За змарновані дні і бажання безкарні
За раптовим рахуноком оплатиш усе...
В паралельному світі, що зветься лікарня,
Зупиняється час. Не летить, а повзе.

Тільки тут усвідомиш, які ж вони гарні -
Кольорові штрихи завіконних довкіль...
В паралельному світі, що зветься лікарня,
Є щось трохи від пекла - самотність і біль.

1

І цілий світ – в однім вікні:
Похмуре небо, гілка дуба…
На білім тлі – картина люба,
Коли в полон узяті дні.

І ночі взяті у полон…
Вікно та дуб – одна утіха.
Самотньо, порожньо і тихо,
І забуття коротке – сон.

Підкрався жовтень кошеням,
Руденьким, лагідним і мокрим,
Його сліди – краплинки охри.
І дуб світлішає щодня.

І стільки радісних картин
Уява прагне малювати
У межах білих стін палати.
І лиш вікно… і дуб один.

2

Хмаринко, не торкайся мого дуба.
Чи я ревную? От іще дива!
Боюся, щоб скуйовдженого чуба
Не прорідила осінь дощова.

Щоб він аж до весни такий розлогий
Свої розкішні кучері зберіг.
Мене вже тут не буде, та нічого,
Хай ще когось розрадить на порі.

І ти його минай, осінній вітре,
Вже вирвав золотинку не одну.
Бо взимку ще збіднішає палітра,
Нехай хоч він розбавить білизну,

Аби у стінах білої палати,
Когось, як і мене, розрадив дуб,
Щоб за вікном картину споглядати,
Яскраву, кольорову – не бліду.

3

Заглянув місяць у вікно,
Сумний і кругловидий.
Біліють щоки, як вапно.
Привіт, не бачились давно,
Давай зірки ловити.

А він зажурений такий,
Неначе маска міма:
«Покрали хмари всі зірки,
Й мене забрали б залюбки –
Не панькався із ними.

Скривив гримасу, налякав,
Вони і розповзлися.
Та не пробитися зіркам,
Лиш де-не-де, то тут, то там –
Уважно придивися.»

І я вдивляюся у даль,
Шукаю в небі зорі,
Та тільки місяць, як медаль…
Плаксива осінь молода
Розприндилась надворі.

4

На небі прояснилося, і дуб
До мене посміхнувся золотаво.
Пережили і дощ ми, і біду,
І наче не такі вже кепські справи.

І в мене прояснилося в душі,
У тому, дубе, є й твоя заслуга.
Коли була у болю на межі,
Ти був мені за лікаря і друга.

Тобі я сповідалася вночі,
Коли і не писалося й не спалось.
Це ти виймав легесенько мечі
Невидимі, що в мене повпивались.

Ти стійкості і мужності навчив
Своєю непорушністю святою.
Зачинену в неволі без ключів
У ката довгокосого відстояв.

… Дерева в лікарняному саду –
Здається, я й не бачила гарніших.
Ти знаєш, дубе, завтра я піду,
А ти тут стій розрадою для інших.


5

Дивлюся, як народжується сонце…
Попереду спішать його гінці –
Ще заспані рожеві промінці.
Все міниться і грає, ніби сон це.

У час, як сонця визирне окраєць,
У неба є багато кольорів
Ще очі не сліпить о цій порі
В рожево-фіолетовім багрянець.

І листя дуба барвами заграє,
Коли на нього промінь упаде,
Вже золотом умите де-не-де.
А сонце вже висить над небокраєм.

І горде, і величне, наче витязь,
Гінців своїх угору поведе…
Якщо проспав це таїнство, то вдень
Не дасть на себе сонце подивитись.

6

У всього свій кінець і свій початок,
Завжди світанок змінює пітьму…
Ну що, мій дубе, будемо прощатись,
Тебе я на прощання обійму.

Мені вже час, та я ще повернуся,
Дороги, кажуть, іншої нема.
До тебе знов душею пригорнуся,
А ти тримай мене, як і тримав.

Ти допоможеш впоратися з болем,
А потім на прощання обіймеш.
Такі як ти, не зраджують ніколи,
І вдячності моїй немає меж…