Відгук про книгу Павліни Пулу «Краса, що не рятує».

Вперше я прочитав оповідання Павліни Пулу в інтернеті на сайті «Гоголівська Академія». Вони, образно кажучи, випромінювали аромат справжньої літератури. А в 2013 році Павліна стала дипломантом конкурсу «Коронація слова» і її роман «Краса, що не рятує» був виданий «Клубом сімейного дозвілля».

Не секрет, що добрі новелісти не завжди є такими в жанрі роману. На щастя, таланту Павліни Пулу цілком вистачило і на стаєрський забіг, а її оповідання тепер здаються сходинками до великої прози.

Роман не багатий на події, його сюжет можна переказати кількома реченнями. Надька, вона ж Верона, затьмарена власною красою, розлучається з Толічкою, щоб лише на старість зрозуміти, що то була її справжня любов. Поруч розвивається друга сюжетна лінія, любов-пристрасть між Осипом Гречкою та Ніною, яка закінчується трагічно. Павліна Пулу зводить ці лінії воєдино, коли старіюча Надька закохується в того ж Осипа Гречку.

Але від жіночого сентиментального роману, як може здатися на перший погляд, там лише зовнішня оболонка. Насправді Пулу пише про глибші речі. Це розповідь про егоїзм і самопожертву, про любов і ненависть, про самотність. Повість ще й про драми людських доль, про старість і минущість життя. Однак, ні одна з тем не створює враження самоцілі. Таким чином, роман не збіднюється через бажання автора донести до читача свою думку, як це часто буває, а навпаки, закладені в підтексті ідеї роблять його багатоплановим і стереоскопічним.

Не обділив Бог нашу письменницю і своєрідним шармом, її тексти впізнавані. Це досягається, в тому числі, такою манерою розповіді, коли романтичні пориви душі живуть поруч з прозою оточуючого: «Кожна жінка в глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита. Тож хіба дивно, що стоячи на балконі, вона, як Джульєтта, як юна шістнадцятирічна мрійниця, виглядала коханого. На балконі по сусідству стоять мішки з морквою і картоплею, на підвіконні − борщ, щоб не скис, на табуретці – накритий мискою осінній яблучний пересолоджений торт. Її ногам м’яко і тепленько в червоних пантофлях. У її серці – любов …». Вкраплена в текст точно вивірена доза іронії вберігає написане від примітивної високопарності.

В романі, як і в оповіданнях, письменниця майстерно створює характерних героїв. Це, очевидно, найсильніший бік її творчості. У книзі показано дві протилежні натури: егоїстку Надьку і відкриту до людей Ніну. Вони практично не перетинаються між собою, просто живуть кожна по своїй природі. Кажучи словами авторки, «…є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш» − це стезя Нінина; а ось життя Надьчине: «…зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш». Чоловічі персонажі лише підсилюють психологічне протистояння. Егоїзм Осипа Гречки, зіткнувшись з коханням, приводить до трагічної розв’язки. Натомість самовіддана любов змушує Толічку нехтувати власним життям задля хворої жінки – і при цьому бути щасливим!

Мудрість же авторки полягає в тому, що при такій тривіальній, здавалось би, темі, вона не збилася на сентенції і сентименталізм, який розфарбовує текст в чорно-білі кольори. В її книзі немає злих і добрих, поганих і хороших. Персонажі, навіть вбивця, вмотивовані в своїй поведінці і світосприйманні, і в цьому головна сила достовірності характерів.

Зупинимося ж детальніше на героях роману.

Не дуже переобтяжена інтелектом (а такою й має бути красуня!), Надька все життя сфокусована на власній зовнішності. Змолоду вона отримує гостре задоволення, коли зводить у двобої чоловіків, а на старість самозакоханість затьмарює їй реальне сприйняття свого віку. Разом з тим Надька – надзвичайно сильна жінка, яка нізащо не покаже себе вразливою перед іншими. Кількома фразами авторка позначає цю силу: «Не зупинятися, навіть якщо боляче, не кричати, навіть якщо страшно, не озиратися, навіть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, філософія Надьчиного життя…». Вже стара і тяжко хвора, вона демонструє все ту ж незламну внутрішню волю, і коли до її кімнати заходить чоловік, щоб виплакати їй свою самотність, то «вона усміхнено відчинила перед ним двері – у червоних вишитих бісером пантофельках, плечі рівнесенькі, груди вперед, тіло огорнуте блякло-голубим шовком домашнього халатика, але під домашнім халатиком усе бойове оснащення – пояс, корсет, який підтримує важкий відвислий бюст, щільні шорти, і все це густо скроплено духмяною росою ніжних парфумів. … Пережите недавно розчарування так міцно закріпило усмішку на її обличчі, що стягнути її не здатні навіть чоловічі ридання».

Інакшою видиться зі сторінок роману Ніна. Вона здається абсолютно самодостатньою: «А ще вона ніколи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, − попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі і бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною в світі». Не зчується з цього й читач, смію запевнити. А особливо, коли (далеко за середину книги!) авторка впустить нас у внутрішній світ Ніни. Занижена самооцінка і купа комплексів, тяга до сильних чоловіків, біля яких вона «почувалася безпорадною татарською полонянкою», зроблять її близькою, як ні жоден інший персонаж книги. Ніна природна в своїх емоціях, як звір, чи квітка. В цій дитячій безпосередності і криється магнетизм таких натур. Тому не дивно, що ради неї Гречка пішов і на злочин, і в тюрму.

Образ Осипа Гречка вирізьблений, наче різцем скульптора. В ньому немає напівтонів. Гени батьків, здатних на все, аби досягти високого становища в суспільстві, помножені на вади сімейного виховання зробили з нього такого собі Мерсо з «Постороннього» Камю. Егоїстичне нутро Гречки живе навіть в його розкаянні і коханні.

Так само виразно авторка змальовує епізодичних персонажів. Дитинство головної героїні Надьки припало на період радянської окупації Західної України. Її рідні зазнали репресій. Але й на грузькому політичному полі, де застрягало художнє перо не одного маститого письменника, Павліна Пулу демонструє убивчу об’єктивність: «Бабуся раптом постаріла, згорбилася, її викликАли на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту кров’ю. – Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, − вчить бабуся Надьку, − вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося… − І бабуся махнула рукою на вікно, а за вікном висів на грушці Надьчин тато. Вже стемніло, вони балакали в хаті при свічці, і бабуся була така хороша, мирна, не сварилася на Надьку, лозою не била, лише іноді під час розмови з рота летіли бризки слини і крові, і Надьці було гидко. – Не плюйтесь, бабо, − сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, боялась лози».

Однак, як то кажуть, на війні не без жертв. Посилена увага авторки до внутрішнього світу героїв іноді шкодить сюжету. В романі немає особливої прив’язки до хронології. Розкривається тема поволі, з безліччю побічних деталей. Психологія персонажів, коливається, змінюється, живе, як океан, але мало рухається. Детективна історія Осипа Гречки і Ніни, яка додає гостроти в сюжет, теж гальмується описом комплексів і душевних травм героїв.

Щоправда, схоже написано і «Сто років самотності»… А це, згодьтеся, далеко не найгірше товариство для молодої письменниці.

Найважливіше ж, про що пише авторка роману – це феномен любові. Їй вдалося торкнутися до найглибшого, генного пласту почуття. Ось Гречка зі злісною ревністю підглядає за спілкуванням Ніни, яку він покинув, з чужим чоловіком: «Він досі пам’ятав смак Ніниного язика – смак пластівців з молоком, які вона їла на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох…».

Чому Гречка розумом відсторонився від Ніни, а почуттям до самої смерті так і не зміг цього зробити? Чому Толічка двадцять років жив з ідеально домашньою жінкою Марічкою, а думав весь час: «…мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька»? Чому Ніна, боячись зізнатися собі, після всіх страждань продовжує любити ненависного Гречку? Павліна Пулу не дає прямих відповідей. Однак вона дає можливість читачеві ці відповіді додумати.

Жива істота приречена на самотність, думається читачу, котрий перегорнув останню сторінку роману. Ніхто до кінця не може відчути іншого. Кожен сам по собі навіть у натовпі. Але без уваги і любові, як поза земним тяжінням у холодному космосі, – вічна порожнеча душі. В цьому таїна любові, в нагальній потребі людини врятуватися від самотності. Ніна тримається за Гречку, бо своїм несамовитим коханням він заповнив її душу. Надька вперше в житті скинула маску з обличчя і заплакала – коли побачила, що її люблять не за гарне личко, а просто так. Навіть найбільшому егоїсту треба, щоб поруч був «…хтось, хто ніколи не забуде тебе». Любов рятує від туги буття, від самотності, від неминучої старості. Краса меркне, каже нам між рядків свого твору Павліна Пулу, а любов залишається з людиною до кінця.

* * *