яка вперше бачила війну не з тераси свого палацу, а крізь вузьку щілину ілюмінатора царської галери «Антоніада». Вітер зрадницьки вщух, і шістдесят її єгипетських кораблів, навантажених золотом, застрягли позаду бойової лінії Антонія.
– Вони підпалюють нас! – закричав капітан її корабля, коли перші римські лібурни Октавіана, стрімкі й маневрові, почали кружляти навколо неповоротких єгипетських трирем. Вони випускали палаючі стріли й горщики з горючою сумішшю, цілячись у вітрила.
Клеопатра вибігла на палубу. Повітря було заліплене чорним, задушливим димом. Трохи далі вона побачила флагман Антонія. Його весла були перебиті, корабель крутився на місці, а сам Антоній у закривавленому панцирі відбивався від римлян.
У цей момент полуденний вітер раптом змінився, дмухнувши з берега в бік відкритого моря. Це був єдиний, примарний шанс на порятунок.
– Підняти вітрила! – відчайдушно наказала Клеопатра. – Прориваємося на південь! В Александрію!
– Але Антоній! – крикнув капітан. – Його корабель оточений! Він не зможе відступити!
– Наказ цариці! – її голос зірвався на крик, у якому не залишилося нічого величного – лише дикий, тваринний страх перед мармуровим вовком із Риму. – Якщо ми залишимося тут, Октавіан забере все моє царство до вечора! Пливемо!
Шістдесят єгипетських кораблів підняли свої пурпурові вітрила і на повній швидкості прорвали лінію оточення, залишаючи поле бою за собою.
Антоній побачив це крізь дим. Він бачив, як золота корма «Антоніади» стрімко віддаляється, залишаючи його легіони помирати у вогні. У цей момент у ньому щось зламалося. Залізний генерал просто зник. Залишився чоловік, який не міг дихати без своєї золотої клітки.
Він кинув свій закривавлений меч на палубу, перестрибнув на швидку п'ятивесельну лібурну і наказав гребти наздогін за царицею. Його армія, позбавлена полководця, продовжувала битися ще кілька годин, не знаючи, що їхній бог війни вже втік, вибравши любов замість тріумфу і ганьбу замість безсмертя.
***
Александрія зустріла їх тишею. Клеопатра наказала прикрасити кораблі квітами й прапорами, щоб місто не дізналося про поразку відразу, але правду неможливо було приховати. Шпигуни Октавіана вже повзли єгипетськими вулицями, шепочучи торговцям, що новий господар світу вже близько.
Антоній закрився у маленькій вежі, яку він наказав побудувати на самому краю портового молу. Він назвав її «Тімоніон» – на честь афінського філософа-людоненависника Тимона*. Він не хотів бачити нікого, навіть Клеопатру. Він сидів на підлозі, зарослий густою сивою бородою, і годинами дивився на хвилі.
Клеопатра ж, навпаки, розвинула гарячкову, майже безумну діяльність. Вона розпустила «Товариство неповторних». Натомість палацові писарі склали нові списки друзів – тепер це називалося «Товариство тих, що готуються померти разом».
Однієї ночі вона прийшла до його вежі сама. На ній був простий чорний плащ, а в руках вона тримала невелику срібну скриньку, яка тихо побрязкувала при кожному кроці.
– Досить, Марку, – сказала вона, сідаючи поруч із ним на холодні плити. Зблизька було видно, як сильно вона змарніла – очі здавалися величезними на тонкому, блідому обличчі. – Октавіан уже в Пелусії. Його армія підходить до стін міста. Наші солдати розбігаються. Ми програли все, крім одного – нашої смерті. Вона має бути красивою.
Антоній повільно підвів голову. Його очі тепер були порожніми й мутними.
– Красива смерть? – хрипко перепитав він. – Для римлянина красива смерть – це впасти на власний меч, Клеопатро. А ти... ти знову вигадаєш якийсь театр із золотом і флейтами?
Вона відкрила срібну скриньку. Усередині, на подушці з сухого моху, лежали кілька глиняних флаконів і маленька, зеленувато-чорна єгипетська гадюка – аспід, яка повільно ворушилася.
– Я цілий місяць випробовувала ці отрути на рабах у підвалах палацу, –тихо, майже буденно мовила вона. – Деякі ліки викликають страшні судоми. Але цей маленький укус... він схожий на сон. Тіло стає важким, наче після хорошого вина, і ти просто засинаєш, не відчуваючи жодного болю.
Вона взяла його за руку й притиснула її до своєї щоки.
– Октавіан хоче провести мене в кайданах вулицями Риму. Він хоче, щоб Кальпурнія та дружини сенаторів плювали на мою сукню. Вони не отримають цього видовища, Марку. Ми підемо разом. Так, як ми жили – неповторно.
Антоній вперше за багато місяців посміхнувся своєю старою, широкою посмішкою. Він пригорнув її до себе, відчуваючи, як під тонкою тканиною плаща б'ється її швидке серце.
– Добре, моя царице, – прошепотів він у її волосся, яке тепер пахло не мигдалем, а гірким полином. – Нехай цей холодний хлопчик із Риму отримає лише порожній палац і наші тіла. Ми навчимо його, що мармур можна завоювати, але неможливо підкорити тих, хто вміє йти з життя тріумфально.

____
Тімон Фліунтський (близько 320–230 рр. до н.е.) — давньогрецький філософ-скептик та поет, учень засновника скептицизму Піррона.

Далі буде.