Оазиси в Середній Азії та Казахстані , бувають різними по площі . Є серед них цілком не великі , як наприклад оазис не подалік від міста Темиртау , що називається Муздубай . Там була всього одна криничка , та декілька височезних тополь . Біля цього оазиса завжди на певний час зупинялися кочівники зі своїми багато чисельними стадами . Ці стада «де-юре» вважалися власністю якогось колгоспу чи радгоспу , але «де-факто» ними володіли і на свій розсуд розпоряджалися самі кочівники . Здавши певну частину тваринницької продукції державі , з рештою вони робили те що вважали за потрібне . Обліку ніякого не було . Та якщо би і хотів хтось розібратися , то його би кочівники так заплутали , що і сам чорт ноги би поламав . Але держава , що не вкладала жодної копійки в розвиток кочівного господарства , якщо і отримувала всього навсього якийсь мізер , все одно була у виграші . Мало того що держава кочівникам нічим і ніколи не допомагала , так вона ще і заважала . Так , згаданий оазис Муздубай на середину шістдесятих років був майже цілком знищений . В той час за містом будувалися великі очисні споруди . Так от камінь у великій кількості для будівництва брали саме з цього оазису . Не тому , що більше не було де брати , а тому , що він був найближче до об’єкту . Цей оазис належав одному казахському баєві по імені Музду , від чого і пішла назва оазису Муздубай . Він хоч на той час уже був і старенький , але досить активний . Скільки потратив сили , енергії , нервів , аби відстояти , не допустити руйнування ! Не допомогло .
Були оазиси трохи більші , в кілька гектарів , як наприклад Зелена Балка .А були і великі в кілька тисяч гектарів . Оазис куди мене командирували строком на три місяці був великий , в кілька тисяч гектарів , радіусом в двадцять кілометрів . По моїм прикидкам він міг по площі дорівнювати Мукачівському району . Це було десь за двісті п’ятдесят – триста кілометрів від Караганди .В центрі цього оазису було розташоване містечко Каралінськ . Місцеві мешканці розповідали , що це містечко певний час ще за царизму було столицею Казахстану . Центральна частина містечка вся червонілася від того , що всі старовинні будинки а також проїзна частина вулиць та тротуарів були викладені цеглою . Цеглою були вимурувані і колодязі , яких в містечку було не мало . Не мало в центрі міста було колишніх царських казарм та конюшень . Ці казарми та конюшні в архітектурному плані були побудовані так вишукано , що я спочатку прийняв був їх за княжі хороми . На що звернув увагу , так це на те , що не дивлячись на їх солідний вік вони були наче нові , не було видно слідів руйнації . Тепер в них розмістилися різні державні установи . Ми , західняки , та прибалти , з іронією дивились на росіян , не вважаючи їх за порядних майстрів , котрі нібито всю роботу завжди роблять так собі , стук-грюк , аби з рук . Але ж
ні ! Дивлячись на ці старовинні будови видно було , що колись і росіяни були гарні майстри . Вони не винні що радянська влада їх зіпсувала .
Місто Каролінсь розташувалося у підніжжі хоч і невисоких але стрімких гір , круті схили яких були покриті шпильковими породами дерев . Рослинність цих гір своїм різноманіттям нагадувала рослинність південного Уралу . Через це дехто схильний був припускати , що ці гори є відрогами Уральських гір , що на мою думку дуже і дуже сумнівно . Де Уральські гори , а де центральний Казахстан . З протилежного боку містечка розкинулись болота із їх буйною та пишною рослинністю , із великою кількістю різних болотних та водо плаваючих птахів . Там вперше в житі я побачив птаха величезних розмірів , дрофу . Ця дрофа набагато більша від домашніх бройлерних гусей . Посеред боліт були озерця , що віддзеркалювали небесну блакить . У підніжжі гір струмилися джерельця мінеральної води , при чому кожен з них мав різний смак . Не мало було там і джерел з гарячою водою . Комусь із розумних партійних діячів прийшла в голову гарна
думка використати цей дар божий на благо людей . Вирішено було на околицях Каралінська побудувати санаторно-курортний комплекс та різного роду оздоровниці . Хоча і їжаку ясно , що високо поставлені посадовці в першу чергу турбувалися про себе та про свої чада . Але , все ж таки , відпочиваючи там , можновладці будуть старатися аби Богом створена краса чим менше нівечилася .
З цих боліт та джерел починала свій витік річка Нура , що повільною течією несла свої води далеко , на кількасот кілометрів на південь . Цікава назва річки – Нура , бо це слово на казахській , киргизькій , а також на монгольській мові означає - ріка . Щось похоже на те , як на Закарпатті , а саме на хустщині гірську ріку назвали – Ріка . Але ця казахстанська ріка була якоюсь особливою . По-перше , її течія була надзвичайно повільною . Та такою повільною , що кинутий у воду листок за десять хвилин течією віднесло хіба що на кілька метрів . Протікаючи з десяток кілометрів річка десь губилася під землею в пісках , щоб ще через десяток кілометрів знову вигулькнути на поверхню . Підземне русло річки спостережливий чоловік міг визначити по більш густій траві , та зарослях кущів караганнику , або як його ще називали верблюжою колючкою . Верблюжою колючкою ці кущі називали помилково , так наприклад , як у нас помилково на робінію кажуть біла акація , або на в’яза – берест . За кілька сотень кілометрів від витоку , до війни на цій річці зробили високу греблю , внаслідок чого утворилося величезних розмірів так зване Нуринське водосховище . Ландшафт довкола цього сховища має красивий вигляд , він би міг бути гарним та комфортним місцем для проживання людини , якби не одне «якби» .
На лівому березі цього водосховища розрослося двохсот пяддесяттисячне місто Темиртау , власне для чого і було побудоване це водосховище . У цьому місті було дуже багато промислових об’єктів , що безбожно забруднювали навколишнє середовище , викидаючи в атмосферу, у воду , у грунт , десятки тисяч тон отруйних відходів . Тільки електрарня , що постачала струм на весь Казахстан , щодоби споживала дванадцять ешелонів низькосортного вугілля . Всі відходи від її діяльності забруднювали навколишнє середовище . Не меншим , якщо не більшим забруднювачем був металургійний комплекс , так звана Казахська магнітка , що своєю територією простягся на двадцять кілометрів вздовж берега . В цей комплекс крім потужностей по виплавці сталі та чавуна входили такі підприємства , як агломераційна фабрика , фабрика по збагаченню руди , фабрика по виробництву кисню , та ряд інших допоміжних підприємств . В місті Темиртау працювали такі підприємства , як хімкомбінат . Викидів в атмосферу тільки шести його коксохімічних батарей вистачило б щоб забруднити всю планету . А був там ще величезний ртутний цех , цех по виготовленню динаміта , карбіта , ацетилена та різних інших хімікатів . В місті Темиртау працював великий карагандинський металургійний завод , та темиртауський металообробний завод , азбестоцементний завод, та багато інших забруднювачів навколишнього середовища . Викидів , що осідали на грунті , а потім були зметені вітром у понижені місця було так багато , що нога занурювалася по кісточки . Все це , та багато іншого довело до того ,що молоді люди , в тому числі і я , почали покидати місто . На річці Нура був побудований ще один об’єкт . Це всесвітньо відомий космодром
Байконур . Від цієї річки він і отримав свою назву .
Наше автопідприємство на будівництві санаторно-курортних об’єктів у місті Каролінську ,що набрало грандіозних розмахів постійно тримало кілька десятків автомашин . Таким чином і я попав на цю будову , в якості командированого . Нас постійно , кожні три місяці міняли , бо по трудовому законодавстві , без нашої згоди не мали права більше часу посилати нас у командировки . Але міняли нас не всіх зразу , щоб не збити ритмічну роботу , а так , сьогодні одні , через тиждень інші , а далі ще інші .
Кінчався термін мого відрядження . Я готував машину до далекої поїздки . До мене підійшов шофер з нашого підприємства , котрого ми звали Сан Санич , якому залишалося тут працювати ще більше місяця і попросив аби передав його жінці якісь пакунки та листа . Обліковщиця нашого підприємства , що була разом з нами у відряджені , зібрала і звязала у великі клунки постільну білизну і попросила відвести додому , щоб передати коменданту гуртожитку для обміну на чисті . Вона теж попросила віднести листа сестрі. Опівночі вирушив у дорогу , а перед обідом був уже дома . Це був суботній , вихідний день .
Першим ділом відніс листа та пакунки тьоті Полі – Поліні Францовні Дауб , співмешканці Сан Санича . Тьотя Поля жила у власному будинку , що був крайнім на вулиці яка чомусь називалася – Третя лінія . Ворота мені відчинив їхній слуга Іван Іванович Іванов . Це був невисокий ,згорблений, із помятим лицем та синім носом , єврейської зовнішності дідок . Як він сам розповідав , колись він був відомим московським артистом , скрипалем , балалаєчником . Виступав в одному гурті із всесвітньовідомою співачкою Руслановою . Сталося так , що в літку 1941 року їхній гурт відправився з гастролями до Білорусії . Раптом почалася війна і їхній гурт опинився на окупованій німцями території . А по скільки артисти не вміли нічого робити крім своєї професії , то аби не померти з голоду вони продовжували на окупованій території заробляти на хліб своїми виступами . Після звільнення Білорусі радянськими військами , всіх артистів у 1944 році засудили по на двадцять п’ять років кожного , ніби за співпрацю з окупантами . Так Іван Іванович Іванов опинився у тюрмі відомого Карлагу . Відсидівши половину строку , за так званої Хрущовської відлиги він був амністований , без права повернення до Москви . Тим часом його сімя розпалася , бо за весь час , аби на них не накликати біду , він з родичами не підтримував ніяких стосунків . Так він став безхатченком , а згодом і затятим алкоголіком . Сякий-такий притулок надала йому тьотя Поля .
Поліна Францівна працювала завідуючою їдальнею , що була у нашому гуртожитку. На справді це була філія центральної ,так званої в народі вербованої їдальні . Із цієї центральної їдальні привозили до нашої на пів готові , або навіть готові страви , які залишилося хіба що розігріти , та роздати по порціях . Крім тьоті Полі в нашій їдальні працювали ще дві працівниці . Це тьотіна донька Ліда , та ще одна дівчина з Чувашії Надя . Поліна Францівна була напрочуд добродушною людиною . Бували випадки коли нам на кілька днів затримували зарплатню . Тоді тьотя Поля годувала нас у борг . А бувало , що за кілька днів по зарплатні дехто пропивав все до копійки . Тих тьотя , хоч і нарікаючи ,теж годувала у борг . Дехто зловживав добродушністю Поліни Францівни . Коли вона працювала на роздачі страв ,то деякі хлопці клянчили для себе чим побільші порції , примовляючи казали: « Ну що ти тьотя Поля жмешся , добав ще трохи» . І вона добавляла .Це приводило до перевитрати харчів . Тоді на роздачу ставала її донька Ліда , а вона ішла за касу . Часто коли тьотя Поля працювала на касі , можна було спостерігати забавну сценку . До каси підходив із підносом Митрофан Матвеєв . Дивлячись на блюда які підносив Матвеєв , Поліна Францівна казала : « так , борщ девять копійок , жарке двадцять дві копійки , сметана чотирнадцять копійок , хліб п’ять копійок , салат п’ять копійок , дві яйця вісімнадцять копійок . Так скільки ти мені маєш заплатити ?» А Матвеєв і каже: «Ну значить вісімнадцять копійок і маю тобі дати .» Матвеєв виймає цілкового карбованця і дає тьоті , але так як обоє були слабі в рахунках , то Поліна Францівна покрутила , повертіла карбованця в руках , потім питає: « то скільки я тобі маю дати здачі ?» Матвеєв хоч і був слабак в рахунках , але був хитрий , та й каже: « Девяносто дві копійки» . Отримавши здачу , не відходячи від каси , почав на долоні на протязі десяти хвилин відпустці . Скоро буду дома , на Закарпатті , колядувати , бо наближається Рождество .
Занісши листа до Ліди Сименченко , котра теж працювала на нашому підприємстві бухгалтером , знову потрапив на гостину . Коли везе , то везе! Уже не пам’ятаю з якої нагоди була гостина , але застав я там з десяток жінок та дівчат , переважно з нашого підприємства , та одного мужчину товариша рахувати копійки . А тоді і каже : «Все ж таки копійку ти мені не додала» . Сердита, Тьотя Поля тикнула йому під ніс жменю копійок : « На , подавися .» Несучи на стіл миски із стравою Матвеєв бормотів собі під ніс : « От клята німка , от фашистка». Він вважав , що має право на німців злитися , бо в 1942 році , під час війни , коли німецькі літаки бомбили місто Саратов , одна з бомб влучила в будинок де жили Матвеєви . В наслідок цього вся родина загинула крім маленького Митрофана та його сестрички , бо вони були в цей час в дитячому садку . По скільки тьотя Поля за походженням була німкою насильно виселеною десь з півдня України , ще в останні роки війни , то в її характері явно була помітна така німецька риса , як хазяйновитість , працелюбність та заощадливість . У вербованій та нашій їдальнях завжди була не мала кількість недоїдків . Це шматки недоїдених котлет , не обглоданих кісточок , шматки риби , різні гарніри , шматки хліба . Цих недоїдків щодня набиралося по декілька сорокалітрових бідонів . Ці недоїдки тьотя Поля за символічну копійчану оплату забирала додому . Дома , на приватному подвірї у неї був свинарник де одночасно відгодовувалось більше десятка свиней , а також свиноматки з приплодом . Працював у цьому свинарнику на відгодівлі свиней згадуваний вище колишній московський артист , а нині безхатченко та алкоголік Іван Іванович Іванов . У тому ж таки свинарнику він облаштував собі якийсь старий диван , на якому постійно обпісяний і спав . Харчувався він тими ж таки недоїдками . Як би там не було , а мав він стріху над головою , та постійний харч . Крім того , з гарнірів та шматків недоїденого хліба , Поліна Францівна готувала не перевершену по смаку і міцності самогонку . По скільки тьотя Поля була зайнята роботою , то за звичай самогонку переганяв Іван Іванович . Такий от симбіоз обом був зручним .
Відкривши ворота , Іван Іванович напущено суворим тоном запитав хто я такий і чого прийшов . Почувши , що я приніс для Поліни Францівни пакунки і листа , жовтим від тютюну пальцем , умовним стуком постукав у вікно . Поліна Францівна вийшла , а я , передавши їй передачу , почав було відкланюватись . Цього тьотя Поля і чути не хотіла . Вона взяла мене за лікоть і повела до хати . Запропонувавши мені зняти пальто , сама взялася готувати для мене гостину . Я для годиться відмовлявся , кажучи , що ще маю зайти у декілька місць . Звичайно , вона мене не відпустила . Для мене вона поставила на стіл графинчик із домашнім коньяком . Це була та ж самогонка , тільки приготована в особливий ,тільки їй відомий спосіб . Вона почала розпитувати , як там в Каралінську живе її співмешканець Сан Санич , чи не похудав , чи не завів собі коханку , бо він ніби-то такий . Від випитої кількості коньяку у мене в очах почали було танцювати вікна , та картини на стінах . А Поліні Францівні , хоч би тобі що . Хіба що в неї більше язик розвязався . Пити більше відмовився ,натякаючи , що треба вже йти . Але вона настоювала , щоб ще трохи посидів . Сказала , що ось –ось має прийти її донька Ліда , то ми проведемо цікаво вечір , бо в Ліди є патефон та пластинки з гарною музикою . Тоді почала хвалитися приданим , яке приготувала для єдиної доньки . А далі почала нарікати на Ліду , що дівці уже двадцять років , а до цих пір не найшла собі хлопця . Тьотя Поля повела мене по всіх кімнатах показуючи придане . Після того , як сівши за стіл , Поліна Францівна випивши чергову порцію коньяку , нахилилася до мене і по секрету мені пошептала на вухо , що якби трапився Ліді такий хлопець як я , то наступного дня вона б вигнала під три чорти свого співмешканця Сан Санича . А поки що мусить терпіти , бо на господарстві без мужика ніяк не можна . А Ліди все не було і не було . В кінці кінців , таки відкланявся і похитуючись покинув це гостинне помешкання . Хоч і був п’яний , але згадав , що ще маю віднести листа , якого мені доручила наша обліковщиця для своєї сестри , теж до речі Ліди . Це було по дорозі до мого гуртожитку , навіть по сусідству . Ідучи , обмірковував , що сьогодні субота , а з понеділка я вже у такій довгоочікуваній Гунько . Товариш Гунько був прокурором міста ,а на гостину прийшов із своєю жінкою Матроною Гнатівною , котра теж працювала у нашому підприємстві на посаді начальника житлового господарства . Всі були у веселому настрої , зустріли вигуками:« нарешті мужик зявився». Наперебій начали наливати мені так звану штрафну чарку , тобто двісті грамовий гранчак, тьоті Поліної самогонки . Я відмовлявся , але під жіночі вигуки « ти баба , чи мужик» таки випив його до дна . Що було далі не пам’ятаю , навіть не пам’ятав , що заносив до Ліди листа . Очунявся на другий день , в неділю десь біля обіду на своєму гуртожитському ліжку . Помившись під холодним душом , з важкою , як ковбиця головою пішов по магазинах , щоб купити якісь подарки для своїх домашніх . То була перша така моя п’янка у житті і мабуть що остання . Ні , інколи потроху випивав , та й зараз випиваю , але не до такої міри. Купивши , що вважав за потрібне , зайшов по дорозі до Марії Пинзеник . Марія працювала у нас головним бухгалтером . Вона була жінкою Івана Пинзеника , мого земляка . З нею домовились , що я не буду чекати коли бухгалтерія нарахує мені відпускні , бо це займе кілька днів . Марія погодилася , що вона вишле мені гроші на мою Закарпатську адресу , яку їй залишив . На другий день ,тобто в понеділок вранці , зібрав необхідні речі , хоча які в холостяка речі , бритва , зубна щітка , мило , дзеркало та рушник , до валізи і попрямував до Караганди на вокзал . Як виявилось квитків , як завжди не було . Тоді зробив інший , «науковий» підхід . Квиток від Караганди до Мукачева коштував тридцять п’ять карбованців . Касиру подав цілкову пядесятку і сказав: « Без здачі». Спрацювало , квиток зразу знайшовся , при чому на найближчий рейс . Тоді пішов на поштове відділення ,яке було тут-же у залі і відправив до дому телеграму про виїзд . Як тільки відійшов від віконечка пошти , до мене підійшли троє міліціонери і без всякого пояснення скрутили за спиною руки , а на зап’ястях клацнули наручники . Після цього заштовхали до машини і відвезли до Темиртау у міське відділення міліції . Ведучи мене по коридору відділення запитали чергового : «куди?».Той сказав: «до п’ятикутної». В приміщені до якого мене завели було кілька міліціонерів . Меблів , навіть табуреток не було ніяких , одні голі , обшарпані , мабуть ніколи не білені стіни . Міліціонери здалися мені якимись недорослими , чи то недоношеними , чи то задрипаними . Але саме в таких найбільше проявляється люті коли вони допитують тих хто вище за них ростом . Ця недоросль , ці недоноски , до мозків кісток ненавидять всіх вищих за себе , ніби ті винуваті , що природа обділила їх ростом . Розпочалося все з того, що один з них замотав семисот грамову скляну пляшку у шапку вушанку , вдарив мене нею по голові . Я впав на бетонну долівку непритомний . Коли обшукали всі мої кишені і забрали все що було , тоді з алюмінієвої кружки облили моє лице і голову холодною водою . Коли прочунявся , тоді почали бити мене лежачого чоботами по ребрах , по печінці , по нирках , та інших найбільш болючих чоловічих місцях . Хтось наказав: «в угол падло !» На колінах ,з руками за спиною поповз в якийсь кут . Мене знову сильно ударили чоботом по хребту і сказали : «Не в тот угол падло!» . Знову на колінах поповз шукати кут . Але виявилось , що це знову не той кут . Так мене ганяли по кутах б’ючи чоботями по ребрах , поки знову не втратив свідомість . Цей метод у них називається : «шукати п’ятий кут.» В кінці кінців мені сказали чого від мене хочуть .
Тут для мене відкрилася страшна картина . Того злощасного суботнього вечора , Ліда , донька Поліни Францівни прийшла до дому пізно . Дома , на кухні вона застала матір лежачою на долівці з розбитою головою . Вона була мертвою .
Міліція , яку викликали , зразу взялася за пошуки вбивці та свідків . Свідком міг би бути Іван Іванович , але він був в стельку п’яний , та такий , що його ледве привели до свідомості аж на другий день , тобто в неділю . Іван Іванович згадав , що в суботу по обіді до них приходив якийсь хлопець з листом до Поліни від Сан Санича . І що ніби він тут засидівся до самого надвечіря . А більше нічого не памятає , бо покормивши свиней і сам напився до безтями . Його запитали , як виглядав той гість . Іван Іванович сказав , що то був худий , високий як драбина молодий хлопець із лицем ніби шилом брився . А я недавно почав було бритися , то після кожного бриття у мене виникало подразнення шкіри . Дійсно лице виглядало ніби я шилом побрився . Так , на третю добу міліція вийшла на мене . Моя справа усугубилася ще і тим , що нібито я збираюся кудись утікати .
Від мене вимагали чесно признатися в убивстві і розповісти все як було . Усі висунуті проти мене звинувачення я відкидав . Тоді до мене застосовували ще більші тортури , як ті про які розказав вище . Сказали що живим звідси все одно не вийду . Я , молодий та дурний подумав так : « Зоя Космодемянська терпіла , Жанна Дарк терпіла , то ї я буду» . Нарешті згадав , про вечірку у Ліди Семенченко . За цю вечірку ухопився , як потопаючий за плавину . Постукав у залізні двері камери одиночки . Коли відчинилося віконечко , то я сказав , що хочу зробити заяву . Через якийсь час прийшов слідчий . Йому і розповів про ту вечірку . Причому розповів і проте , що там був присутній мій знайомий і добрий товариш прокурор міста товариш Гунько . Звичайно , про «доброго товариша» трохи перебільшив . Ставлення міліціонерів до мене після цього кардинально змінилося на краще . Допитали всіх присутніх на вечірці . А після того , як Матрона Гнатівна , жінка прокурора , посвідчила про те , що вона зустрічалася з Поліною Францівною в гастрономі в той час , як мене п’яного поволокли в гуртожиток , мене відпустили на волю . Відпустили , не віддавши ані грошей , які відібрали , ані речей . Коли пробував було вимагати аби повернули хоча б електробритву , як подарунок товариша , мені сказали : «іди , іди , поки ще можеш іти !»
Убивцю таки знайшли . Це був косоокий Сашко Сілантієв . Теж мешканець нашого гуртожитку . Того вечора він прийшов до тьоті Полі клянчити півлітра самогонки на «бороду» ,тобто в борг .Поліна Францівна не давала , бо Сілантієв і так уже був їй винний гроші за декілька пляшок . Сілантієв благав , стаючи на коліна , але тьотя Поля була непохитною . Тоді Сашко побачив на столі графинчик з недопитим коньяком . Він обома руками схопив цей графинчик . Поліна почала виривати його із Сашкових рук . Відштовхнута Сашком Поліна Францівна упала вдарившись головою об щось тверде та гостре , від чого і померла . А косоокий Сілантієв з графинчиком утік . Похоронна процесія Поліни Дауб розтяглася на всю Третю лінію . Працівники нашого підприємства умовили адміністрацію зробити вихідний день , з тим що відпрацюють в одну із субот .
Після похорон матері , її донька Ліда таки вигнала з обійстя вітчима Сан Санича . Він перебрався до нашого гуртожитку .Та що йому було перебиратися .Згідно російського прислів’я : « У нього , як у латиша , один хрін та душа» .
Я свій від’їзд на Закарпаття змушений був на деякий час відкласти , для того аби рани та синяки погоїлися . Тим часом бухгалтерія нарахувала мені відпускні , до яких ще трохи позичив від друзів , бо ті заощадження що мав , міліція відібрала безповоротно . На Закарпаття прибув перед самим Рождеством . Дома журилися куди я подівся , бо згідно відісланої телеграми мав прибути ще два тижні тому. Ясно , я нічого не розповідав про свої пригоди . Коли мама побачили мої сині ребра , то збрехав , що вночі впав у вагоні з верхньої полки . Було п’яте січня перед Рождеством . На вулиці цигани продавали ялинки .Вибравши собі , як мені здавалося най кращу , приніс додому . На горищі знайшов підставку на якій і закріпили ялинку . Коли почали її прибирати , то зясувалося , що минулорічних прикрас залишилося дуже мало .
Вирішив , що завтра скоро вранці поїду до Мукачева та й куплю скільки треба нових іграшок . Так і було . Вранці , шостого січня , перед самим Святим вечером поїхав до Мукачева . Я не став зразу купувати іграшки , аби не носитися з ними по всьому місту , а спочатку пішов на залізничний вокзал , щоб у касі попереднього продажу замовити на шістнадцяте січня квиток до Караганди . Падав густий , мокрий , але дуже лапатий сніг . Біля вхідних дверей вокзалу побачив якогось чоловічка , що весь припав було мокрим снігом . Він подивився на мене маленькими , глибоко посаженими близько біля переносиці оченятами . Його пристальний погляд прошив мене на скрізь , та так , що мені аж моторошно стало . Каса попереднього продажу квитків ще була зачинена . Аби якось змарнувати час , купив якийсь журнал і почав було читати . Коли віконечко каси відчинилось , я був першим у черзі . Тільки но відійшов від каси , як до мене підійшли два здорових хлопці , стали біля мене впритул один зліва , другий з права , а тоді попросили документи . Я показав паспорт . Той що зліва схопив його і навіть не подивившись сховав до кишені . Наказали вийти на вулицю і сісти з ними в машину . Ми сіли в машину «победа» на заднє сидіння . Я посередині , а вони з двох боків . Про себе подумав «Який я дурний . Дав їм паспорт навіть не спитавши хто вони такі .О, сільська простота, простота!» Нарешті спитав куди мене везуть . Сказали , що зараз про все дізнаюся .Ну , що це за дива такі . Якихось два тижні перед цим арештували у Караганді на вокзалі , а зараз в Мукачеві . Машина заїхала у двір КГБ . Мене висадили і повели якимось коридором . У коридорі якийсь , мабуть працівник КГБ сказав до моїх конвоїрів : «хазяїн уже чекає» . Завели мене у якийсь просторий кабінет , де за довгим , покритим червоним бархатом столом сидів череватий хазяїн . Мої конвоїри відрапортували , подали начальнику мій паспорт і з дозволу хазяїна вийшли з кабінету . За мою спину став інший працівник . Грізним , приказним тоном начальник запитав моє прізвище . Я сказав , що у паспорті все написано . Він сердито , щосили вдарив кулаком по столу і наказав чітко відповідати на всі запитання . Тим же тоном запитав де живу і де працюю. Я чітко відповів . Далі запитав , з якою метою , на який термін і до кого прибув на Закарпаття . Я сказав , що прибув до батьків у відпустку на десять днів. Набравшись хоробрості запитав, у чому мене підозрюють . Він знову сердито стукнув кулаком по столу і сказав: «запитання тут задаю я!» А тоді наказав тому що стояв за моєю спиною вивести мене . Мене завели у якесь приміщення без вікон . Там була тільки одна довга деревяна лавиця . Коли залізні двері зачинили на замок , тоді в приміщені погасили світло . Сидячи на лавиці , розмірковував , що це все може означати . В голову лізли всякі дурні припущення .Раптом за стіною почув сильні , душероздераючі крики , ніби з когось живого шкуру знімали . Це мене налякало . Потім став себе заспокоювати , що то таким методом , прокручуючи пластинки із записами , хочуть на мене вплинути , аби був більш зговірливий , аби сильно не упирався , бо ніби зі мною теж таке може статися . Не знаю скільки пройшло часу , здалося що багато , як чую що хтось ключем відкриває двері . Потім засвітилася лампочка і в камеру зайшло троє . Один з трьох був той чоловічок з маленькими гадячими оченятами , якого бачив біля вхідних дверей вокзалу . Цей чоловічок розглядаючи мене сказав : « Так , це він» . Тоді його запитали : « Ви точно переконані?» Він відповів : «На тисячу процентів». Залізні двері знову зачинилися на замок , погасили світло . Я залишився сам на одинці із своїми такими неприємними роздумами . Я думав , що скоріше всього мене підозрюють у шпигунстві , або зраді батьківщині . Через якийсь час мене знову повели в той самий кабінет до начальника . В кабінеті за столом сиділо двоє . Той що допитував мене перед тим , сидів збоку , а в хазяйському кріслі сидів інший . Мабуть , що той новий був вищий за посадою . За моєю спиною знову став якийсь здоровило .
Ці начальники мабуть таки були великими страхопудами . А може , що так по їхній інструкції положено?
Почалися допити . Мені наказали руки покласти на стіл , бо тримав їх на колінах . Знову питали про мету мого приїзду на Закарпаття . Тоді запитали з ким я мав зустрітися , що мав передати . Відповів , що прийшов навідати батьків , друзів , передав їм подарунки куплені в Караганді та Москві . Мене кілька разів відводили до темної камери , радили все згадати , і нічого не скривати . На чергових допитах задавали одні і ті ж питання . Потім почали задавати наводящі запитання . Питали , що я робив чотирнадцятого грудня по вулиці Духновича , такий-то номер будинку , з ким там зустрівся , що передав від владики Олександра Хіри . Я їм нагадав , що згідно процесуального кодексу заборонено задавати наводящі питання . Вони переглянулись і запитали звідки це я знаю , чи не сидів уже у тюрмі . Я відповів : «Знаю , бо знаю» . А Чотирнадцятого числа по вулиці Духновича нічого не робив , бо в місті Темиртау такої вулиці немає . Бачачи по їх запитаннях їхню слабу професійну підготовку , почав нахабніти . Один з них знову вдарив кулаком по столу крикнув : «Не дурачся ! Чітко відповідай на запитання .Руки на стіл!» . Тоді сказав їм , що чотирнадцятого грудня я ще був у місті Темиртау . Вони запитали , чим це я можу підтвердити . Згадав , що десь у внутрішній кишені пальто має бути проїзний квиток , в якому вказана дата відправки поїзда з міста Караганди . Поліз рукою у пазуху , щоб намацати квиток . Обоє , як по команді підскочили із своїх стільців , мабуть налякалися , що я шукаю пістолю. О , товариші , та ви ще й страхопуди , подумав я . Своїм життям дорожите . Знову дали команду покласти руки на стіл . Сказав , що хотів їм показати проїзний квиток . Тоді дали команду тому, що стояв за моїми плечима аби мене обшукав . Ох товариші , товариші , ви знову дали промашку . Обшукали мене через кілька годин після затримання . Та якби я був шпигуном , то давно б вас усіх перестріляв як куріпок . Були в КГБ і досвідчені працівники . А були і слабаки , це ті котрі призвані були на службу із числа відданих партії вчителів , різного роду інтелігенції та комсомольських працівників . Подивившись на квиток , що знайшли у моїй кишені трохи було замялися , а далі оволодівши собою сказали , що то не доказ , що таких квитків на вокзалах можна назбирати повний міх . Я їм запропонував зателефонувати до мого гуртожитку і все вияснити , бо це для них простіше , як два пальці обпісяти . А відносно владики Олександра Хіри , то сказав , що такого ніколи не знав і не знаю , ніколи з ним не зустрічався . Тоді мені пригадали цьогорічний великдень , який ми з нашими хлопцями святкували у церкві Карагандинського мікрорайону Тихоновка . Ось там за їхніми даними ми і зустрічалися з Олександром Хірою . А ще за їхніми даними ми з ним зустрічалися на «Трійцю» і на «Спаса» .
Почекайте , почекайте . Ось воно що! Дійсно , дійсно , був такий випадок . А все було так . Якось ідучи на роботу ,на прохідній побачив оголошення біля якого стояло декілька працівників з нашого підприємства . Я і собі зупинився , щоб прочитати, що там написано . В оголошені повідомлялося , що всім хто бажає святити паску необхідно записатися в профкомі . Подумав , що то жарти , першоквітневі розиграші . Але , ні . Старожили казали , що такі списки робляться кожного року , аби профком заздалегідь знав скільки треба замовити автобусів для перевезення людей бажаючих святити паску . Для мене це було дивним , бо на Закарпатті в той час було велике гоніння на релігію . Закривали монастирі , зносили хрести , рівняли із землею всі єврейські цвинтарі , учням ,працівникам державних підприємств забороняли відвідувати церкви , та святкувати релігійні свята . А тут не те що не забороняють , а ніби заохочують . Згодом я почав було догадуватися чому так робили . На всю кілька міліонну Карагандинську область була тільки одна православна церква . На великдень туди завжди приїздило багато народу з пасхальними кошиками з навколишніх міст та сіл . В цей час громадський транспорт був перевантажений . Та можновладці менш за все турбувалися про комфорт вірників .
Їх турбувало те , що ці пасхальні процесії можуть бути своєрідною релігійною , а значить антирадянською пропагандою . Тому і додумалися сховати їх у автобуси .
Я загітував з десяток хлопців із нашого гуртожитку .В основному це були вихідці із західних областей . Признаюся , нас менше цікавило саме богослужіння . Ми йшли із цікавості подивитися на традиції . Наш гурт стояв на церковному подвірї під якоюсь тополею . Не голосно розмовляючи , ділилися враженнями . Через деякий час до нашого гурту підійшов старий чоловік , десь так років під шістдесят п’ять . Почувши наш західний діалект , розпочав з нами розмову . Тоді поцікавився, чи є хтось межи нами із Закарпаття . Микола Конопад показав на мене . Цей чоловік розпитував мене чи давно з дому , що дома нового , чи багато влада церков поруйнувала . Потім звернувшись до всіх , похвалив за те що прийшли до храму. Потім запитав , чи молимося і як часто . Микола збрехав , що два рази на день , вранці і ввечері . За це теж похвалив . Про себе сказав , що сидів у тюрмі за віру , а зараз тут на поселенню без права листування і права повернення на батьківщину . Те що він був засуджений за віру ні для кого з нас не було дивиною . Адже у моєму рідному селі Червеньові за віру був засуджений терміном на двадцять п’ять років православний священик Іван Карбованець . На такий же термін були засуджені вірники свідків Єгови Курта Іван (Піцій) , Костик Михайло , та багато інших . Прощаючись , просив нас не забувати Бога . Після цього ми ще декілька разів зустрічались біля того ж таки храму . Розмова була приблизно такою ж . Але , про те , що то був Олександр Хіра , греко-католицький владика ніхто з нас і гадки не мав . Про все це я розповів слідчому .
Мене знову повели до холодної камери . Закрили двері на замок , вимкнули світло . Хоч мене і не били , як у міліції міста Темиртау , але тим не менше думки лізли в голову одна страшніше іншої . Через деякий час двері відчинили і наказали виходити . Попрямував до знайомого кабінету . Наказали виходити у двір . У дворі стояла спец машина , на яку на жаргоні кажуть чорний ворон . Наказали залізати в середину . Ну все, подумав що везуть на розстріл . У бляшаному кузові чорного ворона були три відсіки . В один заґратований посадили мене , в другий службову собаку вівчарку , в третій сіли два хлопці , ті що затримали мене на вокзалі . В кабіну до шофера сів скоріше всього якийсь старший по службі . Той що сів у кабіну закрив двері кузова із зовні на ключ . Коли машина поїхала , а найпаче тоді коли її почало на вибоїнах кидати з боку на бік , я знову подумав про непрофесійність чи легковажність кагебистів . Адже була зима , дорога не рівна та ще й слизька , а по звуку мотора вирахував що їдемо кудись в гори . Не дай боже машина перекинеться , та ще й загориться . Як будемо рятуватися , якщо вікон нема , а двері зачинені зовні на ключ? Адже крім мене в кузові були і працівники КГБ . Їхали по вибоїнам досить довго , мене кидало з боку на бік як тенісний мячик , бо триматися не було за що . І ось машина зупинилася . Це дійсно було якесь високогірне село .Той що в кабіні через кілька хвилин відкрив двері і наказав виходити . Коли вийшов , то за десять кроків побачив якогось діда , що розмовляв з тим старшим , що сидів у кабіні . Хлопці конвоїри вели мене до них . Приближаючись , помітив , що дідок хитає головою з боку на бік ніби щось заперечуючи . А потім почув як сказав : « Ні це не він» . Мене привели ще ближче . Наказали зняти пальто , може так впізнає . Дідо заперечував . Тоді до мене почали говорити , може по голосу впізнає . Дідо і далі заперечував . Знову наказали сідати в машину . Машина повільно , підстрибуючи поїхала далі , а мені від серця ніби камінь відвалився . Після зустрічі з дідом появилася надія на порятунок . Сидячи в темноті мені знову здалося , що машина їде дуже довго . Але через якийсь час таки зупинилась . Знову наказати виходити . Це теж було якесь гірське село . На дворі уже вечоріло . Начальник , той що був у кабіні розмовляв з якимсь молодим хлопцем , що стояв на лижах .
Коли мене підводили до них , я почув що і хлопець про щось заперечував . Він казав : «так , він похожий , але сто процентів не він» . Повторилися процедури з роздяганнями та з розмовами , навіть наказали пройтися , аби впізнати по походці . Хлопець заперечував . А я почував себе на сьомому небі від радості . Так і захотілося на повні груди крикнути , та так аби аж гори затремтіли: « Ну , що товариші , чия правда !» Але не закричав . Мене уже не посадили у той заґратований тісний відсік . Посадили у просторіший , у той де сиділи конвоїри . Увімкнули світло . Один із хлопців конвоїрів дістав із кишені карти і запропонував «перекинутися в очко на інтерес» , тобто на гроші . Я погодився . Мені запропонували банкувати . Менше як через годину всі їхні гроші були у моїй шапці вушанці . Правда , це було всього на всього якихось п’ядесят-шісдесят карбованців . Хлопці сиділи мовчки опустивши носи . Про себе подумав , наступають три дні свята , а хлопці не будуть мати за що гарячого винця випити . Тоді це було в моді . Пожалів я їх , тай віддав їм весь виграш сказавши : « Треба знати з ким сідаєш в очко грати» . Вони ніби ожили . У нас зав’язалася розмова . Я почав їх розпитувати , як вони вийшли на мене , по якій причині затримали . Хлопці сказали , що то в них служба така , вони всього на всього виконавці . Десь о півночі мене привезли на автостанцію , що тоді була біля тютюнової фабрики , там , де зараз завод «Мукачівприлад» і сказали що я вільний . Звичайно що я уперся . Сказав їм , що пізно , автобуси не ходять , або мене везуть до дому , або я з машини не вилізу . Той , що в кабіні розпорядився , аби шофер розвіз по домах спочатку своїх а потім і мене у село . Висадив мене шофер на початку села . Я не біг , я летів до дому . Дома не застав нікого бо всі були в церкві . Мене так чекали , думали що святий вечір проведемо разом і не дочекавшись пішли на всеношну .
Через кілька років після цієї події , коли я вже працював і жив дома , якось ідучи вулицею Духновича згадав про той будинок , про який мене питали в КГБ , в якому я мав з кимось зустрітися і ніби щось передати від владики Олександра Хіри . Я почав шукати той будинок . Як зясувалось , це було Мукачівське педучилище . Потім ще через якийсь час , коли працював на заводі « Мукачівприлад» зустрівся там з тим слідчим КГБ , який мене допитував . На той час його уже чомусь були вигнали з «органів» . Я його запитав , чому «органи» так цікавилися педучилищем . Трохи замявшись відповів , що тоді з педучилища хтось украв був баян . Так я йому і повірив , КГБ займалося крадіжкою баяна . З того часу я на все життя полюбив правоохоронні органи .

2013