Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.04
13:59
Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.
Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.
Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду,
2026.07.04
13:43
липня народилася видатна українська поетеса Тетяна Левицька.
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не зб
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не зб
2026.07.04
12:39
Зшитого за незнаними лекалами,
мене подумки заносить у петлі річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Напевно, для відчаю й каяття
таких поворотів досить,
але це мій фатум –
долати і таку дорогу.
Потік петляє, мов генний код,
мене подумки заносить у петлі річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Напевно, для відчаю й каяття
таких поворотів досить,
але це мій фатум –
долати і таку дорогу.
Потік петляє, мов генний код,
2026.07.04
12:27
Гвинтики і шайби,
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.
2026.07.04
10:49
поліція моралі
міліція скорботи
мене не помічали
я брав порядні ноти
нот усього дванадцять
апостолів так само
євангеліє збацать
із греком іоанном
міліція скорботи
мене не помічали
я брав порядні ноти
нот усього дванадцять
апостолів так само
євангеліє збацать
із греком іоанном
2026.07.04
09:57
Пливуть за роками
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.
Небіжчики кличуть
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.
Небіжчики кличуть
2026.07.04
07:56
За мною вслід плететься щодоби,
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зника
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зника
2026.07.04
05:44
Розділ XІV: ПОПІЛ СИРИНА* ТА ВІЧНІСТЬ НА ПЕРГАМЕНТІ
1075 рік. Париж. Палац Сіте. Король Філіп І, уже зрілий і могутній володар, сидів за великим дубовим столом, заваленим хартіями. Поруч із ним стояла Анна. Рауля вже не було на цьому світі – він пішов
2026.07.03
22:45
На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.
2026.07.03
20:00
Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.
Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.
Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
2026.07.03
14:10
Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.
Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серц
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.
Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серц
2026.07.03
12:55
Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.
Такий старезний, аж прадавній,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.
Такий старезний, аж прадавній,
2026.07.03
11:55
Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.
Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.
Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
2026.07.03
10:33
Пізнім вечором похожим
Літератор йшов додому.
Настрій мав прекрасний, схоже,
Щось наспівував знайоме.
Презентації щоденні -
Тріумфальні, фантастичні!
І овації шалені
До вершин письменства кличуть!
Літератор йшов додому.
Настрій мав прекрасний, схоже,
Щось наспівував знайоме.
Презентації щоденні -
Тріумфальні, фантастичні!
І овації шалені
До вершин письменства кличуть!
2026.07.03
06:56
Із глибокої криниці
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
2026.07.03
05:02
Розділ XІІІ:ОСТАННІЙ АКОРД ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ: ДУША ЯСТРУБА
Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Критика | Аналітика
/
Літературний процес
Самознищення
Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Самознищення
Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
