Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

VII. Ідея та будова (структура) критики чистого розуму, як окремої науки

    З усього цього, попереду сказаного, випливає ідея особливої науки, яку можна назвати критикою чистого розуму (певною не іронічною надбудовою над фізикою-метафізикою людської свідомості) . Виходячи з твердження, що звичайний розум - це механізм, котрий виробляє, поміж іншим, і принципи апріорного (передуючого) знання, то чистий розум - це такий, що базується на принципах уже безумовно апріорного (передуючого) знання і головним знаряддям (органоном) розуму чистого має бути сукупність (набір) тих-таких принципів, користуючись котрими, можна надбати і втілити на практиці вже справді чисті апріорні (передуючі) знання. Застосування лише такого знаряддя (принципів) створило б систему чистого розуму, що було б надзвичайно бажано, але, оскільки ще невідомо чи можливе і в яких саме випадках (за яких умов) таке розширення (синтез) нашого знання, ми поки що можемо розглядати критику чистого розуму як науку, що просто оцінює чистий розум, його джерела й межі, як пропедевтику (підготовчий курс) до системи чистого розуму. І цей підготовчий курс (пропедевтика) мав би бути не вченням (доктриною), а просто критикою… критикою чистого розуму і, здавалось би, користі від того ніякої, бо вона (критика) слугуватиме не для розширення знання безпосередньо, а тільки для очищення нашого розуму та для відвернення помилок, і це уникнення невірних тверджень, насправді, було б вельми значним здобутком. Я називаю трансцендентальним (тим, що виходить за межі, або – одвічно притаманним) всяке пізнання, яке займається не так предметами, як способом пізнання предметів, і тим наскільки вони (предмети і їх пізнання) можливі апріорі (передуючи) у свідомості. Система таких понять (критика) мала би називатися трансцендентальною (такою, що виходячи за межі, є одвічно притаманною) філософією. Але для початку й цього було б забагато, тому що така наука мусила би містити всеосяжно як аналітичне, так і передуюче (апріорне) синтетичне знання, і тоді її (критики) обсяг, ламаючи задум, ставав би надто широким, бо нам, насправді ж, потрібно провадити аналіз, вникаючи в його суть лише настільки, щоб були осягнуті в усій повноті принципи передуючого (апріорного) аналізу, адже нам ідеться тільки про них (як лише про сам метод). В цьому дослідженні, скромно названому трансцендентальною (що виводить за межі) критикою, а не вченням (доктриною), ця критика має на меті виправлення знань, а не їх розширення, і має бути мовби пробним каменем вартості всіх апріорних (передуючих) знань. І вона ( така критика) є, наскільки це можливо, лише приготуванням знаряддя (органону), а якщо це не вдасться, то хоча б дорогою, що приведе до правила (канону), відповідно якому колись була б викладена аналітично та синтетично довершена система філософії чистого розуму, філософія насправді реальна, така, якій байдуже, що вона дає, - розширення чи обмеження пізнання. Те переконання, що все ж таки існує можливість такої метафізичної системи, невеликої об’ємом, та з перспективою доконечно завершити її опрацювання, базується на тому, що предметом дослідження виступає не природа самих речей, яка є невичерпною, а той (такий) розсудок, що судить про природу речей в аспекті (точці зору), що охоплює власні (розуму) передуючі (апріорні) знання, та дозволяє надіятись на те, що цей фрагмент знань доступний для нас, оскільки не потрібно дошукуватись їх (понять) поза самими собою, і, здається, він має такі реальні розміри, що їх можливо охопити цілком та оцінити їх (понять) цінність чи нікчемність, тобто дати правильну та неупереджену оцінку. Не варто очікувати тут критики книг і систем чистого розуму - лише оцінки перспектив самого чистого розуму. Але, все ж, на підставі цієї (такої) критики можна виробити надійний метод для оцінки філософського змісту давніх і нових творів на цю тему (апріорного знання) і навпаки - некомпетентний аналітик (історик та суддя) ризикує, оцінюючи безпідставні твердження інших та застосовуючи свої, такі ж безпідставні та некомпетентні логічні схеми, бути, насправді, повним невігласом. Тут трансцендентальна (така, що виходить за межі) філософія виступає ідеєю науки, для якої критика чистого розуму повинна лише робити начерк майбутньої структури (будівлі), і це повинно бути зроблено архітектонічно, тобто за умови зв’язку і взаємозумовленості елементів та цілого творіння. Вона, критика чистого розуму, стає системою усіх принципів чистого розуму і називається трансцендентальною філософією (ще не наукою) виключно тому, що, аби стати наукою, їй потрібно вмістити у собі докладний аналіз усього апріорного (передуючого) людського пізнання. Окрім того така критика повинна неодмінно дати повний перелік усіх підставових понять, на яких базується назване чисте знання, однак вона цілком справедливо утримується від докладного аналізу самих цих понять (на яких воно, знання, базується) та від вичерпного переліку і розгляду висновків похідних із цих понять, частково з тої причини, що такий аналіз є недоцільний, бо не вирішує (немає в собі) тих труднощів які траплятимуться в синтезі, заради котрого, власне, й розпочата вся ця критика, а частково ще й тому, що з огляду на задум це суперечило б єдності плану і було б уже лишнім, а саме: ускладнювало б створення методу вироблення неупереджених тверджень щодо повноти такого процесу аналізу та зроблених висновків. Тим часом досягнення всієї повноти аналізу і вироблення методу виведення висновків з апріорних понять, що мають бути викладені у цьому дослідженні, легше буде досягнути, якщо вони (висновки) будуть уже довершеними принципами синтезу і в кінці кінців аж тоді, коли вдасться врахувати всі нюанси.
    Отже, до критики чистого розуму належить усе, що утворює трансцендентальну (що виходить за межі) філософію, яка є насправді лиш досконалою ідеєю філософії, котра виходить за межі свідомості, але ще не сама наука, бо у просторі аналізу вона сягає настільки, наскільки це потрібно лише для вичерпної оцінки апріорного (передуючого) синтетичного знання.
    А от уже встановлюючи підрозділи науки (трансцендентальної), треба зробити так, щоб до неї не ввійшли поняття, які містять емпіричне (досвідне), кажучи іншими словами, - апріорне знання повинне бути цілковито чистим. Тому найвищі основи моральності та головні її поняття, хоч вони і є по суті апріорними (передуючими) знаннями, не належатимуть до трансцендентальної (що виходить за межі) філософії, бо вони (основи моральності), хоч і не ставлять в основу своїх передумов поняття вдоволення і невдоволення, чуттєвих бажань і схильностей і т. д., котрі, всі без винятку, мають емпіричне походження, але все ж, при укладанні системи чистої моралі вони (чуттєві поняття) якимсь чином мусять бути враховані в понятті обов’язку, враховані як перепони, що потребують подолання, чи як принади, що не мають виступати діяльним мотивом. Тому то трансцендентальна філософія є філософією чистого, маніпулятивного розуму, адже все практичне, оскільки воно містить корисливі спонукальні мотиви, перебуває в тісному зв’язку з чуттями (емоціями), що належать до досвідних (емпіричних) джерел пізнання.
    Якщо визначати підрозділи науки (трансцендентальної) в загальних рисах, тоді там , як головне, повинно міститись, по-перше, вчення про елементи, і по-друге, методологія чистого розуму. Ці основні частини повинні ділитись на підрозділи, підстави та зміст, які тут ще не можуть бути викладені. І роблячи чи то вступ, чи то попереднє напучування, потрібно зазначити те, що існує два стовбури людського пізнання, які виростають, можливо, з одного незрозумілого нам кореня, а саме: чуттєвість та розсудок, через першу (чуттєвість) предмети нам даються (усвідомлюються), а через другий (розсудок) вони мисляться (аналізуються-синтезуються). Якщо ж чуттєвість містить у собі апріорі (передуючи) уявлення, котрі творять умови, в яких нам даються предмети, то вона повинна належати до трансцендентальної філософії, і це трансцендентальне (що виводить за межі) вчення про чуттєвість повинно би входити до першої частини науки про елементи, бо умови, що в них предмети піддаються людському пізнанню (відчуваються), передують тим, в яких вони мисляться.

    Коли у Кантовій “Критиці чистого розуму” поряд поняття апріорності (передування, істинності) з’явилось поняття трансцендентальності (якогось, такого собі істино-творного методу, що виводить розум за межі знання емпіричного-досвідного), - науки, котра веде свідомість до апріорного (істинного) знання, тоді мимоволі напросилось порівняння з дещо абсурдним поняттям – масляної масляності, тобто істинної істинності… Чи з того (абсурдного порівняння) потім виростає (мені, Аноніму, здається – так!) поняття “позірної ейфорії” , котре пізніше, в просторі свідомості, стає підґрунтям для наступного поняття - розуму цинічного, котрий, в свою чергу, уже твердить: я досяг апріорного, знаю істину – я бог! Гайда творити атомну бомбу… оперуючи чисто-апріорним знанням про фізику! Чи то Кант сподівався на інший (не цинічний) варіант використання свідомістю знання апріорного - “істинного”? Очевидно, що усвідомлював можливу присутність в людській свідомості того-такого негативного аспекту пізнавального процесу, написавши потім “Критику практичного розуму”, а потім Петер Слотердайк в 1983 році напише ще і “Критику цинічного розуму”… Але розум то ж один – “синтетичний”, якщо поняття чистого-практичного-цинічного… “розчленувати та споглянути”. Насправді ж рух свідомості до апріорного знання не виключає одночасного руху тої ж свідомості до примарного, практичного, цинічного… понять, при тому використовуючи апріорне як незаперечно істинне.
    То куди ж насправді піде свідомість, рухаючись шляхом критики чистого розуму до апріорного (передуючого-істинного), якщо: ” … найвищі основи моральності та головні її поняття, хоч вони і є по суті апріорними (передуючими) знаннями… не належатимуть до трансцендентальної…” (І. Кант) ?
14. 11. 2014-11-14
Вдячний Богдану Манюку.
худ. Я. Саландяк.
"Мандри в космосі 59. 9. Трансцендентальне вчення про елементи… "
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 59. 7. Вступ. VI. Загальне завдання чистого розуму… "