Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я піднявся вже у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я піднявся вже у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
2025.11.16
12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
2025.11.16
11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
2025.11.16
10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Строкань (1977) /
Проза
Она
Это она.
В сиреневом, фиолетовом, розовом. Вдыхающая или выдыхающая, рядом, в метро, за спиной. Запахом и ощущением. И ты хочешь обернутся и не оборачиваешься. Ловишь отражения в тёмном стекле и переворачиваешь страницу. Так и живёшь. Ощущением. Случайной встречей.
Она.
Радует своим присутствием. Просто потому что рядом. Печалит оттого, что не здесь. Просто потому что нет. И не знаешь почему, пока она не приедет и ты не поймёшь, почему ты рад. Не важно на сколько, на мгновение или на год.
Она курит. И ты хочешь её поцеловать. Плевать, что не приятно. Ты всегда хочешь её поцеловать, когда она вспоминает что хочет покурить. Ваши желания иногда совпадают. Не важно, что это разные желания. Это уже много. Не важно сколько и что она курит. Важно, что она бросит. Она так говорит. Когда будет рожать. Она мать. Когда она об этом думает, она уже мать. Просто бросит, когда будет точно уверена. Почувствует, услышит. Она без этого не может. Ей надо постоянно чувствовать. И она спрашивает и молчит одинаково. До последнего слова, капли, раза.
Она.
Худеет и злится. Говорит об этом и ты её слушаешь. Говорят, что в Италии придумали макароны для похудания. Ешь и худеешь. Я вдруг истерически захотел в Италию. Увидеть в кафе за столиком загорелую итальянку. С тёмно каштановыми волосами, белозубую, с улыбкой длинною в сицилийский пляж. Чтобы она ела макароны. Просто ела. Чтобы не злилась. Чтобы улыбалась и худела. Если ей это нужно. А ты бы смотрел на неё, не навязчиво, а с интересом. Ел бы свои макароны, нормальные толстые макароны не важно от чего, с соусом, запивая кефиром. Ел бы и радовался. Что она худеет и радуется.
Она.
Чувствует на расстоянии, любит не объясняя, бросает не объясняя. Пишет, звонит, шепчет, а ты отвечаешь, слушаешь, млеешь.
Юмор знает. Реагирует на чужой смех. Смешит тебя и тебя это пугает. Она тебя смешит. От этого ты теряешься и вы больше не вы. Не она. Не ты.
-Хочешь ли ты чтобы она тебя смешила?
-Нет.
-Чтобы радовала?
-Да.
-Что ты ещё хочешь?
-Не знаю.
-Что она хочет?
-Да, у неё всё есть
-Думаешь?
- Наверно... Кажется... Чёрт...
Что то ещё.
Мешает думать о работе, жизни. Не она. Нет, отсутствие её. Оно сужает твои глаза на каких то вещах, которые вечно попадаются тебе под руку. Оно сажает тебя к барной стойке, тащит в кинотеатр, залазит в сеть. И смотрит, смотрит на тебя, с укором, с отвращением, с непониманием. Что ты ищешь? Где? Кого?
А она сидит в парке на лавочке. Читает Мураками или Лукьяненко, щурится от майского солнца и ждёт с какой стороны приходит счастье.
С замотанной в зелёный шарф шеей, с глазами сердца и грустью в улыбке. Верной в мыслях и ожиданиях, собой лишь после свадьбы, мгновениями для отдыха и часами для одиночества. Чувствами, чувствами, чувствами. Спрятанными..., в книжках, в кастрюлях, в новой серии.
А ты стоишь к ней в пол оборота. В полном людей вагоне, читаешь что-то своё, но думаешь о ней. О ней, в розовом, сиреневом, фиолетовом, которая дышит рядом с тобой, может тем же, туманит запахами и присутствием. И хочешь ты обернуться и поймать её взгляд, весной, зимой, летом, и спросить, и рассмешить, и увезти, и быть. И каждый на своей станции. В своём окне. На его странице. Читаешь о себе, пишешь о себе. И ставишь запятую и давишь на клавишу и ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,
Так и живёшь. Ощущением. Случайной встречей.
С ней.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Она
Это она.
В сиреневом, фиолетовом, розовом. Вдыхающая или выдыхающая, рядом, в метро, за спиной. Запахом и ощущением. И ты хочешь обернутся и не оборачиваешься. Ловишь отражения в тёмном стекле и переворачиваешь страницу. Так и живёшь. Ощущением. Случайной встречей.
Она.
Радует своим присутствием. Просто потому что рядом. Печалит оттого, что не здесь. Просто потому что нет. И не знаешь почему, пока она не приедет и ты не поймёшь, почему ты рад. Не важно на сколько, на мгновение или на год.
Она курит. И ты хочешь её поцеловать. Плевать, что не приятно. Ты всегда хочешь её поцеловать, когда она вспоминает что хочет покурить. Ваши желания иногда совпадают. Не важно, что это разные желания. Это уже много. Не важно сколько и что она курит. Важно, что она бросит. Она так говорит. Когда будет рожать. Она мать. Когда она об этом думает, она уже мать. Просто бросит, когда будет точно уверена. Почувствует, услышит. Она без этого не может. Ей надо постоянно чувствовать. И она спрашивает и молчит одинаково. До последнего слова, капли, раза.
Она.
Худеет и злится. Говорит об этом и ты её слушаешь. Говорят, что в Италии придумали макароны для похудания. Ешь и худеешь. Я вдруг истерически захотел в Италию. Увидеть в кафе за столиком загорелую итальянку. С тёмно каштановыми волосами, белозубую, с улыбкой длинною в сицилийский пляж. Чтобы она ела макароны. Просто ела. Чтобы не злилась. Чтобы улыбалась и худела. Если ей это нужно. А ты бы смотрел на неё, не навязчиво, а с интересом. Ел бы свои макароны, нормальные толстые макароны не важно от чего, с соусом, запивая кефиром. Ел бы и радовался. Что она худеет и радуется.
Она.
Чувствует на расстоянии, любит не объясняя, бросает не объясняя. Пишет, звонит, шепчет, а ты отвечаешь, слушаешь, млеешь.
Юмор знает. Реагирует на чужой смех. Смешит тебя и тебя это пугает. Она тебя смешит. От этого ты теряешься и вы больше не вы. Не она. Не ты.
-Хочешь ли ты чтобы она тебя смешила?
-Нет.
-Чтобы радовала?
-Да.
-Что ты ещё хочешь?
-Не знаю.
-Что она хочет?
-Да, у неё всё есть
-Думаешь?
- Наверно... Кажется... Чёрт...
Что то ещё.
Мешает думать о работе, жизни. Не она. Нет, отсутствие её. Оно сужает твои глаза на каких то вещах, которые вечно попадаются тебе под руку. Оно сажает тебя к барной стойке, тащит в кинотеатр, залазит в сеть. И смотрит, смотрит на тебя, с укором, с отвращением, с непониманием. Что ты ищешь? Где? Кого?
А она сидит в парке на лавочке. Читает Мураками или Лукьяненко, щурится от майского солнца и ждёт с какой стороны приходит счастье.
С замотанной в зелёный шарф шеей, с глазами сердца и грустью в улыбке. Верной в мыслях и ожиданиях, собой лишь после свадьбы, мгновениями для отдыха и часами для одиночества. Чувствами, чувствами, чувствами. Спрятанными..., в книжках, в кастрюлях, в новой серии.
А ты стоишь к ней в пол оборота. В полном людей вагоне, читаешь что-то своё, но думаешь о ней. О ней, в розовом, сиреневом, фиолетовом, которая дышит рядом с тобой, может тем же, туманит запахами и присутствием. И хочешь ты обернуться и поймать её взгляд, весной, зимой, летом, и спросить, и рассмешить, и увезти, и быть. И каждый на своей станции. В своём окне. На его странице. Читаешь о себе, пишешь о себе. И ставишь запятую и давишь на клавишу и ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,
Так и живёшь. Ощущением. Случайной встречей.
С ней.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
