Однорукий Таляп:

гашоде?
вже вже вжистко єдно вшьо
бабуля кинула коні склеїла вуха
посіяла кутю
тютю

:-(

малєнька Маша на вєтку залєзла.
вєтка сламалась -
наїлась, б*ть, вишень...

о ні, пшепрашем- то був Талянт!

Таляп - то теж нічого...
особливо, якщо кутю тютю,
тоді вже і угюг - чух-чух...
а все те пиво, без якого у такій компанії
ну просто неможливо,
особливо, коли злиииива
і справа і зліва :)

Однорукий обломок унітаза:

колись давно два тижні тому
всі танцювали тільки твіст
тоді палюбляли покричати на
дереві котами чи як по-луцькому
меньше з тим
тепер не те тепер фураж тираж
і рейтингу капець усім нашо за шо
пташові мрії нєхарашо але погано
твісту нуль
така фігнюль

/лупиться об всі двері потім завмирає в позі наполєона 4го

Однорукий Кальмар:

ей Одноглазий- ти не прав, редіска!

Було б цікаво почитати наступний сюжет-казочку про шабаш в країні Пташиних Мрій! :))
Перечитавши три сторінки коментів - ніщо інше в голову не приходить... чи то з головою щось... :)

- Carpe diem! Сказала комусь десь в небесах Афродіта Небесна. - Я дух з Лудженого Чайника.. Хочеш виконаю три твоїх найпотаємніших, найбезсоромніших бажання?

- О, чарівний Духу Лудженого Чайника, виконай і моє заповітне бажання, - подумав я, - Не хочу більше бути МАГом, хочу бути юним, нестямним, щасливим у коханні равликом! :)

- От вам заклінаніє, продовжила десь у небесах Афродита, повторюйте за мною,
За кудрявою горой
[умца-умца-ум-ца-ца]
Кракозябра ходіт злой
[ене-бене-карамболь]
Куріт сорную траву
[ту-ту-ру-ту-ту-ту-ту]
Патаму что ідіот...
...Трах-ібі-дох!


Я із усміхом повторив і…
Все спрацювало!
Але тому, що я не до кінця був упевнений, чи просто через свою злу, чоловічу, звичку повністю не довіряти навіть найпрекраснішим із жінок - я розділився!
Одна моя частина ніби залишилася МАньєристом Галантним, а інша стала отим щасливим у коханні юним равликом!
Звісно, мене мало цікавило все, окрім об’єкта мого щасливого кохання. Її якось звали. На жаль, я вже не пригадую як. Але це було справжнє щастя. Вона, замшілий пеньок, тепле Сонечко. Наші ріжки ніжно сплітались, а ніжки-животики м’яко торкалися, ковзали, не знаходячи між собою жодної піщинки, травинки, пилинки, які могли би завадити відчуттям щастя... Але друга моя частина все зіпсувала. Глибшого горя я не відчув у своєму житті ніколи!..
Це було навіть не смішно. Моя мінікопія витворяла на напівзогнилому пеньку такі речі, які скомпрометували би мене у цьому ПМ лісі, якщо не назавжди, то на сто найближчих поколінь равликів абсолютно точно!
Ні, я відчував, що десь там, на периферії мого глузду, буяють зараз гострі відчуття, які можливо асоціюються найменшою частинкою мого єства як щастя. Але ж... Я сторожко озирався. Ситуація була вельми не простою... І коли на галявину із гучним карканням прилетіла зграйка місцевих Свідків, я розділив щасливих коханців жорсткою необхідністю Розлуки. Підхопив на свою півпрозору долоню себе і поніс цю вмираючу від болю нищеного кохання істоту до Сил ПМ Землі, які тільки і могли виправити цю ситуацію на краще.
В якусь мить я зовсім спрозорів і полетів, бо потрібно було поспішати.
У розщілині скель, на краю великої рівнини ПМ лісу, вже безліч років жив Дух Дракона, якому здавалося, що він сторожить Сили Землі. Як розповіли мені записи, знайдені у старих мурашниках, колись він був просто Драконом, який досивів до повної прозорості, і порозумітися із яким не було жодної можливості.
Я завжди оминав ці місця, але тепер мені потрібно було негайно рятувати свою другу половинку, а разом з нею і усього себе від великого нещастя.
- Привіт Маньєристе, - сказало мені щось високо над ущелиною, яку я хотів пролетіти, сховавшись у попутній хмаринці, - Напевно краще тобі спуститися на землю.
- Привіт, - і так як щось незриме не пускало мене летіти далі, я опустився прямо посеред ущелини, біля великої печери – з надписом „Miseris succurrere disco”.
Зміст надпису мені сподобався і тому два палаючі вогні у глибині печери, дуже схожі на очі, мене не злякали.
- Привіт, - повторив я, - Мені потрібно до Сил ПМ Землі, бо сталася невелика неприємність і ось моя краща частинка, яка без глузду, і ось ніби я, який без щастя, і все це може загинути. Вірніше, те що залишиться від мене без нього після метаморфоз нікого не порадує...
- Знаю, я все знаю. Але ти мене мало цікавиш. Ти ж бачиш, що написано „Miseris succurrere disco”? І нещасний, кому я маю допомогти, тут зовсім не ти. Нещасний – вона.
Моя рука знову набула тілесності. І, керована якоюсь силою, долоня, на якій сиділо моє нещасне „я”, повернулася своєю тильною стороною. І на ній був інший равлик. Якби равлики вміли дрижати, я б сказав, що він, вірніше вона, дрижала.
- Ось кому я і допоможу, - сказали очі, ставши значно більшими. І я раптом все зрозумів, відчув і жахнувся відчутому.
- Але ж... – спробував запротестувати я
- Ніяких але ж! Ти сам винуватий!
- Добре, але я прошу про одну дрібничку.
- Це допустима дрібничка. Нехай так і буде.
- І ще, ваша Драконівська Величносте, одне питання, аби я у майбутньому більше вам не набридав із цим.
- А, це просто, я тільки вчуся у Сил ПМ Землі, прийде час і ти будеш вчитися, якщо, ну ти розумієш...

Я зрозумів Дракона, хоча уже й стрімко зменшувався у розмірах, у т.ч. і пам’яті. За мить я вже об’єднався зі своєю другою частинкою. І ми разом продовжили зменшуватися.
Коли наше-моє зменшення закінчилося, над нами раптом з’явилися ласкаві ручки-вусики того, іншого, равлика.
- Мама! – сказав я залюблено.
- Ось ти де! А я думала куди ти заповз, будь обережний, у цьому ПМ лісі багато небезпек. Я прошу тебе, синку, доки не виростеш великим, справжнім равликом, жодної самостійності...

Я повз уві слід за любою мамою. Життя було таким чудесним і насиченим неймовірними відкриттями! Я повз і ріс, ріс і повз, і мені чомусь здавалося, що колись я таки кудись доповзу, і виросту, і точно стану чимось більшим, ніж просто равликом, а може і кимсь іншим, кимсь іншим...