Любов Бенедишин
поезія “Задзеркалля”

"Зніму каблучку з лівої руки,
Правицею змахну сльозу печалі...
А в неї все достоту навпаки -
У жінки, що існує в задзеркаллі.

Всміхнуся їй. Не личить нам, жінкам,
Обходити свічадо стороною.
Вона - як я. Живе не тим життям.
Напевно, їй набридло бути мною.

До неї, може, щастя зазирне
Вже завтра, пронизавши мрій безмежність.
Ця жінка - точна копія мене,
А придивитись - повна протилежність.

Та ж вперта гривка. І надія та ж.
А в рисах - щось чуже вже проступає.
Я в ній себе ледь впізнаю. Вона ж -
Мене давно, як власну душу, знає.

Стрічаємось в свічаді стільки літ,
Неначе в просторовому порталі.
Вже й не збагну: де світ, де - антисвіт?
По той бік чи по цей бік - задзеркалля?"

Пародія

Сивіють скроні – що ж, біжать рокú…
Залúсини пішли – що буде далі?
А в того, що в свічаді – навпаки,
Йому начхать на всі мої печалі.

Голитись ранком любимо удвох,
Він рухи смішно так мої мавпує!
А схожий – крапля! Файний… бачить Бог.
Та впертий і нервовий трохи… всує…

А компанійський! Було вже не раз,
Що знаки подавав із задзеркалля…
Чаркуємось – з’являється Пегас,
А згодом Муза підсідала… краля…

І ми на трьох, до ранку! Залюбки
Вірші писали – здáлі і нездалі…
Він наливає лівою таки –
Так люблять в просторовому порталі.

Себе у ньому ледве впізнаю,
Хоч забагáнки й звички добре знаєм.
Ще по одній – і будем у Раю!
Язик покáжу. Він мені – навзáєм!

Не помудрів, хоч збігло стільки літ,
Відсутність гальм – та всі ми вади маєм!
О, схоже, затісний став антисвіт –
Вилáзить боком, і за стіл сідає…

25.04.2011