Я його одягав
у картаті одежі,
щоб не гірше від інших
між стилів-заграв.
Ну а він голяком
на освітлені вежі,
чортеням, янголям
біля Бога витав.

А тоді словозорив
зухвало й цибато,
не давався до рук,
по калюжах бігцем.
Там, де будень, шукав
розцяцьковане свято
і святкове одразу
в багнюку лицем.

Вередливий, як дощ,
і збитошний нестямно!
Ох, відшльопаний був
за штанята брудні,
та ніколи не скиглив,
не бігав до мами,
що сестрою Евтерпі
й зорею мені.

Виростав, бешкетуючи
лихо й незмінно,
а коли вже у люди,
в бездонну крутіж,
перед щастям стояв я
щасливий уклінно,
що й зостався таким
неприборканим …
вірш.