Бувальщина.


1. Надія. Золота медаль.

Втираючи почервонілі від сліз очі, Надія сумно по-дивилася на невиліковно хвору доньку, що заснула після знеболюючого уколу. Болі дедалі сильніше мучили дівчин-ку і все більше потрібно було тих дорогоцінних ліків, щоб їй допомогти.
Що робити? Напозичалася в усіх сусідів. Та і їм зві-дки брати ті гроші? Відтоді, як у селищі якийсь горе-підприємець, викупив цукровий завод і, не зумівши дати ладу старенькому обладнанню, звелів порізати та вивезти його на металобрухт, майже всі втратили роботу і ставши на облік на біржі праці, жили на мізерну грошову допомо-гу по безробіттю та з власних присадибних ділянок.
У кого була можливість, подалися до Італії, Порту-галії доглядати за пристарілими сеньйорами, а куди було самотній Надії з хворою донькою? Розпач вогнем пропікав серце. Та плакати ніколи. Треба щось робити, бо хто допо-може її страждаючій дитині?
Правда, десь у самій Москві, на високій посаді, ка-жуть, аж у МВС, служить її батько, який навіть, і не знає, що вона є на світі. Та і про Надію, певно, давно уже забув, а вона не сміє турбувати таку поважну особу, хоча сама поклала йому до ніг свою молоду долю, яка і була першим щаблем тієї високої драбини його карколомної кар’єри.
Але треба діяти, бо ліків лишилося на одну добу, а що далі? Несила слухати приглушені закушеними губами стогони, а то й голосні крики своєї дитини.
На станцію! Це був єдиний «бізнес» місцевих жіно-чок. Зварила картопельки, помастила запашною олійкою, пересипала подрібненим духмяним кропом, загорнула ча-вунець теплою хустиною, щоб не вичахла. Набрала з бочки хрустких солоних огірочків. І так, з важким кошиком, майже бігцем, подалася на станцію, щоб встигнути до Мо-сковського потягу. Пасажири охоче брали у дорогу цю просту і смачну їжу. Якщо пощастить все продати по доб-рій ціні, то вона зможе купити ще трохи тих знеболюючих ліків, які тимчасово полегшують страждання Галинки.
Прибігла вчасно! Розпашіла, у старому халатику, у біленькій хустині, з під якої вибивалися сивіючі пасма, ко-лись, розкішного волосся.
Потягу ще не було. Декілька пасажирів та зустріча-ючих вешталися по платформі. Надія зайняла найвигідніше місце на пероні і нарешті роздивилася довкола, переводячи подих.
Раптом її погляд зупинився на військовому, що ви-різнявся своїм блискучим мундиром, гарною поставою і дуже знайомим обличчям. Серце завмерло. Надія схопила-ся за стовп, щоб не впасти. Це був він – Павлусь! Її перше і єдине кохання. Батько її доньки.
Спогади потекли, неначе кольорова кінострічка…
Він прийшов до їхнього класу після сільської вось-мирічки. Чорнявий, з ніжним, білим обличчям, з веселими та розумними чорними очима – син голови колгоспу Пав-лусь Пастух. Усі так і звали його аж до закінчення школи – Павлусь. Було у ньому щось зворушливо-дитяче, наче со-ром’язливе, аж хотілося його пожаліти, захистити.
Надійка, хвороблива, зовні непримітна, бідненько зодягнена, але з сильним характером, дівчинка була круг-лою відмінницею. Все давалося їй однаково легко. Усі в школі знали, що саме їй дістанеться та єдина золота медаль, що за рознарядкою, виділялася на їхню школу.
Павлусь виявився неабияким математиком, перема-гав на районних та обласних олімпіадах. Став гордістю ко-лективу щколи. Але йому не давалися мови та фізика, де він мав слабкі четвірки.
Батько Павлуся іноді привозив директорові школи два-три мішки з продуктами та й класного керівника Ольгу Петрівну не забував. Вони, в свою чергу, з усіх сил стара-лися вивести Павлуся у відмінники.
А тут ця Надійка, без усіляких зусиль, «іде на ме-даль», яка так потрібна Павлу Пастуху, щоб здавати вступ-ні екзамени до ВУЗу тільки з профільного предмету - ма-тематики…
Ольга Петрівна намагалася домовитися з Надійкою, та уперте дівчисько не перейнялося цією проблемою. Тоді, чи хтось надоумив Павлуся, чи сам він вирахував своїм математичним розумом єдине, безпрограшне рішення.
Він почав залицятися до Надійки. Робив це красиво, артистично: дарував квіти, цукерки, проводжав зі школи додому, несучи важкий портфель. На шкільних вечорах танцював тільки з Надійкою на заздрість усім дівчаткам. І вона сама не помітила, як прийшло воно, засяяло , заступи-ло весь світ – її перше кохання, перші п’янкі поцілунки, невмілі обійми, несміливе освідчення.
З непоказного підлітка Надійка раптом перетвори-лася в чарівну дівчину, з ясними синіми очима, розкішним рудим волоссям, стрункою постаттю. Вона ніби світилася із середини від щастя.
Матуся, яка працювала «технічкою» у їхній школі, намагалася застерегти доньку:
-Ой, дивись, дитино! Не пара тобі цей Павлусь. Він
із багатої родини, а ми – бідні! Занапастить тебе і покине! Донечко, опам’ятайся, благаю!
Та Надійка, яка завжди слухала і ніжно любила свою матусю, тепер нічого не чула і не бачила, крім любих чорних очей та гарного обличчя коханого.
Одного разу, коли Надійка зовсім сп’яніла від пал-ких поцілунків, залитого місячним сріблом вишневого цві-ту. Павлусь, сором’язливо червоніючи, запитав:
-Надійко! А могла б ти, заради кохання, пожертвувати собою, як оті жінки декабристів?
На це Надійка, не задумуючись, відповіла:
-Звичайно! Я на все готова заради тебе!
Тоді Павлусь, додав уже сміливіше:
- Навіщо тобі ота золота медаль? Все одно, без бать-ка, ти не зможеш вчитися в інституті. То склади випускні екзамени якось трохи гірше і ця медаль буде моя! А від неї залежить вся моя майбутня кар’єра і твоє подальше життя! Бо, якщо я здобуду вищу освіту і гарну посаду, ми одру-жимося и будемо найщасливішими на світі!
- Павлусь знову так палко поцілував Надійку, що у неї зовсім запаморочилася голова. Нікому нічого не сказа-вши, Надія майже провалила екзамени, склавши їх на сла-бенькі «трієчки», чим дуже здивувала і засмутила улюбле-них учителів. Тільки Ольга Петрівна все розуміла і підба-дьорливо посміхалась дівчині при зустрічах.
Павлусь таки отримав омріяну золоту медаль, а піс-ля випускного вечора, в заводському парку зацілував і за-пестив Надійку до безтями.
Потім,. надовго зник, а в кінці літа, вже зачислений до ВУЗу, сяючий, уникав зустрічей з Надією, а коли вона наважилась підійти і подивитися в його чорні очі, почерво-нів і тихо промовив:
Чекай, Надю. Я вивчуся і заберу тебе!
Надійка влаштувалася на пошту, де довелося носи-
ти величезну важку сумку з кореспонденцією та газетами, яких у ті часи передплачували надзвичайно багато у кож-ній сім’ї.
А у січні народила семимісячну донечку.
Все це остаточно підірвало слабке здоров’я Надій-чиної мами і через рік вона померла.
Надія, залишилась на світі одна з крихітною донеч-кою, яку назвала, на честь матусі, Галиною.
Від Павла не було ніяких звісток. Якось, у вихідний день, Надія, з донечкою на руках, приїхала в село до його батьків. Батько, Іван Карпович, тепер уже голова агрофір-ми, зранку був уже на підпитку і почав брутально лаятись та кричати, що багато таких «невісток» з байстрятами тут ходять. «Он і сусідська Валька уже із пузом, також, гово-рить, що від Павла… Та що ж я тут зберу цілий гарем?
Треба було головою думати, коли стелилися під молодого хлопця! Знали, що йому ще учитися довго! Шалави!»
Рано змарніла, забита авторитетним чоловіком, ма-ти мовчала та потай витирала сльози, задивляючись на гар-несеньке чорняве дівчатко, таке схоже на її сина…
Надія хотіла попросити адресу Павлуся, та не нава-жилась. Плачучи, вибігла із багатого будинку. Мати вийш-ла за нею і потай щось тикнула у руку. Надійка подиви-лась: гроші – сто карбованців. Виходячи з двору, поклала їх на лавочку. Саме тоді, вона вирішила, що виростить Га-линку сама, не буде принижуватись перед бундючним і грубим його батьком.
Так і зажили удвох із донечкою, хоч і скромно, та спокійно і щасливо.
Але щось порушилося у державі, усе пішло шкере-берть. Надія втратила роботу. Захворіла Галинка, яка гарно вчилася тоді вже у сьомому класі. Різко схудла,часто втра-чала свідомість. Обстеження виявило невиліковне захво-рювання крові.
І ось вона, не маючи грошей, таких необхідних для придбання ліків Галинці, дивиться на її батька, заради яко-го колись згубила своє молоде життя.
А він, чітко повертаючись, ніби на парадному мар-ші, ходив по платформі в дорогих сяючих черевиках, виб-лискуючи великими зірками на червоних погонах.
Раптом зупинився, наткнувшись поглядом на щось незвичайне. Змарніла, бідно одягнена жінка, з розтріпаним, сивіючим волоссям дивилася на нього безтямними синіми очима. Від цього погляду Павлові стало моторошно:
-Чєво тєбє? Чєво уставилась? – запитав таким зна-йомим, оксамитовим голосом, від якого у Надії завмерло серце. «Він таки опанував російську мову», - чомусь промайнула в голові недоречна думка.
Вона ступила крок вперед і запитала хрипким від хвилювання голосом:
- Ви Павлусь Пастух, так?
- Павєл Івановіч ПАстух – полковник МВД із Моск-ви! Чєво нада? – відрекомендувався військовий.
Вона більше не змогла вимовити ні слова.
«Упізнай мене!» – кричало серце, благали сині очі!
Щось знайоме раптом побачив Павло у її очах, яск-равих, як блискавка вночі. Ніби злякавшись примари із то-го світу, швидко скочив на східці вагону, що якраз поряд зупинився , і зник у тамбурі.
Надія отямилась: «Треба ж купити Галинці ліки! Ні-хто не допоможе. Он і батько утік!»
І Надія побігла вздовж потягу, вигукуючи: «Гаряча картопелька! Солоні огірочки!»
Павло, сидячи в окремому, затишному купе СВ, за-стеленому червоними килимовими доріжками, потай сте-жив. крізь мережену фіранку, за дивною жінкою, яка щось поспіхом продавала на пероні. Коли він ще раз побачив її сині очі, щось наче тьохнуло в грудях, та потяг повільно зрушив з місця…
Скоро Павло забув про ту маленьку пригоду.
Швидко розпродавши свою картопельку пасажирам, Надія зайшла до вокзального приміщення. Присіла на ста-рий диванчик відпочити. Зала чекання була майже порож-ньою, тільки у куточку сиділа стара жінка, закривши об-личчя худими руками, і здається, плакала.
Щось знайоме було у цій тендітній постаті бідно одягненої бабусі. Надія підсіла ближче, делікатно кашля-нула. Бабуся на мить підняла заплакане обличчя.
Так і є! Ольга Петрівна – її учителька, Вона дуже змінилась: зношений одяг, стоптані капці, сиве волосся,
А колись була вона першою модницею та красунею.
Надія ввічливо привіталась. Ольга Петрівна, чомусь, наче зніяковіла, витерла мокрі від сліз очі старенькою ме-режаною хустинкою.
Пробач мені, Надійко, і за ці сльози і за все, та уже
немає сили більше терпіти. Я знаю, що у тебе своє велике горе і не буду грузити своїми проблемами, але ж це була остання крапля… Скажи, ти бачила його? Павла бачила?
- Та вже ж, бачила! – тихо відповіла Надія, -
- Та він, здається, і не впізнав мене…
- Заради нього ми згубили твоє життя! А мене він також не впізнав, - знову заплакала старенька учителька.
- А коли я сама підійшла до нього і назвалася, то тільки похизувався своїми успіхами, а мене навіть не запи-тав, як я живу, як здоров’я, чи я що сьогодні їла? А я ж за нього просила усіх учителів, щоб виставили йому п’ятірки на випускних екзаменах! Так і поспішив на платформу, не запитавши, сказав, що підходить потяг… Я хотіла позичи-ти у когось трохи грошенят, бо дома двійко голодних ону-чат., яких батько покинув і переховується від аліментів. Донька втратила роботу. Всі на моїй шиї тепер. А я ще досі працюю прибиральницею у нашій школі. Роботи не бою-ся… Але ж уже вік… Мені за сімдесят! Клятий артрит за-мучив. Але ж працюю, та не вистачає моєї пенсії та зарпла-ти на усі наші потреби.Та позичу у бідних людей. У такого не зможу!
Надія мовчки дістала з кишені уторговані гроші, ро-зправила, порахувала, відклала на ліки, а решту, карбован-ців десять, простягла Ользі Петрівні, подумавши, що в неї ж і городу немає, голодують із онуками.
Старенька знову залилася сльозами:
-Ой, не рви моє серце, Надійко !Я ж знаю, як ви бі-дуєте з хворою донечкою!
Надія підвелася і швидко вийшла. Дома чекала на неї Галинка.


2.Павло. Розплата

Престижна, необтяжлива служба, молода дру-жини (це вже третя!), розваги, відпочинок захопили Павла.
Іноді згадував ту сільську убогість, у якій жили його батьки, гидливо морщився: «Що з них візьмеш? Се-ло!». Але ж там таке чисте повітря, прості корисні харчі. Парне молочко від маминої кізоньки! І хоча мати уже не-добачає і недочуває, а батько ледве човгає ногами, Павло вважав, що він гарно пристроїв свою трирічну донечку Ка-трусю, головне, на усе літо!
Можна тепер «відірватися на повну!»
Командування Головного управління МВС, де він служив, симпатизувало Павлові. Часто запрошували до «високих» кабінетів, пригощали чарчиною віскі, чи конья-ку . Він, зі своєю чарівною посмішкою, невимушено почу-вався серед поважних осіб. Знав, що подобається усім.
Між двома дотепними анекдотами, які так майстерно умів розповідати, що командири реготали до сліз, міг ще й не-помітно «підкинути» корисну інформацію про співробіт-ників, їхні настрої та розмови. Тому швидко і легко просу-вався по кар’єрній драбині.
Відпочинок цього літа удався на славу.. – на чу-довому курорті, у казковій Варні. Вродлива, довгонога та весела білявка Віра, його молода дружина, не зводила очей зі свого імпозантного, ще й тепер гарного, чоловіка, а на-вколо усі милувалися гарною, закоханою парою.
Здавалося, ще ніколи Павло не був таким щасли-вим. Тільки іноді, раптом виникали ті сині очі, безтямний погляд сивої , ще не старої, жінки там, на далекій станції…
Він старався скоріше відволіктися, перемикаючи увагу на щось приємніше. Наприклад, непомітно спостері-гав, якими масними поглядами проводжають чоловіки йо-го чарівну, надзвичайно сексуальну дружину, яка, похиту-ючи стегнами, граційно йшла до моря. Ця жінка – його! Вона
так палко і майстерно кохає ночами, доводячи до нестями!
Все таки, життя вдалося! Він – щасливчик!
З глухого села пробився до самих верхів влади, завдяки своєму розумові, спритності, особистій привабливості. Є чим тішити своє честолюбство Павлові!
Прилетіли з відпочинку комфортабельним лай-нером. Москва зустріла спекою та загазованим повітрям. Але їх зустрічало авто з кондиціонером, привітний персо-нальний водій легко підніс модні валізи, розмістив у бага-жнику. «З вітерцем» помчали на службову дачу в підмос-ков’ї, де продовжили відпустку з рибалкою, юшкою, пікні-ками, шашликами. Приїхали Вірині подруги, дві розлучені, прегарні молоді жінки, які задивлялися на Павла і таємно до нього залицялись… Рай, та й годі!
І ось, раптом, наче грім з ясного неба, ця телег-рама! Павло третій раз перечитував і не міг зрозуміти її страшного змісту! «Терміново приїздіть померла Катя»
Цього просто не може бути! Що за дикість? Па-вло заметався в розпачі. Дружина забилася в істериці. Пра-гматичні подруги швидко замовили квитки, траурне вбрання для Віри… Вже під вечір наступного дня Павло з дружиною оплакували в селі смерть свого маленького янгола, кучерявої красунечки Катрусі.
Безутішна, майже непритомна від розпачу бабу-ся, яка по старості та зайнятості домашнім господарством не догледіла за онучкою, котра граючись, упала у велику діжку з водою, закопану посеред городу, для поливу гря-док. Нікого не трапилося поруч і дитина швидко потонула.
Ця донечка була єдиною дитиною старіючого Павла. Дві попередні дружини виявилися бездітними.
Ховали Катрусю у Москві. А через місяць по-мерла Павлова матуся, так і не оговтавшись від страшного нещастя. Павло приїхав на похорон сам, Віра хворіла.
Стояв біля домовини, наче дерев’яний. Сліз уже не було. Тільки, наче вогнем, нестерпно пекло у грудях.
Вже по дорозі додому, на станції, знову зустрів ту синьооку жінку і цього разу, неначе раптом прозрівши, відразу впізнав її. Вона йшла схиливши голову, в чорній хустині, нічого не помічаючи навколо.
Павло кинувся до неї. Схопив за руку, запитав хрипко:
-Ти -- Надія? Скажи, це ти?
Вона подивилася почервонілими, безтямними своїми синіми очима і раптом припала до його грудей. Крізь ридання ледве промовила:
-Упізнав мене нарешті, Павлусю? Чому ж так піз-но? Три дні тому я поховала нашу донечку Галинку. Це була твоя доня! Вона була так схожа на тебе! Відмучилася, бідолашна…
Павла, неначе грім ударив у саме серце. У нього всі ці роки була донька, а він не знав! Ніколи не поцікавився долею тієї нещасної дівчини, яка так любила його, що за-ради нього перекреслила своє молоде життя. І вона наро-дила від нього доньку , яка померла того ж дня, коли заги-нула Катруся.
Господи! За що мені така страшна кара? - подумав Павло. І сам собі відповів: « Це розплата! Заслужена розп-лата за той страшний гріх моєї молодості.»
Павло відчував, що більше не витримає погляду цих змучених, синіх очей. Підійшов потяг. Павло швидко поцілував Надію кудись у холодний лоб, ткнув їй у кише-ню поношеного плащика пакуночок з грошима і поспішив до вагону, ніби втікаючи від усього нещастя, що разом зва-лилося на його враз посивілу голову.
Потяг повільно рушив. Павло, стоячи у тамбурі, довго ще виглядав, вдивляючись в згорблену маленьку по-стать, яка все віддалялась і серце його розривалося від бо-лю. Вперше у своєму успішному житті, він відчув, як воно може боліти – людське серце…
2014