І
Існує нібито сім’я.
Усі далеко і високо...
А як буває одиноко,
я згадую:
              – Це ти?
                            – Це я!

І в цьому істина проста.
Звела нас доля на години
і залишила
                     ...роковини
і ледь опалені уста.

І цілий рік – рука в руці,
коли у лічені секунди
ми дихали на повні груди.

І погляд вічності в кінці.
І як русалки у ріці,
тебе ніколи вже не буде.

               ІІ
За ланню не полює Артеміда
і Аталанту не жене Актей.
Данайцями забута Енеїда,
у Пенелопи – милий не Еней.

У віщі сни являється Медуза...
Але ніколи не явилась ти
як інколи повинні давні друзі
луною не почутого прости.

Нічого проти вічності не маю.
Але не уявляю на землі
оази у пустелі, у імлі,
що краща від існуючого раю.

І як у пеклі, серед ночі, часом,
ота Горгона...
– Господи, боронь, –
і, як ласо, охоплює щоразу,
і опікає душу, як вогонь.

Але у діалозі мало дива:
– Ти хто?
          – А ти?
               – Я вічності зима.
Її і заглушити неможливо,
але і чути сил уже нема.

І приступом глухої ностальгії
охоплює забуте почуття...
Але туди немає вороття.

І туманіють силуети мрії –
у юності утрачені надії,
у вічності украдене життя.

                              2014