Дуже дякую всім хто відгукнувся, або просто прочитав "Кровиночку". Бачу декого вірш навіть ввів в оману. Насправді діток в мене поки нема, та й планую їх заводити лише після того, як вийду заміж. Скажу більше, вірш був написаний давно, мені тоді було років, мабуть, 14 і відразу ж зіткнувся з жорстокою критикою. Критикували батьки - мама просила не писати на теми "які сама не пережила і до яких не доросла" (хоча на це я мала що відповісти - аборт я "переживати" не збираюся, а ті хто його пережив навряд чи зможуть колись писати вірші), тато взагалі просив нікому вірша не показувати бо ще боронь Боже подумають "що то дійсно таке було". Я й сама розумію - вірш не те що не ідеальний, його й віршем певно важко назвати, якщо брати до уваги художню цінність твору. Але для ясності все ж розповім, чому мала сміливість розмістити його тут. В нас в місті існує група молодих людей, які ходять по навчальних закладах і проводять такі собі виховні години проти абортів, транслюючи різноманітні фільми та відеоролики і читаючи вірші. І знаєте, я не раз бачила сльози в десятках очей після прочитання цього вірша. Чомусь мені здається, що ніякі художні образи (ні в якому разі не хочу цим нікого образити) не зможуть проникнути в душі дівчаток віком 15-19 років так глибоко, як ця банальна життєва історія. Я прекрасно усвідомлюю, поет з мене, правду кажучи, не дуже вдався. Але важко тримати біль в собі, прошу вибачення в тих, хто був не готовий прийняти частинку мого болю в своє серце і через те розсердився на мене, вважаючи що я не мала права писати на цю тему. Може воно й так, може взагалі не варто писати вірші, якщо відчуваєш, що в тебе не виходить так як би хотілось. Але ж зрозумійте: так, мої вірші дуже далекі від досконалості (писати їх мене ніхто не вчив), та віра в те, що когось вони вбережуть від страшної помилки не дозволяє тримати їх в собі.
P.S. До речі, мені надзвичайно сподобались вірші Юрія та Ірини, хочу попросити Вашого дозволу зачитувати їх на наших виховних годинах.