Жахливі сталінські репресії не оминули і нашу родину, хоч батько з 1941 по 1946рр. служив у Радянській Армії, з кровопролитними боями відступав до Москви, а потім дійшов до Берліна, був поранений, мав урядові нагороди. Та ніякі його заслуги не допомогли врятувати від Сибіру його стареньку матір – Галайко Пелагею, яку депортували у Хабаровський край на лісоповал з донькою Марією у жовтні 1949 року. Було моїй бабусі на той час сімдесят років, мала вона вісім дітей і дванадцять онуків. Троє найменшеньких свої діток народила уже після сорока років, коли дід мій - Микита повернувся із заробітків з далекої Канади з порожньою торбинкою за плечима.
Моя бабуся Палажка була дуже шанованою людиною не тільки у своєму селі , але і у всіх навколишніх селах, бо ні одна жінка, яка народжувала немовля, не обходилась без її,
Богом даного таланту повитухи. Дві її найменші доньки були в УПА зв’язковими і за це бабусю висилали.
Десятого жовтня 1944 року їх обох забрали у НКВД – Надію і Тетяну. Надії було двадцять три роки, а Тетяні – двадцять один. У той день заарештували семеро дівчат у селі. Усіх їх утримували у казематах замку князів Чарторийських у сусідньому м. Клевань 1 і піддавали нелюдським тортурам. Допитували уночі, моторошні крики, зойки розносились по всій окрузі. Чула і моя баба, як катують її дітей, бо від її хати до замку – півкілометра, не більше. Люди у селі вночі боялися виходити з домівок, бо чути нелюдські зойки було понад силу. Надію катували з особливою жорстокістю, бо у них була уже інформація, що вона кохає Перцова Володимира (брата моєї мами), а він очолював службу безпеки боївки і попри усі засідки, які вони на нього влаштовували, впіймати його не могли. Тетяну били менше, бо була маленька, худенька і їй вдалося зменшити собі вік, у них вона проходила, як неповнолітня. Потім дівчат катували у тюрмах мм..Дубно, Рівне, Дніпропетровськ, Херсон. Під час таких нелюдських знущань Надії відбили нирки. Померла вона у тюрмі у м. Херсоні. Коли батько після демобілізації у 1946 році приїхав до неї у тюрму на побачення, то йому на тюремному кладовищі показали спільну могилу і металеве табличку з номером. Тетяна була засуджена на десять років і відбувала покарання у Магадані, а після виходу на волю не мала права залишати Магаданську область ще десять років.
Посадили у тюрми і вислали до Сибіру майже увесь наш куток, це були великі сім’ї де було багато дітей і тільки одиниці з них повернулися через десятки років назад, у рідне село.
Трагедія батькової родини і його самого це тільки невеликий епізод, а скільки ні в чому неповинних сімей перемолола репресивна сталінська машина, скільки покалічила душ і приписала злочинів, яких вони ніколи не робили.

Ось історична світлина, її надіслала моєму батькові із заслання сестра Марія у 1955 році. Сестрі Тетяні після звільнення дозволили провідати у Хабаровському краї стареньку матір, і з приводу цієї радісної події і була зроблена світлина.
Мені було шість років, але я добре пам’ятаю, як усі сусіди позбігались до нас у хату,щоб побачити,своїх рідних і сусідів, які у засланні у далекому і холодному Сибіру .
У центрі другого ряду сидить моя бабуся, зліва її дочка Тетяна, справа майбутній чоловік Тетяни – донський козак – Лебедєв Іван (познайомилися у тюрмі). Біля Івана – чоловік моєї тітки Марії – Оверко Середа. У першому ряду у центрі у вишиванці – найшанованіший чоловік у нашому селі на той час – кавалер трьох орденів Слави Нечипорів Андрій, якого односельчани вибрали церковним старостою, а через короткий проміжок часу НКВД звинуватило його у допомозі УПА і з дружиною Ольгою і сином Сергієм вислали. Від образи, уже після повної реабілітації, він у рідне село не повернувся, так і помер на чужині. Андрій і Ольга були найближчі мамині друзі. Зліва від Андрія сидить ще одна мамина подруга Кравець Віра, справа моя тітка Марія(Мариська), а біля неї донька Віри – Галина. У верхньому ряду справа – дружина Андрія Ольга і син Сергій. І Галину і Сергія вивези малолітніми дітьми. У тому ж верхньому ряду, тільки зліва, третя – рідна сестра моєї другої бабусі - Дуня Прокопчук з дітьми. Її також вивезли з двома малолітніми доньками – Ольгою і Софією, сина Олександра засудили, старший син підірвався на міні , а чоловіка Макара убили.
На цій світлині, окрім двох жінок зліва у першому і другому ряду, усі з нашого села, але не усіх я, на превеликий жаль, можу нині згадати, хоч мама про усіх розповідала. Ось вони – бандерівці з мого села, якими і досі наші вороги залякують несвідомих українців, які уперто не хочуть знати правду про ті часи – геноциду нашого народу. Окрім Магадану і Хабаровська мої односельчани були вислані у Караганду і Якутію.
Отака вона сумна, історія однієї світлини, як і сумна історія мого розтерзаного села, та його героїчних жителів, нащадки яких тепер розкидані по цілому світові.

2012р. Надія Таршин