Лілю, моя літературна доню, (у дечому ти ще доросліша за мене).Хай твоя ЛГ не наближається надто близько до об"єкта своїх "вожделений", бо її може чекати сильне розчарування. Але з другого боку, це розчарування може вилитись у страждання і могутню поезію, бо тільки пройшовши через страшні любовні муки, які межують зі смертю, можна створити щось справжнє, нетлінне... Хай будуть благословенні наші страждання! А ми мусимо вибирати, чи жити у щасті і не писати, але мати реальне кохання чи не мати його і писати -ідеалізуючи - щось справді велике... А може і не ідеалізуючи - бо я добре знаю свій об"єкт - вона не є ідеальною в житті, як і я, але нарокована мені бути Музою.
Нещодавно читав про Лейлу і Меджнуна. Вони кохали одне одного, особливо він, поет. Її віддали заміж за іншого. Меджнун страждав і писав, жив у пустелі. Його вірші були в усіх на устах. Лейла жила з нелюбом, звиклася. А Меджнун доходив до божевілля у пустелі.
Одного разу мати Лейли, жаліючи Меджнуна, попрохала її з"їздити до нього в пустелю, порадувати його. Лейла поїхала, але коли побачила його, то зрозуміла, що вона йому вже не потрібна - жива, реальна, зі своїми недоліками. Він настільки звикся зі своїми страджаннями і нещасним коханням, в якому ідеалізував її, що не хотів уже виходити із того стану. Вони не зазнали реального щастя, але почуття, яке вона породила, знайшло своє відображення у віршах, які через страждання обезсмертили його і її. Хтось нарокований бути нам другою половиною, а хтось - Музою. Чудово було б, якби це поєдналося в одній людині, але частіше реальне життя руйнує ідеали і вони залишаються лише у творчості і в уяві творця поезій.))))))))))))))

Так правдиво, душевно, хоча з сумом , вириваються слова з люблячої душі...