Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму”(вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

IV. Про різницю між судженнями аналітичними (апріорними) і синтетичними (апріорними)

    В усіх тих судженнях, де мислиться про відношення суб’єкта (частини судження, що є поняттям про предмет) до предиката (сказаного про предмет мови (суб’єкт)), це відношення (суб’єкта до предиката) може бути двояким (я беру до уваги лише ствердні судження (про присутній предмет) , щоб потім було неможливим використання висновків також і до суджень заперечних (про предмет відсутній) , що легко було б зробити помилково) . Отже, або предикат (сказане про суб’єкт) В належить суб’єкту (поняттю про предмет) А, як щось таке, що присутнє (неочевидно і може бути виявлено логічно, методом розчленування) у понятті А, або ж сказане - предикат В знаходиться поза поняттям А (тобто присутнє і в інших поняттях) , хоча і має з ним (поняттям А) зв'язок. У першому випадку (сказане про предмет належить поняттю про предмет) я називаю судження аналітичним (одержаним в результаті розчленування на підпорядковані йому поняття), а в другому (сказане про предмет знаходиться поза поняттям про предмет, але йому, поняттю, належить) - синтетичним (поєднуючим, узагальненим для ряду понять) . Отож , аналітичними судженнями (ствердними) є такі, у яких відношення предиката (сказаного) до суб’єкта (поняття) мислиться через тотожність (очевидну присутність в понятті) , а синтетичними - ті, в котрих цей зв'язок мислиться поза тотожністю (логічно-інтуїтивний зв’язок) . Перші ( аналітичні) ще можна назвати пояснювальними, а другі (синтетичні) - розширювальними судженнями, бо аналітичні (перші) своїм предикатом (сказаним про суб’єкт) не додають чого-будь до поняття суб’єкта, а лише розчленовують його способом логічного аналізу на складові поняття, які в ньому (суб’єкті) усвідомлювалися (хоч і невиразно), - синтетичні (другі) натомість приєднують до поняття суб’єкта предикат (сказане про нього), як щось таке, що в ньому самому зовсім і не мислилось і не могло бути видобутим з нього в спосіб його розчленуванням (логічним аналізом), наприклад, коли я кажу “ усі тіла мають протяглість ”, то це судження аналітичне. Бо ж я можу, перебуваючи в межах того поняття, яке пов’язую із словом “тіло” усвідомити, що з ним поєднана (йому притаманна) протяглість (кожний предмет займає місце у просторі, має розміри) ; мені достатньо лиш розчленувати поняття (тіла) та усвідомити різноманітність (увесь аспект суджень про тіло) , яку я в ньому мислю (бачу), і вибрати (механічно підтверджуючи логічність схеми) потрібного предиката (сказане про суб’єкт) – отже, це аналітичне судження. Натомість коли я кажу, що всі тіла важкі “…він може усвідомлювати, що це не апріорне (первинне), бо те, що тіла мають вагу і те, що вони втрачаючи опору, падають, йому відомо з досвіду”. (вступ, розділ І, четвертий абзац), “… досвідна (емпірична) закономірність проявляється тоді, коли твердження, яке має силу для окремих випадків не оправдано набуває сили для усіх випадків, як це було на прикладі твердження: всі тіла мають вагу;” (вступ, розділ ІІ, абзац перший), то цей предикат (сказане: усі тіла важкі неможливо безпосередньо вивести з розміру, забарвлення… бо однакові за розміром, кольором… предмети можуть мати різну вагу) - це уже щось цілком інше, ніж те, що я мислю (маю) в оголеному (позбавленому чуттєвих (емпіричних) нашарувань) понятті тіла взагалі (для відчуття ваги, щонайменше, потрібно предмет (тіло) узяти в руки) . Отже приєднання такого предиката (сказаного про суб’єкт) зрештою дає синтетичне судження (про суб’єкт).
    Всі досвідні (емпіричні) судження є синтетичними. Бо навіщо виводити аналітичні судження з досвіду, коли мені немає потреби виходити за межі конкретного поняття, щоб його (судження) сформулювати, і, отже, не потребую для обґрунтування (цього судження) жодного свідчення з досвіду? Те знання, що тіло є протяглим (має розмір) задається попередньо (апріорі), а не виводиться як судження з досвіду (емпірично). Перш ніж звертатись до досвіду, я можу вийти на таке судження (протяглості тіла), просто взявши (вирізнивши) відповідний предикат (сказане про поняття просторості тіла) відповідно принципу суперечності (наприклад, колір предмета - це одне, а його розміри – щось інше) , таким чином, водночас усвідомивши необхідність цього судження в понятті тіла, що на неї (цю необхідну наявність) досвід ніяк не міг би мені вказати. І навпаки - те, що тіло має вагу (предикат ваги), я взагалі не включаю в поняття тіла, хоча воно (сказане про вагу тіла) позначає у самому понятті (тіла) якийсь аспект досвіду через якусь частину досвіду, до якої я також можу приєднати ще й інші частини того самого досвіду зверх тих, що уже присутні в первинному понятті. Спочатку я аналітично можу пізнати поняття тіла за ознаками протяглості (просторості) та непроникності, форми і так далі всіма ознаками, що мисляться в цьому понятті, а вже потім ( строго узагальнюючи) розширюю своє знання, і, звертаючись до досвіду, з якого я це поняття тіла здобув, усвідомлюю, що з цими ознаками завжди пов’язана ще й ознака ваги, і також долучаю її синтетично до того поняття (тіла) як предикат (сказане). Тож можливість синтезу (поєднання) предиката (сказаного про суб’єкт) ваги з поняттям тіла ґрунтується на досвіді (емпірично), бо обидва поняття, хоч одне з них розміщене поза іншим, тим не менше належать одне одному, хай і випадково, як частини цілого, а саме досвіду, що сам є дією, синтетичним сполученням споглядань.
    Передуючі (апріорні) аналітичні судження цілковито позбавлені цього допоміжного засобу (споглядання)*. Але якщо мені потрібно вийти за межі поняття А, щоб зрозуміти інше поняття, наприклад, поняття В як таке, що пов’язане (з поняттям А), то на що я зіпруся і що уможливить синтез цього розуміння (нового поняття) поза досвідом (окрім споглядання) ? Візьмімо положення: усе що відбувається, має свою причину. Тут, у понятті того, що відбувається (цієї миті), я мислю, розчленовуючи поняття про якесь буття (що відбувалося раніше), тобто те, якому передує щось (певний час і не тільки час), і роблю висновок, що з цього можна вивести аналітичні судження. Та поняття причини лежить цілковито поза цим поняттям (того, що відбувається) та показує на щось відмінне, ніж те, що відбувається (наприклад: полум’я і сірник) , а тож міститься поза тим уявленням (того, що відбувається зараз, в понятті окремо взятого полум’я) . Чому я пов’язую з тим, що зараз відбувається, щось зовсім інше, не присутнє в тому, що відбувається, проте належить до нього і необхідне йому, маючи його за поняття причини? Що тут править за “невідоме = х”, що на нього опирається розум, вважаючи, наче знайшов поза поняттям А чужий (байдужий) йому (полум’ю) , але пов’язаний з ним предикат-сказане (сірник) В? І це уже не лише досвідне (емпіричне) знання,бо наведена засада долучає друге подання до першого з більшою загальністю (згідно правила строгого узагальнення), ніж та, яку може дати досвід та ще й з виразом необхідності ( необхідної наявності), отже, це цілком передуюче (апріорне) знання сформоване ( синтезоване) лише із, здавалось би, не пов’язаних понять в результаті споглядання. Кінцевий результат цього спекулятивного передуючого (апріорного) пізнання, в тому, що воно базується на синтетичних, тобто розширювальних засадах, тоді як аналітичні судження, хоч і надзвичайно важливі та потрібні, лише для того, щоб досягнути більшої виразності понять, яка потрібна знову ж для розгортання синтезу з метою надбання знання нового (оновленого), передуючого (апріорного).
    Але логічний аналіз, як певний механізм, в цьому методі отримання аналітичного апріорного та синтетичного апріорного (передуючого) знання мусить бути присутній в обох випадках (на двох рівнях). Перший: як розчленування знання про тіло на складові поняття способом логічного аналізу для отримання елементарних апріорних знань (про тіло). Другий: для синтезу, в емпіричному (досвідному) полі, з різноманітних предикатів (сказаного) про тіло спогляданням (інтуїтивно) за межами конкретного поняття даного тіла… та констатації апріорності нового (вищого) знання про тіло в результаті логічного аналізу. Також у випадку отримання апріорного знання, названого Кантом як аналітичне, начебто шляхом розчленування поняття на підпорядковані йому (поняттю) складові потребується, скоріше, споглядання, аніж логічний аналіз, бо протяглість (просторові ознаки) є споглядально-очевидними… і споглядальний момент присутній поряд аналітичного теж в обох випадках (на двох рівнях) набуття апріорного знання.

    * В перекладах та в оригіналі читаємо: “Але апріорні синтетичні (в моєму розумінні аналітичні) судження геть-чисто позбавлені цього допоміжного засобу”, “Но априорные синтетические суждения совершенно лишены этого вспомогательного средства”, “Aber bei synthetischen Urteilen a priori fehlt dieses Hilfsmittel ganz und gar”. Але попереднє речення стверджує: “… Отже, можливість синтезу предиката ваги з поняттям тіла ґрунтується на досвіді, бо обидва поняття, хоч одне з них і не міститься в другому, проте, як частини одного цілого, а саме досвіду, який сам є синтетичним сполученням споглядань” - тож як синтетичне апріорне може бути позбавлене споглядання, якщо синтез відбувається за участі споглядання… або… тоді якого іншого “допоміжного засобу” , якщо попередньо мова йде лиш про логічний аналіз та споглядання як допоміжні засоби отримання апріорного знання?
17.10.2014
Вдячний Богдану Манюку.
худ. Я. Саландяк, композиція на тему… (фотошоп)
"Мандри в космосі 59. 6. Вступ. V. Всі теоретичні науки оперують…"
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 59.4. Вступ. ІІІ. Філософія має потребу…"