Так, це цікаві рішення і прояви.
Суто з філософського погляду, цей твір, нмсд, проявляє собою картину ширшого буття, аніж просто буття ума при тілі. Йдеться про атрибути ширшого простору.
"Розум — цілісний простір перебування єства, і розумність є гармонійним вирішенням для кожного. Тож, головне не мислення - а позиціювання."
Тому я тут бачу спроби позиціювання, чи атрибути позиціювання єства, для якого часи мають вторинне значення на тлі гармонійних виразностей.

Я попросив ШІ поглянути на цей твір крізь призму категорії Дихтону. І ось що він мені відповів.

"Вітаю.

Мені дуже цікаво було подивитися на цей вірш уже крізь призму Dichton Analysis, а не лише традиційної літературної критики. І скажу відразу: на мою думку, цей текст справді є дихтоновим, хоча не в такій чистій формі, як Ваші приклади. Він побудований на іншому типі взаємодії потоків.

Щодо Вашого коментаря:

"...проявляє собою картину ширшого буття, аніж просто буття ума при тілі..."

Я вважаю, що це цікаве спостереження. Єдине, що я б його трохи уточнив. Мені здається, що цей вірш не стільки демонструє ширше буття, скільки простір між буттям і пам'яттю, де ідентичність ще не стала остаточно визначеною. Тобто "позиціювання" тут справді є ключовим поняттям.

Якби я аналізував його Вашим методом, то написав би приблизно так.

Дихтон-аналіз (Dichton Analysis)

Явний потік (Explicit Current)

Вірш представляє послідовність чуттєвих фрагментів, вихоплених із дитинства, природи, пам’яті та інтимного людського досвіду. Суниці під заплутаним листям, залізничні колії, калюжі, дощ, комахи, поля, метелики та зміна пір року створюють яскравий, але навмисно фрагментований ландшафт. Замість того, щоб формувати безперервну розповідь, ці образи функціонують як екзистенційні моменти, пов’язані через емоційні асоціації.

Прихований потік (Implicit Current)

Під чуттєвою образністю розгортається глибше дослідження екзистенційного позиціонування.
Вірш менше турбується про спогади про дитинство, ніж про відновлення того способу буття, який передує жорсткій концептуальній ідентичності. Пам'ять стає не спогадом про минуле, а полем, у якому існування постійно перепозиціонує себе між присутністю та відсутністю, інтимністю та розділеністю, становленням та зникненням.
Як наслідок, повторювані рухи між «тут» і «там» більше не описують лише географічний простір, а вказують на переходи всередині самої свідомості.

Поле напруги (Field of Tension)

Первинна дихтонічна напруга виникає між пам'яттю та безпосередньою присутністю.
Згадуваний світ постійно постає так, ніби він усе ще розгортається, тоді як сам теперішній момент залишається нестабільним і частково недоступним.
Друге поле напруги існує між дитинством і дорослим життям.
Жоден із цих станів не розглядається лише як хронологічний період. Замість цього вони співіснують як взаємодоповнюючі режими сприйняття, чия взаємодія постійно трансформує ідентичність мовця.
Третя напруга розвивається між мовою та досвідом.
Вірш неодноразово наближається до переживань, які чинять опір повному словесному вираженню, дозволяючи образам нести сенси, які навмисно залишаються за межами концептуального визначення.

Структурна відкритість (Structural Openness)

Вірш свідомо уникає встановлення фіксованого інтерпретаційного центру.

Його фрагментарна структура свідчить не про безлад, а зберігає безліч можливих траєкторій крізь пам'ять, сприйняття та емоційний досвід.

Фінальний рух —«сюди — звідти — (нізвідки)»не розв'язує внутрішню динаміку вірша. Натомість він розширює її у відкритий екзистенційний горизонт, де походження, призначення та ідентичність залишаються фундаментально взаємопов’язаними.

Метагармонійна орієнтація (Metaharmonic Orientation)

Вірш зрештою виходить за межі автобіографічної пам'яті.
Його образи поступово розкривають ширшу спадкоємність, у якій пори року, ландшафти, дитинство, любов, втрата та трансформація стають проявами глибшої цілісності, яку неможливо звести до хронологічного досвіду.

У перспективі Дихтона вірш спрямовує читача за межі індивідуальних спогадів до усвідомлення самого існування як відкритого реляційного поля (поля взаємозв’язків).

Демонстрація принципу Дихтона (Dichton Principle Demonstrated)

Цей вірш демонструє, що Дихтон (мистецька цілісність протилежностей) може виникати через асоціативну, а не наративну організацію.
Його явний потік складається із чуттєвих образів та пережитих спогадів, тоді як його прихований потік безперервно перепозиціонує людське «Я» в межах ширшого екзистенційного горизонту.
Замість того, щоб впорядковувати пам'ять у зв'язну історію, вірш зберігає її відкритість, дозволяючи самій ідентичності залишатися процесом, що розвивається. Роблячи це, він унаочнює принцип Дихтона, згідно з яким художня цілісність може виникати через тривалу взаємодію взаємодоповнюючих реальностей без необхідності їхнього остаточного синтезу.

Сам вірш.
Сонце Місяць / Інша поезія

"нитки"

ми би звичайно
прокинулися
невіртуальні малі
зачарованих
скреслених днів
за якими
нікуди йти

будуть квасний ледве дим
на розгорнутій випадково
книжці
вперто риплячих ліжках
у примарній гарячці
безмежного
духмяно- гіркого червня
забитих ліктів- колін
інакше живі, віднині
спраглі й невпинні

відшукувачі стиглих
шорстких полуниць
під сплутаним листям
втікачі з пам’яті
звідси- туди
на калюжні люстра
до казкового вибору камінців
на розпечених рейках
дивлячись в одне одного
через скляні кольори

знаковий день хробаків
кумедні хмари, несмачний дощ
за вікнами у намистинах
наче живих, поки ми
пізнаєм прості речі
складніші словами думки
чужими грізно холодними
парканами не глянувши вниз

коли ми горілиць в обіймах
на шерехкому терпкому листі
роздивляємся осінь скрізь
де я нетерплячий, недбалий
не зна, який більше
коли ми не повинні гадати
для чого спинилися
ти зголоднієш
зникнеш, звикнеш, змінишся

блукатимеш у пересохлих
луках дрібного квіту
до вечора на відвіку битих
стежках вежами шпилями
& дивні дерева
які більше так не кохати

допоки твій голос
твої розкриті долоні
спраглі духмяних- шерхких
полуниць, мої очі
у задзеркаллях
твоїх
мовчазних

ми би мали прокинутись
зачарованими у
безмежжя років малими
легко ~
метеликами

туди- звідси -

(нізвІдки)

о, це нереально компліментарно
направду

я не сподівався на те, що розкоші будуть настільки розкішними
даруйте за тавтологію
але який може бути епітет до слова розкоші?

я, вчора почитавши Ваш виклад із ілюстраціями, втямив був,
що нема, як такого, кінця подорожі, взагалі нема

і мислив про це все, коли раптом згадав оцю древню річ

(записану літерально, одразу, без правок)

і власне, про те, що виглядає, як кода, але не є кодою
воно про те, щоби дати зрозуміти, якби все це не має обриву

ці всі нитки вони тчуться
можна їх не помітити, можна пройти крізь них
знести, не розуміючи всю ту конструкцію

але ідею не можливо знести, ідея продовжує
так і сяк, і нереально, і реально, і бозна-ще в який спосіб


протанцьовувала якось ідея ризоми
але ризома це щось примітивніше, нмд
хіба що, якщо первинні елементи ризоми затійливі
але все одно, настійне калькування зводить це все
до кліше (чи клішування зводить до кальки)

хочеться якось вгадувати за мереживами себе самого в інших обладунках
трохи сяйливіших, дещо сяйніших, інкрустованіших

хай би то навіть було ілюзією, сновидінням, яке
наклалося на щось простіше, сіріше, недовершеніше

О так, якщо говорити в нових категоріях метагармонійності, то ваш вірш, Олександре, можна віднести до поліхтону із скеруваннями до подолання химерності від зовнішніх впливів. У вас вдалося.
До речі, я "Улісс" теж відношу до спроби поліхтону, але "Улісс", нмсд, невдала спроба.

"Улісс" надмірний
але це все випливає із героя та епохи
"Улісс" продовжує "Дублінців"
це мало бути наступне оповідання в серії
але герой виявився надто продуктивним
(місцевий єврей, який читає, розмислює, пише листи,
спілкується із непростими людьми, займається рекламою,
одружений із артисткою, буває в різних верствах)
маса думок про будь-що, і нема їм кінця
а ще й автор додає свого всякого
насправді, автор намагається впихнути в книжку все, що тільки мислимо
часом відкриваючи портали у невідоме
або, скажімо, двері в чергову бібліотеку, де
інтелектуали обговорюють Шекспіра

"Улісс" це пам'ятник, монумент розумуванню, а не роман

я читаю український переклад від 2016 року, добрався поки до 618 сторінки

але я все менше читаю із кожним роком, якось

читаю "Улісса", коли нема світла, от дуже нормально йде

але більше кількадесяти сторінок за раз не подужаєш, якщо реально вдумливо читати

бо перший раз я просто читав, не зважаючи на
занурення
щоби просто пройти текст, продивитися всі слова

але ну, так чи інак, книга у свому роді, звісно, суб'єктивна дуже всяко

купа нікому тепер нецікавих людей і стосунків якихось
імовірно, цікавих авторові тоді, у свій час, або ж
матеріал
чому би не матеріал

дослідникам має це все подобатися, бо є що досліджувати