Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму”(вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

VI. Загальне завдання чистого розуму

    Було б добре, якби ми спромоглися всю цю масу досліджень, уже зроблених у сфері апріорних знань та чистого розуму, сформулювати і вирішувати як одне завдання в просторі метафізики. Адже цим ми полегшили б і саме дослідження, чітко його окресливши, а ще й значно спростили б процедуру перевірки результатів. Отже, справжнє завдання чистого розуму звучить поки що як запитання: яким чином можливі синтетичні судження апріорі (передуючи)?
    Дотепер метафізика перебувала в суперечливому та непевному стані тому, що, по-перше, ніхто не бачив різниці між аналітичними і синтетичними судженнями і по-друге - нікому досі не спадало на думку поставити таке узагальнююче завдання. А тепер майбутня сталість чи хиткість метафізики залежатиме від успішності вирішення цього-такого завдання (узагальнення всіх досліджень), або ж, навпаки, - неможливості окреслення загальної мети цих досліджень внаслідок виявлення переконливих доказів того, що це зробити насправді неможливо (гностичний – агностичний аспект).
    Із усіх філософів найближче до окреслення цього завдання підійшов Девід Г’юм (David Hume), щоправда наголошуючи на неможливості його вирішення… йому здалося, що нібито він довів, розглядаючи тільки синтетичне положення зв’язку між дією та причиною (Principium causalitatis – принцип причинності), начебто таке положення апріорі (передуючи) неможливе; зробивши висновок, що нібито назване метафізикою є звичайною химерою – хибним сприйняттям за чисто розумове того, що насправді взято тільки з досвіду і що далі вже за людською звичкою (слабкістю) воно (метафізичне) набуло позірної (зверхньої) необхідності ( необхідної наявності), але такого висновку (положення апріорі (передуючи) неможливе), який руйнує всю чисту філософію, він не зробив би, якби бачив (усвідомлював) це теперішнє наше завдання (становлення метафізики як науки) у всій його загальності, бо тоді б він зауважив, що насправді , згідно його ж висновків, - не може бути й чистої математики, котра беззаперечно має у собі апріорні (передуючі), але одночасно й синтетичні знання і… отже, такого негативного висновку про синтетичні положення він тоді б не вивів.
    Вирішення сформульованого вище завдання (визначення параметрів метафізики) уможливило б успішну участь розуму в створенні та розбудові всіх наук, що містять передуюче (апріорне) теоретичне знання про предмети, тобто уможливило б і відповідь на запитання: яким чином можлива чиста математика? В який спосіб можливе чисте природознавство (знання про фізику)?
    Оскільки ці науки насправді функціонують, то постає питання, яким чином це відбувається, бо реальність науки доводиться уже самою її присутністю*. Щодо метафізики, то химерність її позицій, те, як вона непевно розвивалась досі, і те, що жодна із запропонованих нею систем, якщо мати на увазі основну її мету, не набула серйозного розвитку, була основою сумнівів у її (метафізики) доцільності.
    Але й ці, навіть у такому недосконалому вигляді, знання (метафізики), потрібно розглядати в певному розумінні як задані, і метафізика є реальністю, хай не як наука, а хоча б як природна схильність (metaphysica naturalis – натуральна метафізика (розумова здатність матеріального мозку аналізувати фізику та творити ідеї). Бо людський розум з власної серйозної потреби, а не лише через марнославні спонуки, нестримно береться за вирішення таких, світо-пізнавальних, питань, відповідь на які не отримаєш емпіричним (досвідним) шляхом та запозиченими з нього (досвіду) принципами; але, як тільки розум вдається до марнославства, дійсно, завжди робиться висновок, що метафізика якась несерйозна наука. От тому то щодо неї і постає запитання: яким чином можлива метафізика як природна схильність? Тобто, яким чином із самої сутності загальнолюдського розуму випливають світо-пізнавальні запитання, і як чистий розум зможе на них дати відповідь?
    Оскільки досі у спробах дати відповідь на ці природні запитання, що їх ставить метафізика, наприклад, чи має світ початок, чи існує вічно і т. ін. , завжди виникали неминучі суперечності, тому не варто опиратись лише на природну схильністю розуму до метафізики,тобто чисто розумову спроможність, з якої, щоправда, завжди виростає якась (хай і яка вже є) метафізика, тому треба довести її (метафізику) до логічної певності, як знання або незнання її (метафізики) предметів, тобто визначитись щодо суті цих предметів та проблематики, або щодо спроможності чи неспроможності розуму робити висновки про метафізичні знання, отже, або надійно розширити наш чистий розум, або поставити для нього (розуму) конкретно визначені межі. І останнє запитання, що випливає із сформульованого вище загального завдання, можна з певністю сформулювати так: яким чином зробити метафізику наукою?
    Отже, критика розуму обов’язково веде до науки, а догматичне (в полі непорушних істин) вживання розуму без його критики – до сумнівних тверджень, котрим, у цьому випадку, можна буде протиставити хіба що такі ж неправильні та позірні висновки, отже, зрештою це приведе до відомого скептичного (агностичного) підсумку.
    Ця наука (метафізика) повинна бути помірного розміру, бо вона матиме справу не з об’єктами розуму, що їх нескінчене число, а лиш із самим розумом, тобто з завданнями, які випливають з його надр і мають власну (витікаючу із свідомості) природу, а не з речами, що мають іншу, відмінну природу (наприклад фізичну); і справді, якщо розум уже усвідомив власну спроможність відносно розуміння предметів у досвідному полі, тоді вже легше визначити достовірно об’єм та границі застосування розуму за межами всякого досвіду (апріорно – передуючи).
    Отже, підсумовуючи, ми мусимо визнати, що всі зроблені дотепер спроби обґрунтувати метафізику догматично (за умови непорушності істин) виявились не вдалими. Якщо у якійсь із цих спроб є щось аналітичного, то воно (аналітичне) присутнє там, як звичайне розчленування понять, що притаманне нашому розуму попередньо (апріорі), але ще з не сформульованою (визначеною) метою, і поки що є лише підготовкою до серйозної метафізики, тобто науки про синтетичне розширення передуючого (апріорного) знання (із залученням споглядального моменту), щоб потім (далі) визначити міру використання синтетичного розширення до речей й іншого знання взагалі, бо аналітичний метод для цього непридатний: він показує лише те, що міститься в цих (самих) поняттях, а не те, як ми апріорно (передуючи) приходимо до цих-таких понять. І щоб позбутись всіх цих (агностичних) претензій (до метафізики), треба не багато, лише тверезішого підходу, щоб позбутись позірної ейфорії, бо суперечності розуму з самим собою неминуче проявляться за догматичного (властивого для простору вічних-непорушних істин) методу, який віддавна дискредитує усяку дотеперішню метафізику. Набагато більше зусиль треба буде докласти для того, щоб, поборовши внутрішні труднощі та зовнішню протидію, нарешті, через інше трактування, ніж те, що було до сих пір, домогтися плідного та успішного росту такої потрібної для людського розуму науки (метафізики), бо якщо кожний вирослий з неї стовбур можна зрубати, то корінь, котрий міститься глибоко у свідомості, все одно викорчувати не вдасться.
    * Щодо реальності чистого природознавства, то всі сумніви відпадуть само собою, досить лише розглянути різні положення, що виступають на початку властивої емпіричної (досвідної) фізики як от: положення про постійність кількості матерії у фізичному просторі, положення про інертність, рівність дії й протидії і т.ін., аби відразу ж переконатися, що вони (положення) витворюють чисту, тобто раціональну фізику - physica puram (або rationalem), котра з певністю заслуговує на те, аби її (фізику) ставити окремо, як особливу науку, у її вузькому або широкому, та тільки неодмінно в повному обсязі.

    Бачиться (Аноніму), що поняття метафізики присутнє, як у сфері всіх наук, так і в побутовому мисленні, оскільки, за визначенням самого Канта: “... наука (метафізика)… матиме справу не з об’єктами розуму, що їх нескінчене число, але лиш з самим розумом”, тож, де є людина, – одна вона (метафізика) й присутня, і досить лиш усвідомлювати, що фізичним є довколишній світ, а усяке логічне чи логічно-абсурдне поняття про нього вже суть - метафізичне… отже, усяке знання за своєю природою є виведене розумом, тобто незалежно від того, буде метафізика наукою чи ні… а що до “позірної ейфорії”, що нею так переймається Девід Г’юм, то варто зазначити: як її (ейфорії) розум досягає, так і позбавляється… і це є… вже позитивним досвідом в осягненні апріорного знання, та хоча далі зрозуміло, що це, усвідомлене таким чином апріорне знання, буде дещо не таке уже й чисте… але ж чи не це-таке амбітне стремління до виключно чистого розуму-знання є причиною тої-такої “позірної ейфорії”?
    Якщо Давида Г’юма у світі філософії мають за агностика… то Іммануїл Кант автоматично робиться – гностиком (хоч насправді – це не так, бо поки що він пробує стояти понад процесом: “… сталість чи хиткість метафізики залежатиме від успішності вирішення… або ж, навпаки, - неможливості окреслення загальної мети цих досліджень…”) і залишається дрібниця: вивести узагальнюючу формулу для “ніщо” та “ усе”!. А у чому ж різниця між словами гностичний – агностичний? - Кажучи метафорично: якщо гностицизм - мов гірська вершина, то агностицизм – безодня… але… на мою думку, – різниця лиш у хвостику – “а”, що розуміється мною як продовження ряду: логічно - алогічно…
    Людська свідомість спроможна ідентифікувати безодню, лиш видершись на гору, і бачить гору - скотившись вниз… і як поняття гори без поняття безодні нічого неварте, так і поняття безодні… у свідомості і для самої ж свідомості… і тут, в шаленому стремлінні до “A” (апріорного), постає ще одне “а” – абсурдизм Альбера Камю “декларуючого” тим-таким…измом ідею безглуздості пізнання як такого, - вічної Сізіфової праці - котіння каменя на вершину, і… моя абсурдологія, що продовжує (повторює) метафізичні устремління Канта, - будувати ще одну, “реальнішу”, вершину, з якої можна було би споглядати цю гностично-агностичну - вершино-безодню і… мати цей процес за певний “реалізм-ареалізм” – зрештою, абсурдологію… Воістину! Цей-такий процес (усвідомлення) постійно присутній, мов те бурчання в животі… мов травлення їжі в шлунку… а якщо немає там, в шлунково-кишковому тракті предмета травлення, тоді перетравлюється що? - сам шлунок…

    І ліричний відступ: одній умовно чистій від досвіду (емпіричного) свідомості наділи сині окуляри, іншій, такій ж чистій свідомості, – червоні… Поклали перед їхнім зором білий-білий дзбан : що бачите?
    - О! голубенький дзбанок.
    – Ні, що ти! Дзбанок рожевий…
05. 11. 2014
Вдячний Богдану Манюку!
худ. Я. Саландяк.
"Мандри в космосі 59. 8. Вступ. VII. Ідея та будова (структура) критики… "
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 59. 6. Вступ. V. Всі теоретичні науки оперують…"