Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.06
14:38
Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
2026.05.06
12:22
ТАНКА галицько-пуерто-риканська.
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
2026.05.06
12:01
Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
2026.05.06
11:27
Ти не промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
2026.05.06
08:49
Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
2026.05.06
06:55
Наум Лисиця (1932-2013, Україна)
Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
2026.05.06
06:10
Удосвіта шибки задеренчали
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
2026.05.06
02:41
О Боже, о Боже, о Боже!
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!
Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!
Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
2026.05.05
22:17
Коло покинутої хати старий колодязь,
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.
Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знемо
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.
Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знемо
2026.05.05
22:03
життя картини поллока
але усе мине
розвидніє за мороком
земне таке земне
і хліба житнє золото
і молоко і мед
з-під ніг злітають голуби
дідок травицю жне
але усе мине
розвидніє за мороком
земне таке земне
і хліба житнє золото
і молоко і мед
з-під ніг злітають голуби
дідок травицю жне
2026.05.05
14:08
Питання – що робити з цим
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
2026.05.05
13:44
Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
2026.05.05
12:08
Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
2026.05.05
10:16
Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
2026.05.05
08:36
Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
2026.05.05
05:47
Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Орієнтування на місцевості
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Орієнтування на місцевості
…Арка. Низенька стеля, вузький короткий тунель із запаморочливо рухливими стінами, далі – непевне світло. Те світло має форму трапеції – теж рухливої, вона вигинає свої боки та ніби тремтить, як жовклий листок на гілці, ось-ось відірветься. Клаптики асфальту формують асиметричний візерунок під ногами. Крок, ще крок. Візерунок лишає по собі неприємне відчуття. Щось із ним не те… Вулиця.
Вулиця широчезна і геть незнайома. Та й взагалі: це ранок чи вечір? Світло мерехтливе, ллється, наче мряка, з усіх напрямків, переливається і миготить злегка, як-от сполука прозорих рідин, що ледь помітними гнучкими струменями обтікають одна одну перед тим, як змішатися і породити розчин чи навіть нову речовину. Це світло тьмяне, якесь ніби вицвіле, але очі не розплющити, боляче від нього очам. Крізь примружені вії роздивляюся – так і видно, і стерпно. Так, це вулиця. Але яка вулиця, куди вона веде і що я тут роблю – невідомо. Інформація відсутня. Був би я роботом, заблимав би на моєму екрані зараз знак питання; і я так реалістично уявив той підозрілий знак пунктуації, що й дійсно він десь таки заблимав у полі мого зору. Не взявся я нічого стверджувати або спростовувати, але додав до інших припущень та гіпотез: я можу бути роботом. Андроїдом на ім’я… ну, наприклад, Бернард. Андроїд Бернард. Окей, продовжуємо дослідження.
Взагалі-то вулиця дивна: рухаються нею різні транспортні засоби у великій кількості, та всі в одному напрямку. Таке, загалом, можливе і я навіть таке вже десь бачив. Проте рухається весь цей натовп – а в ньому безліч гуркітливих, торохкітливих, брязкітливих та дзенькотливих засобів – без жодного звуку. Там он на дорозі яма чималенька, тут би і гупнути добряче автівці з неуважним чи байдужим чи заснулим водієм – аж ні, анічичирк. Але мені зараз треба іншого. Де б тут…
Аж ось воно, те, що я шукаю. Отуди б мені неслухняними ногами – до речі, ноги досі ніби блукають отим неприємним візерунком у арці, хоча під ними – суцільний сірий у чорних крапках асфальт. Тут би їм відчути волю, тут би їм прямувати до мети – аж ні, полонив їх той візерунок, в’язнуть вони в ньому, як у багнюці, слідують його асиметричній логіці. Бернарде, щось як для андроїда ти аж занадто вразливий до клаптиковості покриття. Так чи як, але до старенької битої «Таврії», переобладнаної у кав’ярню на колесах – та ж диви, два з них порожні, аж ободи крізь стару гуму вп’ялися у асфальт – так от до неї по прямій чотири щирі кроки, але мої ноги тим візерунком, що залишився десь позаду у рухливій арці, нарахували кроків дрібних із дванадцять.
Кав’ярня якась непевна і невизначена, як і усе цим… ранком? Вечором? – Цим часом, так, все одно, як не крути, а клаптики, на які ми б’ємо добу, ніщо інше як частини цілого, часу, самі по собі вони нічого не варті. Час суцільний, якщо він взагалі існує, але наразі в цьому є сумніви – в нас із Бернардом так точно; кажуть, що й деякі науковці теж сповнилися останнім часом сумнівів щодо існування часу як такого, отак от! - і я уїдливо посміхнувся до тих науковців, а Бернард дипломатично втримався. Ми це вже майже довели; а ваші справи як?
Та ж ось і кав’ярня: пошарпана, перехняблена, колись біла, небрендована, навряд чи здатна рухатися або варити каву – ось така собі штукенція. Проте тхне тут кавою, таки тхне. І тхне негарно, до речі, негостинно якось. Та для початку – якщо за неіснування часу щось має початок, середину чи кінець – я погоджуюся і на те, що маю перед очима та вловлюю носом. Де ж той бариста забарився?
Ліве око якось домовилося із правим, і вони вдвох відшукали баристу – і бариста долучився до непевності і невизначеності персонажів, часу і місця. По-перше, стоїть якось осторонь і боком і руки тримає в кишенях; чи то має стосунок до кав’ярні, чи то не має – ані стверджувати, ані заперечувати це за такої відстані між «Таврією» та баристою я б не брався. Така собі прецезійно визначена відстань невизначеності, дистанція непевності. Тобто, «можливо, має стосунок». І волів би я, аби постать мала стосунок до «Таврії», але моє воління не має стосунку до цього стосунку.
По-друге, стать особи, яка, можливо, є баристою. Постать доволі висока; постава і форма – з самих невдалих. Сутула спина, випнутий живіт та пласкі, аж ніби підібгані сідниці. Проте, такі фігури трапляються і серед жінок, і поміж чоловіків. Вдягнена постать у спортивні чорні штані з білими лампасами, ніякий светр, зношені кросівки, безрукавку на синтепоні та таку собі ніби шапочку чорну. Унісекс. Може, і постать унісекс? Звертаюсь до постаті так, аби вона – якщо це бариста і прислухається, щоб почула, якщо двічі «ні», щоб не почула, ніби це я сам собі щось декламую чи декларую. Отож я так, більш жестами і мімікою та ледь чутно: «А виии….?»
- Дівчина, - рішуче і з відчутною образою в голосі відповіла постать. Власне, це дещо прояснювало ситуацію з унісексуальністю постаті та її вбрання, але до мого поточного інтересу дотичним не було. Хоча - тепер принаймні щось мало точну, беззаперечну і беззастережну визначеність… Ні, треба якесь таке собі зробити рятівне застереження, прошу, Бернарде: «взяти до уваги, що певні об’єкти за деяких обставин можуть мати окремі риси та/або функції інших об’єктів, неподібних до них та нетотожних їм». Дякую, Бернарде, ти – найкращий. І я кивнув дівчині у найбільш невизначений спосіб: і не схвально, і не з осудом, і невідомо, чи дійсно їй, так, безадресне «зрозуміло» у простір.
Та моєму Бернардові треба було іншого; в його голові щось ніби заклацало, і алгоритми, засновані на своєрідній логіці, притаманній цій місцевості між аркою та «Таврією», почали складатися в ромби, прямокутники і кола. Думка Бернарда слухняно линула стрілочками, що люб’язно вказали їй шлях до висновку у вишуканому і довершеному овалі: «постать/дівчина – має стосунок до кав’ярні». Проте я ніколи не був майстром отих дурнуватих блок-схем та алгоритмізації, логіка взагалі будь-яка – то не моє, на відміну від Бернарда, який комфортно почувався у її графічному відтворенні. І я просунувся далі у своїх вправах у міміці і жестах – а для андроїда, якщо я таки андроїд, це не абищо, правда ж, Бернарде? Отже, я звернувся – тепер вже точно – до дівчини, одночасно тицьнувши пальцем у криву і тьмяну вивіску із переліком напоїв: «Аааа…?»
- Так, - відповіла дівчина-бариста, певним чином зрозумівши мої дії та моє «Аааа…?». І вона підійшла до «Таврії» та розпочала маніпуляції. Я не знавець кавової машинерії та кавової справи або мистецтва, кому це як подобається, та віддаю перевагу ставленню до приготування кави як до мистецтва (Бернардові, як з’ясувалося, до кави було байдуже, і він втішився розвагами із блок-схемою, що врешті-решт привели його до небезпідставного висновку, що «Таврія» є його вимерлим пращуром). Дівчина між тим поралася із кнопками, краниками, пляшечками і пакетами у найменш вишуканий спосіб; доки розчулений Бернард милувався колись білим залізяччям, я з певним упередженням очікував результатів смикання, стукання, ляскання, хлюпання та розсипання. Аж ось дівчина протягнула мені білий стаканчик із світло-коричневою рідиною. На поверхні рідини застигла білувато-прозора кома, що складалася з дрібних бульбашок, наче хтось щиро плюнув у стаканчик. Здається, дівчина тільки смикала, стукала, ляскала, хлюпала і розсипала, вона ніби не плювала. Хіба Бернард? – Гей, Бернарде! - та він цілком поринув у дослідження системи живлення бортової електромережі свого предка, тож навряд чи це він. І я взяв стаканчик і знову звернувся до дівчини: «А….?»
- П'ятнадцять, - миттєво відреагувала вона, і ця відповідь – коротка, як крапка – справді поставила крапку всій невизначеності і непевності цього… так, звісно, ранку, чого ж іще? Стать баристи – «дівчина», її «так» та «15» виявилися точними, аж до секунди, координатами; вони покружляли недовго в голові андроїда Бернарда і склалися там у цілком пристойну систему координат. Бернард виявився у ній зайвим і безслідно зник. Прощавай-но, Бернарде, мені тебе не вистачатиме. «Таврія», втративши андроїда-нащадка, переконливо височіла переді мною монументом тупиковій гілці еволюції. Та все інше – я сам, арка, вулиця - знайшли своє місце у просторі. Питання часу як такого природно розрішилося на користь подальших сумнівів, а вони були настільки обґрунтованими, що собою цілком задовільно замінили будь-яку безсумнівність. Транспортні засоби, що рухалися вулицею, враз набули здатність постачати у необмеженій кількості гуркіт, торохкотіння, брязкіт, дзенькіт та гупання.
Добре знайома вулиця вела зі Сходу на Захід; туди, на Захід, рухався транспортний потік. Я повернувся і попрямував туди, де за останніми даними орієнтування на місцевості знаходилося сонце. Або повинно було знаходитися, але наразі за збігом обставин чи з певних причин опинилося деінде. Це вже його, сонця, проблеми. За три квартали мені повертати на Північ.
На ходу я відсьорбнув напій. Смак був таким же, як і колір: світло-коричневим.
2014 р.
Вулиця широчезна і геть незнайома. Та й взагалі: це ранок чи вечір? Світло мерехтливе, ллється, наче мряка, з усіх напрямків, переливається і миготить злегка, як-от сполука прозорих рідин, що ледь помітними гнучкими струменями обтікають одна одну перед тим, як змішатися і породити розчин чи навіть нову речовину. Це світло тьмяне, якесь ніби вицвіле, але очі не розплющити, боляче від нього очам. Крізь примружені вії роздивляюся – так і видно, і стерпно. Так, це вулиця. Але яка вулиця, куди вона веде і що я тут роблю – невідомо. Інформація відсутня. Був би я роботом, заблимав би на моєму екрані зараз знак питання; і я так реалістично уявив той підозрілий знак пунктуації, що й дійсно він десь таки заблимав у полі мого зору. Не взявся я нічого стверджувати або спростовувати, але додав до інших припущень та гіпотез: я можу бути роботом. Андроїдом на ім’я… ну, наприклад, Бернард. Андроїд Бернард. Окей, продовжуємо дослідження.
Взагалі-то вулиця дивна: рухаються нею різні транспортні засоби у великій кількості, та всі в одному напрямку. Таке, загалом, можливе і я навіть таке вже десь бачив. Проте рухається весь цей натовп – а в ньому безліч гуркітливих, торохкітливих, брязкітливих та дзенькотливих засобів – без жодного звуку. Там он на дорозі яма чималенька, тут би і гупнути добряче автівці з неуважним чи байдужим чи заснулим водієм – аж ні, анічичирк. Але мені зараз треба іншого. Де б тут…
Аж ось воно, те, що я шукаю. Отуди б мені неслухняними ногами – до речі, ноги досі ніби блукають отим неприємним візерунком у арці, хоча під ними – суцільний сірий у чорних крапках асфальт. Тут би їм відчути волю, тут би їм прямувати до мети – аж ні, полонив їх той візерунок, в’язнуть вони в ньому, як у багнюці, слідують його асиметричній логіці. Бернарде, щось як для андроїда ти аж занадто вразливий до клаптиковості покриття. Так чи як, але до старенької битої «Таврії», переобладнаної у кав’ярню на колесах – та ж диви, два з них порожні, аж ободи крізь стару гуму вп’ялися у асфальт – так от до неї по прямій чотири щирі кроки, але мої ноги тим візерунком, що залишився десь позаду у рухливій арці, нарахували кроків дрібних із дванадцять.
Кав’ярня якась непевна і невизначена, як і усе цим… ранком? Вечором? – Цим часом, так, все одно, як не крути, а клаптики, на які ми б’ємо добу, ніщо інше як частини цілого, часу, самі по собі вони нічого не варті. Час суцільний, якщо він взагалі існує, але наразі в цьому є сумніви – в нас із Бернардом так точно; кажуть, що й деякі науковці теж сповнилися останнім часом сумнівів щодо існування часу як такого, отак от! - і я уїдливо посміхнувся до тих науковців, а Бернард дипломатично втримався. Ми це вже майже довели; а ваші справи як?
Та ж ось і кав’ярня: пошарпана, перехняблена, колись біла, небрендована, навряд чи здатна рухатися або варити каву – ось така собі штукенція. Проте тхне тут кавою, таки тхне. І тхне негарно, до речі, негостинно якось. Та для початку – якщо за неіснування часу щось має початок, середину чи кінець – я погоджуюся і на те, що маю перед очима та вловлюю носом. Де ж той бариста забарився?
Ліве око якось домовилося із правим, і вони вдвох відшукали баристу – і бариста долучився до непевності і невизначеності персонажів, часу і місця. По-перше, стоїть якось осторонь і боком і руки тримає в кишенях; чи то має стосунок до кав’ярні, чи то не має – ані стверджувати, ані заперечувати це за такої відстані між «Таврією» та баристою я б не брався. Така собі прецезійно визначена відстань невизначеності, дистанція непевності. Тобто, «можливо, має стосунок». І волів би я, аби постать мала стосунок до «Таврії», але моє воління не має стосунку до цього стосунку.
По-друге, стать особи, яка, можливо, є баристою. Постать доволі висока; постава і форма – з самих невдалих. Сутула спина, випнутий живіт та пласкі, аж ніби підібгані сідниці. Проте, такі фігури трапляються і серед жінок, і поміж чоловіків. Вдягнена постать у спортивні чорні штані з білими лампасами, ніякий светр, зношені кросівки, безрукавку на синтепоні та таку собі ніби шапочку чорну. Унісекс. Може, і постать унісекс? Звертаюсь до постаті так, аби вона – якщо це бариста і прислухається, щоб почула, якщо двічі «ні», щоб не почула, ніби це я сам собі щось декламую чи декларую. Отож я так, більш жестами і мімікою та ледь чутно: «А виии….?»
- Дівчина, - рішуче і з відчутною образою в голосі відповіла постать. Власне, це дещо прояснювало ситуацію з унісексуальністю постаті та її вбрання, але до мого поточного інтересу дотичним не було. Хоча - тепер принаймні щось мало точну, беззаперечну і беззастережну визначеність… Ні, треба якесь таке собі зробити рятівне застереження, прошу, Бернарде: «взяти до уваги, що певні об’єкти за деяких обставин можуть мати окремі риси та/або функції інших об’єктів, неподібних до них та нетотожних їм». Дякую, Бернарде, ти – найкращий. І я кивнув дівчині у найбільш невизначений спосіб: і не схвально, і не з осудом, і невідомо, чи дійсно їй, так, безадресне «зрозуміло» у простір.
Та моєму Бернардові треба було іншого; в його голові щось ніби заклацало, і алгоритми, засновані на своєрідній логіці, притаманній цій місцевості між аркою та «Таврією», почали складатися в ромби, прямокутники і кола. Думка Бернарда слухняно линула стрілочками, що люб’язно вказали їй шлях до висновку у вишуканому і довершеному овалі: «постать/дівчина – має стосунок до кав’ярні». Проте я ніколи не був майстром отих дурнуватих блок-схем та алгоритмізації, логіка взагалі будь-яка – то не моє, на відміну від Бернарда, який комфортно почувався у її графічному відтворенні. І я просунувся далі у своїх вправах у міміці і жестах – а для андроїда, якщо я таки андроїд, це не абищо, правда ж, Бернарде? Отже, я звернувся – тепер вже точно – до дівчини, одночасно тицьнувши пальцем у криву і тьмяну вивіску із переліком напоїв: «Аааа…?»
- Так, - відповіла дівчина-бариста, певним чином зрозумівши мої дії та моє «Аааа…?». І вона підійшла до «Таврії» та розпочала маніпуляції. Я не знавець кавової машинерії та кавової справи або мистецтва, кому це як подобається, та віддаю перевагу ставленню до приготування кави як до мистецтва (Бернардові, як з’ясувалося, до кави було байдуже, і він втішився розвагами із блок-схемою, що врешті-решт привели його до небезпідставного висновку, що «Таврія» є його вимерлим пращуром). Дівчина між тим поралася із кнопками, краниками, пляшечками і пакетами у найменш вишуканий спосіб; доки розчулений Бернард милувався колись білим залізяччям, я з певним упередженням очікував результатів смикання, стукання, ляскання, хлюпання та розсипання. Аж ось дівчина протягнула мені білий стаканчик із світло-коричневою рідиною. На поверхні рідини застигла білувато-прозора кома, що складалася з дрібних бульбашок, наче хтось щиро плюнув у стаканчик. Здається, дівчина тільки смикала, стукала, ляскала, хлюпала і розсипала, вона ніби не плювала. Хіба Бернард? – Гей, Бернарде! - та він цілком поринув у дослідження системи живлення бортової електромережі свого предка, тож навряд чи це він. І я взяв стаканчик і знову звернувся до дівчини: «А….?»
- П'ятнадцять, - миттєво відреагувала вона, і ця відповідь – коротка, як крапка – справді поставила крапку всій невизначеності і непевності цього… так, звісно, ранку, чого ж іще? Стать баристи – «дівчина», її «так» та «15» виявилися точними, аж до секунди, координатами; вони покружляли недовго в голові андроїда Бернарда і склалися там у цілком пристойну систему координат. Бернард виявився у ній зайвим і безслідно зник. Прощавай-но, Бернарде, мені тебе не вистачатиме. «Таврія», втративши андроїда-нащадка, переконливо височіла переді мною монументом тупиковій гілці еволюції. Та все інше – я сам, арка, вулиця - знайшли своє місце у просторі. Питання часу як такого природно розрішилося на користь подальших сумнівів, а вони були настільки обґрунтованими, що собою цілком задовільно замінили будь-яку безсумнівність. Транспортні засоби, що рухалися вулицею, враз набули здатність постачати у необмеженій кількості гуркіт, торохкотіння, брязкіт, дзенькіт та гупання.
Добре знайома вулиця вела зі Сходу на Захід; туди, на Захід, рухався транспортний потік. Я повернувся і попрямував туди, де за останніми даними орієнтування на місцевості знаходилося сонце. Або повинно було знаходитися, але наразі за збігом обставин чи з певних причин опинилося деінде. Це вже його, сонця, проблеми. За три квартали мені повертати на Північ.
На ходу я відсьорбнув напій. Смак був таким же, як і колір: світло-коричневим.
2014 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
