Сьогодні я знову іду зі шпиталю. Серце переповнене болем , голова важкими думками. Десь на підсвідомості помічаю, що єдині босоніжки уже зовсім розлізлися – не витримали моєї біганини, а були м’якенькими, зручними і допомагали мені у щоденних мандрах.
Минаю ошатну споруду обласної ради і переходжу на протилежну сторону – до Алеї Небесної Сотні. Стіна плачу з якої, на нас живих, дивляться усміхнені, добрі обличчя наших героїв, які не побоялися кинути страшній системі виклик і пішли під кулі, віддали своє життя, щоб Україна почала нині прозрівати. Ось вони - любі наші бандерівці з усіх куточків нашої країни – просвітлені лиця, сяючі погляди, замріяні, довірливі. Сльози навертаються на очі щоразу – ніяково перед ними, бо я уже немолода – живу, а їх немає. Ловлю себе на думці,що можливо поряд з ними стояла на Майдані у грудні, на лютому морозі у січні - під час подій на Грушевського. Тоді зі сцени Майдану прозвучало, що не можна допустити, щоб нас було менше п’яти тисяч , бо влада піде на зачистку . Купила валянки і поїхала, бо там разом з усіма було морально легше. Такої кількості одухотворених і красивих молодих облич, як на Майдані, я не бачила ніде і ніколи. І от тепер ці очі дивляться мені у душу і ніби запитують, чи так усе іде в країні, як вони хотіли, чи не зраджуємо ми їх, чи робимо усе можливе, кожен на своєму місці, для подолання жахливих наслідків правління попередніх президентів України… Наприкінці Алеї список, вінки і світлини воїнів Небесного батальйону – тих хто загинув у збитому літаку і у боях на Сході нашої країни. Важко дивитися їм у очі. Гнітюча провина перед ними не покидає зболене серце. Адже , коли б ми – старше покоління не мирились з виродками на усіх рівнях влади, не терпіли, не мовчали, то цієї сьогоднішньої трагедії в Україні могло б не бути. Кожен дбав про своє корито, оберігав своє маленьке щастячко – домовлявся зі своєю совістю і от дожились, що ховаємо найкращих – цвіт нашої землі.
Іду повз цю Алею майже щодня у шпиталь і назад і щоразу нелегкі думи, і питання – на які не знаходжу поки-що відповіді, бідують у моїй голові. У шпиталь везу урожай із свого саду – малину, яблука, груші і ранній виноград . Усе органічно-чисте і дуже потрібне для відновлення здоров’я нашим пораненим захисникам, нашим героям.
Чоловік довозить сумки до маршрутного таксі , що у м. Підгородному, на кінцевій зупинці - пл. Островського пересідаю у трамвай , виходжу на проспекті Кірова, а там уже до шпиталю рукою подати. Хотілось би придбати танк для армії чи БТР, але що я можу за свою мізерну пенсію. Допомагаю звичайно і грошима, як можу, але в основному плодами своєї праці.
Скільки небайдужих людей об’єднала ця біда – доглядають, годують, прибирають, ремонтують, підтримують морально, купують дороге обладнання, інвалідні коляски, хірургічні інструменти, приносять продукти і одяг. На території шпиталю, попри усі важкі поранення, усю біду – панує атмосфера єдності, піклування, добра, людяності. Головне, що більшість поранених після одужання мають тверді наміри повернутись у зону бойових дій, бо там на них чекають друзі. І 19-річний Володя, який понад усе мріяв стати професійним військовим, а нині важко поранений у обидві ноги, переніс кілька складних операцій і ще декілька днів тому лежав нерухомий і блідий, а сьогодні з двома забинтованими ногами переміщається уже у інвалідному візку, як Шумахер, викликає подив і захоплення. У цих надзвичайно складних для країни випробуваннях народжується нація.
Отак вкотре переварюючи у собі усе побачене і почуте я іду вздовж нашої Алеї Героїв і наближаюся до трамвайної зупинки. Там, як завжди, у цей передобідній час не дуже гамірно, то ж добре чути усім, як огрядний, немолодий чоловік, схожий з вигляду на партійного функціонера у минулому намагається втокмачити жіночці, яка явно слабенько йому апелює, що « сейчас в Украине идет гражданская война. Вот так было, когда в 1918 году Петлюра-изменник удрал с центральной України, я хорошо знаю историю». І ще на такий кшталт декілька «глибокодумних» , на його погляд, зауважень. Жіночка тихим голосом намагається йому щось доказувати, але марно.
Я не витримую,підходжу до них і запитую: - А історію України, яку Ви переповідаєте у Москві писали, чи не так? І таке мене зло взяло: - А щоб детально узнати хто у кого стріляє і з якої сторони, то не могли б Ви «вельмишановний» підняти свій зад і пройти триста метрів у шпиталь. Там Ви отримаєте усю інформацію від поранених –хто у кого і чим. –
- «Не устраивайте здесь митинг» - верещить продавець газет . «Знавець» історії багровіє і намагається спопелити мене поглядом, а жіночка – його опонент радіє неочікуваній підтримці.
А я уже не можу і не хочу стримуватись: - За що ви ненавидите Україну? Їсте наш хліб, користуєтесь усіма її благами і гудите цю землю на кожному кроці. Скільки вас таких, що чекають не дочекаються кремлівського ірода і злочинця. Як же ця свята земля підніметься з колін, коли ви – п’ята колона знищуєте її своєю ненавистю. І от дивина – мене підтримує ще одна жінка, а потім ще одна і нас уже четверо, а це уже сила. Чолов’яга піднімається з лавочки і чвалає до переходу, таке враження, що він і не збирався нікуди їхати. А я повертаюся до жінок і запитую: - А хіба так страшно встати на захист своєї історії, землі, майбутнього?
Не мовчіть, мої хороші, коли чуєте такі просторікування, вони сьогодні дуже небезпечні. Нехай бачать наші вороги, що нас багато і ми даємо їм гідну відсіч». Ця маленька перемога піднімає настрій, трамвай затримується і на зупинці на цей час зібралося уже немало люду .
Але на цьому добрі новини на цей день скінчилися, бо сідаю я у своє маршрутне таксі, що іде на м. Підгородне. А там я слухаю таке, що не передати. У мене враження, що попала у божевільню. Одна пасажирка жаліє за тим, що Ленін помер, бідкається, що коли б не помер так невчасно, то усе було б у нас по іншому . На моє зауваження, що від дати смерті пройшло майже сто років, вона визвіряється на мене і каже, що я хоч і вчителька, але нічого не розумію. Я за професією інженер - будівельник, але змовчала – вчителька, той вчителька. Ще одна , та що сиділа позаду мене починає розповідати, що їй телефонувала племінниця з Донбасу, і розказує, що там за Україну уже воюють американці і німці і вони знущаються над жителями і чинять всякі звірства по відношенню до місцевого населення. Третя , змірявши усіх презирливим поглядом, каже,що за те, що Янукович зробив дорогу у Підгородному, то ми повинні його у зад цілувати, а ми невдячні, четверта спродавшись на ринку – бідкається,що не буде чим за газ платити, що були б сиділи мовчки без усяких Майданів і було б хоч і бідно, але спокійно. При слові Майдан більшість з них аж підскакують на сидіннях і починають навипередки розказувати, що там їм - на Майдані, щось підливали і підсипали. Ми з водієм намагаємося хоч зрідка вкинути якісь фрази, щоб їх привести до тями, але нас ніхто не чує. Я подумала, що не потрібно їхати на Донбас, щоб побачити сепаратистів. Ось вони – переді мною – хижі і жалюгідні водночас. Заплющила очі і уявила сяючі обличчя Небесної Сотні і Небесного батальйону - у душу увійшов спокій. Отакі вони реалії одного буденного дня.

2.08.2014р. Надія Таршин