Моє маленьке рідне село Сморжів, що на Рівненщині,притулилося до сел. Клевань -1, що розкинулося по обидва боки великого тракту Київ-Брест і вдень і вночі вслухається у могутній шляховий гомін.
А ось і перший яскравий епізод із мого дитинства, який запам’ятався – сірий похмурий день, дуже схожий на сутінки і усі тривожно і злякано переповідають один одному: Сталін помер. День був не схожий на попередні – важкий і гнітючий. Батьки і сусіди стривожені , дивні, не такі, як завжди. Мені тоді не було і 4-х років. Пізніше, коли я про це розповідала, то інколи на мене поглядали з недовірою. Саме з цього часу і пам’ятаю своє дитинство. Мої батьки – Ніна і Павло Галайки ходили в колгосп на роботу, платили їм трудоднями на папері. Жили бідно і впроголодь. Вечорами потайки мама шила сільським молодицям при каганці, бо світла у селі не було до 1961року, щоб заробити хоч якусь копійчину у дім, щоб було за що купити хліб, а ще сухофрукти і сало, щоб послати їх у Сибір бабусі Палажці – батьковій матері і сестрам Марії і Тетяні.
Впродовж усіх моїх дитячих років у хаті найголовнішими розмовами були – розмови про Сибір, посилки і листи. Усі ранки починалися з того, що мама бідкалася де взяти гроші на посилки, а батько знервовано гримав на неї, курив, а потім накинувши на плечі потертий бушлат ішов у колгосп на роботу. Сибір нам малим зовсім не видавався страшним, а скоріше був загадковим і недосяжним. Чому наша рідня там нам ніколи не розповідали. Молоді жінки згадували бабусю Палажку добре, з великою повагою, бо була вона найкращою бабою-повитухою на усі навколишні села. Більше трьох десятиліть приймала немовлят і усі народжувалися живі і здорові.
Коли я стала дорослою, мама розповіла про страшний рік 1949 –рік масової депортації населення Західної України до Сибіру.
У селищі Клевань -1 стоїть напівзруйнована фортеця – родовий замок князів Чарторийських У підземні каземати цього замку впродовж двох років починаючи з жовтня 1944р і звозили арештантів з усіх навколишніх сіл. Катували у застінках НКВД безжально до тих пір, поки жертва не називала «спільників». Ними могли бути і непричетні до УПА - не усі могли витримати тортури. Так попали у цю катівню і батькові молодші дві сестри – Надія і Тетяна. Надію катували з особливою жорстокістю, бо вона була нареченою Перцова Володимира – мого дядька по-матері, а він очолював у той час службу безпеки боївки. Катували її у тюрмах: Клеваня, Рівного, Дубно, Дніпропетровська і Херсона. У Дніпропетровській тюрмі на Чичеріна відбили їй нирки, коли тітка Марія приїхала до неї на побачення, то побачила Надю дуже хворою – ноги були, як скло, нирки уже відмовляли. Надя журилася, що скоро помре. Невдовзі її перевели у Херсонську тюрму і там вона померла. А коли батько, після демобілізації у червні 1946 року, приїхав до неї на побачення, то йому показали уже на тюремному кладовищі спільну могилу під номером. Тетяну засудили на десять років з відбуванням покарання у таборах Магадану. Повернулась вона в Україну через двадцять років.
За доньок і висилали мою бабусю і тітку Марію у Хабаровський край на лісоповал. Був кінець жовтня 1949року. Мені було півроку. Мама розповідала, що бабуся припадала до мене, цілувала, плакала і казала, що мабуть більше мене не побачить. У той день вивозили усіх наших сусідів, у селі звідусіль лунали зойки, ридання, прощалися навіки, бо звозили їх на залізничну станцію Клевань-2, грузили у товарні вагони і везли у люту сибірську зиму. Їхали більше двох тижнів до місця призначення, яке зустріло їх сорокаградусним морозом і промороженими бараками. Бабусі було уже сімдесят один рік і вижила вона завдячуючи доньці. Тітка Марія скільки жила на білому світі, стільки і дивувалась тому , як вижили. А ще завжди мені казала:
Повертайся додому, бо ніде у світі краще немає, як у нас, у Сморжеві… Мабуть, велика любов до України, рідного краю і допомогла їм повернутись після років заслання у рідне село. Після їх висилки у батьківську хату не дозволили зайти моєму батьку – воїну переможцю, а заселили у неї молодого росіянина Харламова Кирила з дружиною і після Сибіру мої: бабуся і тітка( уже реабілітовані) викупляли свою хату.
Посадили у тюрми і виселили півсела, а назад повернулися тільки три родини. А скільки молодих хлопців убили у боях на підступах до села, коли енкаведисти влаштовували облави на воїнів УПА.
Кожну другу родину не оминуло лихо.
А ще я добре запам’ятала розповідь моєї матері про те, як вона вступала до колгоспу. Наприкінці лютого 1949року її викликали у сільраду, яка на той час знаходилася у хаті уже
депортованого в Сибір з родиною Самсонюка Пилипа. Це були наші сусіди. За столом сиділи троє – голова сільради, уповноважений з району і енкеведист. Мамі запропонували написати заяву у колгосп, вона відмовилася, мотивуючи відмову тим, що були безземельні багато років, і вона хоче обробляти свою землю сама, тим більше, що є коні і увесь реманент. Тоді уповноважений підійшов до неї, дав в одну руку мамі ручку,а пальці другої руки затис між одвірком і дверима. Мама заяву написала, бо була уже шість місяців вагітна мною. Мабуть тоді в утробі матері і поселився у моїй душі протест проти усього насильства і свавілля. У колгосп ніхто не хотів іти, бо люди бачили скільки біженців із Центральної і Східної України пробиралися у наші краї, щоб обміняти речі на шматок хліба,чи вузлик муки у 1933 і в 1947роках. У погребі, так званої, сільради тримали непокірних, морили голодом. Сидів там дві неділі і наш сусід – Гузік Іван. Йому малолітня донька Марійка опускала через невеликий отвір на ниточці маленькі шматочки хліба. Тримали там і мою тітку Ганну багатодітну матір. ЇЇ чоловіка не було цілий тиждень вдома, добував харчі для сім’ї, а діти сиділи у хаті голодні. Після насильницької колективізації на початку п’ятдесятих у селі люди почали дуже бідувати. Усе віддали у колгосп. Хліба вволю не було. Батьки на роботу , старша сестричка Люба у школу, а мені 5-річній доручали купити заповітну хлібину – одну на усю сім’ю, бо більше не давали. В черзі доводилося чекати довго. В одній із таких черг мене мало не задушили. Винесли люди напівживу, посадили під магазином і дали у руки хлібину. Сестра наказувала сховати хліб на погрібнику і не чіпати, поки батьки не прийдуть. А хлібина була пахуча, рум’яна, я трішечки і відкусила, а потім ще, ще. Коли Люба прийшла, то третини хліба уже не було. Вона розплакалася, боялася що батьки будуть сваритися, як прийдуть з роботи.
А навесні, коли повітря прозоре, солодке і пахне у нашому краї так, що це неможливо описати - їсти хотілося немилосердно . Окрайчик хліба змащений олією і посипаний сіллю був найбільшими ласощами.
Тепер, коли вдивляюся у далекі роки, думаю, як жили убого, у хатах було порожньо, бо у кого і було яке добро, то у війну виміняли на цукор і сіль, а після війни скільки років злидоти.
Найкращі друзі мого дитинства – Женя і Володя,росли безбатченками, бо батька – Сергія Пікузу спровадили на Колиму у табори на сім років за 7 кілограм «украденого» зерна. У 1949році у селі було уже голодно і узяв Сергій це зерно із свого поля, яке у той рік почало належати колгоспу, бо вдома сиділа голодна дружина, яка з дня на день мала народити, і голодний маленький син. І це зерно було приводом, щоб і його прибрати із села, бо сестри і матір Сергія були уже на той час вислані у далеку Караганду. Народилася Женя уже без батька і побачила його вперше, коли їй виповнилося сім років. Могутній красень, молодий чоловік після повернення розповідав серед яких покидьків він сидів у таборі. А ще казав, що коли били, то намагався затулити голову, бо мріяв понад усе повернутися до коханої дружини Наталі і малих діточок.
Сьогодні я часто запитую у себе: Боже мій, чому у нас пам'ять така куца? Чому ми дозволяли і дозволяємо знущатися над собою і хіба можуть нас за це поважати у світі?
Мого батька – Галайка Павла таким же чином намагалися посадити. Усю війну пройшов, був розвідником, День Перемоги зустрічав у Берліні, грамотний чоловік був, тож після перемоги і запропонували завідувати складом дивізії. Успішно справлявся з цією роботою, але знав, що вдома горе з меншими сестрами і упросив командування, щоб його демобілізували, бо у армії був уже шостий рік. Сестрам і матері не зміг допомогти і сам мало не пішов за ними услід. Поставили його завідувати на той час «стратегічно важливим» об’єктом у селі – сільмагом. Товару було в цьому магазині - три найменування: сірники, керосин, і сіль. І ось на цьому убогому переліку моєму батькові підтасували на величезну суму розтрату, що довелося і корівку продати і свиню зарізати, щоб грошима перекрити «недостачу» і врятувати батька від тюрми.
У хату, вивезеної у Сибір з дітьми Саньки Кравець, поселили привезеного з Росії Журавльова і поставили його головою колгоспу. Кожного ранку він заганяв жінок у колгоспну ланку. Іти за трудодні на рабську працю ніхто не хотів і жінки ховалися. Як тільки відчинялися двері Саньчиної хати, сусідка - наша родичка тьотя Маня Галайко, яка жила напроти бригадира, зразу бігла і оповіщала сусідів, що Журавльов буде зараз іти заганяти на роботу. Усі двері вмить зачинялися і мама з нами ховалася під стіл, бо він заглядав у вікна. Ми сиділи, боялися поворухнутися, а він потупцювавши біля кожної хати ішов далі. Але так продовжувалося недовго, бо приїхав уповноважений з району і пригрозив усім за саботаж тюрмою.
Першу заробітну плату батько отримав у колгоспі у 1961році - триста рублів, це було перед самою хрущовською грошовою реформою. Мені було майже дванадцять років і я уже приймала участь у сімейній нараді: на що витратити цей скарб. Вирішили, що батько купить собі чоботи, бо ходив майже у обмотках. Коли з ярмарку батько приніс у хату обнову – юхтові чоботи, це була велика і радісна сімейна подія. Як він їх обмацував, обдивлявся і радів, як дитина.
Мама моя і шила, і вишивала і завдячуючи її золотим рукам, ми із сестричкою були одягнені.
Перешивала нам свої дівочі сукні, пальто. До третього курсу інституту, а це був 1970рік, я ходила у пальто, перешитому з маминого. Вона була дуже вродливою жінкою і розумною, я завжди милувалася її красивими, витонченими руками. А як вона любила читати, коли випадала у свято коротенька мить перепочинку, мама завжди брала у руки книгу. Світла не було, читала і при каганці. Тоді взагалі люди більше читали. У нашому маленькому селі була бібліотека на 12 тис. томів, були там праці Леніна, Сталіна і усіх революціонерів і та література, яка пройшла цензуру і була дозволена компартією, а ще інструкції по вирощуванні корів і свиней,але ми тоді раділи і цьому, бо не знали, що десь буває інакше.
А як ми раділи вишеньці, черешеньці. У повоєнні роки, після введення Сталіним податку на кожне плодове дерево, у селі вирубали усі плодові дерева. Село оголилося, зрідка на нічийній території росла чахла вишенька, декілька черешень росло на межах і був один яблуневий сад – нічийний на ту пору, бо господарі так і не повернулися із заслання. Яка була радість коли після тотальної вирубки у сусіда – Івана Гузіка (по-вуличному Мануйла) зацвіли весною декілька молоденьких вишеньок, усі сусіди позбігалися помилуватися на давно небачену красу.
Ми , малеча не могли дочекатися того часу, коли почервоніє хоч один бік черешні , чи підросте яблуко. Об’їдали усе зеленцем. Постійно у лузі шукали травинки із солодкими корінцями і висмоктували їх.
Кожен двір повинен був сплачувати податок молоком, яйцями, м’ясом і шкірою. Якщо у якоїсь родини не було худоби чи птиці, то вони повинні купити усе це і здати державі безплатно, а інакше заслання.
Дитинство є дитинство. Хіба ми задумувались над тим, як ми живемо? Зимою ковзанка, санчата, а влітку пасли корів, кіз, бо в селі діти завжди були при ділі. Пам’ятаю, як мене мама у десять років вивела на город і показала грядки з цибулею, морквою, буряками: - Це, доню, віднині твоє, слідкуй, щоб не було бур’яну. І доводилося слідкувати, бо росли у строгості. Бабусь поряд не було. Бабуся Феня мамина мама, коли почалися у селі трагічні події, з меншими дітьми переїхала у рідне село на Волинь, чим врятувала і себе і їх. Вона забирала мене маленьку кожного літа і це були найщасливіші миті мого дитинства. Бабуся мене дуже любила і світла пам'ять про неї завжди живе у моєму серці. У боях за вільну Україну загинув її старший син – Володя Перцов. Вона не бачила його могили і усе життя надіялася, що він живий і виглядала сина.
Важка доля мого працьовитого селянського роду, що втрапив під жорстокий і нелюдський експеримент комуністичного режиму.
Нехай ці рядки гіркої правди будуть світлою пам’яттю моїм рідним і реабілітацією їх добрих і чесних імен.


«Дніпровська зоря»
Січень 2004р. Надія Таршин