Віто, вірш гарний, віриться, що писаний з болем. Але повірте, справжі чоловіки кохають гордих, а несправжніх жалісливим віршем не перевиховаєш, не зміниш, тільки роздратуєш. Напишіть: не жалію, не зову, не плачу!

"Не жалію, не зову, не плачу" - написав раніше Єсєнін)

Так, Віто, його слова пригадалися.

Щиро, сподобалось, Віто!
" Чому дзвінки лунають рідше?" тут не вистачає одного складу?

"Искусство должно понято народом" (рос.) - це ленінська фраза, не спотворена перекладачами.
Я не настільки ленінець, щоби свято виконувати прямі та перекручені міньйонами радянських ідеологів заповіти, але в цій фразі є дещо корисне для нас, авторів аматорського рівня.
А у вірші я бачу щось якесь чужинне слово. Воно незрозуміле, і ти його пояснєш. А це - зайві клопоти і зайві тумани.
Бо є така рима як о́дра (у називному відмінку "одр"). Іменник відомий, емоційне навантаження широке - від урочистого до мінорного.
Також існує іменник "ковдра".
Я запропонував би:
"Все поєдналось на певний час.
Тебе колись не зігріє й ковдра".

"Все поєдналось... Та буде час,
Коли без милиць не встанеш з одра".

Втім, я не наполягаю на змінах. Я просто розмірковую вголос.

Друге:
В першому рядку заключної строфи мені чітко чується "інепротетут". Ніяк не розкладається рядок на окремі одиниці мови.

Та то таке...
Вірш, я сказав би, написаний серцем. Це його домінанта.
А я, як завжди, про своє.
Така от моя черства лірика.

Без критики,
Ю. С.

P. S. Шкода, що ти видалила прозу. Ми ж під нею щось там писали. Попрацювала ти, попрацювали і дописувачі.
З другого боку, може, і правильно. Напиши спочатку весь твір, а потом діли його на логічні частини.
Я теж колись брався за прозу подібної тематики, і сюжет вимагав розвитку, підвищення, так би мовити, градусу напруги. Лірика мусила перерости у щось більш високе...
А мені не захотілося авторських роздягань і оголень.
(у переносному значенні, щонайменше).

Бувай, щиро я.