З людиною, котра живе інакше, вести розмову – неабияка відповідальність. Бо інакшість її так і лишається таємницею, навіть коли тобі цю таємницю привідкривають. Тому важливо максимально точно передати думки й слова такого співрозмовника.
Наталія Дідківська, талановита поетеса із Недашок, сама ростить і виховує сина Сергія, хоча стверджує, що це син ростить і виховує її…
Сергій – дитина-інвалід. Шістнадцять років живуть мама і син у своєму (іншому) світі. Цей світ відомий лише його людям. І розповідь ця, записана зі слів Наталії, для тих, хто ніколи не був і не буде там. Але щоб наблизились.

Початок
Коли стало зрозуміло, що у мого синочка ДЦП, пережила страшні часи. Піді мною розверзлася земля. Не вірилося. Сподівалася, що з’ясується непорозуміння, син стане на ноги.
Три роки не могла прийти до тями. Відійшла від Бога, від світу. Все ненавиділа. Сприймала це як покарання і не знала, за що. Любов до дитини поєднувалася з відчаєм.
Кожна жінка, яка народила дитину, знає, що любов до дитини приходить разом з нею. Але любити – це одне, а прийняти свою дитину, яка вона є – зовсім інше. Це стосується не лише матерів, котрі мають дітей-інвалідів. А взагалі: справжнє материнство завжди повинно приймати і бути готовим до випробувань.

Світло
Мій синочок підростав. Фізично ставало все тяжче, а от психологічно й морально йшло полегшення. Людині, щоб прийняти щось, потрібно звикнути. Як тільки приймаєш, починаєш змінюватися. В який момент відбуваються ці зміни, зовсім непомітно.
Для мене ці зміни полягали у тому, що я побачила свого сина іншими очима: який він світлий, життєрадісний. Побачила сина душею.
Теж буваю слабка і плачу. Адже хотіла б, щоб синочок був здоровий. Однак я дійшла розуміння, що ця дитина прийшла в світ саме такою й інакше не буде. Що це насправді дарунок: уповні зрозуміти й відчути все, що вміщає в собі любов.

Любов
Ми можемо сотні разів чути й повторювати самі, що людина створена за образом і подобою Бога. Можемо повторювати і не розуміти, що якщо він є любов, то і ми, кожен з нас – є любов. Коли ми доходимо до розуміння суті цієї подоби, то інакше й дивимося на власну внутрішню еволюцію.
Однак це не приходить за один день, але приходить обов’язково.
Розуміння любові прийшло до мене через сина. Він з’явився у моєму житті, щоб я навчилася любити, навчилася людяності і співчуття.
І коли дякую Богові за свого сина й за себе, я абсолютно щира, хоча мені й дитині жити непросто. Дякую, як би гірко не було. Бо насправді ми не знаємо, що таке найгірше.

Милосердя
Останні роки люди почали дуже змінюватися, зростати духовно. В них стало більше милосердя. Адже співчуття і доброта – це все таки пасивні почуття, а милосердя – активне. Люди допомагають. Мене й мою дитину це дуже підтримує. І суть милосердя не лише в тому, що комусь надана допомога, а що й сама людина при цьому міняється, вона вже ніколи не лишиться немилосердною.
Так, є люди, які ігнорують сам факт інвалідності мого сина (чи іншої подібної людини). Сергійко хоче розмовляти з усіма. Однак відповідають не всі. Хтось заговорює до сина, а хтось робить вигляд, що не чує його. Очевидно, вони бояться того, чого не розуміють. Бояться наслідків контакту.

Люди
Більшість людей, які ходять до нас, син упізнає по голосу. І тому він знає по першому слову з порогу, що ось ця людина до нього заговорить, ось ця – ні. Я бачу, як син почуває себе обкраденим…
Але розумію тих, хто уникає контакту з Сергійком. Вони сумніваються, що якщо перший раз це зроблять, чи ж зроблять це іще й іще. Нікого не засуджую. Адже не кожна людина ще й здатна проявити свої гарні й добрі якості, не кожна людина психологічно готова. Це праця не одного дня і навіть року.

Безвихідь
Були випадки, коли мене й дитину ображали, дорікали мені.
Якось давно сторонній чоловік поставив мені у вину – грубо сказав, що я тільки й спромоглася, що народити сина-каліку. Мені було дуже гірко.
Хай би там як, але моя дитина у її стані має все, що необхідно. А найголовніше – має мою любов, котрої, подеколи, не вистачає іншій здоровій дитині. Готова у будь-чому вщемити себе, але дати синові максимально те, що він потребує.
Такі думки тоді (та й зараз) я протиставляю подібним звинуваченням.
Через багато років той чоловік захворів на рак.
Одного разу, зустрівши мене, попросив пробачення. Гадаю, він відчув, що таке безвихідь, коли нічого не можна змінити.
Але я й не тримала на нього зла відпочатку.

Зв’язок
Кожен дійде висновку сам. Жорстокий стане милосердним, а байдужий – полюбить. Але завжди потрібно пам’ятати, що є слова, які не можна вимовляти уголос, бо вони ж тобі й не даватимуть спокою.
Бог посилає одну людину іншій заради того, щоб прийшло розуміння істинних речей. І чим більше захаращено й занедбано душу однієї людини, тим сильнішим буде вплив з боку іншої людини.
Так само рятівним став уплив моєї дитини на мене. І все, що у мені є найкращого – це від мого сина. Він навчив мене дисциплінованості, організованості. Навчив гостро реагувати, коли ображають слабших, ставати на їх захист.
Через сина мені відкрилося найголовніше: розуміння і відчуття безумовної любові.

Тандем
Відколи я прийняла хворобу сина не як Божий гнів, а як дарунок, встановилася внутрішня рівновага, відчуття гармонії зі світом.
Така ж гармонія існує і в спілкуванні з Сергійком. Дивлюся на світ очима сина, живу його почуттями і відчуттями.
Важко дохідливо пояснити, наскільки самотні такі люди, як мій синочок. Вони живуть у своєму світі. А свого тіла не сприймають, хоча почасти дуже потерпають фізично. Синові далеко не все треба те, що він потребував би здоровим. Отож навчилася керуватися його потребами. А заодно зрозуміла, що й здорових дітей мами часто сприймають неправильно. Здебільшого керуються тим, що вони краще знають, що треба їх дітям, лишаючись насправді глухими до них.
Ми з сином як тандем – одне ціле, тому гостро відчуваю і його біль, і його радість, і його бажання.

Інший
Він, як і всі люди, переживає радість та інші позитивні емоції. Його зв’язки із нашим світом виявляються, наприклад, у любові до музики. У нього надзвичайно розвинений слух. Варто зазвучати по радіо першим акордам мелодії чи пісні, він безпомилково впізнає її, коли я думаю, що звучатиме зовсім інша пісня.
Син любить, коли я поруч з ним. Ці почуття зовсім чисті, без нашарувань комплексів і стереотипів, через які згодом страждають взаємини батьків і дітей. Синівська любов мого Сергійка дуже природна, ніщо не гальмує її. Такі діти також живуть у безумовній любові, бо якраз умовності й формула «любити за щось» ніколи не торкнуться цього їхнього сонячного почуття.

Квітка
Коли переживаю втому чи розчарування, швидко оговтуюсь, помітивши раптом якийсь світлий штрих у навколишньому світі. Тоді повертається відразу запорука внутрішньої гармонії – любиш і радієш життю просто так, на порожньому місці.
Поганий настрій зникає, і бачиш, яким прекрасним Бог створив цей світ. Він іноді кидає маленький штрих, щоб я це розуміла постійно. Щоб я бачила, що ніколи не буваю сама, що ніколи не лишаюсь наодинці зі своїми печалями.
Ось одного разу поверталася засмучена додому. Йшла повз пустище, заросле полином. Глянула мимоволі, а там, серед хащів полину – квіточка маку. Така тендітна і яскрава! Це ніби лист мені, прекрасне послання про те, що життя наповнене багатством радості і краси.

У спілкуванні й побуті Наталія – така ж, як і всі ми. Живе звичайними щоденними турботами: вчасно посадити й викопати картоплю, заготовити дрова на зиму, знайти годинку сходити в ліс по ягоди чи гриби, двічі на рік традиційно по-українськи вибілити хатинку всередині і знадвору.
Жінка перебуває у постійному спілкуванні з подругами, колегами по творчості, старшими односельцями. Двері хатинки завжди відчинені для гостей. І сама провідує літніх та залюбки посидить з чиїмись дітьми та онуками. Людське коло села для неї тепле й затишне. Підтримку людей відчувала багато разів і безмежно їм вдячна.
І хоча маленький дім Наталія може покинути не більше як на кілька годин, відлучившись у Малин за ліками для сина, вона не вважає своє життя обмеженим і обікраденим. Черпає з нього дари й намагається іншим передарувати.