Полум’я танцювало на вузлуватих полінах циганочку з виходом: ритмічно здіймало й опускало багряні, майже прозорі ручки, вище й вище злітали його спритні ніжки, а спідниці, одна поверх іншої, творили таку екзотику рухів, яку хіба що дарує глядачу майстриня танку Хеста Хариста.
    Спохмурніла Діана відвела погляд од пічки: вогненна феєрія нагадала їй про феєрію на душі… Закохалася. Жагуче. Усім вітрам навздогін, усім хмарам наперекір і навпроти плину життя, названого якимсь філософом рікою з поодинокими зблисками. Розпрягла душу, циганко, - жартувала Сніжана, сусідка, од якої нічого не приховаєш, тим паче вогненних поривів… За прізвисько не ображалася. Циганкою називали матір, бабусю, а прабабусю й сам Бог велів так називати, бо прибилася до їхнього села з циганським табором, чорнокоса, смагляволиця, з хитрющими очима. Заворожили хитрющі парубка Івана, з місцевих, ох, вольового й рішучого. Утнув небачене досі односельцями: повів зайшлу, на мандрівній крові замішану, під вінець, розірвавши родинні й циганські кола, що не пускали його до щастя сімейного. А їй, Діані, поталанило менше – не відповів взаємністю лісник Степан. Звелись нанівець бабусині гени, - шептала в закутку, - не вмію зарадити собі, безпутній… Відсторонилася б од лісника, відпливла б кудись подумки далеко-далеко, де пригасає сонечко кохання на догоду холодові, та ні – не дозволяє обранець: вряди-годи усміхнеться, підморгне чи шепне не вушко жартівливе щось. Затріпоче надія, як хустка на вітрі… Сусідка, нібито між іншим, дорікає хлопцям сільським, що вибирають із десятка дівчат, невгамовні … Вибирає й лісникова батярська вдача, хтозна біля чиїх воріт заспокоїться.
- Мартиновичу, вийдіть! – голос за вікном здавив Діані серденько, - коханий кличе батька на розмову.
    Вагалася, як себе повести. Не витерпіла – вибігла на подвір’я. Батько і лісник, привітавшись рукостисканням, обговорювали породу дерева.
- Такої породи хочу, щоб дрова на вогні співали, - залягли в кожному куточку подвір’я батькові слова.
- Знайду, - пообіцяв той, за чиїми омріяними вустами невідривно стежила схвильована дівчина, відчуваючи, що власні вуста тужавіють від приливу циганської крові, а в очах зріє ще та, прабабусина, хитринка.
- Зайди на чай, - взяла лісника за руку за плечима батька.
    Похитав заперечливо головою.
- До тридцяти не чаюю ні з ким… Чаюватиму, коли одружуся.
- Ще три роки без… - Діана заплуталася у своїх думках.
- Без чаю, - засміявся лунко й помахав на прощання рукою.

    Розбитою дорогою під’їхали до сільського шинку три підводи. Троє немісцевих чоловіків зайшли в шинок зігрітися. Скуштували оковитої, роздмухали теревені. Почали про усяку всячину, з якої все частіше вигулькували собачі клички. Не важко було здогадатися, що всі троє мисливці й захоплюються породистими собаками.
- Де Пірат? – спохопивсь пузатий, зі шрамом під носом.
- Надворі, - нагадав інший, низькорослий і геть посивілий, - не пропаде.
    Третій, високий і вродливий, на всяк випадок виглянув за двері: чотирилапий приволік на поріг кроля і збирався ним ласувати.
    За хвилину немісцеві показали відібране в Пірата шинкарці.
- Чиїй тварині вкоротив віку кокер спанієль?
    Та байдуже кивнула на кліть у сусідньому дворі.
- Заплатимо, - три голоси злилися в один.
- Тю, - на щоці шинкарки з’явився симпатичний рум’янець, - закиньте кроля туди, де був раніше: господар не здогадається про трафунок.
    Чоловіки переглянулися.
- Ай так, - видовжився шрам під носом пузатого, - півгодини в селі, а встигли дров наламати. Добра порада, пані.
- Добра, - гойднулася чуприна посивілого.
- Так і вчинимо, - високому та вродливу теж сподобався такий вихід із становища.
    Відмили постраждалого на кухні позиченим шампунем, витерли і – в кліть. Продовжили чаркування, поглядаючи на годинники. В шинку прокашлявся новий відвідувач.
- Сто грамів, сусіде? - озвалась шинкарка надміру голосно.
- Давай, - здригнувся.
- Трапилось щось?
- Містика… Витягнув учора здохлого кроля з кліті, закопав на гною, а сьогодні він повернувся…
    Немісцеві реготнули. Провівши поглядами спантеличеного містикою, згадали, що мають отримати в лісника виписані дрова.
    Шинкарка з цікавістю стежила за високим і вродливим, причепурившись у підсобному приміщенні. Знайшла нагоду наблизитися до нього: підливала поруч вазони на підвіконнику. Дослухалася до розмови, в якій бринів його голос.
- Колись проживав у цьому селі з батьками, - замало не проспівав, - у дитинстві закохався в дівчину з циганським корінням… Діану. Згадую її до цих пір.
- Засватаймо! – вирвалося в пузатого.
- Голосую - за! – пожартував посивілий, підводячись.
    За немісцевими зачинилися двері. Шинкарці не сиділося за стійкою. Взялася за мобільний.
- Ало, пеньку лісовий, упізнав? Двоюрідна сестра турбує. Доки холостякуватимеш? Таке враження, що довіку. Усіх дівчат розхапають. Здається, Діані випаде весільну сукню міряти, якщо навідається до неї колишній наш односелець – симпатяга хоч куди… Між іншим, поїхав до тебе за дровами.
    Лісник Степан, вислухавши сестру, вийшов із лісового куреня. Крокував од дерева до дерева, розглядався, ніби загрожував йому ворожий напад, на обличчі висвітлились емоції. Нарешті завмер на місці: з підвід, що наблизились, зістрибнули хмільні чоловіки. Симпатяга… симпатяга… - подумки порівнював найвищого із собою. Наказав робітникам вантажити на підводи дрова, шепнув помічникові.
- Затримайте оцих…
    Хутко мотоциклом додому, помився, перевдягнувся, нарвав на клумбі квітів.
- З Богом! – побажав сам собі.

    Діана обожнювала романтичні освідчення, в уяві слухала сокровенне признання, яке озвучить обранець. Хотілось їй бути в таку хвилину особливо красивою, нарядною, підхопленою казковою аурою, зітканою з усмішок і овацій рідних та друзів. І гадки не мала, що насправді стоятиме біля курника, у старій куфайці, гумових чоботях і вицвілій хустці, коли трапиться намріяне…
    Сиділи зі Степаном біля пічки, гріли долоні, а полум’я приваблювало циганочкою з виходом, про щось розповідало, від чогось застерігало цим експресивним танком. Збагнути б майбутнє завчасу, циганською кров’ю відчути, - мислилося Діані, щоправда недовго – поцілунок Степана запаморочив голову й поніс її, поніс усім вітрам навздогін, усім хмарам наперекір, але за плином життя, який невідомий філософ міг би назвати рікою з поєднаними зблисками…

2014р.