Взагалі важко говорити про цілісність композиції, так ніби фрагмент чогось більшого? Поміж тим, над цими, Юлиними рядками на останній творчій зустрічі львівських "Майстерень" (7_10_2007) були певні дискусії. З одного боку шановна представниця сучасної аналітичної школи і наш редактор Ната Вірлена віднесла композицію до так званих інтертекстових, коли ніби і автора більше не має, а тільки текст, і, якщо я правильно Нату зрозумів, кожен може одягнути цю текстову маску на себе.
З іншого боку йшлося про різновид індивідуального світотворення, характерну манеру написання, і деяке "ніби пригнічення" духовної величини "я" ліричного героя, заради увиразнення довколишніх "предметів".
Але саме оце не надто акцентоване духовне "я" у Юлиній композиції і дає, як на мене, більш-менш чітку інформацію про мистецьку належність твору.
Невиразний духовним "я" (ліричного героя, чи автора) маньєризм завжди має справу із речами формальними, тут же очевидним є рух речами сутнісними. Чий рух, де він відбувається і з чиєю присутністю? Для мене є очевидним, що рух сутнісного проникнення проводить саме максимально витончене "я", в даному випадку автора. Цікаво, що такі витончені розвідки собі дозволяє жінка. До дня вчорашнього основними ознаками жіночої поезії було оберігання своїх кіл, чітка межа індивідуального, добре упорядкованого власного світу і т.д. А тут маємо максимальне розчинення і гармонійне проникнення далеко за межі власного "я", характерні (у використовуваній мною системі координат), скажімо, постмодернізму чи необароко. Точніше сказати важко, бо тексту мало.
Отака ось стереоскопія поглядів. :)