Діти вмовили Марію продати корову. Довго вмовляли, бо жінка попри всі хвороби й немочі тримала свою круторогу заради онуків. Малеча мусить рости на здорових сільських харчах. Але відколи хронічні недуги почали частіше нагадувати про себе, Марія й сама запереживала – це ж і сіно надбай, і гній почисти. Як то воно вдові?
Останньою краплею стала зламана нога. Однак і тоді сусіди виручали. Так заведено в селі – відлучаєшся на день-два чи, борони Боже, потрапляєш до лікарні – сусідка йде на твоє хазяйство. Обом добре: у тебе попорано, а сусідка молоком смакує. Бо скільки ж тих корів на все село лишилося?
Продала годувальницю і наче знову осиротіла. Втомилася жінка втрачати. Нестарими пішли одне за одним батьки. Молодим помер чоловік Михайло. Тому довелося самій дівчаток піднімати, навчати. А вони матері не підвели. Старша дві освіти медичні має і працює на швидкій допомозі, молодша спочатку училище закінчила, а потім педагогічний. Працюючи в столиці у банку, ще й диплом фінансиста отримала.
Мріяла Марія, що дівчата після закінчення школи здобудуть професію і повернуться в рідне село. А куди ж було повертатися вже? Добре, що онуки люблять у бабусі гостювати. Троє їх Марії. Молодша донька назвала своїх дітей на честь батьків – Міша і Маша.
Родини дочок тепер стали найбільшим щастям жінки.
І не те боліло жінці, що її жіноча осінь стає холодніша й сумніша, а те, що сонце для рідного села котиться за обрій. Нестає села. Є селяни, живуть у Вишеві – одному із тисяч таких занепалих куточків України. А села їхнього немає, ніби з-під них висмикують! З теплих турботливих рук забирають! Хто? Яка сила? Не знає Марія відповіді на ці питання. А якби знала, то хіба б зарадила?
Ніколи було пектися про філософію, коли спочатку доглядала лежачу свекруху, потім рідну бабу Мар’ю, у домі якої зросла, бо у матері одна за одною народилися ще дві доньки; потім ще одну свекруху – вже і другої свекрухи немає, і другий чоловік помер.
Двері Маріїної домівки завжди були відкриті для близьких і далеких родичів, бо хотіла, щоб родина купи трималася і в радості, і в скруті, і в хворобі. І коли смерть забирає близьку людину.
Та забагато було тих смертей. Найгіркіше, коли хтось рідний молодим іде із життя…
І як настає весна, Марія поспішає навести лад і провідати рідні могилки – у Недашках, у Вишеві, у Мар’ятині.
Вона знає ці села, як рідні. Усю околицю з Плугатарем, Дермановкою разом. У Мар’ятині народилася, у Плугатар заміж вийшла…
Знає ці села, бо любила їх і дбала, коли була головихою.
А ще до цього переходила рідні поля й ліси уздовж і впоперек. Із Мар’ятина у Базар ходило аж вісімдесят школярів! І Мар’ятин, і Вишів, і Дермановка (Трудолюбівка) цвіли й плодилися. Тому й гадки не було покидати рідну землю, проміняти її на столицю чи Житомир з Малином.
Світло жилося. Стала завклубом спочатку у рідному селі. А коли закінчила Житомирське культосвітнє училище, пішла бібліотекарем у Трудолюбівку.
Де ті клуби, де ті бібліотеки? Тут і шкіл уже немає… Лише у Вишеві жевріє бібліотека завдяки Вірі Чуєвій.
Марія теж любить читати, кілька газет виписує, щоб знати, чим живе Малинщина й країна. Чим живе і як живе. Щоб хоча б так зв’язок тримати із зовнішнім світом. Бо ж тут у Вишеві – як на острові. Може місяцями автобус не ходити. Як хочеш добирайся до Малина! А це підприємець Олександр Столяр, дякувати Богові, врятував. Уся громада кланяється Столяру! Знову є зв’язок з великою землею – і діти можуть приїхати в гості, і ти до дітей. Може, ще й інша рідня добереться. Бо Марія звикла, щоб у неї була повна хата – кожен міг сподіватися і на щедрий стіл, і на допомогу, і на пораду.
Які ж вони рідкісні, ті посиденьки у колі родичів. Сядеш обідати сама, то кусень у горло не лізе. Так гірко.
Казали старші, що так важко і гірко було після війни. Щоб отака пустка і безпорадність! Хіба ж думала Марія, що так раптово, за кілька років село перетвориться на пустку? Занепаде й стане на коліна! І нікому підвести тих літніх вдів, щоб випросталися їх натруджені спини, не боліли натруджені руки…
Поки попідростають оті малята, що їх жменя у селі, то нікого буде підводити. Хоча й родяться діти у селі, а чи відродять вони Вишів? Чи їм дадуть це зробити і чи самі вони захочуть? Оте маля найменше, що у Люди Ходимчук – яка його доля: вишівська чи чужинська?..
Хто молодший із чоловіків, їздить далеко на заробітки – діти виростають без батька, жінки самі побут тягнуть.
Більшість ще спроможних чоловіків і жінок можуть розраховувати лише на гроші, виручені від ягід і грибів. А коли яблучний рік, то ніде в селі та околиці жодне яблучко не лишиться на дереві, несуть і здають, бо кожна копійка дорога. Ще молодші чоловіки допомагають старим людям: тин підправити, дров нарубати чи скласти. Як у допотопні часи, переходимо на натуральне господарювання. Чим тут похвалишся?
Було, років ще з двадцять тому, новин і новин щотижня! Зателефонує Любов Іванчук із «Малинських новин», розпитає, як у селі живеться, приїде – так Вишів жив спільним із районом життям, у ногу йшов з часом. Не забуде Марія ніколи матеріал про село з такою світлою життєстверджуючою назвою: «От і Вишів на орбіту вийшов»… А зараз теж на орбіті, як окрема планета. Відірвана планета.
Сюди, як в інший світ приїздять, а потім наче дорогу забувають. Минулого року хоча б: завітав Фролков, по селу списки склали – записали, хто взяв би на утримання корову, хто коня. Люди зраділи, адже тобі молоко – доглядай лише худобину, теличку здай, а так тримай корівку і радуйся, що ти господар. Нарадувалися…
А ще були збори, коли обіцяли пилораму відкрити. Поманили людей роботою та заробітком. Щось і тут не зрослося.
Отака орбіта. Петля, а не орбіта. Вийдеш на село, центр порожній. До клубу в хащах уже років п’ятнадцять ніхто стежку не топче. Тільки й чуєш відлунням у пам’яті голоси… Закриєш очі і ті голоси впізнаєш, а відкрити боїшся. Хіба ж зараз усміхнуться тобі так дівчата з ансамблю «Колосок»? Висипався колосок, зерно погубилося в стерні й прибило багнюкою. А вскрізь же ті жіночі голоси чути було: й у клубі, й на обжинках. Конторські дівчата, колгоспниці, вчительки.
І все ті сільські жінки встигали. Робота, домашні клопоти, поранка. Дітей ростили і в світ виряджали. А ще кожна була сама собі годувальницею. Рідко хто хазяйство не тримав. З роботи – в город, з городу – на колгоспне поле, з поля – до корови, від корови – до баняків. Й при тому людьми лишалися.
Скільки жінка в селі винесла на собі! Марія озирається на свою молодість і читає її ніби казку. Погляд вихоплює із пам’яті то ту, то іншу сторіночку. Ось вона бібліотекарем у Трудолюбівці, де не менше, як по п’ять душ у кожній хаті жило. Як привозили до клубу індійське кіно, то всі не могли вміститися.
Велику громаду чотирьох сіл довірили Марії, коли вона була ще зовсім молодою. Спочатку була головою сільради, пізніше – і бухгалтером, і секретарем. Колись турботи голови сільради відрізнялися від теперішніх. Інша система була. Доводили до тебе план заготівлі молока, яєць. Працюй. Викликали у райком на доповідь про успіхи заготівлі у сільсекторі.
Люди охоче здавали молоко на вишівську молочарню. У селі в кожному дворі тримали по дві корови. За літр молока платили, здається, по 23 копійки. І на здане молоко людям пропорційно комбікорми давали.
Згодом і Плугатар став близьким не лише по роботі. Вийшла заміж у це село, народила доньок. Жила у свекрухи.
У 1984 році дали хату у Вишеві. Здавалося, що все у житті йде на розквіт. Бачила для дітей перспективу, мріяла онуками у селі обрости. Щоб отих 1400 населення на території сільської ради більшало її паростям.
От воно і є її паростя, та в селі йому нічого робити. Особливо ж тепер, коли школу закрили. Ця багатотерпляча школа вже не вперше закрилася. Але тоді, коли у 1974 році закрили під час укрупнення колгоспів (Вишів пішов до Морозівки), за пару років все повернули назад. Згодом і колгосп знову став свій. Повірили, що Вишів на своїй орбіті рухатиметься стабільно.
Даремно повірили. Струсонув Чорнобиль, потім політичні зміни. Сама Україна не відомо, як на орбіті утримається, он тільки й губить по дорозі й людей, і добро. Марія дивиться на ці занепалі поля, що не обробляються, і розуміє, що радітиме за своє село нескоро, бо поки нічому.
Як тільки не стало колгоспу, сім’ї з дітьми старалися з села виїхати. А як не стало школи, то і зовсім край прийшов. Та жменька вишівських дітей їздить до школи у Діброву. По що ці діти мріють, у що вірять? Які горизонти бачать?
Марія дивиться своїми очима і міряє своїм життям. Вона несе свою долю вишівською стежкою і вже нікуди не зверне. Природа, люди, історія – це все в її серці, і вирвати можна тільки разом із серцем. Тут хоча б донести його пам’ять до своїх онуків, щоб знали, як на цій поліській землі, на цьому богом забутому кутку, де українці, росіяни-старовіри, поляки та чехи ділили й ділять одну скибку хліба. Крихтами її посипають стежку, щоб таки був позначений напрям із минулого у майбутнє.
… Вийшла Марія за звичкою у двір – настав час поранки. Та порати нічого. Місяць, як продала свою круторогу.
Звично пройшлася стежкою, якою вигонила корівку на пашу. Подумки порахувала, що у Вишеві тепер лише вісім корів. Старі сусіди Грегулі теж свою корівку збули – вік уже не той. Мабуть, і вони так само тужать. Є за чим. Раїса Гнатівна вік у школі пропрацювала, наших дітей вчила, директором школи була.
Молода директор школи, що закрилася, вже у статусі колишньої. Зате дитятко маленьке є в сім’ї після старшеньких двох. Може, якось воно все налагодиться ще у Вишеві? Якимось дивом, помахом.
Глянула Марія на вулицю – в один бік та протилежний. Сутеніло. Ніщо не тривожило тиші – Вишів тихо плив своєю орбітою. У Марії на цій планетці є донечки з сім’ями, онуки, односельці. І могилки у соснах та акаціях… І орбітою крові рухалося до серця й живило серце завжди тепле й ніжне почуття. Воно знайоме всім, хто родився в селі і селу себе присвятив.
2014 (до війни)