Ранок виявився метушливим — звечора не було світла, тож костюми самодіяльних артистів були непопрасовані.
Втім, якось спакувавшись, всілися у свій транспортний засіб і поїхали. Погода того дня виявилась чудесною — нічого не нагадувало про вчорашню зливу. Розпогодилося, сонце усміхалося крізь вікно автомобіля, мандрівні музики зітхнули з полегшенням — їдуть...
На найближчому перехресті машина зупинилася, аякже — червоне світло! Перехожі, не поспішаючи, переходили дорогу. Зелене...
Та що ж це, лишенько! Автомобіль стоїть як на виставці — ані руш з місця! Що тут почалося — звуки автомобільних клаксонів розлилися голосними переспівами, а водії, повихилявшись з вікон своїх авт, доповнювали навколишній гамір словесними бравадами. Зрозумівши, що треба щось робити, водій скомандував, щоб усі вийшли та допомогли йому відкотитити машину на узбіччя. Потім, трішки покопирсавшись під капотом та усунувши проблему, скомандував: “Усі по місцях!”. Автомобільчик весело загуркотів мотором і заторохтів вулицею. Та втрапивши раз під “червоне” світло, воно супроводжуватиме усю дорогу. Тож машину і штовхали, і підпихали доти, поки не приїхала аварійка.
Сівши при дорозі на свої пакунки, подорожні задумалися. Посхилявши голови докупки, тихо радилися, часом хтось більш зденервований мандрівкою вигукував голосніше за інших. Вирішили кликати на допомогу друзів. За деякий час новеньке імпортне авто без пригод відвезло мандрівних артистів на місце їхнього виступу.

А там вже вирувало море людей — багато з них було у вишиванках. Обабіч невисокого дерев'яного помосту, що мав слугувати сценою, стояли прості селянські вози, а на них розкладено усілякого добра, як на виставці. Позаду них козаки запалили багаття і варили куліш, пахощі якого лоскотали носи поважних дядьків та їхніх дружин. Свято щойно розпочалось, а небо знову підступно захмарилось. За годину вже й дощик почав накрапати. Ще за мить — влило як “з відра”. Хто приїхав власною машиною, мав можливість сховатися у салоні авта. Власники підвод швидко позбирались та поїхали. Козаки шукали, де б сховати від дощу майже зварений куліш, а хто не мав де бігти, рятувався від негоди на імпровізованій сцені. Ненадійне перекриття, набравши дощової води, не витримало і завалилося. Високі чоловіки руками підпирали балки, як міфічні атланти небо. Простоявши так мало не годину, усі зрозуміли, що свята вже не буде. Тож кожен став подумувати про те, як вибиратися із цієї завороженої на дощ місцевості. Декілька машин, що залишились, не могли умістити всіх бажаючих поїхати, тож люди вирушили у дорогу пішки.
Мандрівні музики прибилися до гурту козаків і напросилися на козацьку юшку, приправлену чим'сь міцненьким. Розігрівши горлянки, заспівали української пісні: “Ой на, ой на горі там женці жнуть. Ой на, ой на горі там женці жнуть. А попід горою, яром-долиною козаки йдуть”. Десь за годину рятівного спілкування, приїхало новеньке імпортне авто.
Дорога м'яко стелилася під колесами машини, заколисуючи втомлених подорожніх. Світлофори вмикали тільки зелене світло — червоного на нині було досить )

27. 09. 2014