« Там дівча ходило босе,
білу ніжку прокололо.»

Д. Павличко

                              І
Осінь пише образи крилаті
у далеких обріях землі.
Відлетіли перші журавлі
і останні зграї винувато
в небесах курликають жалі.
В’януть коси білої берези
і жовтіє вересневий лик.
Жовтень ще до осені не звик.
П’яний вітер, вчора ще тверезий
шарудить у кучерях осик.
І журба не оминає краю.
Ронять сльози ще скупі дощі.
Щедра осінь роздає плащі.
Перша фаза битви з урожаєм
виграна коржами у печі.
Літні діти неймовірно щирі
до якоїсь гавані летять
мріями із осені у вирій,
із любов’ю до життя і миру
носяться ключами лебедят.

                              ІІ
Цього року осінь партизанить.
Багрянцем умились шахтарі.
Виють «гради» і у серце ранить
ранніми ракетами зорі.
Осінь і наліво, і направо
роздає граблі і рогачі.
Наступає на граблі держава,
рогачами б’ються діячі.
Осінь червоніє, що свободу
продають Росії по рублю,
що беззуба лірика бомонду
заглядає в зуби москалю.
Із-за тину зиркають сусіди,
ласі на скоромне і чуже
упритиск до горла із ножем,
і конем це лихо не об’їдеш,
як сюди повадилось уже.
Не пускає осінь у Європу.
Грається «містралями» Париж.
Під фанеру танці, – опа-опа,
а у голові, – шумєл камиш.
Ми ще уповаємо на осінь,
бо надії іншої нема.
То війна, а то зима на носі.
Так і сяк – і холод, і пітьма.
Впали роси на жита. І осінь
ронить самоцвіти у покоси
на кривавій нічиїй межі.
Стерні покололи босі ноги
біженцям. І зчовгані пороги
оббивають найманці чужі.

                              09.2014