Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму”(вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

V. Всі теоретичні науки оперують знаннями взявши апріорні синтетичні судження за принципи (начала-основу)

    1. Всі математичні судження синтетичні. Хоча це положення, незаперечне і дуже важливе для подальшого руху думки, але здається, що воно досі ховалося від уваги дослідників людського розуму і що воно (положення про те, що ті судження синтетичні) навіть зовсім протилежне всім їхнім (дослідників) переконанням та прогнозам. Бо коли виявилося, що конкретні висновки математиків робляться за принципом суперечності (так вимагає природа будь-якої аподиктичної - такої, що базується на логічній необхідності у достовірності знання), то здавалося, що й загальні засади математичних знань теж пізнаються з принципу суперечності (розчленування поняття на складові за допомогою логічного аналізу), але це було хибним судженням - хибним, бо якщо синтетичне положення і можна зрозуміти аналітично відповідно до принципу суперечності, то в жодному разі не саме по собі (як поодиноке), а лише так, що при цьому передбачається (споглядається) інше синтетичне положення, з якого воно може бути виведене.
    Варто зауважити, що справжні математичні положення завжди - суть передуючі (апріорні), а не емпіричні (досвідні) судження, бо вони мають у собі таку необхідність ( необхідну наявність ), яку не можна взяти з досвіду. Якщо ж тут хтось буде мені перечити, то гаразд: хай буде… положення чистої математики, бо таке формулювання цього положення завчасно передбачає й чисте (передуюче) знання.
    Здавалось би, твердження 7+5=12 є суто аналітичним положенням, виведеним відповідно принципу суперечності із поняття суми семи й п’яти. Та коли розглядати його конкретніше, то виявиться, що поняття суми семи й п’яти містить лиш об’єднання цих двох чисел (дію) й не більше того, і воно (дванадцять) аж ніяк не мислиться єдиним числом, яке охоплює обидва (доданки). Дванадцять, як окреме поняття, не мислиться тому, що я мислю об’єднання (дію додавання) семи й п’яти; скільки раз і як би я розчленовував поняття такої можливої суми (9+3=12, 4+6=12 і т.д. ), я не зустріну там дванадцяти (не суми чисел інших). Але якщо вийти за межі цих понять (поняття п’яти, семи, поняття дії додавання і т.д. ) і способом споглядання (чуттєвого відображення дійсності у свідомості) перевести поняття п’яти, скажімо, на свої п’ять пальців, або (як Зеґнер у своїй арифметиці) п’ять точок, і додавати поступово одиниці даної в спогляданні п’ятірки до поняття сімки. Вірніше, спочатку я беру число сім, перевівши за зразком перетворення числа п’ять на пальці, та раз по раз приєдную одиниці (пальці) п’ятірки і таким чином бачу, як виникає конкретне число дванадцять. Про те, що 5 мало бути приєднано до 7 я мислив у понятті суми =7+5, але тоді не мислив, що ця сума дорівнює дванадцяти. З цього випливає, що арифметичні судження завжди отримуються синтетичним способом і ця (синтетичність) стає очевиднішою, якщо брати більші числа (чи більшу кількість математичних дій додавання (логічно роздробленого), наприклад 4+3=7, 7+5=12), бо тоді стає зрозуміліше, що скільки (і як) не крути цими поняттями, ми ніколи не здобудемо суму одним лиш аналітичним способом (розчленуванням), не беручи на допомогу споглядання.
    Також і всі положення чистої геометрії не аналітичні. Те, що з між усіх ліній проведених між двома точками на площині, найкоротшою буде пряма (лінія) - це синтетичне положення. Бо моє поняття прямої містить лише саму якість, а не щось від поняття величини (кількості). Отже, поняття найкоротшого долучається з зовні до поняття прямої лінії і ніяким аналізом не може бути видобуте з нього. Тут потрібно вдаватися до споглядання, бо лиш з його допомогою можливий такий синтез.
    Щоправда, деякі, нечисленні положення, запропоновані геометрами є справді аналітичними, що формуються за принципом (основою) суперечності, але вони, будучи порівняльними (identische) положеннями (твердженнями), слугують лише для методичного зв’язку, а не є принципами, наприклад, твердження а=а (ціле дорівнює самому собі), або (а+b)>а ціле більше за частинку цілого (тобто, ціле з доданою до нього частиною цілого більше за ціле). Та навіть і ці (такі) положення, які ґрунтуються на основі самих лише понять, допускаються в математиці лише тому, що вони подаються в спогляданні (є очевидними). Якщо, зазвичай, ми думаємо , що начебто предикат (сказане) таких аподиктичних (тих, що доводять) суджень перебуває уже в самому понятті, і, отже, - судження є аналітичним, то це спричинено виключно двозначністю (суперечливістю) виразу (формулювання) самого судження. Насправді необхідно ще домислити до даного поняття певний предикат (сказане), і ця необхідність прив’язана до даних понять. І питання не в тому, що нам треба домислити до даного поняття (який саме предикат), а в тому, що ми насправді мислимо у самому понятті, нехай лише туманно і тут виявляється, що предикат (сказане) властивий цим поняттям, але не як мислений в самому понятті, а, насправді, виявляється за посередництвом споглядання, та має долучатися до поняття.
    Тож ось вам Анонімів “предикат” – сказане про абсурдність цих тверджень: “а=а (ціле дорівнює самому собі), або (а+b)>а(ціле в порівнянні з частиною цілого більше за ту частину)” … непорозуміння полягає в тому, що перше твердження ( ціле дорівнює самому собі) є не аналітичним судженням, а констатацією споглядального , тобто наявності предмета (одиниці), наприклад – яблука і… можливість прирівняти його самого до себе самого є дією абсурдною… хіба щодо іншого яблука, але це буде зовсім інше поняття; а друге твердження (ціле більше за частину цілого) теж нелогічне , бо коли забрати від цілого якусь частину, втрачається поняття цілого, і… також всі арифметичні маніпуляції втрачають реальний зміст (набувають абсурдної логіки, щоправда поза математикою це непорозуміння подається, як діалектика - мистецтво бесіди, або … розвиток та рух на основі єдності та боротьби суперечностей…). Ідентичність реального цілого при дроблені втрачається, а споглядальні одиниці (наприклад, пальці) насправді різні (не ідентичні)… лівої – правої руки-ноги, вказівний, мізинець… тож логічне (споглядальне) дванадцять набуває по суті абсурдної (потворної) форми - дванадцяти обрубаних пальців (наприклад, вказівного пальця лівої руки… різних людей). Отже, математика, у зв’язку з проблемою ідентифікації предметів, може бути актуальною, очевидно, лиш для копій, як окреслення параметрів конвеєра, масового виробництва однакових предметів і то… таке застосування математики пов’язано з певними застереженнями (приклад: два автомобілі будуть ідентичними, щонайбільше, до моменту їх продажу, а після… в одного з них спустить колесо, в іншого сяде акумулятор… і вчиняти математичну дію без великої маси додаткових, тимчасових застережень, які за природою інші, ніж поняття математичні… і така математична дія буде, щонайменше, абсурдним актом).

    2. Фізика (єство, природа) має у собі також і передуючі (апріорні) синтетичні судження як принципи. Ось візьмемо для прикладу такі положення: за всіх якісних змін тілесного світу кількість матерії залишається незмінною, або при передачі руху дія та протидія завжди рівні одна одній. В цих, обох, судженнях очевидною є не лише необхідність ( необхідна наявність ), отже, передуючість (апріорність) походження цих суджень, але також їхній синтетичний характер. І справді, в понятті матерії я мислю не її сталість (непорушність), а маю на увазі лише її присутність як наповнення простору. Отож я мушу вийти за межі поняття самої матерії, щоб домислити до нього (поняття) передуючи (апріорно) щось таке, чого я в ньому досі не мислив. Отже, це положення є синтетичним (складеним з аналітичного і споглядального), а не чисто аналітичним, що все ж мислиться передуючи (апріорно); те саме маємо й відносно решти положень чистого природознавства (фізики).
    3. Метафізика (після фізики), якщо її брати уже за науку, хоч, насправді, дотепер її лише пробують створити, але, все одно, природа людського розуму така, що без метафізики він (розум) обійтись не може, і вона (метафізика) мусить містити передуючі (апріорні) синтетичні знання не лише для того, щоб розчленовуючи та аналізуючи їх (знання) витлумачувати поняття про речі, виведені передуючи (апріорно) , у метафізиці ми прагнемо розширювати наші знання яко передуючі (апріорні) і для цього маємо користуватись такими засадничими методами, котрі додають до даного поняття щось досі не присутнє в самому понятті, і, таким чином, користуючись апріорними (передуючими) синтетичними судженнями, ми дозволяємо собі заходити так далеко, куди не може сягнути ніякий наш досвід, як, наприклад, в положенні: світ повинен мати початок (і кінець, як умовні поняття, що мисляться в положенні про безкінечність простору…), таким чином, метафізика, хоча б згідно своєї мети, складається виключно з передуючих (апріорних) синтетичних положень.
    Але бачиться мені (Ярославу Аноніму), що фізика (природа) поза свідомістю - фізика, а у людській свідомості вона (фізика) існує виключно як метафізика (усвідомлена фізика), а вся фізика (природа) має апріорне єство, тоді як метафізика, аналізуючи фізику, шукає там апріорне знання і апріорною є лише частково (в просторі уже усвідомленого та перевіреного емпірично (досвідом) апріорного знання). Теоретична математика, будучи ідеальною схемою реальної фізики, мислиться як метафізичний апріорно-функціональний інструмент, що має можливість застосування в фізиці, бо з її (математики) допомогою (розрахунками) можна впевненіше робити перетворення просторового та фізичного стану природного об’єкта… Отже, математику слід подавати як складову метафізики, що разом (з фізикою) перебувають у просторі ідеї-матерії, будучи її (матерії-ідеї) загальними поняттями… і твердження: “а=а (ціле дорівнює самому собі), або (а+b)>а(ціле в порівнянні з частиною цілого більше за ту частину)…” , зважаючи на їх виключно теоретичну сутність, можливі тільки в метафізичному просторі як умоглядні!
30. 10. 2014 р.
Вдячний Богдану Манюку.
худ. Я. Саландяк.
"Мандри в космосі 59. 7. Вступ. VI. Загальне завдання чистого розуму… "
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 59.5.. Вступ. IV. Про різницю…"