На початку , зараз уже таких далеких шістдесятих років ,будівництво космодрому в Байконурі , що в Карагандинській області йшло повним ходом . Чимало сил і поту доклав і я на цій грандіозній будові . До Байконуру тоді ще залізничної колії не було прокладено .
Гілка залізничної колії , що була прокладена з Караганди доходила тільки до містечка Каражал , що за декілька сотень кілометрів від космодрому . Все , що треба було туди завозити , завозилося автомобілями . Я працював тоді на гарбі . Гарбою водії ласкаво називали вантажні машини з напівпричепами пристосованими для перевезення довгих не габаритних вантажів . Перевозили ми в основному бетонні плити довжиною п’ять , інколи шість метрів . Відстань перевезень була шістсот , або сімсот кілометрів . Чому шістсот або сімсот ? Тому , що був Байконур – 1 , Байконур – 2 , Байконур -3 . Залежно від місця розташування об’єкту і виходила різниця у відстані . Обєкти були засекречені . Хоча всі розуміли , що вони були засекречені тільки від своїх , тобто від свого народу . Американці все про все знали краще за самих будівельників . Тому будматеріали ми привозили до певного контрольно-пропускного пункту . Там нас чекали військові шофери строкової , або надстрокової служби , котрі сідали за кермо наших автомашин і відвозили будматеріал до місця призначення для розвантаження . Перегон автомобілів та їх розвантаження тривало декілька годин , які ми з радістю використовували , щоб на своє задоволення «по кімарити» на КПП . Це загальновідомо , що шофери швидкі на всякого роду видумки . Бувало так , що іноді при перегоні військовими шоферами наших автомашин , траплялася якась поломка . Неполадки усувалися самими військовими швидко і якісно . Ось цим положенням ми хитро користалися . Скажімо , у мене на машині радіатор був такий , що «на ладан дихав» . Перед тим як передати машину військовому шоферу , я ослабляв кріплення радіатора так , щоб коли він поїде , то на першій же вибоїні радіатор зірвало і пошкодило крильчаткою вентилятора . Через декілька годин мені передали машину з новеньким радіатором . Так поступово міняючи різні агрегати , ми «омолоджували» свої старенькі «лайби» . Ану! Хто там каже , що радянська система була поганою? Покажіть його мені! . Їхати по бездоріжжю до місця призначення треба було дві а інколи три доби , в одному напрямку ,залежно від того де завантажувалися . До дорожніх листів , так званих путівок нам виписували ще і супровідні документи – товаротранспортні накладні , для бухгалтерського обліку , та нарахування по їх даних заробітної плати водіям . Накладні виписувалися по дві . Одна прикладалася до дорожнього листа , друга залишалася в одержувача вантажу . Ми з великим азартом переконували тих що виписували накладні , що їх має бути три а не дві . Це часто спрацьовувало . Тоді після кожних двох рейсів у нас були дві зайві накладні . Таким чином ми оформляли собі третій рейс . А додатковий рейс на віддаль 600-700 кілометрів з вантажем , це погодьтеся досить приличний заробіток . А ви кажете погана радянська система . Та де ще у світі ви таку знайдете . Заковика була хіба що в тому , що через певний час ми не знали що робити з тонами зекономленого бензину , та центнерами моторного масла . Приходилося зливати в пісок , бо власних авто тоді ще ні в кого не було Один хлопець , родом із Тернопільщини , Микола Конопад , зливаючи бензин у кювет приповідав : « Із земли єси , в тую-же землю пойдеши». Одного літнього вечора , ми четверо хлопців з України , а саме , Іван Пинзеник із села Смологовиця , що на Іршавщині , Сашко Мануйло із Кременчука , Павло Будаков із Полтави , та я , завантажили свої гарби бетонними плитами , щоб трохи поспавши опівночі виїхати до Байконуру . Машини ми припаркували кожен біля свого гуртожитку , а опівночі мали зустрітися біля вербованого магазину , що в мікрорайоні Соцгородка , звідки всі разом Мали рушати далі по маршруту . Коли приїхав в умовлений час на умовлене місце , моїх попутчиків не було . Я чекав , чекав , але як виявилося пізніше , наші хлопці поїхали не дочекавшись мене . Потім вони оправдувалися , що їм здалося , ніби я раніше їх поїхав . Я «газував» на всю педалю з надією , що зможу їх наздогнати . В той час шляхів в тому розумінні , як ми їх тепер знаємо не було . Вірніше було десятки шляхів в одному і тому ж напрямку за кілометр , або за кілька сотень метрів один від одного . Але які це були шляхи .Проїхала машина по пустелі , залишила якийсь слід і вже по цьому сліду «шурували» інші . Потім знову хтось проїхав трохи далі і по тому сліду їхали інші . Між іншим , бувалі , досвідчені шофери радили нам молодюкам завжди триматися свіжого сліду , так надійніше . Сонце було вже геть високо , коли попереду побачив хмару куряви . Натиснув ще сильніше на «газ» , таки думаю наздожену хлопців . Подивився на панель , а там стрілка що показує температуру води , почала зашкалювати . Вода кипить , а пара з під кришки радіатора свистить як на паровозному гудку . Не дарма росіяни придумали приказку « Жадность фраєра погубит». Замість трьох плит по нормі , я завантажив чотири . Хотів багато заробити. Певний запас води у нас з собою був завжди . Ми її возили в гумових колісних камерах закріплених на передньому борту кузова . Але до місця призначення ой як ще далеко . Тай хлопців міг загубити з виду поки б заливав воду . Три години тривала погоня за курявою . І таки ж нарешті її наздогнав . Виявилося , що то зовсім не наші хлопці , а велика , в кілька тисяч голів отара диких антилоп сайгаків . Ці тварини подібно північним оленям ,постійно , великими стадами мігрують весною на північ , а восени на південь . Різниця тільки та , що олені мігрують рятуючись від мошкари , а сайгаки рятуючись весною від спеки та засухи , а зимою від холодів та вітрів .
Я був у відчаю. Що було робити ? Хіба що сісти та щось перекусити . Та й відпочити б час , бо вже була після обідня пора . Коли трохи відпочив , то надоїдливою мухою почала мені надоїдати думка , що я збився з курсу . Поки обмірковував ситуацію , почав посилюватись якийсь на високій ноті свист . Це був свист вітру . Власне в пустелі він ніколи не вщухає . Коливається тільки його сила . Більшого жаху людина мабуть не знає , як бути один на один з бурею в пустелі . Тим паче , якщо ти збився з дороги . Варто кинути якийсь предмет на землю , як за короткий час він буде занесений піском повністю . А за ніч на цьому місці виросте бархан розмірами із сільський будинок . Триста п’ятдесят днів у році пустеля це справжнє пекло . Тільки два тижні в році Аллах дозволив пустелі квітнути . Але що це за дні , що це за краса ! Ні словом переказати , ні на папері написати . Пустеля перетворюється на якийсь чудо- килим . У вісні не можна уявити такі тюльпани , які квітнуть там в той період . А що там за підсніжники ! А що там за конвалія , а що там за сколоздир , зозулькини чобітки , шафрани ! Райські чудеса . Не знаю , чи додумався хтось вже хоч зараз робити туди туристичні поїздки . На мою думку це б була прибуткова справа . Та пройде 10-15 днів і від тої краси і сліду не залишиться .
Я з тривогою на серці помітив що мої колеса вже занесло піском більш як понад десять сантиметрів . Пісок набивався в зуби , в очі , за пазуху , в кабіну , під капот машини . Якби просто пісок , але це пісок та ще й солений . Сатанинський свист вітру посилювався і посилювався . Дивна ситуація . Коли чоловік кудись іде чи їде , навіть коли він збирає гриби в лісі і не думає що заблудився , то йде правильним курсом . Як тільки подумає «а чи не заблудився я»? , то починає кидатися із боку в бік , ще більше усугубляючи ситуацію . Я теж почав вагатися куди їхати . Нарешті твердо рішив . Їхати тільки вперед . Їхати поки ще хоч трохи видно сліди на дорозі , сліди від колись проїхавши машин . Хоч сонце було ще високо , але почало вже змеркатися , бо в повітрі неслася густа курява дрібних піщинок та пилинок .
Благо , що взяв великий запас бензину . Без великого запасу пального в пустелю нічого і носа совати . Моє просування було дуже і дуже повільним . Машина часто буксувала в піщаних заносах . Зараз розповідаю нашим шоферам , так вони віри не ймуть , як це буксувати в сухій жаркій пустелі . А отак і буксували . Буксували гірше ніж в глибокому снігу чи болоті . В кінці кінців заїхав в якийсь піщаний сугроб , та так , що ні сантиметр вперед , ні сантиметр назад . Потемок , як у чорта в животі . Вирішив виключити мотор і тут-же заночувати будь –що будь . Помирати так помирати , а жити так жити . Рішив покластися на Бога . Помолився , як знав і приліг в кабіні на нічліг . хоча нічого гріха таїти , бо і молитися по людські не знав . Згадав ще з дитячих років «Отче наш» та «Богородице Діво» і все . А дальше сам придумував молитву на зразок «Господи ми грішному поможи» Така наша сутність , що про Бога згадуємо тоді коли смерть зазирає у вічі. Хоча який це був в кабіні спчинок при моїх то сто дев’яносто сантиметрах . Проснувся я від раптом наступившої тиші . Бурі в пустелі іноді тривають по декілька тижнів . Та ця на моє щастя продовжувалася не більше як 10-12 годин . Ніч була тихою , видкою , хоч мак збирай . Почав було відкривати двері кабіни , та вони чомусь не відкриваються . Визирнув у вікно , кабіна до середини дверцят занесена піском .Прийшлося вилізати через вікно . Роздивився довкола і вирішив поки ще ніч відкопувати машину , бо в день буде спека . Дістав із кузова шуфлю і взявся за роботу .
Шуфля . Яке старомодне слово . Я чомусь завжди думав , що це слово у вжитку тільки у моєму селі Червеньові . Яке було моє здивування , коли одного ленінського суботника по благоустрою території , один білорус Левон Дзюба сказав до мене : « Ану дай мені твою шуфлю» . Я зробив вигляд , що не зрозумів чого він хоче . «Та ось-каже шуфля в тебе в руках» . Я знав про схильність Дзюби до філософствування , тому почав його провокувати до балачок . В крайньому разі скоріше час пройде . Кажу – яка це шуфля , це совкова лопата . «Сам ти – каже лопата . Лопата , це те чим у піч хліб сажають . Совкова лопата це те , чим зерно набирають , віячка по нашому . А оце чим пісок чи гальку кидати зветься шуфля , ясно тобі». Та ясно , ясно . Але цікаво ще ось що . Нашу бесіду слухав один поляк із Вільнюса , Чеслав Квятковський . котрого хлопці чомусь дразнили «Чеснок» . Так от цей «Чеснок» казав , що і в них на таку лопату кажуть шуфля.
Шуфлею я орудував як бульдозер . Через деякий час передні колеса , а потім і капот були відкопані . Витер чоло і сів перепочити . По троху почало зоряти . Раз чую десь не далеко загавкав собака . Подумав було , що то корсак – пустельна лисиця . Але ні , здогадався що корсаки гавкають , як-то кажуть тонко , на високій ноті та ще й коротками чергами . Протяжне завивання шакалів я теж уже розпізнавав . Це гавкав таки собака .
Мабуть почув мене . Ура-а , я врятований . Мабуть Бог вислухав мою незграбну молитву. Бо там де собака там будуть і люди . Пішов у напрямку гавкання . Вийшовши на пагорб , побачив внизу перед собою з десяток наметів , що розташовані були під височезними , як магометанські мінарети , веретеноподібними тополями . Це було пристанище , або по їхньому стан киргизьких кочівників , розкинутому в маленькому оазисі , що називався – Зелена балка . Ні не думайте , я не помилився , в центральному Казахстані було кочовище саме киргизьких скотарів . Ці одвічні казахські та киргизькі кочівники не признавали ніяких кордонів , що штучно встановила була радянська влада . А по яким правилам вони ділили межи собою пасовиська , це було відомо тільки їм . Довкола шатрів-наметів була величезна отара овець , табун гривастих та хвостатих монгольської породи коней з верблюдами впереміжку та декілька десятків корів . Людей видно не було , мабуть ще спали . Будити мешканців цього стану я не став . Застібнув тілогрійку на всі ґудзики , втягнув голову в плечі . Сів на пісок і чекаю . Контрасти пустелі . В день спека пекельна , в ночі холод нестерпний . Перепад температур буває до 40 градусів .
Довго чекати не треба було . Як тільки почало сходити сонечко , стан заворушився як мурашник . І звідки там взялося стільки людей? Перед моїми очима постало екзотичне видовище . На весь стан не було жодного туалета . Не було жодного кущика де б можна при потребі стулитися . Справляли нужду тут таки біля наметів . А молоді жінки та дівчата заходили в середину отари і там присідали . Щоб не стидатися ,то свої спідниці натягали на голови . Їхні залишки тут-же поїдали собаки . Така собі своєрідна сан. очистка території . Мені з пагорба все було видно . Коли посправляв весь стан свою важку та легку нужду , почали приступати до слідуючої процедури . Процедури обмивання . Проходила вона так . В ліву долоню складену ложечкою з мідних чайників наливали декілька капель води . Вказівний палець правої руки мокали в цю воду і робили вигляд ніби миють пальцем очі , вуха , ніздрі , губи та всі інші отвори що є на тілі , в які за їх переконанням під час сну міг проникнути нечистий дух-шайтан . Коли ця процедура була завершена , приступали всім кочовим станом до молитви . Я так зрозумів , що був серед них один старший , котрий стояв поперед гурту . Всі були повернуті на схід сонця . Поставали на коліна , лице закрили долонями обох рук і робили часті поклони , промовляючи не зрозумілі для мене слова молитви з яки запам’ятав тільки : « Аллах акбар». Коли закінчився і цей обряд , почалося буденне кочівне життя , як-то доїння кобил , готування сніданку , тощо . З деяких наметів почали витягати і розпростерати на землі великі шкури вниз шерстю , мабуть верблюжі . На ці шкури насипали тонким шаром шматки мяса величиною із сірникову коробку . Ці шматки мяса повинні були в’ялитися і сушитися на сонці доти , доки вони не ставали такими як наші сушені груші чи гриби . Таким чином вони робили собі запас їжі на потім . Біля цих шкур сідали переплівши криві ніжки старі аксакали , щоб відганяти мух та собак .
Біля одного намету на свою велику радість Я побачив гусеничний трактор . Пішов шукати господаря ,аби умовити його витягнути мене з піщаного замету. Так сталося , що першим кого я зустрів із мешканців стану був саме господар трактора .
- Салям алейкум .
- Во алейкум ассалям .(так вітають один одного в Азії).
Розповів йому про свої пригоди і попросив витягнути мене на твердий грунт .
- Арак бар?(Горілка є?)
- Жок (Немаю )
- Ай , бай, жаман , жаман . (Ой ой , не добре , не добре)
- Бар манат (Маю гроші) .
- Якши , гайда ( Добре , поїхали)
Машина моя була метрів за двісті від стану . Витягнути мене з піску для такого потужного трактора було справою кількох хвилин . Та й я своїм ходом допомагав . Коли я відчепив трос , тракторист випадково заглянув у кузов моєї машини . Він побачив у кузові дошку довжиною зо три метри . Тракторист попросив ,щоб йому замість грошей дав цю дошку . Будь ласка , бери , вона мені і так не потрібна . Тоді я ще мало знався на азіатському менталітеті . Не треба було зразу погоджуватися , треба було трохи подумати, робити вигляд , що вона для мене дуже цінна . Чекати коли він ще декілька раз попросить, а тоді віддати . А так вийшло ,що вона мені не потрібна , то й для нього ціни не представляла . Виявляється , що дошки для кочівників великий дефіцит . Після цього завжди в поїздку брав по декілька дошок . На кожній будові вони валялися купами , по них машини їздили . Поставивши машину на дорогу , подумав , що пора би вже і мені поснідати . А сніданок який . Пересохлий хліб і згущонка . Спитав у кочівників , чи немає у них води попити . Один аксакал послав свого онука , аби показав мені криничку .
З під камяної плити , що під тополею , бив слабенький струмінь джерельної води . Я добре знав ,що в пустелі вода цінніша за золото . Але такого недбайливого ставлення до джерельця яке я там побачив навіть уявити важко . Довкола кінський та верблюжий послід , овечі кульки та всяке інше сміття . криничка не огороджена хоча можна було б її обмурувати тими ж таки кам’яними брилами . В думці я себе зобов’язав , що якщо мені випаде нагода колись ще сюди їхати , то обов’язково привезу бетонне кольце для криниці. Цей оазис – Зелену балку наніс на свою карту . Напившись тої трохи солонуватої , трохи гіркуватої води , набравши її і про запас почав було розпитуватися , як добратися до Байконуру . У відповідь чув тільки одне : - не більме ( не знаю) . Такий інструктаж кочівники отримали від «органів» . Рішив їхати куди очі ведуть . Якось віднайшов наїзджену колію і вирушив у дорогу . Тракторист , що вийшов був мене проводити , на прощання помахав рукою і крикнув : « Жолдостор» ( Щаливої дороги) . Між іншим звати його було саме Жолдостор .
Їзда зробилася ще труднішою за вчорашню . Колія в багатьох місцях була занесена піском , який приходилося долати з розгону , та й не дуже розженешся з чотирма шестиметровими бетонними плитами в кузові .
Зараз собі думаю , якби всі пригоди що траплялися зі мною в ті роки мого перебування в Казахстані описав не я в цій скромній книжечці , а скажімо такий майстер слова як Джек Лондон , яка б вона була цікава і змістовна . А може і ні? . Не знаю що б міг написати Джек Лондон , якби він жив і працював у такому суспільному устрою в якому жив і працював я . При такому устрою , при якому не можна було висловити свою думку не те що на папері , а навіть подумки . Скільки було в моєму житті ситуації , коли один день писав , а на другий все до цятки знищував , аби хтось не прочитав , бо тоді буде кінець моїй шоферській кар’єрі , а згодом і кар’єрі лісника .
Воду до радіатора прийшлося заливати щогодини , а ближче до обіду ще частіше .Десь в обід виявив що весь запас води закінчився . Стрілка термометра перевалює за сто градусів . Доливати в радіатор більше не маю чого . А переді мною досить таки крутий підйом в гору . З одної біди ледь вибрався , друга насувається . З доволі частими зупинками ледь добрався на вершину сопки . Як мені здалося вода в радіаторі википіла вся до каплі . Виїхавши на вершину сопки , перед собою в долині побачив надзвичайно гарну картину . В кілометрах за два від мене побачив озеро з дзеркально чистою водою . На березі озера стояли чудо-палаци , які видів хіба що в індійському кіно. Тут-же на березі росли гарні , пре-гарні райські дерева . Вся ця краса віддзеркалювалася у кришталево чистій воді вниз головою . У воді на слабеньких хвилях гойдалися розкішні човни , плавали білі лебеді . На гілках дерев сиділи павичі , папуги ,та інші райські птахи . Сам не знаю , чому подумав на них , що вони райські , адже до цього часу в раю я ніколи не бував .Дорога пішла вниз до озера . Я задумав таке . Наберу швидкості , виключу мотор і накатом доїду до озера , де і заллю води в радіатор . Набравши швидкості з жахом побачив поперед себе за декілька метрів на дорозі піщаний кучугур . Натиснув на гальма , але було вже пізно . Передні колеса врізалися в кучугур , причеп розвернуло на букву «Г» і машина перевернулася на лівий бік . Вдаритися дуже не вдарився , але ліву руку , яку тримав висунутою з кабіни , мені сильно притисло до землі . Смикнув руку ,не йде , смикнув сильніше , не йде . Став лежачи обмірковувати , як звільнитися , що робити . Раптом від страху остовпів . З верху , із правого запасного бака тоненькою цівкою цідився на мене бензин . З низу запахло горілим . Горіла якась ганчірка , бо перекинувшись замкнули акумулятори . Якась мить і все разом зі мною злетить до неба . Рвонув що сили і рука звільнилася , але рукав залишився під дверкою кабіни . Почав було відкривати праву дверку кабіни , що опинилася зверху . Не відкривається ,бо від удару щось заклинило.
Не опускається і скло . Щосили обома ногами вдарив по лобовому склі . Воно не розбилося , але вилетіло разом з перержавілими шурупами . Ракетою вилетів з кабіни і тікав прислухаючись коли позаду мене вибухнуть баки , в яких було ще понад тристо літрів бензину . Біг , біг , аж поки знесилений не впав вниз лицем на пісок . Вибуху не сталося . Ганчірки погасли не розгорівшись , а бензин перестав текти . Правий запасний бак опинився на верху перекинутої машини , його заливна горловина стала теж зверху , так що витекло всього декілька літрів . Подивився в бік озера , немає озера , як і нема райських птахів та екзотичних дерев , нема царських палаців . Нарешті зрозумів , це був всього навсього міраж , мариво , про яке так багато чув від старших шоферів . Його так часто спостерігають в розпеченій пустелі . Я його побачив вперше і запам’ятав назавжди .
Нехай буде проклята та хвилина , коли я погодився йти на цю злощасну комсомольську будову . Мріяв стати героєм соцпраці , мріяв , що про мене , як про героя будуть писати газети та журнали . А зараз може статися так що в газеті і некролог по мені не напишуть . Почав було уявляти як будуть мене черваки їсти , бо і поховати по християнські не буде кому . Вже скоро дві доби , як у дорозі , і за весь цей час не зустрів ні одної машини , то звідки можна чекати порятунку? Коли це раптом чую гул мотору . Невже машина ? Невже порятунок ? Я скочив на ноги . О, Боже праведний , яка прикрість .Ніяка то не машина , то в небі гуде літак . На таку марку літаків тоді казали «кукурузник» , через його здатність приземлятися навіть на кукурудзяному полі . Що таке ? Літак зробив коло , друге , і за кілька сотень метрів сів , погойдуючись з боку на бік . З літака вилізли двоє і стали махати руками кличучи мене до себе . Я підійшов .
- Ну . що хлопче живий ? Бачили ми твої каскадерські трюки . Це був начальник двадцять шостої московської геологорозвідувальної партії товариш Шишкін . Я йому розказав звідки і куди їду і що зі мною трапилося .
-Справи твої кепські , ти поїхав зовсім в протилежний бік . Повертай додому .
- Як повертати , машина ж перекинута .
- Гм, гм . От що , ми тебе доставимо до радгоспу «Кузнецький» , це за двісті кілометрів звідси у напрямку твого дому в Темиртау . Та й нам це по дорозі . А там сам щось придумай . Тільки сідай швидше бо ми терміново маємо доставити зразки породи на літак ІЛ-18 котрий відлітає з Караганди до Москви . Тікаючи від машини , я загубив десь туфлі , що потонули в сипучому піску . Босоніж , без одного рукава ледве вмостився в літаку поміж якісь коробки із зразками породи . Мотор загудів , літак набрав швидкості біжучи по полю зарослому високим полином , що був справжнім індикатором засоленості грунту .Ми злетіли . Спасибі тобі пілоте , спасибі і тобі товаришу Шишкін , ви врятували мене від мученицької смерті . Доля так була розпорядилася , що всього за два місяці після цього я врятував від смерті Шишкіна . Їду на машині у напрямку Джезказгана і коли це бачу на узбіччю дороги перекинутого вверх колесами «Уазика». Мабуть не давно перекинувся , бо колеса ще оберталися . Шофер був мертвий , а Шишкіна стікаючого кровю , з декількома переломами , доставив в найближчу лікарню . Третій раз зустрілись ми на довго . Він уже носив очки через отримані травми . Ми більше року проживали в одній кімнаті гуртожитку , аж поки його не відрядили на роботу чи то в Лівію , чи в Ліван . Була в нас ще і четверта коротка зустріч , коли товариш Шишкін приходив у відпустку . Тоді він мені подарував електробритву , що була на той час у нас небаченою диковинкою . Висадили мене на фермі за 5-6 кілометрів від села . Біля самого села пілот не міг посадити літак через не рівну місцевість . Подякувавши гарно , попрощався з рятівниками . На фермі трохи відпочив , оговтався , розпитав як ліпше добратися до села . Чеченські доярки щедро напоїли мене холодним , тільки що вийнятим з льдового льоху молоком .
Накиваючи босими п’ятами почимчикував до села . Вулицями села за мною бігли дітваки, котрі дражнячи мене супроводжували аж до контори радгоспу . Деякі вибігали і питали « Що кіно знімають?» Для них я здавався клоуном , босоніж і без рукава . В конторі розповів про свою біду і попросив , чи не могли б мені допомогти трактором , щоб поставити машину на колеса . Мені поспівчували , але сказали , що таке питання може вирішити тільки директор радгоспу , бо це треба відірвати від роботи трактор більше як на тиждень , адже дорога в дві сторони не менше як чотириста кілометрів . Директора визвали в Караганду на семінар , так що повернеться не раніше , як через 3-4 дні . Ось такі то діла . Сів на ганок , поклав лікті на коліна , а підборіддя на долоні , тай журюся що далі робити . Хтось запідозрив , що я втік з тюрми . Тюрем в той час по Казахстану було як зірок на небі . Весь Казахстан був суцільною тюрмою . Я застав в кінці п’ятдесятих років ще німецьких та японських військовополонених . А про горезвісний «Карлаг» хіба що глухий не чув . Прийшов дільничний міліціонер , зробив допит , провірив документи , все в порядку . Я йому розповів про свої притрафунки . Міліціонер розповів , що в селі працює будівельно-монтажна бригада з Караганди . У них є бульдозер. Порадив звернутися до них . Підійшов до хлопців , їм теж розповів про свою біду . Бригадир будівельної бригади був чуйною людиною . Дав вказівку бульдозеристу збиратися в дорогу . Ми взяли пару бочок пального , бочку води , я купив у сільському магазині харчі і поїхали . Їхали ми баз зупинки декілька діб , поперемінно керуючи трактором . Плити так міцно були закріплені , що навіть не вивалилися з кузова . Зачепили надійно троса і почали операцію по постановці машини на колеса . За що я боявся , так це про те , чи витримають ресори коли праві колеса гепнуться об землю . Слава Богу , витримали . Відрихтував трохи підніжку і дверку . що були погнулися , провірив і долив масло , залив води . Попробував завести , завелася . Ну що , повертати голоблі і додому . У мене залишилося всього десять карбованців , які запропонував трактористу за його труди праведні . Він покрутив десятку , покрутив і кинув мені в лице . Тракторист справедливо розраховував на більшу винагороду . Та не мав я більше , не мав . Хто в пустелю бере з собою гроші і для чого? . Під вечір я наближався до радгоспу «Кузнецький» бо це було по дорозі . Так розміркував , що добре б було заїхати в село , там відпочити , переночувати , а вдосвіта рушити далі . На той час дома вже був директор радгоспу . Побачивши плити він став мене умовляти продати їх . Пообіцяв двісті карбованців за чотири плити . Йому треба було ці плити для вівчарника . Я погодився за таку ціну тільки тому , що директор виявився моїм земляком , родом з мукачівщини . Сто п’ятдесят карбованців відніс бригадиру будівельників-монтажників нагадавши йому не обділити тракториста , котрий на той час був ще в дорозі . Пятдесят карбованців залишив собі , за які обувся , сяк-так
прибарахлився . Трохи поспав , а після півночі рушив у дорогу . Розвантажена машина летіла ластівкою . Після обіду я вже валявся на своєму любимому ліжку що в гуртожитку по вулиці Степана Разіна у місті металургів , хіміків , та енергетиків , в цьому нерозлучному супутнику шахтарської Караганди . О ,Караганда , Караганда , скільки в твоїй землі покоїться ( а може і безпокоїться) кісток ні в чому невинних русинів , українців , та іншого люду , котрим навіть по християнському обряду похорони не відправили . А скільки зустрічав нещасних земляків котрі без вини відбувши покарання, не мали права повернутися на батьківщину . Серед них був і владика Олександр Хіра . Але про це розповім у наступній главі , що називається «За що я так «люблю» правоохоронні органи».

2013