1.
Він прийшов

    За вікном учительської гомоніла мжичка. Вітер штовхав дощові краплі: хутко сповзали додолу шибками, вимальовуючи знаки оклику й запитання. Ніби дивувалися перепоні, такій же прозорій, як і вони.
Завіконне видиво розбудило фантазію вчителя початкових класів Оксани Павлівни.
- Картина життя, - повела рукою, - живе людина й гадки не має, що прозорість майбутнього оманлива.
- Так-так, - підхопила схильна до філософських відступів на уроках та педрадах філолог Віра Ізидорівна, - пригадаймо хоча б нашого покійного директора, царство йому небесне, - за рік до пенсії пішов до Боженьки. Запланував, бідолаха, як всенький уряд наш, років на п’ять змін у домашньому господарстві, а все намарно.
- Про домашнє тільки й думав, - набурмосився Федір Федорович, географ, що не міг покійному пробачити неповне своє урочне навантаження.
- Годі, Федоровичу! – втрутилася, заповнюючи сторінку з хімії в класному журналі, Галина Марківна, ви покійника ще за життя курям на сміх виставили, то ж залиште у спокої хоч тепер.
    Всі присутні відразу розв’язали мішечок з історією, яка розсипалася різноголоссям, перемежованим сміхом. Все почалося січневим ранком. Директор заметушився з книгою внутрішкільного контролю в руках перед черговим візитом інспекторів райво.
- Мало уроків географії відвідав, - мовив задумливо, - піду до Федоровича.
    Рішення директора не добавило географу доброго настрою, проте змовчав. Літні чоловіки почовгали в сьомий клас, привіталися з семикласниками й кожен узявся сповнити своє. З вуст географа зарясніло термінами, цікавими фактами, до яких дослухалися учні й які оминали директорські вуха: стомлений домашньою господаркою, не доспавши, а головне розслаблений теплою пічкою під боком, директор дав хропака – чим раз гучніше. Федору Федоровичу в палахкотінні його географічної уяви здалося, що впіймав рики якогось африканського лева, якому, можливо, не таланить на полюванні. За хвилину, отямившись, вже й сам полював очима за перевіряючим. Стишив смішок семикласників, наказав читати підручник. Урок закінчив у цілковитій тиші, провів за двері останнього учня, а дочекавшись пробудження директора, вдав схвильованого.
- Ну, Микито Йосиповичу, що скажете?
- Завтра… - Микита Йосипович потер очі, - сьогодні не можу… Справи.
- Е ні, - наполягав Федір Федорович, - скажіть хоча би, як мені вдалася какографія.
- Како чим? – перепитав директор, про чию глухуватість перемовлялися давно.
- Та нічим… Метод такий… Пишу неправильно – діти виправляють…
- Знаю.
- Тоді проаналізуйте!
- Відкладемо.
- Чому?
- Дуже поспішаю.
- Отакої! Гаразд, підпишуся вам під закарлючками…
- Не треба. Нема закарлючок…
- Тю!
- Не тюкайте! – нерви директора запружинили, - годі знущатися!
    Погляди літніх чоловіків зустрілися. Директорів був схожим на зламану шпагу, але власник не просив пощади… Очі недружелюбного опонента прокладали шлях тривалому глузуванню…
- А хіба в мене одного трапилася оказія? – Федір Федорович перевів увагу на фізкера Антона Карповича. Той саме сідав на шпагат у проході між столами, а закінчивши вправу, чи не всоте оповів про ремонт шкільних дверей на прохання Микити Йосиповича.
    На той час Антон Карпович заміняв уроки трудового навчання, то ж мусив перейматися поточним ремонтом. Намучився з перекошеними дверима восьмого класу. Не ладилося, хоч вовком вий: то нові завіси не підходять, то частина деревини трухлявою виявилась, то молотком спересердя тріщин добавив, то… Таких -то- було багато, тому, впоравшись, із гордістю за себе кинув Микиті Йосиповичу, що тупцював за спиною.
- Підлити б…
    Директор задріботів коридором і хутко повернувся з відром води. Антон Карпович витріщився на директора, як баран на нові ворота, хоча, звісно, в цю хвилину бараном вважав не себе…
- Я про могорич, - пояснив недогадливому.
- Ніяких могоричів! У школі не п’ють - скупого Микиту Йосиповича як вітром здуло.
    Педагог-організатор Ольга Яківна підморгнула подружці, вчителю історії Марії Леонідівні, з котрою зберігали таємницю, і, отримавши мовчазну пораду стверджувальним кивком голови, вихлюпнула ще одну історію.
    Жовтневим вечором рев у власній стайні нагадав Ользі Яківні, що взимку корові Лисці бракне соломи. Вмовляла п’яного чоловіка зробити вилазку до скирти земельного олігарха, якому село віддало в оренду паї. Той підвівся, але згадавши, як відлупцювали нещодавно впійманого із соломою сусіда сторожі, привезені казна-звідки, відмахнувся й ліг спати. Рішучішу Ольгу Яківну не могло стримати ніщо. Накинула на плечі теплу хустку, взяла під пахву верету і – в темінь, у напрямку солом’яного велета… Скрадалася попід тинами, потім за селом нагострила слух - чи не затаївся якийсь сторож перед велетом. Пильнували не завжди, тож багатьом безсоломникам таланило.
    Вирвався на волю з-за хмари місяць, і Ольгу Яківну охопив страх, бо освітленою в полі кидалася у вічі пильному. Присіла. Роздумувала. Ні, назад не поверне. За сім хвилин припала до м’якого боку велетові. Залоскотав ніздрі запах соломи – заледве голосно не пчихнула. Щоб підбадьоритись, покивала пальчиком місяцеві – не підглядай, рогатий! Над розстеленою веретою зблиснув жовтизною і випав із рук Ольги Яківни перший віхоть – жахнулася чиїхось кроків. Миттєво зарилася в солому. Поблизу шарудіння – відривають! Сторож? Хто б іще! О, навики братів менших – в екстремальних ситуаціях людина копіює їх геніально. Ніякий кріт не зганьбив би переміщення втікачки в закритому просторі – на добрих десять метрів! Зупинилася перевести подих, повела рукою вбік і намацала чийсь ніс. Оторопівши, стиснула знахідку сильніше.
- Йой! – вибухнула чиясь горлянка.
- Знайомий голос, - стямилася втікачка, - ну, Микито Йосиповичу… Содом і Гомора! Одне від одного тікаємо.
    З лантухами за плечима, зігнуті в три погибелі поверталися в село городами – подалі від очей односельців. Чи не вперше за дев’ять років їхньої спільної праці Микита Йосипович дозволив педагогу-організатору не поспішати зранку до школи..
    Невдовзі сміх в учительській розчинився в жіночих сльозах. Така вже вона вдача жіноча – скільки б веселого не було, а сумне переважить, особливо, коли мовиться про людину покійну.
- Хто ж нас очолить? – поцікавився після мовчанки присутніх Клим Гнатович, вчитель зарубіжної літератури.
    Федір Федорович нервово зім’яв салфетку.
- Мені відмовлено. А чому? Знаю колектив, потреби школи…
    І вас колектив знає, скромнику в лапках! - відрубала математик Єва Юзефівна, - не любите людей, а нахаба! Іншого такого днем із вогнем не знайти.
    Географа наче оса вжалила: завертівся на кріслі, обчортихав Єву Юзефівну – аж бризки з рота! Заступилися за математика жінки, вистрілили лементом – далеко, в кукурудзяне поле за школою, чим насторожили молодика на стежці. За мить відстрибнув праворуч: стежкою пронеслося півсотні дітей різного віку, за ними, судячи з окриків, які посилав навздогін, мчав галопом учитель музики.
- Що трапилося? – скрикнув молодик.
- Хор утік!
- Звідки?
- З репетиції. Лови вишкварків!
    Учителеві вдалося наздогнати хористів на дорозі, коли ті, зупинивши автобус, протискувалися в задні двері. Один за одним хористи понуро шикувалися на узбіччі, знизували плечима, не бажаючи видавати заводіяку. Рука вчителя загрозливо нависла над крайнім у шерензі.
- Облиште! – наказ молодика, що підійшов, зупинив агресію.
- Робін Гуд об’явився! – всі побачили артистичний помах тієї ж руки.
- Не Робін… Андрій Сергійович, новий директор вашої школи.
    В дитячих очах приязнь до нового директора. Бешкетники, звиклі до погроз чи навіть стусанів, відчули добре, без фальші серце дорослого. В цю хвилину ставав для дітей своїм: його завжди будуть слухатися, навіть тоді, коли похитнеться на життєвій стежині…
- Повертайтеся, - новому директору не довелося повторювати дітям двічі: чемно почимчикували до школи повз зніяковілого вчителя музики.
    В учительській залягла тиша, не запанувала, не загостювала – залягла, начебто істота, яку цькували, проганяли геть і врешті залишили у спокої, вимучену і скуйовджену, але достатньо було б Федору Федоровичу, якому котрась дотепниця приклеїла кличку Два фе, хоча б голосно позіхнути, вимучена і скуйовджена на тривалий час метнулася б за двері… Педколектив спостерігав за дверима, ніби хотів бути свідком такої втечі.
    Скрипнула дверна ручка, і всі насторожилися. З доісторичних часів, напевно, ростуть ноги вчительської звички лякатись несподіваного візитера, що міг би всунути носа свого в навчальний процес. Спостережлива Оксана Павлівна відразу визначила: ніхто з місцевих так повільно дверей не відчиняє. Піднятим вказівним попередила: начальство!
    Увійшов Андрій Сергійович. Кинувся у вічі його костюм, власне не весь, а лишень чудово відпрасовані штани, до яких, здавалося, поріжеш пальця, якщо доторкнешся. Федір Федорович мимоволі підсунувсь із кріслом поближче до столу, щоб не фігурувати зі своїми - наче з коров’ячої морди штанами. Іншим, що зацікавило присутніх, була розкішна, вміло на відповідну довжину зав’язана краватка. Віра Ізидорівна виточила з цього цілу філософію естетичного спрямування, яку негайно озвучила б, якби це було доречно. Очі присутніх між тим зупинилися на обличчі Андрія Сергійовича: Галині Марківні та Єві Юзефівні сподобався колір шкіри й добре виголене підборіддя, Ользі Яківні – ніс із невеличкою горбинкою, що імпонувало їй в кожному чоловікові, а Марія Леонідівна оцінила на відмінно неширокий, акуратно посаджений рот. Антон Карпович на відміну від жінок шукав вольові риси й залишився при думці, що наразі вони не проглядаються. Клим Гнатович, найвразливіший, взявши близько до серця нещодавню сварку, сидів понуро й нічим не цікавився.
- Доброго дня! – привітався Андрій Сергійович.
    Климові Гнатовичу привітання незнайомця повернуло бадьорість: щось тепле, споріднене в тембрі голосу, таким тембром започатковують доброзичливі стосунки.
- Ви – новий директор, - здогадався.
- Так.
- Не обласний інспектор, а наш… шкільний батько, - несподівано для себе вголос вигукнула Віра Ізидорівна.
    Репліка філолога сподобалася всім, ще й розвеселила: батькові літа куці, як підштаники, діти від нього старші…

2.
Благословіння першого дня

- Хіба вийде на лад такий! – розійшовся Федір Федорович у розмові з Антоном Карповичем, - молоко на губах не обсохло.
- Поживемо – побачимо, - співбесідник видихнув цигарковий дим, - все залежить від сірої речовини в черепку.
- І кулака…
- В кожного свої методи…
- Ну-ну, підлаштовуйся, Карповичу, під свіжий вітер…
- Краще під вітер, ніж під сморід, - фізкера розізлила почута претензія, сплюнув і пішов на спортивний майданчик.
    Біля вікна в коридорі школи шепталися Ольга Яківна й Марія Леонідівна.
- Кажуть, у нового нашого батьків немає.
- Загинули в автомобільній катастрофі.
- Давно?
- В минулому році, перед Пасхою.
- Бідолашний!
    Жінки одночасно зітхнули й затихли.
- Хто з рідні залишився? – знову хвилювало Ольгу Яківну.
- Рідний брат. На батьківському обійсті живе.
- Нашому в приймаки, виходить…
- Звісно, якщо одружиться.
    На навчально-дослідній ділянці віддалилася від усіх ще одна пара співбесідників.
- Ходячу енциклопедію прислали нам, Єво Юзефівно, - мовила Галина Марківна, - таке враження, ніби закінчив Андрій Сергійович усі факультети в педагогічному.
- Розумник, не заперечу.
- А школу як любить!
- Кожної речі шкільної торкається, ну, неначе реліквії.
- Поталанило з ним.
- Нам так… А йому не сільську школу потрібно… Не рутину села…
    Перед обідом новий чільник зібрав педколектив.
- Завтра свято першого дзвоника, - вибарвив задумливо, - прокиньтеся зранку, як немовлята, - світлими й відкритими світу, привітайте усміхом ранок і перший крок від теплого ліжка. Скажіть собі, що життя прекрасне і ви в його китиці легкокрилі, здатні сягнути висот. Відтак поважно, граційно наближайтеся до рідної школи – на подив усьому селу та шкільним дітлахам. Хай бачать вони вчителів красивими світочами!
    Оксана Павлівна чомусь заплакала, дехто зітхнув, і всі дружно взялися переглядати нові підручники.

    Першовересневий світанок вистрибнув із темені ближче до заходу села й кинувся на його схід, до хліва Оксани Павлівни, чиї крики могли б підняти мертвого з катафалку. Ночувала по сусідству з льохою, в порожній клітці, сподіваючись не проспати моменту появи на світ поросят, котрих необхідно захистити від породіллі, бо за звичкою, й оком не зморгнувши, котримось поласує. Проспала – льоха доїдала порося, лежачи на боці й похрюкуючи, інші безпечно смоктали соски льохи. Оксану Павлівну охопила така злість на себе й усе своє домашнє господарство, що навіяні цією злістю слова навряд чи пасували б до вчительського лексикону. Заштовхала куцохвосту малечу у прихисток – змайстроване чоловіком відділення клітки, куди льосі – зась. Пожалілася подумки чоловікові, котрого «тримають» заробітки в Польщі, на своє безталання, й гайда згортати гній з-під корів. Послизнулася. Падаючи, перекрутися в повітрі й обличчям… Краще б той інстинкт самозбереження не був властивий їй – спершу, як годиться, торкнулася підлоги руками, але обличчя лягло в коров’ячу паляницю. Маєш, дурепо, гігієнічну маску! - аж засичала. Милася в ночвах, а стійкий неприємний запах безупинно роздирав ніздрі, доки не замаскувала його сумішшю з господарського мила й полину, на кінець вилила собі на голову пів флакона духів і побігла одягатися. Старий батько, вдихнувши в коридорі хати слід тридцятилітньої дочки, вхопився за серце й пішов пити валер’янку. Оксана Павлівна через зачинені двері попрохала його простежити за льохою, подоїти й вигнати на пасовисько корів і, стрибаючи, як гумовий м’яч, натягнула на себе новий одяг: якщо поталанить – вчасно добіжить до школи з околиці села.
    Антону Карповичу снилася улюблениця. Останні хвилини сну зобразили її поважною, з гордо піднятою головою, окрасою якої – великі сірі очі. Любила стежити ними за надвечірнім обрієм у розмаїтих шатах. Чому не додолу ті очиська, - часто метикував Антон Карпович, - так було б природніше для цієї красуні… Потягнувся рукою уві сні до теплої шиї, губ і вух, пестив їх із насолодою - до дзвону будильника. Стрімко минувся сон. Такою ж стрімкою доводилось бачити і красуню. Зважаючи на першовересень, хутко помчать удвох второваною стежкою, куди потрібно.
- Здрастуй! – привітав наяву в загородці героїню снива, - пора, кобилко, на пасовище.
    Обійшов навколо кобилки, взявся розчісувати хвоста. Не довго – підвела реакція, точніше в чотириногої вона виявилася кращою: відчувши дотик щура, що тинявся безтурботно, хвицьнула господаря в коліно підкованим копитом. Вгамовував різкий біль розтиранням коліна: як на дріжджах, росло під долонею. Першовересень-першотравмовень, - вправлявся у словотворенні, - дошкутильгати б до шкільного подвір’я.
    Марію Леонідівну кинуло в піт мекання кози.
- Зосько, як вчасно! – кепкувала у хліві, - не могло твоє причандалля під хвостом у другій половині дня почервоніти для запліднення. І що? Перехочеш тої радості, поки з роботи повернусь. Гайда до цапа!
    Відв’язана Зоська чкурнула на сусідню вулицю до шутого рятівника від нестерпної муки козячої. Марія Леонідівна чимдуж услід. Троє односельців і той, кому належав шутий, пиячили ще звечора на занедбаному подвір’ї. Довідавшись, що й до чого, попрохали на пляшку й дали добро на дійство. Історику не довелось раніше засвідчити щось подібне, тому вислів «смердіти цапом» сприймала по філософськи. На сороковому році життя переконалась, що філософія і блювання од жахливого смороду – речі різні. Вперше захотіла повернути в сім’ю чоловіка, прогнаного за зраду, котрий водив козу на злучку без нарікань на незручності.
    Гнат Карпович виганяв на луку трьох корів і трьох бичків. Худоба тягнула довгі ланцюги, перечіпалася ними за кущі й зупинялася. Дорога була неблизькою, тому пастух нервував, дзеленчав припонами і навіть віршував.

Лиска, Лінда, Чорнобока,
Буцик, Кербер, Архілох
і мої поспішні кроки –
сонце вчительське зійшло…

    На луці припнув худобу, глянув на годинник і сполотнів – спізнюється на шкільне свято. Побіг. Спіткнувшись об припін, полетів сторч головою – правим оком на будяк. Вищипував із брови колючки, скреготав зубами, корегував віршоване.

Лиска, Лінда, Чорнобока,
Буцик, Кербер, Архілох.
Слава Богу, - не кіклопом*
повертаю я в село…

    Єва Юзефівна ловила квочку на власнім подвір’ї.
- Застудиш яйця, нечисте, - волала під тином.
    Квочка, змахнувши кілька разів крильми, опинилась на гребінці літньої кухні. Голосно кудкудакала у відповідь на кожну репліку переслідувачки. Знавець цієї ситуації так зрозумів би почуте в наступну хвилину.
- Злазь, осатаніле!
- Не злізу! Навіщо, жінко, кошиком на гнізді мене накривала?
- Щоб не втекла.
- Отакої! Краще б зерна вдосталь і води свіжої залишила поруч.
- Інші кури зерно склюють.
- Погодуй їх добре – не спокусяться.
- Бач, яка порадниця… А розуму не пускати несучок докладати в гніздо яєць бракує!
- Не до цього мені. Твоя провина.
- Злітай із дахівки, бо чимось жбурну!
- Собі на шкоду.
    Єві Юзефівні спало на гадку, що бунтівниці через коліно не перегне, що обросле пір’ям, непокірне створіння втихомириться, якщо застосувати метод педагогічного відступу, визнання своє безпорадності. Відійшла подалі, відвернулася. Квочка здивовано повертіла головою, кудкудакнула з нотками співчутливості в голосі й за мить уже гріла майбутнє потомство на гнізді.
    Біля воріт засигналив грузовик.
- Силос привезли, - здогадка погнала Єву Юзефівну на дорогу.
    Двоє парубків вихопили із рук жінки протягнуту їм верету, розстелили й накидали силосу.
- Достатньо?
- Ще.
    Парубки переглянулись, зміряли математика з ніг до голови. Широкі плечі, м’язисті руки й ноги переконали: їхня власниця знає, що каже.
    Купа на вереті виросла вдвічі.
- Ну?
- Ще.
    Добавили вантажу щиросердо – на кузові менше залишилося. Спробували зрушити з місця зав’язаний лантух – не піддався. Єва Юзефівна потягнула його на край кузова, звалила собі на плечі й понесла, вгрузаючи в землю, як Кінг-Конг із відомого американського фільму.
- Шкода, - прошептав один із парубків.
- Учительки? – запитав інший.
- Ні, олігарха – з такими несунами піде по світу з торбами.
    Галина Марківна потурбувала сусіда Федора Федоровича. Охаючи й ахаючи, розповіла про перекинуті вулики на домашній пасіці. Чула вночі рев трактора, отож, безсумнівно, якийсь п’яниця доклювався носом за кермом до шкоди. Благала про допомогу, бо чоловіка-заробітчанина вдома немає, бо кому, як не сусідові-бджоляру, легко зарадити лихові.
    Федір Федорович вициганив за допомогу три бджолині рої, прихопив із собою необхідний інвентар – і до роботи. Вулики повернув на попереднє місце, нашвидкуруч підремонтував, а бджолині рої стали його власністю. Не впильнував рою, який із пошкодженого вулика гайнув на дерево.
- Цей також буде вашим, - зітхнула Галина Марківна, - впіймайте, щоб не пропав.
    Ласому Федору Федоровичу пропозиція сподобалася. Покропивши бджіл на гілляках водою, бігцем драбиною, приставленою до стовбура, - наверх. І тут тобі, поспіху, дісталася перша скрипка, і тут під твою музику дригав ногами в повітрі необережний, повиснувши на гілляці, коли впала драбина.
Галина Марківна підперла підошви сусіди й колеги піднятими вгору долонями. Перехожі, школярі, витріщалися на кумедний цирковий номер, допоки експромтна піраміда не посипалась на траву.
    Ольгу Яківну, одну з небагатьох, обдарував першого вересня увагою чоловік, дозволивши довше поспати й не вовтузитися з коровами, поросятами, кріликами, нутріями, індиками й гусьми. Усміхнена, причепурена, в нових модних колготах випурхнула за хвіртку, привіталася із сонцем, не палючим, а лагідним, схожим на ті сонечка, які малює Оксана Павлівна в зошитах першокласників. Настрій педагога-організатора додавав би обертів і кольорів, якби… не клятий гусак: атакував із такою швидкістю, що й бровою не встигла повести. Нові колготи зіяли дірами: в розумінні власниці – космічними!
    О пів на дев’яту вчителі, шкутильгаючи і тримаючись за попереки, розтираючи синяки і принюхуючись до своїх долонь, клянучи пошепки ранкову метушню й молячись, зникали за вхідними дверми школи, щоб хвильку хоча б відпочити в учительській перед першовересневою лінійкою й незворотнім процесом – навчальним роком. Останньою випало зайти в учительську Оксані Павлівні. Зняла плащ, оглянула свою зачіску у дзеркалі, а повернувшись, наштовхнулася на Клима Гнатовича.
- Отак і приходьте… щодня, - повеселішав, але до учнів не варто…
- Чому?
- Самі розумієте… у вишитій блузі та трусах… Як сказала б поетка Любов Бенедишин, - щось не теє.
- Спідниця… Забула спідницю! – ніхто, напевно, не вдягав плаща хутчіше, ніж Оксана Павлівна за плечима колеги, що прикрив її по-лицарськи в кутку.


3.
Дивіться моїми очима


    Щоки Андрія Сергійовича палахкотіли рум’янцем. Енергетика вчителів, - пояснив собі причину, - часто говорять про чільника. Виписував із книги протоколів педрад пункти рішень, які, як підмітив, - на вітер: не хвилюють, не зобов’язують, перетворюють шкільне життя на щось аморфне – не можна миритися, згодом, перечитуючи накази попередника, намагався з кожного формулювання виокремити подих учительської душі, яка літала або плазувала, боролася сама з собою або намагалася довести своє право на вільний політ. Щонайтривожніше – вільні польоти закінчувались, заледве розпочавшись. Все це віддавало рутиною, незримим надписом через усю документацію проходило – вище голови не скочиш! Чому так? З часом він обов’язково з’ясує.
    Знову потягнувся до документації. Безлад у реєстрації вхідних листів, атестаційних матеріалах… Ні, наразі потрібно більше спілкуватися з колективом. Подався у вчительську, завів бесіду про першооснови вчительської праці.
- Культ розуму, - видихнув, - у школі мусимо служити цьому культові: поклонятися, захищати, будувати йому фортеці, зміцнювати його кордони.
- Спізнилися, директоре, - сипонув емоціями Клим Гнатович, - на два століття: повертаєте нас в епоху Просвітництва.
- Не повертаю – шукаю ниточки, зітканої Марі Франсуа Аруе, Генрі Філдінгом, Джонатаном Свіфтом чи Даніелем Дефо, ниточки, міцнішої од ланцюгів.
- Влучно! – скрикнула Віра Ізидорівна, - тиранія послуговується ланцюгами, а істина, безперечно, на ниточці – беззахисна, легко її розгойдати або ж кинути під ноги. Розтопчуть, бувало, істину, а на тому місці, де променіла раніше, століттями не минається світло.
- Отож бо, - продовжив директор, - пригадаймо відомий вислів «ідеї правлять світом». Чому б їм не правити нашою школою?
- Безгрошів’я, - здвигнув плечима Антон Карпович, - повмирають ідеї з голоду!
- Що ж, таких голодуючих рятують руками, - щось таємниче зблиснуло в очах директора.
- У просвітників з легкої руки Буало все звелося до зверхності почуттів над розумом, - занепокоївся Клим Гнатович, - варто доточувати їхню ниточку?
- Варто! – підвівся натхненник бесіди, - маємо досвід кількох поколінь, з яким приборкаємо почуття, що перечать розумові.
- Сумнівне твердження… - пхикнув Федір Федорович, що стежив за всім колективом, мов ящір із нірки.
    Андрій Сергійович слів на вітер не кинув. Ідеї вкоренилися в школі з перших днів навчання. Розпочинав кожну нараду фразою: кому і яка ідея бачиться актуальною? Спочатку вчителі дивилися на нового директора великими очима, потім міркували: перехворіє надмірним азартом, закопається в директорську паперову рутину так, що й носа не покаже. А він устигав перечитати сотні педагогічних публікацій, відвідати десятки уроків, які аналізував не «про людське око», а з урахуванням науково-психологічних аспектів. Напрацьовував при цьому свої потужні ідеї, котрі допоможуть відкрити друге дихання підлеглим на довгій учительській дистанції… Вчителі збагнули, що отримують цінні поради, що бесіди про вивіз гною чи запліднення домашньої худоби не повинні домінувати на перервах. Після Покрови, закінчивши польові роботи, майже всі навідувалися до школи під вечір, дискутували, вчитувалися в методичні статті, рекомендовані Андрієм Сергійовичем, обдумували завтрашні уроки. Зранку директор приходив у школу о шостій і до початку уроків майстрував стенди, різьбив по дереву, виплітав речі з лози, чим заслужив остаточну зневагу Федора Федоровича, в чиїй голові не могли вкластися такі дії директора. А в школі поселився справжній затишок. Оксана Павлівна, оглянувши чудово змайстроване дерево з гніздом та лелек у ньому в композиції, розміщеній поряд із першим класом, пожартувала з дітьми, мовляв, хто буде чемним, тому лелека принесе братика або сестричку. У гнізді з’явилися гроші та записки з проханнями про братиків і сестричок: практичні дітлахи вирішили на винагороду за чемність не сподіватися.
    Школа змінювалася на очах. Кожен її куточок випромінював щось родинне, величне і водночас близьке і зрозуміле дітлахам, в кожному її куточку буяла поезія естетики та гармонії. Андрій Сергійович виголосив принцип Рами, давньоіндійського правителя, що понад усе остерігався брехні. Побільшало довіри між учнями та вчителями. Два бажання шкільного товариства – вчитися і навчати – довершували, наповнювали фінальним сенсом задум молодого директора. В райво із здивуванням вчитувалися у протоколи результатів районних предметних олімпіад: сільська школа, для якої рідкістю було призове місце, завоювала одразу п’ять перших місць.
    Андрія Сергійовича викликала на співбесіду начальник відділу освіти Катерина Карлівна. Огрядна, з поглядом-блискавкою і неабияка модниця, скидалася на вельможну особу. Старожили від освіти пам’ятали одну із попередниць Катерини Карлівни, її тезку, тому цю поза очі називали Катериною другою. Зазвичай, створювала для себе імідж високоосвіченої і принципової. Кивнувши на стілець Андрію Сергійовичу, відчеканила.
- Так, так, шановний, є у школі позитивні зміни. Говорять, ваша заслуга. А може покійного нині Микити Йосиповича, а ви плоди пожинаєте?
- У вашій компетенції перевірити це, - парирував молодий директор.
- О, який колючий! Михайлівна таких призначала на посади…
    Андрій Сергійович добре знав, що Антоніну Михайлівну, про яку йдеться, випхали у плечі на пенсію, догоджаючи цій…Катерині другій. Помовчав, а тоді повідомив.
- Хочу вирішити кілька виробничих питань.
- Не поспішайте. На носі укладання строкових договорів із директорами. Що скажете?
- Нічого мудрого в цьому не бачу. Директор повинен думати про школу, а не про те, як сподобатись начальству.
- Не скажіть… Не скажіть… Власне, маю нараду в райдержадміністрації – продовжимо наше спілкування під час офіційної співбесіди.
    Неприємний осад залишився в душі Андрія Сергійовича. Повернувся у школу. Галина Марківна торкнулася його ліктя.
- Які настанови від начальства?
- Важко сказати, - посміхнувся, - дивіться на навчальний процес моїми очима.
- А ми в одному напрямку дивимось, директоре, - запевнив Клим Гнатович, - отож рак, лебідь і щука – відпочивають.

4.
Чари

Весна така, як скрипочка.
Торкнеться струн любов.
Ховатися не личило б
від щастя, що знайшов.
    Так написалося Климові Гнатовичу в чернетці, коли виглянув у відчинене вікно власного будинку. Десь угорі заспівали пташки: першими почули мелодію любові, повеселішали, розкрилилися і не пошкодували почутого легенькому вітерцеві, а прозорий витівник підхопив оцю дивовижу й поніс од садиби до садиби, од серця до серця, нашіптуючи багатьом, що життя коротке, й може не встигнути людина добути скарб, захований у її ж серці, скарб, якому поклонялися тисячоліттями, плекаючи сімейне щастя, продовжуючи рід людський. Лишень уникнути б омани – не кинутися стрімголов на красивий, але холодний відблиск чи просто на міраж, за яким – пустка.
    Неодружений Антон Карпович задивлявся на Єву Юзефівну, стару діву, як величала сама себе математик, наголошуючи на другому слові цього химерного словосполучення. Фізкерові не подобалися худощаві, котрих обожнювали й захищали лицарі середньовіччя, оспівували романтики. Маючи богатирську статуру, підбирав до пари жінку, здатну коня на ходу зупинити, якщо вірити якомусь там поетові, процитованому Климом Гнатовичем. Натякнув Єві Юзефівні на побачення у шкільному спортзалі після уроків. Погодилася. Сиділи на лаві – на піонерській відстані.
- Що ж, - видихнула математик, - починайте, Карловичу, бесіду.
- Яку?
- Бажано інтелектуальну…
- Ага! Про штангістів скажу.
- Гм, цікаво.
- А знаєте чому кричать вони, піднімаючи штангу?
- Підбадьорюють себе.
- Та ні… Щоб заглушити голос із дупи.
- Дуже гарно… - Єва Юзефівна трохи почервоніла і відвернулася. Дотепна, із тих, про кого мовлять: пальця в рот не клади – відкусить, знову глянувши на залицяльника, випалила.
- Штангу в руки, колего, - не закричите – будемо зустрічатись.
    В Антона Карповича відвисла щелепа.
- Здаєтеся?
- Ні в якому разі! – фізкер виштовхнув штангу на вісімдесят кілограмів.
    На приземленій штанзі добавилося нових залізяк, а посмішка Єви Юзефівни віддзеркалилась на блискучому металі.
- Цю подужаєте?
- Спробую.
    Антон Карпович знову був молодцем.
- А цю?
- Сумніваюся…
- Тоді я візьмуся, - математик втерла носа фізкерові своїм рекордом.
- Ого! – забігав, - мушу реваншуватись.
- Снарядів не бракує, - кивнула на куток суперниця, - фіксуймо одночасно.
    Андрій Сергійович на той час перевіряв чистоту приміщень. Раптово відчинив двері спортзалу. Антон Карпович і Єва Юзефівна зі штангами над головами закричали несамовито…
Любов - неначе блискавка.
Чекай пори громів,
що вже в дорозі, близько так –
не впасти ниць зумій.
    Цієї строфи Клима Гнатовича, оприлюдненої автором при нагоді в учительській, ніхто не сприймав. Якась вона занадто тривожна й туманна. Віра Ізидорівна погодилася, що порівняння любові з блискавкою вдале, а громи, заперечила, лунають, здебільшого, через два-три роки після одруження, коли воно (ймовірно, особа чоловічої статі) лізе тобі на голову, стає неохайною чи, боронь, Боже, пиячить. Федір Федорович, кашлянувши в кулак, назвав шлюб крематорієм для любові. Галина Марківна гарячково нагадала географу, що в його шлюбі на крематорій перетворився він сам, а поки звинувачений чухав потилицю, не тямлячи, якої це співається хіміку, Ольга Яківна прояснила ситуацію афоризмом Жоржа Куртеліна: мужчина – єдиний самець, який б’є свою самицю.
    Така зухвалість педагога-організатора, двоюрідної сестри колишньої дружини, зачепила Федора Федоровича за живе. Дошкулив не вельми красивій Ользі Яківні відомою фразою: усі вродливі жінки схожі одна на одну, кожна невродлива страшна по-своєму.
    Перепалку вчасно зупинив Андрій Сергійович. Не словом, не жестом – своєю появою в учительській: учителі соромились конфліктувати на очах молодого директора. Розпочав нараду, не здогадуючись, що віршовані рядки, від яких спалахнула перепалка, списані з його близького майбутнього…
    Суботнім ранком Андрію Сергійовичу на квартирі, яку винаймав у секретаря сільської ради миловидної Зіновії та її матері, наснився безлюдний острів. Іде тим островом, а довкола краса небачена: кучеряві дерева сягають високості, екзотичні птахи танцюють на плесах, життєрадісні звірі граються за кущами, барви і звуки переливаються так, що хочеться співати. Стежиною добіг до моря, приліг на пісочку, заплющив очі, а розплющивши, ахнув: на відстані руки – русалка! Зашарілася й зареготала, ніби прикривала тим реготом оголене тіло… Прокинувся. Відчинив вікно й подався у двір – до умивальника за рогом хати.
- Ой! – скрикнув, побачивши оголену спину Зіновії.
- Ой! – зойкнула Зіновія і рвучко повернулася. Руки жінки опустилися, оголивши розкішні перса. Господиня і квартирант завмерли, не тямлячи, що робити далі. Квартирантові першому прийшло в голову прикрити розкіш рушником, хоча ох як не хотілося цього робити.
    Любов – неначе блискавка… Андрій Сергійович відчув удар тієї блискавки. Одразу – не встигла навіть Зіновія заховати за дзвінким сміхом своє спантеличення чи жіночу хитрість… Через місяць зайшла в них мова про заручини. В учительській повертали новину на різні боки.
- З одного боку добре, - розтирав підборіддя Клим Гнатович, - осяде в селі директор, борщі сам не варитиме.
- А з іншого? - зблиснула спітнілим чолом Віра Ізидорівна.
- Не Пенелопа та Зіновія, не Пенелопа*…


5.
Небо наближається

    Сьомий місяць не отримували педагоги району зарплатні. Катерина друга, зібравши директорів, дихнула вогнем у залу.
- Кому надокучила посада, шановні? Затямте, той, хто допустить учительський бунт, - посади позбудеться! Павло Лазаренко, наш Прем’єр-міністр, витягує країну із прірви, ночей не досипає, а оце… життя міг позбутися… бабахнуло перед ескортом… Ви ж, пігмеї, власними животами переймаєтесь, державної стратегії не цінуєте. Мусите заспокоїти підлеглих і розчавити підбурювачів!
    Із зали посипалися репліки й запитання.
- Учительських дітей відраховують з університетів за несплату за навчання.
- Чим сплачувати за проїзд до місця роботи?
- Як вчителям годувати сім’ї?
- За що придбати соляру й бензин?
- З яким лицем контролювати роботу вчителів?
- Де взяти вчителю кошти на лікування?
- Хто зупинить оголошену кількома вчителями голодівку?
    У Катерини другої не знайшлося ні одної вичерпної відповіді, зате погрози стали ще нахабнішими. На завершення гримнула кулаком по столі й нагадала про час укладення нових строкових договорів.
Наступного дня Андрій Сергійович звернувся до педколективу.
- Виходу немає. Не буду ховатися за вашими спинами, дорогі мої. Оголошуймо страйк, щоб не топталися по наших головах шахраї. Ми не нашкодимо школярам, а навпаки захистимо їхнє правове майбутнє, в якому негідникам, вірю, не кортітиме знущатися над людьми.
    Увечері Федір Федорович набрав номер домашнього телефону Катерини другої. Переповів сказане Андрієм Сергійовичем і після паузи… обурився тим, що у шкільній їдальні пошкоджена пожежна сигналізація, а в туалеті, якщо принюхатися, з унітаза тхне сечею. Почувши похвалу за інформацію, із задоволенням ліг спати.
    Школа опинилася на вістрі страйку. Клим Гнатович і Антон Карпович координували дії страйкомів усіх шкіл, Єва Юзефівна малювала винуватців учительських бід на плакатах в образах бегемотів, крокодилів і мавп, Віра Ізидорівна писала звернення до вчительства району. Вибороли… взаємозаліки. В рахунок зарплатні отримали світильники, побутову техніку, цеглу і гній. Відновився навчальний процес.
    У кінці тижня Андрія Сергійовича покликав у сільраду сільський голова. Похвалив за старанність секретаря Зіновію (якось дивно забігали при цьому його маленькі, наче котячі, оченята) й перейшов на шепіт.
- Не все вугілля до школи довозіть, директоре…
- Чому?
- Всі крадуть. Підкажу як… На весілля грошенят добереш, - перейшов на «ти».
- Проживу, пане голово, без крадіжок, - Андрію Сергійовичу запам’ятався прикритий долонею рот сільського голови: між пальцями пробивався чорний вус, заступаючи обручку.
    Невдовзі школу інспектували пожежники. Никали котельнею, майстернею, коридорами, а завершували огляд у їдальні.

- Сигнал підтвердився, - кивнув гостроносий капітан лейтенантові, - гаплик пожежній сигналізації.
    Покликали директора, висловили претензії, простягнули папір.
- Підпишіть.
- До встановленого терміну не відремонтую, - заперечив припис Андрій Сергійович, - не фінансують.
- Ваші проблеми. Заплющити очі на недоліки не можемо…
    Не забарилась і санстанція. Довготелеса тітка била поклони над унітазом у туалеті, звідти, не знайшовши неподобства, - на кухню, де все-таки нашукала «жучкового».
    Настав чорний понеділок. Так назвали у школі день, коли Катерина друга відмовилась укласти новий строковий договір з Андрієм Сергійовичем і відрекомендувала на посаді директора Федора Федоровича.

6.
Небо на долонях

    Наше щастя – це тільки мовчання нещастя – «влучив у десятку» французький письменник Жуль Ренуар. Принаймні, Андрій Сергійович у цьому не сумнівався. Колишнього директора душила образа на колег за їхню мовчанку: жодного заперечення Катерині другій в учительській, де вершила над ним розправу. Хамелеони, - напосілася думка, - схилились перед новим начальством шкільним додолу. Покинув учительську, щоб не заважати новоспеченому. А тим часом Федір Федорович, провівши свою благодійницю, вмостився за директорським столом. Колектив знову – ні пари з вуст.
- Оніміли? – скривився новоспечений.
    Антон Карпович попрохав усіх вийти. Послухалися, розбрелися школою хто куди. Марія Леонідівна, яка відлучалася перед тим, забігла в учительську, не знаючи ситуації. Подумала, що Антону Карповичу приємно розмовляти з вішалкою, і позадкувала в наступну мить: на вішалці за комір піджака було почеплено Федора Федоровича.
    Путньої чоловічої бесіди в опонентів не вийшло, хіба що доповнилося прізвисько новоспеченого – Два фе підвішені.
    У неділю дощило. Андрій Сергійович постукав у двері кімнати Зіновії. Не відповіла. Довідувався про дочку від матері – відвернулася, невдоволена його теперішнім становищем. Зіновія також хмурила брови, навіть уникала стосунків. Збайдужіла… Або ж… Чи білий, чи чорний янгол нашептав йому зайти в сільраду. Торкнувся дверної ручки – зачинено. Під вікном скавуліло цуценя, зовсім маленьке, заплуталося в кущах. Подався рятувати. Підняв угору й мимоволі заглянув у вікно. Оголені перса Зіновії рухалися на столі прямо перед очима. Над ними звисала чуприна сільського голови…
    Наче зачумлений, збирав речі. А куди іти? Зрозуміло одне – подалі від будинку зрадниці. Заночував би у будь-кого із вчителів, але пояснювати, що й до чого, знову і знову роздирати на клапті душу… Розклав біля школи палатку, розмістив пожитки, приліг. На очі наплив просвіт на небі – дорога у височінь. Такою… пішли в засвіт батьки. Та страшна автокатастрофа ніколи не закінчувалася… Чув повсякчас наяву та уві сні передсмертні крики рідних, хоча був тоді за сотню кілометрів од них, бачив у деталях останні їхні миті, чого, природньо, не сягнув очима. Рідні не оглядалися, боячись примножити йому розпачу, а сьогодні вперше оглянулися. Так, то вони - оті дві цятки на краю просвіту, кличуть за собою, спустошеного й байдужого до життя. Потрібно бігти – навпрямки, доки не почнеться дорога у височінь. Різкий порив вітру хитнув услід палаткою, скрипнула шкільні ворота, а над головою прошуміли потужні крила.
    Клим Гнатович також здригнувся од шуму крил і простежив, у якому напрямку відшуміло. В уяві зринув Андрій Сергійович: віддалився й він, ображений. Заспокоїти б, розрадити б. Накинувши дощовик, злився з темінню.
    Оксану Павлівну крила злякали. Не бачила їх, а в думці: крила, без сумніву. І їй пригадався наймолодший із директорів… Затривожилась. Помолилась. І… не змогла всидіти в хаті – до наймолодшого, сказати щось вагоме.
    Ольга Яківна викричала за шум над верандою чоловікові: чи не накоїв чогось шибайголова із дахівкою? Стомилася, задрімала, наснилося роздолля під крильми, за якими хочеться мчати щодуху до того, кому боляче тепер у школі й за межами її…
    Антон Карпович і Єва Юзефівна завмерли в цілунку. Шум над головами добавив їм адреналіну. Переглянулися й прочитали одне в одного на обличчях думки про звільненого чільника.
    Галину Марківну, Віру Ізидорівну й Марію Леонідівну крила потривожили в домі хіміка. Утрьох припали до вікна, заплакали й наперебій защебетали, що все буде добре з молодим розумником.
- Зупиніться, Андрію Сергійовичу, Андрію… - окликнув Клим Гнатович постать на річкою.
- Як ви знайшли мене? – від постаті відірвався й канув у річку згусток темені.
- Не знаю… - у Клима Гнатовича звалився з душі камінь, - здається, за підказкою Бога, хоч на уроках так борюся з підказками!
    Зі сторони села бігли вчителі. Оточивши врятованого, побачили на його долонях клаптик неба кольору просвіту.


*Одноокий велет (давньогрецька міфологія).
**Дружина Одіссея, символ жіночої вірності.
2014р.