Ну як можна відкидати те цінне, що приходить як дарунок долі. А "Христа" звісно, через "и", просто помутніння якесь, відчувала, що щось ну не так, а виловити не вдалося. Іноді зі мною таке трапляється. Дякую най-най-най.

Дякую, Вікоре. Шкода, що чекати довго. Коли просто чекати, то воно може бути й дуже довго. Іноді варто допомогти долі допомогти нам.

Довго думала, про що ж воно мріялося років двадцять тому і про що не мріється зараз. Та, мабуть, мрії зміняться років так через п"ятдесят, зараз просто деякі здійснилися, деякі здійснюються, деякі мріються. Це особисті. А стосовно України - ну всі ми, мабуть, мріяли побачити щось гарне і цілком не таке, що є зараз. Я, чесно, мріяла, що в сорок років точно зможу на вихідні поїхати випити кави на Ейфелевій вежі. І не тому, що стану якась там особлива, а просто це стане нормою для нормальних, в міру розумних, в міру працьовитих громадян України, котрі тут живуть і тут працюють.

Та так, пане Іване, несемо свої прапори, і серця в нас гарячі. А іноді хочеться червоненьку квіточку. :-)

Ой, Патарочко, якби ж то так сталось. Хоч би не заблукали остаточно.