Привіт, Зоряно! Поясню. Читала Василину Верховинку з лікарняного циклу і зрозуміла, що справжні вірші завжди болять, крають, тяжіють, викликають сльози і лишаються в душі, вони не вивітрюються, вони важкі, вистраждані. Щастя ж на хвильку торкне посмішкою вуста і полетить кульбабкою, а біль проросте не в однім серці, в щасті всі однакові, а горе - різне. Крилате натхнення, але ж якою ціною! Тому і не буду, тому і не хочу. Краще вже малюватиму колібрі, райдугу, кожен день щось нове, навіть беззмістовне, ніж з натури сіре і вічне. Ось так. А може то настрій такий був. А може враження.

То я так прошу, щоб ніколи горя, та звісно ж все в Його руках, за Його волею.

Дякую за поради. Ціную увагу.

Для осені "ню" буде інша композиція. От тоді обов'язково із світлинкою.

Дякую. А знаєте, багато у вас навчилася, і за це ще більш вдячна. Поезія має жіночу душу, навіть якщо пишуть чоловіки.

Так-так, чудна, різнобарвна. Дивлюсь на обличчя, квіти, звуки... і кольристика сама приходить. А не вистачає кольорів - поряд стільки талановитих людей - навчаюсь.
Дякую, Ярославе! Як гарно моє ім'я з ваших вуст, попрошу, щоб мене вдома так усі називали.

І чи співпадуть враження з моїми поясненнями?

Здається я потроху починаю розуміти вашу поезію! Якщо раніше для мене серцем вірша був зміст, а потім рима, звучання, красиві слова, пізніше - правильний букет із всього переліченого, то зараз - це щось ефемерне, невловиме...

Радію, що завітали. Для мене все приємне, тепле, веселе, ніжне, тонке - то поезія, а те, що на все життя лишає рану - то вірші. Лаврові вінки і безсмерття... і людське горе, біль автора. Ще раз повторюсь, не хочу мистецького натхнення такою ціною!

А ви, мабуть, помітили лише осінь (але не тільки звучання, милозвучність і ритміку, дякую)? Так, вона і заплаче, і вилікує. Не будемо ампутувати, будемо лікувати.

Вловила! Я вловила ваші вітання, які ж у них барвисті блискучі крила! Краса! А тепер ловіть мої!

Звичайно ж, час плине, все змінюється...

Сьогодні, після іменин колеги, обов'язково погляну "свіжим" поглядом.

Вже двоє людей наголосили, а де більшість, там правда, доопрацюю.

А мені здається, що в тому контексті, який вклала Оленка в цю строфу, вона доречна.
І потім поет(ка) - це вже і так самодостатньо. "Митці" - це вже щось збронзовіле :)

Вдячна за підтримку, і повністю погоджуюсь. Океани повняться маленькими краплинками, хоча вони можуть бути за тисячі кілометрів одна від одної, населення планети - кожною окремою особистістю, що в основному ніколи в житті не зустрінуться, знання людства - досвідом, відкриттями і помилками кожного, але я можу й не знати саме ці тези, закони, в мільйонний раз наступити на ті ж самі граблі. А поезія кожного автора - це та сама частинка загального поняття відчуття світу і життя словом. Звичайно ж у всьому є "кити", стовбури - їм наша повага і пошана, любов. Але якщо я маю хоча б одного читача - для мене це успіх і велике досягнення.
Дякую.

Здається занадто пафосно. Та й весь останній куплет. Мені так високо не злітати, люблю над квітучими вишнями, але не вище електропроводів. Краще змінити не тільки слова, а й зміст. Дякую, гріюсь турботою.