Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Орієнтування на місцевості
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Орієнтування на місцевості
…Арка. Низенька стеля, вузький короткий тунель із запаморочливо рухливими стінами, далі – непевне світло. Те світло має форму трапеції – теж рухливої, вона вигинає свої боки та ніби тремтить, як жовклий листок на гілці, ось-ось відірветься. Клаптики асфальту формують асиметричний візерунок під ногами. Крок, ще крок. Візерунок лишає по собі неприємне відчуття. Щось із ним не те… Вулиця.
Вулиця широчезна і геть незнайома. Та й взагалі: це ранок чи вечір? Світло мерехтливе, ллється, наче мряка, з усіх напрямків, переливається і миготить злегка, як-от сполука прозорих рідин, що ледь помітними гнучкими струменями обтікають одна одну перед тим, як змішатися і породити розчин чи навіть нову речовину. Це світло тьмяне, якесь ніби вицвіле, але очі не розплющити, боляче від нього очам. Крізь примружені вії роздивляюся – так і видно, і стерпно. Так, це вулиця. Але яка вулиця, куди вона веде і що я тут роблю – невідомо. Інформація відсутня. Був би я роботом, заблимав би на моєму екрані зараз знак питання; і я так реалістично уявив той підозрілий знак пунктуації, що й дійсно він десь таки заблимав у полі мого зору. Не взявся я нічого стверджувати або спростовувати, але додав до інших припущень та гіпотез: я можу бути роботом. Андроїдом на ім’я… ну, наприклад, Бернард. Андроїд Бернард. Окей, продовжуємо дослідження.
Взагалі-то вулиця дивна: рухаються нею різні транспортні засоби у великій кількості, та всі в одному напрямку. Таке, загалом, можливе і я навіть таке вже десь бачив. Проте рухається весь цей натовп – а в ньому безліч гуркітливих, торохкітливих, брязкітливих та дзенькотливих засобів – без жодного звуку. Там он на дорозі яма чималенька, тут би і гупнути добряче автівці з неуважним чи байдужим чи заснулим водієм – аж ні, анічичирк. Але мені зараз треба іншого. Де б тут…
Аж ось воно, те, що я шукаю. Отуди б мені неслухняними ногами – до речі, ноги досі ніби блукають отим неприємним візерунком у арці, хоча під ними – суцільний сірий у чорних крапках асфальт. Тут би їм відчути волю, тут би їм прямувати до мети – аж ні, полонив їх той візерунок, в’язнуть вони в ньому, як у багнюці, слідують його асиметричній логіці. Бернарде, щось як для андроїда ти аж занадто вразливий до клаптиковості покриття. Так чи як, але до старенької битої «Таврії», переобладнаної у кав’ярню на колесах – та ж диви, два з них порожні, аж ободи крізь стару гуму вп’ялися у асфальт – так от до неї по прямій чотири щирі кроки, але мої ноги тим візерунком, що залишився десь позаду у рухливій арці, нарахували кроків дрібних із дванадцять.
Кав’ярня якась непевна і невизначена, як і усе цим… ранком? Вечором? – Цим часом, так, все одно, як не крути, а клаптики, на які ми б’ємо добу, ніщо інше як частини цілого, часу, самі по собі вони нічого не варті. Час суцільний, якщо він взагалі існує, але наразі в цьому є сумніви – в нас із Бернардом так точно; кажуть, що й деякі науковці теж сповнилися останнім часом сумнівів щодо існування часу як такого, отак от! - і я уїдливо посміхнувся до тих науковців, а Бернард дипломатично втримався. Ми це вже майже довели; а ваші справи як?
Та ж ось і кав’ярня: пошарпана, перехняблена, колись біла, небрендована, навряд чи здатна рухатися або варити каву – ось така собі штукенція. Проте тхне тут кавою, таки тхне. І тхне негарно, до речі, негостинно якось. Та для початку – якщо за неіснування часу щось має початок, середину чи кінець – я погоджуюся і на те, що маю перед очима та вловлюю носом. Де ж той бариста забарився?
Ліве око якось домовилося із правим, і вони вдвох відшукали баристу – і бариста долучився до непевності і невизначеності персонажів, часу і місця. По-перше, стоїть якось осторонь і боком і руки тримає в кишенях; чи то має стосунок до кав’ярні, чи то не має – ані стверджувати, ані заперечувати це за такої відстані між «Таврією» та баристою я б не брався. Така собі прецезійно визначена відстань невизначеності, дистанція непевності. Тобто, «можливо, має стосунок». І волів би я, аби постать мала стосунок до «Таврії», але моє воління не має стосунку до цього стосунку.
По-друге, стать особи, яка, можливо, є баристою. Постать доволі висока; постава і форма – з самих невдалих. Сутула спина, випнутий живіт та пласкі, аж ніби підібгані сідниці. Проте, такі фігури трапляються і серед жінок, і поміж чоловіків. Вдягнена постать у спортивні чорні штані з білими лампасами, ніякий светр, зношені кросівки, безрукавку на синтепоні та таку собі ніби шапочку чорну. Унісекс. Може, і постать унісекс? Звертаюсь до постаті так, аби вона – якщо це бариста і прислухається, щоб почула, якщо двічі «ні», щоб не почула, ніби це я сам собі щось декламую чи декларую. Отож я так, більш жестами і мімікою та ледь чутно: «А виии….?»
- Дівчина, - рішуче і з відчутною образою в голосі відповіла постать. Власне, це дещо прояснювало ситуацію з унісексуальністю постаті та її вбрання, але до мого поточного інтересу дотичним не було. Хоча - тепер принаймні щось мало точну, беззаперечну і беззастережну визначеність… Ні, треба якесь таке собі зробити рятівне застереження, прошу, Бернарде: «взяти до уваги, що певні об’єкти за деяких обставин можуть мати окремі риси та/або функції інших об’єктів, неподібних до них та нетотожних їм». Дякую, Бернарде, ти – найкращий. І я кивнув дівчині у найбільш невизначений спосіб: і не схвально, і не з осудом, і невідомо, чи дійсно їй, так, безадресне «зрозуміло» у простір.
Та моєму Бернардові треба було іншого; в його голові щось ніби заклацало, і алгоритми, засновані на своєрідній логіці, притаманній цій місцевості між аркою та «Таврією», почали складатися в ромби, прямокутники і кола. Думка Бернарда слухняно линула стрілочками, що люб’язно вказали їй шлях до висновку у вишуканому і довершеному овалі: «постать/дівчина – має стосунок до кав’ярні». Проте я ніколи не був майстром отих дурнуватих блок-схем та алгоритмізації, логіка взагалі будь-яка – то не моє, на відміну від Бернарда, який комфортно почувався у її графічному відтворенні. І я просунувся далі у своїх вправах у міміці і жестах – а для андроїда, якщо я таки андроїд, це не абищо, правда ж, Бернарде? Отже, я звернувся – тепер вже точно – до дівчини, одночасно тицьнувши пальцем у криву і тьмяну вивіску із переліком напоїв: «Аааа…?»
- Так, - відповіла дівчина-бариста, певним чином зрозумівши мої дії та моє «Аааа…?». І вона підійшла до «Таврії» та розпочала маніпуляції. Я не знавець кавової машинерії та кавової справи або мистецтва, кому це як подобається, та віддаю перевагу ставленню до приготування кави як до мистецтва (Бернардові, як з’ясувалося, до кави було байдуже, і він втішився розвагами із блок-схемою, що врешті-решт привели його до небезпідставного висновку, що «Таврія» є його вимерлим пращуром). Дівчина між тим поралася із кнопками, краниками, пляшечками і пакетами у найменш вишуканий спосіб; доки розчулений Бернард милувався колись білим залізяччям, я з певним упередженням очікував результатів смикання, стукання, ляскання, хлюпання та розсипання. Аж ось дівчина протягнула мені білий стаканчик із світло-коричневою рідиною. На поверхні рідини застигла білувато-прозора кома, що складалася з дрібних бульбашок, наче хтось щиро плюнув у стаканчик. Здається, дівчина тільки смикала, стукала, ляскала, хлюпала і розсипала, вона ніби не плювала. Хіба Бернард? – Гей, Бернарде! - та він цілком поринув у дослідження системи живлення бортової електромережі свого предка, тож навряд чи це він. І я взяв стаканчик і знову звернувся до дівчини: «А….?»
- П'ятнадцять, - миттєво відреагувала вона, і ця відповідь – коротка, як крапка – справді поставила крапку всій невизначеності і непевності цього… так, звісно, ранку, чого ж іще? Стать баристи – «дівчина», її «так» та «15» виявилися точними, аж до секунди, координатами; вони покружляли недовго в голові андроїда Бернарда і склалися там у цілком пристойну систему координат. Бернард виявився у ній зайвим і безслідно зник. Прощавай-но, Бернарде, мені тебе не вистачатиме. «Таврія», втративши андроїда-нащадка, переконливо височіла переді мною монументом тупиковій гілці еволюції. Та все інше – я сам, арка, вулиця - знайшли своє місце у просторі. Питання часу як такого природно розрішилося на користь подальших сумнівів, а вони були настільки обґрунтованими, що собою цілком задовільно замінили будь-яку безсумнівність. Транспортні засоби, що рухалися вулицею, враз набули здатність постачати у необмеженій кількості гуркіт, торохкотіння, брязкіт, дзенькіт та гупання.
Добре знайома вулиця вела зі Сходу на Захід; туди, на Захід, рухався транспортний потік. Я повернувся і попрямував туди, де за останніми даними орієнтування на місцевості знаходилося сонце. Або повинно було знаходитися, але наразі за збігом обставин чи з певних причин опинилося деінде. Це вже його, сонця, проблеми. За три квартали мені повертати на Північ.
На ходу я відсьорбнув напій. Смак був таким же, як і колір: світло-коричневим.
2014 р.
Вулиця широчезна і геть незнайома. Та й взагалі: це ранок чи вечір? Світло мерехтливе, ллється, наче мряка, з усіх напрямків, переливається і миготить злегка, як-от сполука прозорих рідин, що ледь помітними гнучкими струменями обтікають одна одну перед тим, як змішатися і породити розчин чи навіть нову речовину. Це світло тьмяне, якесь ніби вицвіле, але очі не розплющити, боляче від нього очам. Крізь примружені вії роздивляюся – так і видно, і стерпно. Так, це вулиця. Але яка вулиця, куди вона веде і що я тут роблю – невідомо. Інформація відсутня. Був би я роботом, заблимав би на моєму екрані зараз знак питання; і я так реалістично уявив той підозрілий знак пунктуації, що й дійсно він десь таки заблимав у полі мого зору. Не взявся я нічого стверджувати або спростовувати, але додав до інших припущень та гіпотез: я можу бути роботом. Андроїдом на ім’я… ну, наприклад, Бернард. Андроїд Бернард. Окей, продовжуємо дослідження.
Взагалі-то вулиця дивна: рухаються нею різні транспортні засоби у великій кількості, та всі в одному напрямку. Таке, загалом, можливе і я навіть таке вже десь бачив. Проте рухається весь цей натовп – а в ньому безліч гуркітливих, торохкітливих, брязкітливих та дзенькотливих засобів – без жодного звуку. Там он на дорозі яма чималенька, тут би і гупнути добряче автівці з неуважним чи байдужим чи заснулим водієм – аж ні, анічичирк. Але мені зараз треба іншого. Де б тут…
Аж ось воно, те, що я шукаю. Отуди б мені неслухняними ногами – до речі, ноги досі ніби блукають отим неприємним візерунком у арці, хоча під ними – суцільний сірий у чорних крапках асфальт. Тут би їм відчути волю, тут би їм прямувати до мети – аж ні, полонив їх той візерунок, в’язнуть вони в ньому, як у багнюці, слідують його асиметричній логіці. Бернарде, щось як для андроїда ти аж занадто вразливий до клаптиковості покриття. Так чи як, але до старенької битої «Таврії», переобладнаної у кав’ярню на колесах – та ж диви, два з них порожні, аж ободи крізь стару гуму вп’ялися у асфальт – так от до неї по прямій чотири щирі кроки, але мої ноги тим візерунком, що залишився десь позаду у рухливій арці, нарахували кроків дрібних із дванадцять.
Кав’ярня якась непевна і невизначена, як і усе цим… ранком? Вечором? – Цим часом, так, все одно, як не крути, а клаптики, на які ми б’ємо добу, ніщо інше як частини цілого, часу, самі по собі вони нічого не варті. Час суцільний, якщо він взагалі існує, але наразі в цьому є сумніви – в нас із Бернардом так точно; кажуть, що й деякі науковці теж сповнилися останнім часом сумнівів щодо існування часу як такого, отак от! - і я уїдливо посміхнувся до тих науковців, а Бернард дипломатично втримався. Ми це вже майже довели; а ваші справи як?
Та ж ось і кав’ярня: пошарпана, перехняблена, колись біла, небрендована, навряд чи здатна рухатися або варити каву – ось така собі штукенція. Проте тхне тут кавою, таки тхне. І тхне негарно, до речі, негостинно якось. Та для початку – якщо за неіснування часу щось має початок, середину чи кінець – я погоджуюся і на те, що маю перед очима та вловлюю носом. Де ж той бариста забарився?
Ліве око якось домовилося із правим, і вони вдвох відшукали баристу – і бариста долучився до непевності і невизначеності персонажів, часу і місця. По-перше, стоїть якось осторонь і боком і руки тримає в кишенях; чи то має стосунок до кав’ярні, чи то не має – ані стверджувати, ані заперечувати це за такої відстані між «Таврією» та баристою я б не брався. Така собі прецезійно визначена відстань невизначеності, дистанція непевності. Тобто, «можливо, має стосунок». І волів би я, аби постать мала стосунок до «Таврії», але моє воління не має стосунку до цього стосунку.
По-друге, стать особи, яка, можливо, є баристою. Постать доволі висока; постава і форма – з самих невдалих. Сутула спина, випнутий живіт та пласкі, аж ніби підібгані сідниці. Проте, такі фігури трапляються і серед жінок, і поміж чоловіків. Вдягнена постать у спортивні чорні штані з білими лампасами, ніякий светр, зношені кросівки, безрукавку на синтепоні та таку собі ніби шапочку чорну. Унісекс. Може, і постать унісекс? Звертаюсь до постаті так, аби вона – якщо це бариста і прислухається, щоб почула, якщо двічі «ні», щоб не почула, ніби це я сам собі щось декламую чи декларую. Отож я так, більш жестами і мімікою та ледь чутно: «А виии….?»
- Дівчина, - рішуче і з відчутною образою в голосі відповіла постать. Власне, це дещо прояснювало ситуацію з унісексуальністю постаті та її вбрання, але до мого поточного інтересу дотичним не було. Хоча - тепер принаймні щось мало точну, беззаперечну і беззастережну визначеність… Ні, треба якесь таке собі зробити рятівне застереження, прошу, Бернарде: «взяти до уваги, що певні об’єкти за деяких обставин можуть мати окремі риси та/або функції інших об’єктів, неподібних до них та нетотожних їм». Дякую, Бернарде, ти – найкращий. І я кивнув дівчині у найбільш невизначений спосіб: і не схвально, і не з осудом, і невідомо, чи дійсно їй, так, безадресне «зрозуміло» у простір.
Та моєму Бернардові треба було іншого; в його голові щось ніби заклацало, і алгоритми, засновані на своєрідній логіці, притаманній цій місцевості між аркою та «Таврією», почали складатися в ромби, прямокутники і кола. Думка Бернарда слухняно линула стрілочками, що люб’язно вказали їй шлях до висновку у вишуканому і довершеному овалі: «постать/дівчина – має стосунок до кав’ярні». Проте я ніколи не був майстром отих дурнуватих блок-схем та алгоритмізації, логіка взагалі будь-яка – то не моє, на відміну від Бернарда, який комфортно почувався у її графічному відтворенні. І я просунувся далі у своїх вправах у міміці і жестах – а для андроїда, якщо я таки андроїд, це не абищо, правда ж, Бернарде? Отже, я звернувся – тепер вже точно – до дівчини, одночасно тицьнувши пальцем у криву і тьмяну вивіску із переліком напоїв: «Аааа…?»
- Так, - відповіла дівчина-бариста, певним чином зрозумівши мої дії та моє «Аааа…?». І вона підійшла до «Таврії» та розпочала маніпуляції. Я не знавець кавової машинерії та кавової справи або мистецтва, кому це як подобається, та віддаю перевагу ставленню до приготування кави як до мистецтва (Бернардові, як з’ясувалося, до кави було байдуже, і він втішився розвагами із блок-схемою, що врешті-решт привели його до небезпідставного висновку, що «Таврія» є його вимерлим пращуром). Дівчина між тим поралася із кнопками, краниками, пляшечками і пакетами у найменш вишуканий спосіб; доки розчулений Бернард милувався колись білим залізяччям, я з певним упередженням очікував результатів смикання, стукання, ляскання, хлюпання та розсипання. Аж ось дівчина протягнула мені білий стаканчик із світло-коричневою рідиною. На поверхні рідини застигла білувато-прозора кома, що складалася з дрібних бульбашок, наче хтось щиро плюнув у стаканчик. Здається, дівчина тільки смикала, стукала, ляскала, хлюпала і розсипала, вона ніби не плювала. Хіба Бернард? – Гей, Бернарде! - та він цілком поринув у дослідження системи живлення бортової електромережі свого предка, тож навряд чи це він. І я взяв стаканчик і знову звернувся до дівчини: «А….?»
- П'ятнадцять, - миттєво відреагувала вона, і ця відповідь – коротка, як крапка – справді поставила крапку всій невизначеності і непевності цього… так, звісно, ранку, чого ж іще? Стать баристи – «дівчина», її «так» та «15» виявилися точними, аж до секунди, координатами; вони покружляли недовго в голові андроїда Бернарда і склалися там у цілком пристойну систему координат. Бернард виявився у ній зайвим і безслідно зник. Прощавай-но, Бернарде, мені тебе не вистачатиме. «Таврія», втративши андроїда-нащадка, переконливо височіла переді мною монументом тупиковій гілці еволюції. Та все інше – я сам, арка, вулиця - знайшли своє місце у просторі. Питання часу як такого природно розрішилося на користь подальших сумнівів, а вони були настільки обґрунтованими, що собою цілком задовільно замінили будь-яку безсумнівність. Транспортні засоби, що рухалися вулицею, враз набули здатність постачати у необмеженій кількості гуркіт, торохкотіння, брязкіт, дзенькіт та гупання.
Добре знайома вулиця вела зі Сходу на Захід; туди, на Захід, рухався транспортний потік. Я повернувся і попрямував туди, де за останніми даними орієнтування на місцевості знаходилося сонце. Або повинно було знаходитися, але наразі за збігом обставин чи з певних причин опинилося деінде. Це вже його, сонця, проблеми. За три квартали мені повертати на Північ.
На ходу я відсьорбнув напій. Смак був таким же, як і колір: світло-коричневим.
2014 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
