Улітку в лісі – райська насолода,
ялини стелять прохолоди тінь,
птахи співають серед віття глоду
і музика летить удалечінь.

Пташиний рід підтримують цикади,
навколо розсівають нотний ель,
домішують вони свої стакато

Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим виноградом…

Здобув я ласку цілувати милу,
Й мені здається, що квітки духмяні
Буяють ароматом розвеснілим
В альтанці діви, що цвіте коханням.
Її вуста — левкої на смерканні,
Рум’яні щоки — ружі запашні,
Ясне чоло — немов ромашки зрання,
Гвоздики ніжність — очі

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона

Навіть і не помітили.
Розписи на стіні...
Перемовлялось з квітами
Воїнство і пісні…
Кажуть, в ліс заборонено
Десь до десятка літ
Болісно дуже... ось воно
Внукам усім привіт…

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що колесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –

Коли душі, утомленій до краю,
Дух творчості наснагу надає,
То все життя приземлене моє
Під небеса фантазії здіймають.
Уяви світ безмежний і глибокий, –
Немає в нім турбот і суєти,
Нема нікчемності і пустоти,
Але є світло і тепло, і спокій.

Серпню,
даруй небосхилу рясні зорепади,
вітрисько уже не шукає де роси,
пожухлий листочку, тримайся, не падай,
ще буде злетіти достатньо спокуси,
у білі тумани осіннього ранку,
надихатись пахощів першого диму,
який дідуганом присяде на ґанку,

Я нікуди не поспішав.
Ще тоді не боліла душа.
Ще достатньо було потужності
Виживати в царстві бездушності.

Надто довгі писав рядки.
Мов латина, мої думки
Щиро прагнули справедливості

Мрії, сповнені криштальним, чарівним дитячим сміхом,
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.

Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай

For all hopeless hearts Holy Heaven predicts declination.
Having lost their essence, our days are becoming defenseless.
If you neglect control, therefore you are besieged by grim troubles;
And you trust your misfortune like they were your closest kin p

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,

До серпня залишилось п’ять хвилин,
планеті повернутися навколо,
а у степу духмяніє полин –
горить під небом материнське поле…

Порепане від сонця і жари,
од вибухів ракетних і снарядів.
Дісталися нарешті ми пори –

як знати — можливо нам теж
закортіло би раптом
чуттів розхожих таких
без настирливих призм

підводний камінь наступний
а тут — мазохізм
чи варто докласти зусиль

А ранок знову настає.
Виходить сонце, вітер віє.
Буття, прогіркле москалем,
підживлює надія,
що не намарна боротьба
ні збройна, ні підшкірна.
Колись ніч перестане шарпати стрільба.
Вона лежатиме поранена й натомлена. Та головне - жива.

О-о, п'ять мільярдів стерлінгів...
Це ж треба так узріть?
Куди мені, я з дервішів,
Прошу вас, не судіть
За вибране, за пружності,
За схованки душі…
Найбільше за незручності,
Бо, все таки, рушій…