Після двомісячного відрядження я відсипався уже другу добу . У гуртожитку була якась метушня , крики , іноді веселі співи , іноді – бійка . З чого б це ? Адже уже третій місяць як не давали платню. Склотара давно уже була визбирана , продана і пропита . Лівих заробітків у шоферів не було . Це у Закарпатті – кому цегли привезти , кому пісок , кому дрова . У Казахстані не так . Там лівих заробітків нема , бо ніхто не будує власних обійсть , житла . Всі сподіваються нате , що все це має дати держава . Є , правда, один вид лівого заробітку – це «туфта» , тобто приписки у дорожньому листі про кількість ходок та кілометражу , тобто відстані перевезень . Але по скільки немає заробітної платні то і туфта не оплачена. Будівництво Казахської магнітки у місті Темиртау підходило до кінця, всі гроші що були на це відпущені давно вичерпані , от і сиділо все місто на напівголодному пайку .
Протестувати ніхто не протестував , бо ще свіжою була память кількарічної давності , а саме літа 1959 року, коли натовп молодих , голодних і обірваних будівельників був безжалісно розстріляний з автоматів та кулеметів . Про це тоді у Радянському Союзі мало хто знав . А було це так . Будівництво Карагандинського металургійного комплексу , або як ще на нього казали – Казахської магнітки що у місті Темиртау оголосили всесоюзною ударною комсомольською будовою. У напівпустельні суворі простори центральної Азії почали завозити тисячі і тисячі юнаків та молодих чоловіків , а також тисячі і тисячі засуджених . Народ розміщали просто неба . Намети вважалися за розкіш . Наспіх будувалися дощаті та глиняні бараки , а для керівного складу так звані фінські будиночки , що складалися із готових завезених із Фінляндії щитоблоків .Були великі перебої з постачанням продуктів харчування . Зарплата була не великою , та й то виплачувалась теж з частими затримками . Не вистачало питної води , не було елементарних побутових умов для роботи та проживання . Люди місяцями не роздягалися , не милися .Почалися інфекційні захворювання , а відтак масовий відтік народу з будови . Можновладці почали застосовувати малоефективні але суворі заходи . Відїзжаючим не давали розрахунок , не знімали з обліку, не видавали трудові книжки . Відбирали паспорти та військові квитки . Тим часом заідеологізовані комуно-психологи ламали собі голови : чого це народ тікає ? Ну чого їм не вистачає ? Хіба там звідки прийшли краще? Не інакше , як тут діє ворожа підривна антирадянська агітація . Бідні комуняки ! Як вони не розуміли , що антирадянська агітація діє на кожному кроці . Бо вони своїми антинародними діями її і породили . А може і розуміли і все бачили , але так треба було , така була система , по суті своїй антилюдська . Нарешті догадалися . Вирішили що ними теж допущена помилка . В тому розумінні , що на новобудову вербують тільки юнаків та молодих чоловіків . Ось чого народу не вистачає ! Дівчат ! В якійсь мірі це було справді так. Розпочалася кампанія по вербовці на новобудову десятків тисяч дівчат. Але соціальна , побутова , економічна ситуація від цього не покращилась , а навпаки тільки погіршилась. А найпаче тоді , коли новоприбулі дівчата через деякий час почали масово народжувати . Тут всього не вистачало . Чергу в столовій треба було вистоювати по дві години . За дві години до обіду ми відправляли когось з бригади займати чергу під дверима їдальні. Нарешті коли прийшла черга , виявилось , що немає вилок , ложок , тарілок та горняток . Вивільнені миски та ложки ми навперебій хапали із столів штовхаючи одне одного навіть не помивши їх . Правда була і те , що всі вище перелічені кухонні прибори безбожно розкрадалися . Аби запобігти цьому , чиновники почали маркувати ці прибори наносячи на них трафарет «общепит» . Але і це не допомагало . Їжа була не якісною , часто із зіпсованих продуктів.
Запам`ятався мені один хлопець , закоренілий мовчун – Вася Константінов . У вжитку в нього було декілька фраз , крім яких за весь час інших від нього я не чув . Підходячи в їдальні до роздаточного вікна він завжди казав: « Повар, тряхни з верху по гуще , а знизу по жирніше». Несучи тарілки з їжею до столу він бормотав : « Черпак – норма , закон – тайга ,ведмідь хазяїн». Коли траплявся «випивон», то Вася завжди приказував :« Ех! Ріж останній огурець раз пішла така п’янка ! Все одно життя дало тріщину». Вася більше часу свого молодого життя просидів у тюрмах , аніж був на волі. Правда , термін сидіти в тюрмі його дратував . Він казав , що там тільки пахани сидять , а інші вкалують . Інколи під носом Вася наспівував пісню на індійський мотив із кінофільму «Бродяга» .
На Казахской магнитке
Оборвался я до нитки
И остался с одной
С русской голою душой .
От і весь запас його слів .
До дощатого бараку їдальні за здалегідь , щоб зайняти чергу , прийшла бригада землекопів . Шеф-кухар заявила , що обіду не буде , бо водовозка не завезла воду . Хлопці озлоблені , голодні , змучені важкою працею , вирішили на роботу сьогодні не йти . Матюкаючися , вони посідали тут же біля бараку прямо на землю. Тим часом почали сходитися бригади бетонників , арматурників , муллярів , теслярів . Хтось ненароком кинув недопалок в контейнер із сміттям , що стояв в притул до стіни їдальні. Сміття в контейнері спалахнуло миттєво наче смолоскип , вогонь перекинувся на дощаті стіни , що теж швидко зайнялись . Через декілька хвилин їдальня палала страшною пожежею. Гасити не було чим . На пожежу збіглася вся новобудова , кілько тисяч чоловік . Виник ніби стихійний мітинг . Всі кричали навперебій , ніхто нікого не слухаючи . Головним гаслом мітингу було : «Суки! Падло! Народ мордують!» Хтось запропонував іти до тресту Казметалургбуд , і заставити «сук» хай пояснять народу ситуацію. Ця ідея сподобалась усім . До тресту треба було іти пішки кілометрів зо три аж до самого центру міста . Народ повалив , по дорозі розпалюючи себе лайками , різними вигуками . До цієї шумної юрби постійно приєднувались нові невдоволенні життям люди . Коли нарешті прибули до адмінбудинку тресту , то виявилось , що вхідні двері зачинені . Реагуючи на це , хтось гукнув , що «суки» повтікали через задній хід. Це додало бунтарям хоробрості та бадьорості . Ага! Нас бояться! Звісно , цивілізованим мітингам-протестам ми не були навчені . Та й кримінального елементу серед нас було немало .
Бунтарі почали зупиняти легковики , бо доведені до крайнього відчаю , в кожному власнику машини вбачали «суку»-чиновника . Власне так воно і було , бо в той час ніхто з робочих не мав власного авто . Пасажирів легковиків виганяли , машину розгойдували аж поки не перекинули , а потім розбивали її на тріски . До місця подій підїхало два автобуси з озброєними міліціонерами . Бунтарі міліціонерів роззброїли та добряче відлупцювали . Хтось запропонував іти на міський відділ міліції , що був не далеко . Багатотисячний натовп пішов на міліцію . Чергові міліціонери двері міцно зачинили , коридори забарикадували . Але це мало чим допомогло . Бунтарі двері виламали , вікна повибивали , роззброїли персонал , пограбували склади зі зброєю та боєприпасами . При міськвідділі були камери КПЗ переповнені затриманими людьми . Двері на камерах порозбивали ,арештованих повипускали , а тоді будівлю підпалили . Комусь прийшло в голову йти звільняти тюрми , яких вТемиртау було не мало . Ми діяли із таким ентузіастом та захопленням , ніби вже повністю перемогли радянські владу , ніби вже не існувала могутнього монстра –Радянського Союзу . До вечора всі тюрми були розпущені , в тому Числі і шістнадцята жіноча . Визволені з неволі жінки з великої радості віддавались коханю своїм визволителям прямо на місці . Але бунтарів було набагато більше як визволених жінок , на всіх не вистачало , тому прийшлося встановлювати черги . Інколи декому здавалося , що хтось недобросовісно нарушає черги . Тоді виникали бійки .
Запропонували були йти звільнити табір японських військовополонених , що в Молодіжному городку . Але табірне начальство вжило надійних заходів , табір надійно укріпили . Та й бунтарі не дуже наполягали , адже там були не свої , а япошки-самураї . Бідні японці , вже минуло чотирнадцять років по закінченню війни, а вони ще все мучилися в полоні радянських таборів . Власне кажучи ніхто їх особливо і не жалів , бо ніхто з нас не знав , що то не Японія напала на Радянський Союз , а навпаки , Радянський Союз напав на Японію . Тоді для нас японці були кляті імперіалісти . Так нас виховували .
Цілу ніч і наступний день тривали справжні погроми . Громили в основному гастрономи та інші торгові заклади , а також складські приміщення з продуктами харчування та спиртними напоями . Голодний пролетар здатний на все . Влада вжила невідкладних заходів . Місто було оточене військом , та так аби ні одна жива душа не вислизнула . Ми про це нічого не знали . Ми були зайняті своєю роботою , гастрономами .Нам аби хоч раз до сита наїстися . На третю добу декілька військових батальйонів взялися штурмом захоплювати місто . Випустивши декілька автоматних та кулеметних черг понад головами бунтарів , війська відійшли на вихідні позиції . Мабуть, ще не були готові до штурму . Скоріше за все це був хитрий маневр . По місту поширювалися чутки ,що штурмували місто російськомовні солдати , котрі відмовилися виконувати команду і стріляти в народ . Через день – два мають підійти інші , азіати , які перестріляють нас як куріпок . Такі чутки навмисне поширювалися, аби внести розкол в наші ряди , адже половина мешканців Темиртау мали саме азіатське походження . Нам було все до одного місця . Головне , що добралися до гастрономів , продовольчих та алкогольних складів . Найактивнішими в обробці згаданих обєктів , звичайно були випущені нами на волю ЗЕКИ .
Через деякий час війська розпочали таки новий штурм . На вулицях , забарикадованих ящиками з під горілки , пива , та вина , а також різними повикиданими нами з офісів меблями , зявились бронемашини . Машини зупинились перед натовпом . З них повиходили знані вмісті люди , герої соц. праці , передовики-орденоносці, ветерани війни та праці .Коротше кажучи радянська , штучно створена компартійними ідеологами еліта суспільства , в котрої від бороди і до пупка брязкотіли всякі ордени , медалі , значки , та інші відзнаки . Виставляючи на показ ці брязкальця вони ніби нагадували нам : « ось дивіться , у вас теж могли б бути такі нагороди , як би ви не були бандитами.» Орденоносці звернулися до нас із закликом припинити робити безчинства , брати з них приклад , жити і працювати по-комуністичному , на благо своєї рідної батьківщини , перетворювати в життя рішення партії . Настала мертва тишина . Оратори повідомили нам новину : між нами хитро замаскувалися американські агресори , та західнонімецькі реваншисти , це ,ніби-то вони , кляті імперіалісти все і натворили , підбуривши нас – молодих , недосвідчених до необдуманих злочинних вчинків . Нас закликали до комсомольської пильності . Ми почали пильно придивлятися один до одного , чи не впізнаємо якогось імперіаліста . Всі однаково були худі , голодні , цураві , вошиві та короставі . А може диверсанти –імперіалісти і дійсно хитро під нас замаскувались? Та ні ! Це всі свої ! Всі вирощені і виховані радянською системою . Тією системою , яка не могла , або і не хотіла нас інакших мати . Тією системою яка розраховувала вічно над нами панувати .
А тим часом по той бік барикад до бронемашин стали прибувати вантажівки з бійцями-автоматниками . Нам запропонували видати зачинщиків , американських шпигунів , тоді іншим все пробачать . Такий наш крок був би розцінений як блискуча перемога комуно-партійних ідеологів над злочинним елементом . Ми знову стали пильно придивлятися один до одного , хоча багато з нас розуміли , що то чергова партійна брехня . Брехня яка мала зняти , або хоча-би послабити вину парт-чиновників за злочинну безвідповідальність . Така цинічна брехня у них була завжди на поготові . Скажімо , стався обвал на шахті через елементарне не створення умов по дотриманню правил безпеки праці . Тут-же оголосили , що це справа рук закордонних диверсантів . Стався вибух на динамітному заводі , загинула вся зміна працюючих через недоробки адміністрації по питанню техніки безпеки : знов диверсанти винуваті . Зіткнулися поїзди – знов диверсанти . І що характерно , так це те , що завжди знаходили і ловили тих клятих західних шпигунів , та й судили їх безбожно . А вину довести – простіше-простого , неначе два пальці обпісяти .
Ще раз звернулися видати винуватців . Дали подумати десять хвилин . На військовій машині включили гучномовець , що почав відлік часу , цокаючи наче кремлівські куранти. Ось так , за десять хвилин вирішиться чиясь доля . Хвилини, що для багатьох з нас були останніми в житті спливали невблаганно швидко . Настала гробова тиша , натовп в передчутті чогось страшного , невідворотного мовчав мов риба об льод . Пішла десята хвилина . Раптом чую в юрбі голосно зазвучала пісня: « Сижу за решоткой в темнице сирой» . З натовпу вийшов хлопець із складеними за спиною по-тюремному руками , з опущеною до низу головою (догадуюсь , що за роки відсидки в тюрмі він в такій позі ходив не раз) , хлопець із російської глибинки , із міста Вятка Вася Константинов . А над ним продовжували лунати слова початої ним пісні : « Вскормльонний на волє орел молодой». Ти дивись , Вася співати знає ! А я то думав – він закоренілий мовчун . Вася перебрався через барикаду , попрямував до орденоносців . А ми наче оціпенілі , дивимося що діється . На весь голос Вася крикнув : « вятскиє , ребята хватскиє , один семерих не боится»!, і врізав першому хто попався п’ястком по зубах . В нашому натовпі хтось крикнув : « Бей блядей , спасай Россию»! З натовпу в бік вояків полетіли каменюки , цеглини , порожні пляшки . Це була велика помилка , а може і чиясь провокація . Та що поробиш , більшість , якщо не всі з поміж нас були п’яні . В цю мить затріщали кулемети , зацокотіли автомати . Склалася була в мене така думка що на тому боці барикад тільки і чекали якоїсь провокації . І падали хлопи наче снопи . Бачив я одного , котрому куля знесла пів голови , а він ще кілька метрів тікав . Тікаючи від куль, я впав в якусь глибочезну траншею , із прямовисними , наче стіна , берегами . Біг більше двох кілометрів , аж поки знесилений не впав на пісок . Затаївшись у траншеї , пробув там до вечора . Вже давно все стихло . В ночі пробував вибратися із траншеї , та не зміг Глибина була до трьох метрів . Довго шукав виходу бігаючи то в один кінець , то в інший , але дарма , бо потрапив наче у вовчу яму , наче у пастку . Пробував нігтями колупати грунт роблячи собі якісь ступеньки і таким чином вилізти . Грунт був скельний , тому піддавався мені дуже важко . Над ранок таки вибрався і попрямував до нашого гуртожитку що в мікрорайоні так званого Соцгородка , по вулиці Степана Разіна . Вулиці міста патрулювалися моторизованими та пішими патрулями . Треба було бути дуже обережному аби не потрапити до їх рук , бо Сам Бог знає чим це могло закінчитися , А скоріше всього могло закінчитися тим , що про ці події я б ніколи і нікому не міг розказати , як не міг про це розказати автослюсар , мешканець нашого гуртожитку ,закоренілий мовчун Василь Константинов .
Як виявилося , в ночі в гуртожиток приходили «органи» , забрали чотирьох хлопців , перших які їм потрапили під руку , навіть прізвища не питали . Потім прізвища зясують . Головне негайно зачинщиків зловити . Яке щастя , що мене в ночі не було в гуртожитку . Мене б точно забрали . Я дуже у таких бідах «везучий». Чи то морда у мене така ? Але завжди у всьому скоєному підозрюють мене першого . Навіть клятий грип , так він що сезонно до мене першого заклявбися пристає .
На ранок усі трупи були підібрані . Поранених , котрими були переповнені всі лікарні теж кудись порозвозили , аби розосередити . Казали , ніби у військові госпіталі . До Темиртау з Москви та Алмати почали навідуватися різні комісії .
Сам Микита Хрущов прислав високопоставлених партійних функціонерів - Брежнєва , Арістова , Беляєва , Дьомічева . Високопоставлена комісія , прискіпливо вивчила стан справ у місті і прийшла до висновку , що тут на низькому рівні ідейно-виховна робота з масами , а все інше ніби нормально .
Двічі на тиждень нас зганяли на всякого роду лекції та політзаняття , де нам розповідали про великі досягнення нашої батьківщини у побудові світлого майбутнього для всього людства – комунізму , а також про ті нелюдські страждання простого народу у капіталістичних країнах . Ми повинні були усвідомити , що найвірніший шлях людського розвитку це саме той шлях який вибрала рідна партія , а саме побудова комунізму на всій планеті . Ось так , не більше і не менше! . Нарешті відбувся судовий процес над зачинщиками бунту . Так званий виїзний , показовий суд проходив у палаці спорту , бо там можна було помістити багато народу . На казахській мові палац спорту називається «спорт сарай» - саме така була гарно зроблена вивіска на фасаді будівлі . Так от відкритий, показовий , найгуманніший у всьому світі суд оголосив у цьому «сараї» вирок бунтівникам . Десятьом оголосили особливу міру покарання –розстріл . В цю десятку попав і Вася Констянтинов . Бідний Вася , він сам здався , бо мріяв що в тюрмі нарешті стане паханом . Пахан в тюрмі і бог і цар . Присутні в залі «глядачі» , вчорашні бунтарі , судові вироки зустрічали оплесками та схвальними вигуками: «Правильно! Розстріляти їх на площі перед всім чесним народом» . Ось що означає ідейне виховання мас . Десятьом присудили вищу міру покарання – по двадцять п’ять років кожному . Ще інших тридцятьох засудили до різних строків ув’язнення у тюрмах строгого режиму , але не менше ніж по десять років кожного . В самому кінці залу , під час читання вироку встали два ряди хлопців і заспівали : « Вставай страна огромная» . Їх тут-же арештували . Після всього ,що сталося , деякий час були зміни на краще . Своєчасно виплачували заробітну платню , хоч і мізерну , аванс . Краще стало з постачанням продуктів . В магазини навіть завозили безрозмірні шкарпетки , нейлонові сорочки , та китайські так звані авторучки та кишенькові фонарики . Нейлонових сорочок було в такій кількості , що не знати яким чином про це дізналися закарпатські румуни . Вони великими партіями закуповували сорочки та шкарпетки і везли мабуть на Закарпаття . Але це тривало не довго , потім все стало на «круги своя» . Часто , зараз , коли вже пройшло не мало часу задумуюся над тим , а яке інше продовження міг мати бунт доведених до відчаю людей у радянській системі?
Відповіді не знаходжу .
Але , давайте , продовжу свою розповідь із того з чого її почав . З чого б це хлопці в гуртожитку так розгулялися? Невже розжилися на гроші ? Яким чином ? Вияснилось ось що . Якось колесячи по пустелях Казахстану хлопці шофери натрапили на одне містечко в якому ніхто не жив . Прикинувши його параметри , можна було зробити висновок , що тут колись проживало тридцять – сорок тисяч мешканців . А зараз ні тобі живої душі , тільки всюди рясніють вивіски : « руками не чіпати , смертельно
небезпечно!»
«Воду не пити, смертельно небезпечно!» , « Не купатися , смертельно небезпечно!» і так дальше . Якось заради цікавості , хтось щось пощупав і вибуху не сталося , напився води і не помер , скупався в ставку і не втопився . Вирішили . що це чиїсь першоквітневі жарти .
Містечко Шелгія-2 наче все вимерло . Але слідів смерті не було . Ні трупи , ані
скелети по вулицях міста чи в квартирах не валялися . Рідко котра з квартир була зачинена на ключ . В квартирах все було на своїх місцях , наче господарі щойно їх покинули . Це вже через двадцять з чимось років , коли щось подібне бачив у Чорнобилі ,я догадувався, що могло статися в цьому містечку . Слідів насилля чи пограбування не було помітно . Не було помітно доти , доки туди не добралися хлопці шофери з нашого гуртожитку . Хлопці тягли все , що можна було завантажити на машину . Радіоли , посуд , меблі , килими , велосипеди . Продавали все це майже за дарма . В той час найбільш ходовою одиницею при різних розрахунках була пляшка горілки «арак». Скажімо персидський килим продавали за десятку . Швейну машинку «тула» за трояка , радіоприймач «спідола» за пляшку горілки . За одне літо розкурочили все містечко . Одного разу загітували і мене поїхати . Коли я туди приїхав , то в квартирах уже було все порожньо . Великі руйнівники вже добралися до віконних рам та дверних полотен . Я завантажив свою «лайбу» стропилами , що зняв з якоїсь стріхи , та кількома листами шиферу . Продав цей товар дуже вже за дешево , так що після цього мене більше не кортіло їхати на таку здобич . Так от чому в гуртожитку гульбища! От звідки у хлопців гроші. З таємничого міста Шельгія-2 Для багатьох із нас ця таємниця залишилася на завжди .
Якось , через кілька років по тому , коли я вже обоснувався на Закарпатті здається , що на завжди , на Мукачівському автовокзалі зустрів Івана Пинзеника , уродженця села Смологовиця , що на Іршавщині . Іван залишився жити у місті Темиртау, а сюди приїздив у відпустку до родичів . Розговорилися , стали згадувати молоді роки , події , старих друзів . Я почав розпитувати про хлопців із нашого гуртожитку , з котрими поколесив не одну тисячу кілометрів по безкраїх просторах центральної Азії . Питаю про Павла Будакова з Полтави , каже – помер . Питаю про Володю Дудника з Кубані , каже – помер . Питаю про Сашка Мануйлу з Кременчука , каже – помер . Питаю про Митрофана Матвеєва , діддомівця, каже – помер . Ось вам і Шильгія-2 . Добре , що я там був тільки один раз .
П . С. Як зясувалося пізніше , не один я із Закарпаття був на барикадах Темиртау у ті буремні роки . Якось через тридцять років після тих подій розговорилися із завучем Домбоківської школи інтернату Ігнатко Петром Юровичем , що проживає у місті Мукачеві на вулиці Духновича . Він теж там був ,але ми не зустрічалися . Був на барикадах ще один хлопець із Червеньова , це Кіяк Ілько , але із ним ми теж не бачились , бо народу було дуже багато . Ось такі вони людські шляхи .

2013